Суспільство має готуватися до позитивних змін. Етика, плагіат, хабарництво

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 4152 Перегляди
  • 1 Коментарі
  • 04/05/2017Дата публікації

Заступник директора Інституту соціології НАН України, професор Євген Головаха вже більше 20 років досліджує суспільні настрої українців. З паном Євгеном поспілкувалися від імені Проекту сприяння академічній доброчесності – SAIUP про те, як загальносуспільні процеси, які мають місце в Україні, впливають на формування норм, мотивацію та настрої в академічному середовищі.

Феномен «аморальної більшості»

Більшість українців вважають більшість інших нечесними, непорядними людьми, хоча насправді це так не є, – як соціолог, я можу стверджувати, що таке суспільство просто не могло б існувати. Але через те, що більшість так вважає, ми знаходимося у стані розгубленості, зневіри, у стані соціальної аномії, безнормності.

І наше академічне середовище є органічною частиною суспільства – всі проблеми, які є в суспільстві загалом, мають безпосереднє відношення і до сфери освіти і науки. Можливо навіть, тут картина ще гірша, ніж по суспільству в цілому. Освіта і наука – це одна з найбільш проблемних сфер після чиновництва.

Буває так, що люди, які мають усе, хочуть ще й наукове звання, хоча вони не є науковцями. Це залишкова радянська традиція, тому що наукове звання – як титул, ним можна прикритися. Деякі і герби собі зробили, розуміючи, що вони без регалій нічого не варті.

Так руйнувалася і наука, і освіта: сам – доктор наук і професор, діти – в найпрестижніших університетах «вчаться», але там вони можуть не з’являтися роками.

Плагіат

У нас ще не було досліджень щодо розповсюдженості плагіату, ця проблема тільки починає озвучуватися. Для прикладу, в Росії провели аналіз дисертаційних робіт, зокрема і докторських, і виявили, що приблизно 70% мають плагіат – від 100 відсотків до 5-10 відсотків. Я не впевнений, що в нас буде краща ситуація.

Студенти не знають, що таке плагіат, і що компіляція, наприклад, також є формою плагіату. І навіть якщо десь там кілька слів змінив – це не означає, що не привласнив тексти іншої людини. Цьому треба вчити.

Боротьба з плагіатом – це має бути громадська робота. Громадські організації, люди, яким не байдуже, яка в них освіта і наука, і як поводяться ті, хто мають давати взірці моральної поведінки.

Хабарництво

Зараз у нас таке дивне суспільство, що переважна більшість не може вижити, і звідси випливає дуже багато проблем.

Якщо викладач не може забезпечити свою родину, то він має десь це знайти: одні будуть брати кілька робіт за рахунок своєї викладацької і наукової роботи, інші ще чимось займатися, а інші – хабарництвом.

Достатньо одного чи двох випадків хабарництва на факультеті, про які всі знають і за які не карають, і під підозрою опиняються всі. Формування громадської думки відбувається не тільки на підставі власного досвіду, а й через обмін інформацією – «чув», «знайомі розповідали» тощо. І вже більшість опитаних вважатиме, що у вищій освіті всі корумповані.

За моїми спостереженнями, більшість викладачів не беруть хабарів і не використовують своє службове становище.

Списування

Що таке списування? Це спроба за чужий рахунок отримати те ж саме.

Списування порушує усі засади конкуренції, а конкуренція є базовий принцип успіху.

Якщо один працює, а інший не працює – то у конкуренції перемагає той, хто працює. А якщо один працює, а інший списує – і вони отримують один результат? Це і є руйнування засад нормальної конкурентноздатної економіки, конкурентноздатної науки і освіти.

Було таке світове опитування, коли учнів середньої школи з різних країн запитували, чи розкажуть вони вчителеві, якщо хтось із однокласників списує. І от що виявилося – чим вищий відсоток тих, які готові «закласти» однокласників в цій ситуації – тим більш економічно заможна і демократично розвинена країна.

Хоча мені, як людині, що вийшла з «тієї» системи і може рефлексувати, це важко – я ніколи не казав про списування, і навіть було таке, що й сам у школі списував – у дівчат, якщо нам треба було щось швидко здати. В радянські часи це вважалося абсолютно нормальним.

А от моя онука, яка вчиться в Нью-Йоркському університеті, засудила свого приятеля за те, що той списав, і не розмовляла з ним кілька тижнів взагалі. Сказала: «Як це можна? Це ж нечесно!».

Ситуація, за якої учні спокійно доповідатимуть вчителеві про списування, може скластися, якщо вони розглядатимуть його не як караючу руку в класі, а як партнера, якому можна просто сказати: «Розумієте, ось цей списує, він хоче нечесним шляхом отримати те, що я хочу отримати чесним», – тоді це буде нормально.

