На київських будинках увічнюють пам'ять розстріляних в СРСР киян (ФОТО)

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 494 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 14/02/2018Дата публікації

Вранці 12 лютого 2018 року на стіні арки дореволюційного будинку на вулиці Шота Руставелі з’явились три невеликі, розміром трохи більші від долоні, меморіальні таблички. Кожна з них — це згадка про людину, яка жила у цьому будинку, поки за нею не приїхав «чорний воронок». Тексту зовсім небагато: як цю людину звали, коли вона народилася, коли була арештована, розстріляна і врешті — реабілітована.

Репортаж Хмарочоса

Таблички власноруч прибиває до стіни український композитор-авангардист Леонід Грабовський. На них — імена його родичів. 12 червня 1937 року у дворі цього будинку їх разом заарештували. Розстріляли їх через чотири місяці — також в один день. На той час майбутньому музиканту, якого сучасники називатимуть легендою української авангардної музики, було лише два роки.

«У дворі цього будинку, на тому місці, де зараз дитячий садок, стояв флігель, — згадує Грабовський. — Його придбав ще мій прадід Дем’ян Грабовський, чиє ім’я згадується в адресній книзі «Весь Киев» за 1882 рік».

Композитор розповідає, що в невеликому флігелі жила вся його родина за батьківською лінією — дід Михайло, який працював слюсарем у депо Південно-Західної залізниці; батько Олександр, який був скрипалем оркестру Київського театру опери та балету; дядько Сергій, який обіймав посаду лікаря-офтальмолога. Хатнє господарство вела їхня сестра Марія Калашнікова, яка також жила у флігелі разом із своїм чоловіком Михайлом — до речі, єдиним, кому пощастило уникнути ув’язнення і смерті. Леоніду ж разом із матір’ю довелося відбути адміністративне заслання до Борисоглібська Воронезької області. Там він почав відвідувати музичну школу, а до Києва повернувся лише у середині 1950-х — навчатись у консерваторії.

«Тепер тут залишилась згадка, що за цією адресою колись жили мої родичі», — каже Леонід.

Смерть мільйонів — не статистика

Будинок на Шота Руставелі — це вже сьома київська адреса, де побувала команда меморіального проекту «Остання адреса — Україна». Голова цієї громадської ініціативи Дмитро Белобров розповідає «Хмарочосу», що працювати над його реалізацією в Україні він розпочав ще у 2015 році, але перша згадка про репресованого з’явилась лише у 2017-му. Третього вересня на одному з київських будинків повісили пам’ятну табличку про його мешканця, якому так і не судилося прожити тут до старості.

«Ми дуже раді, що Леонід Олександрович (Грабовський — ред.) звернувся до нас. Наша робота потроху набирає обертів, і ми сподіваємося, що зможемо повернути місту історичну пам’ять про його мешканців, які потрапили у тоталітарні лещата. На жаль, ми часто забуваємо про масові репресії, які розгорталися у наших містах, і численні їх жертви перетворюються на сухі статистичні цифри. Ми ж хочемо нагадати, що за кожною такою розстрільною справою стоїть доля окремої людини», — пояснює він.

За його словами, ще у 2014 році цю ініціативу розпочала російська правозахисна організація «Меморіал». Саме її учасники почали облаштовувати у містах пам’ятні таблички, присвячені жертвам сталінських репресій. Надихаючим прикладом для них стали «камені спотикання» — мистецький проект, започаткований у 1996 році німецьким скульптором Ґунтером Демнігом. Митець виготовляв мініатюрні латунні таблиці з прізвищами людей, які загинули від рук нацистів, і вмонтовував їх у бруківку біля місця їх останнього проживання. Гасло проекту теж було доволі лаконічним: «Людину забувають тоді, коли забувають її ім’я». Невдовзі такі таблички почали з’являтися не лише у Німеччині, а й в Австрії, Нідерландах, Угорщині.

Леонід Грабовський та Дмитро Белобров

Як це робиться у Києві?

Щоб вшанувати пам’ять репресованих людей, які жили у вашому будинку, не треба витрачати час на бюрократичну тяганину. Звісно, встановлення такого меморіалу треба узгодити з мешканцями будинку — так само, як і місце його розміщення. Але у Києві досі, каже Белобров, між сусідами не виникало жодних суперечок з цього приводу.

На всі головні організаційні питання команда проекту відповідає на своєму сайті. А якщо ви не знаєте напевне, чи був репресований хтось з колишніх мешканців вашого будинку, то можна, наприклад, скористатися архівами, які складають небайдужі ентузіасти.

«Можу порадити чудовий сайт «Реабілітовані історією». Команда цього проекту виконує величезний обсяг роботи, збираючи та структуруючи інформацію про людей, які були репресовані за всі роки радянської влади. При цьому їм постійно «урізають» фінансування, що, на мою думку, просто недопустимо. І якщо ви знайдете в цих архівах людину, яка жила у вашому будинку і була репресована, й захочете увічнити пам’ять про неї — сміливо залишайте у нас заявку».

Подекуди за новими табличками, розміщеними на фасадах, доведеться пильнувати. Щоправда, на меморіальні знаки, які були встановлені у Києві, ще ніхто не зазіхав. Натомість на одеській Молдаванці їх зняли майже одразу. «Цього слід було очікувати, бо район дуже бідний, — розводить руками Белобров. — Хоча на їх здачі все одно багато не заробиш. А от затраченої праці шкода, як і їх важливого символічного значення для міста».

Саме на виготовлення табличок витрачається найбільше часу: кожна буква наноситься вручну і робочий процес — доволі монотонний та повільний. Але всі ці зусилля, каже Белобров, того варті.

«Як на мене — це і є справжня декомунізація», — підкреслює він.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!