Польща в Радбезі ООН. Чого очікувати Україні?

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 458 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 23/01/2018Дата публікації

17 січня 2018 року Польща перебрала від України повноваження непостійного члена Ради безпеки ООН. Радбез ООН має п’ятьох постійних членів, це – Китай, Франція, Росія, США і Велика Британія. А десять непостійних членів обираються на дворічний термін. Крім Польщі, від 1 січня в цій групі є, зокрема, Кувейт, Перу і Республіка Кот-Д’Івуар.

Що це означає, розбиралися в Радіо Свобода

плакати у Варшаві в 2014 році

Особливий акцент на Польщі пояснюється більшою заангажованістю цієї країни в українські справи та в безпеку на європейському континенті, аніж у випадку з Перу чи Кувейтом. Цілком ймовірно, що Польща стане свідком (і учасником) обговорення миротворчої місії ООН на Донбасі – якщо тільки ця проблема буде знову порушена протягом найближчих двох років. Проте, чи додасть участь Польщі шансів на позитивне вирішення цього питання?

Новий варшавській «зв’язковий»

Міркуючи над цим, експерти подекуди роблять суттєву помилку, вдаючись передусім до аналізу українсько-польських стосунків і залишаючи в стороні особливості функціонування ООН як такої. Хоча стурбованість тим, як саме вибудовуватиме стосунки з Україною зовнішньополітичне відомство сусідньої держави, також має під собою підґрунтя.

І підґрунтя це закладене, зокрема, доволі непростим (аби не казати – «ворожим», що було б, напевне, перебільшенням) ставленням до України з боку Вітольда Ващиковського – тепер вже колишнього очільника польського МЗС. Всі пам’ятають недружні заяви Ващиковського, котрі, на щастя, стали минулим. Проте яким є майбутнє українсько-польських стосунків, наразі спрогнозувати складно.

На зміну Ващиковському – у перебігу урядових ротацій – прийшов Яцек Чапутович. Вважається, що це значно кращий вибір, аніж держсекретар канцелярії президента Кшиштоф Щерський, котрому пророкували це крісло і котрий демонстрував ще більші нахили до українофобії, аніж Ващиковський.

Чапутович – дипломат з майже 28-річним стажем роботи в польському МЗС. Його призначення вітали не лише в Європі, а навіть за її межами – видання The New York Times присвятило змінам в польському уряді статтю, в якій йшлося, зокрема, про те, що Чапутович здатен поліпшити стосунки між Польщею та ЄС, котрі останнім часом демонстрували тенденцію до напруженості.

Фактор «Права і справедливості»

Однак, якщо вже зупинятися на внутрішніх пертурбаціях, яких зазнав польський кабінет міністрів, слід зазначити, що рішення, котрі країна ухвалюватиме в будь-якій царині (зокрема, й у зовнішньополітичній), будуть не одноосібними, а колегіальними. А відтак персона того чи іншого міністра, хоч і відіграє значну роль, але все таки не є визначальною.

Наразі політику Польщі (як внутрішню, так і зовнішню) визначає правляча у країні партія «Право та справедливість», а також її лідер та співзасновник Ярослав Качинський. Доки при владі в Польщі була ліберальна «Громадянська платформа», діалог України з нею тривав більш плідно та успішно. Однак з появою біля керма консерваторів із «Права та справедливості» (до яких належить й чинний президент Анджей Дуда), шанси України бути почутою знизилися в рази.

До речі, до членів «Права та справедливості» належить і новий міністр Яцек Чапутович. Хоча останній поки що не був помічений у педалюванні непростих історичних тем або в прагненні докорінно переглянути оцінку українсько-російського конфлікту. «Ми абсолютно не повинні визнавати анексію Криму чи відчуження Донбасу. Суверенітет є інституцією міжнародного права, відмова від цієї засади означала б повернення права сили. Право України на територіальну цілісність домінує над правом народів на самовизначення. Якщо якась частина держави хоче відокремитися, вона мусить отримати на це згоду уряду», – говорив Чапутович в інтерв’ю журналу Kontakt у лютому 2015 року.

Така позиція міністра МЗС Польщі є доброю звісткою. Проте як екстраполювати її на здатність чи нездатність Організації Об’єднаних Націй посприяти вирішенню питання миротворців? Власне, майже ніяк. Восени 2017-го (під час перемовин Волкера та Суркова) Росія відхилила всі пропозиції, пов’язані із можливістю розміщення миротворчого контингенту на Сході України. Якщо позиція РФ не зміниться, говорити про наближення до вирішення цієї проблеми буде непросто.

Ще раз про роль ООН

Власне кажучи, про недоліки тих засад, на яких функціонує ООН, сказано вже багато. Одним з таких недоліків (тепер – як ніколи очевидних!) є те, що Росія як держава-агресор й досі має в Нью-Йорку право голосу, а також важелі впливу на ухвалення рішень.

Свого часу, у 1939-му, з Лігі Націй був виключений СРСР – за напад на Фінляндію. Але це не зупинило війну, як не зупинило й радянську анексію країн Балтії. Що стосується ООН, то в її статуті міститься механізм виключення держави, яка систематично порушує принципи існування Організації – подання на виключення має надійти від Ради безпеки ООН. Але, як каже колишній український представник в ООН Юрій Сергеєв, «статутні документи прописані таким чином, що постійного члена Ради Безпеки (яким є Росія) неможливо виключити ані з РБ, ані з ООН узагалі».

Вочевидь, у тому світі, котрий постав одразу по завершенню Другої світової війни, не йшлося про можливість появи агресора такого ж ґатунку, яким була щойно похована гітлерівська Німеччина. Тому й алгоритм усунення з ООН країни-порушниці видавався питанням вторинним. І все ж покарати Росію загальним остракізмом можливо. Для цього треба внести зміни до статуту Організації, де перераховані усі її члени. А також слід переглянути й ті глави статуту, що стосуються права вето.

Бо без цього ООН й надалі залишатиметься аналогом глобального уряду, але уряду без владних повноважень. Більшість її рішень потребують згоди держав, які беруть участь у цьому рішенні, а також тих країн, відносно яких це рішення ухвалюється. Це надто складний механізм, аби всі резолюції ООН були стовідсотково імплементовані, простіше кажучи, реалізовані на практиці. Де-факто рішення ООН не є обов'язковими для виконання усіма власниками її мандатів. Де-факто за ухиляння від директив ООН ніхто з держав-учасниць не несе відповідальності.

Для підвищення ролі та ваги ООН корекція її статуту є незамінними ліками. Якби члени ООН проявили достатньо доброї волі і глянули б правді у вічі, визнавши Організацію недостатньо дієвою, це був би перший крок до одужання. Та навіть якщо ООН й не дозріє до критичної оцінки впливовості своїх ресурсів, вона лишатиметься тим набатом, який не дає людству забути про його больові точки. Й про палаючу на Сході України війну – зокрема.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!