Відносини «викладач – студент»

У нас традиція відносин учнів та викладачів сформувалася ще за радянських часів, а оскільки радянське суспільство… воно трохи неофеодальне таке було, то і відносини ці – це не повага, а підкорення. Тобто ти не поважаєш будь-кого, хто над тобою – чи вчителя, чи президента, – ти підкорюєшся, бо це – начальство. І ось ця показова повага до вчителів у радянський період – це також показово було, це була система залежності, а не партнерства.

А є сучасна демократична система партнерства між вчителем і учнем. Це така ліберальна система відносин, коли кожен розуміє, що вони потрібні один одному і з повагою ставляться один до одного, до праці кожного. От цього, на жаль, ще немає в нашій системі освіти. Насамперед – через відсутність усталених демократичних норм спілкування і співпраці.

Етичні кодекси

Мають бути дієві професійні спільноти, які будуть виробляти стандарти і критерії у певній сфері. З власного досвіду скажу, що я вже майже 10 років очолюю комісію з професійної етики Соціологічної асоціації України, і в нас є дуже серйозно прописаний кодекс професійної етики – чітко, послідовно, з урахуванням міжнародного досвіду. Коли мене обрали на з’їзді, я сказав тоді колегам, щоб зверталися до мене щодо випадків порушення професійної етики – суттєвих порушень, про які ходили різні чутки – і будемо розглядати їх офіційно. Я про це відкрито сказав, але за 10 років ніхто ще не звернувся.

В університетах кодекси мають розробляти організації, які представляють викладачів, студентів, але не адміністрація. Якщо робити все згори донизу, коли кодекс розробляє ректорат, а вчена рада автоматично затверджує, там буде вилучено все, що може обмежувати свавілля бюрократів. А враховуючи нашу проблему напівфеодальної системи відносин, – ні до чого доброго це не призведе.

Етичний кодекс мають розробляти активні спільноти і пропонувати його, має бути обговорення, а вже потім – затвердження.

Але розробляти кодекси треба. Люди мають знати, що вони порушують, а що вони не порушують, що – припустимо, а що – неприпустимо.

Доброчесність у навчанні

Доброчесність у навчанні – це як істина в Роберта Мертона (амер.соціолог – прим.SAIUP). Тобто ти шукаєш істину у навчанні не заради користі, і тому в тебе пристрасті не переважають над істиною. Ось цей «принцип безкорисливості» – він дуже відповідає принципу академічної доброчесності, про який ми зараз говоримо.

Окрім того, має бути певна міра скептичної рефлексії, принцип «організованого скептицизму». Людина має підключати власний моральний багаж, має з кимось консультуватися, кого вона поважає. Тому що всі правила не вкладаються в конкретну ситуацію, ми повинні розуміти, що ті ж кодекси етичні – вони застиглі, а життя – плинне.

І є певні межі, в яких, не порушуючи принципи добропорядності, доброчесності, можна існувати, але всередині цього діапазону є різні значення – як різні пороги чутливості до болю. І люди є різні – один може бути більш жорстким у виконанні цих правил, а інші – менше. І той, хто більш жорсткий, – він не завжди має право засуджувати того, хто менш жорсткий. Є певні межі, але якщо ми всі будемо ригористами – то ми нічого не зможемо зробити, взагалі нічим не зможемо займатися.

Зараз в нас таке суспільство – ми не можемо сьогодні когось дуже серйозно засуджувати. Але є речі, яких робити не можна – всі розуміють, що хабарі зі студентів не можна брати. Ну не можна взяти ні гривні – і все!

Доброчесність винагороджується?

Як соціолог, я це можу сказати – моральним бути вигідно. Але вигідно в середньому такому, в середньо суспільному вимірі. В індивідуальному – не завжди. Моральна поведінка створює позитивні зв’язки між людьми – отой самий позитивний соціальний капітал. Аморальна поведінка створює негативний соціальний капітал. Що таке аморальна поведінка? Це коли ви вступаєте в такі відносини з іншими людьми, про які не прийнято навіть говорити.

Ви ж не вийдете на коридор і не скажете: «Ну що, хлопці, погано знаєте, так? Ну давайте мені там по тисячі, і вирішимо!». Будь-яка цинічна людина, яка б навіть була певною, що не буде покарання, не вийде і не буде такого казати.

А якщо вийдете в коридор і скажете: «Так, погано поставився до роботи, ще раз попрацюй, вивчи такі і ось такі джерела, потім принесеш мені перший варіант, я подивлюся, потім другий….» – ви можете вийти на площу і про це всім розповісти. І це формує не тільки позитивні зв’язки між вами і тими, до кого ви звертаєтесь, а ще й зв’язки з тими, хто бачить саме таку форму відносин. Тобто публічність – вона, переважно, моральна. І якщо обмежувати публічність – тим самим соціальний світ заганяється у підпілля і там деградує.

Люди краще почуваються, коли вони діють морально – це зрозуміло, вони краще сплять, їм не потрібно думати про неприємні речі тощо.

Цінності - це економічний розвиток

Є цінності матеріальні і цінності самореалізації. Буває, що в суспільстві вже переважають останні, коли навіть якщо в людини немає якихось великих статків, то це нічого, бо вона може реалізуватися в іншому, і реалізовується.

У нашому суспільстві визначальними є матеріальні цінності. Це пов’язано з тим, що ми є бідним суспільством, а в бідних суспільствах переважають матеріальні цінності.

Зараз ми не можемо вимагати багато від людей, які знаходься на межі фізичного виживання. Якщо професор в Україні отримує 6000 гривень – професор, людина, яка 20 років отримувала різні форми освіти і має всіх вчити! Я вважаю, що це на межі виживання, і вимагати від цих людей ми нічого не можемо, доки суспільство в такому стані.

Тому треба виходити на певний економічний рівень, і це вже буде об’єктивна передумова для переходу до зміни цінностей. Не можна сподіватися, що в нас можуть бути швидкі зміни, але їх треба готувати – і не тільки економічними засобами.

Навіщо потрібна вища освіта

Єдиною підставою, чому наше суспільство не є країною третього світу, і ми взагалі не здичавіли остаточно – це те, що в нас достатньо високий рівень освіти і, за традицією, ми готуємо достатньо людей висококваліфікованої праці. А це така традиція, яку дуже важко зламати. Але як тільки ми зламаємо цей механізм – все, ми будемо жахливою країною. Але розуміння цього немає, і з кожним новим режимом – це розуміння все менше.

Щодо актуальності та відповідності вимогам сучасності нашої вищої освіти – це проблема освітніх програм, я тут не великий фахівець. Вважаю, що всі ці роки в університеті потрібні, насамперед, щоб виробити загальний рівень культури, вміння рефлексувати, розуміти складність світу.

Щодо фахових знань – університет не готує спеціаліста для конкретного робочого місця. Окрім фахових знань, університет вчить, як їх можна підвищувати, де шукати, розширює можливості для професійної самореалізації.

Візьмемо, наприклад, ІТ технології – зараз є різні курси спеціалізовані, де за півроку дають те, на що в університеті кілька років йде – тобто, тільки практично корисні знання. Але якщо ми будемо робити людей тільки з практично корисними знаннями, то це теж буде жахливе суспільство. Це будуть одномірні особистості, і їм важко буде у світі, де постійно потрібно змінювати спеціалізацію.

Насправді, з будь-яких дисциплін можна було б давати спеціалізацію за один рік, і людина б працювала. Так і соціологом можна стати: якщо б було таке завдання «підготувати соціолога за рік» – то це можна зробити, і людина б працювала, проводила опитування, фокус-групи, писала б прості звіти. Але ж людина не задовольниться тим, щоб все життя, умовно кажучи, «кнопки натискати». Має бути перспектива, професійне зростання, визрівання особистості. Тому від університетської освіти ніхто в світі не відмовляється.

Висновки

Суспільство має готуватися до позитивних змін. Не факт, що вони стануться, але готуватися треба.

Навіть бідне суспільство, як от наше, яке не може забезпечити об’єктивні умови для того, щоб були доброчесна освіта і доброчесна наука, воно має до цього готуватися. І коли воно буде трохи багатшим, тоді, можливо, почнуть складатися об’єктивні умови для цього. А зараз треба просвітництвом виробляти норми, які люди мають засвоювати, щоб вони хоча б знали, що вони порушують. Щоб святої простоти не було.

В нас ще з’явиться покоління, налаштоване на те, що треба доброчесно отримувати знання. Можливо, вони ще в дитячому садку чи взагалі в проекті божому, і скільки цей процес займе – ми не можемо передбачити. Єдине, що треба – це працювати у цьому напрямку. Навіть якщо ми не досягнемо результату сьогодні – ми закладемо основу для майбутніх змін.

Інтерв’ю підготувала Юлія Солодько в рамках реалізації Проекту сприяння академічній доброчесності в Україні – SAIUP.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 1

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Як можна "готуватися до позитивних змін", якщо ніде нічого не змінюється? У мене знайома працює бухгалтером в невеличкій ремонтно-будівельній фірмі вже 15 років і розповідає, що за будь-якої влади ЗАВЖДИ існували відкати, проводите ви тендери чи ні. А за нинішньої влади - відсоток відкату тільки зріс! Жодного тендеру не було без цього... Це тільки одна риса нашого буття...А лікарні! Особисто лежав три роки підряд у лікарні для вчених на профілактиці, і що? За все - плати. Єдине що було задарма - це їжа - пшенична, перлова каші на сніданок та вечерю, та в обід трохи рідкого супу або такого ж борщу та кип'яток замість чаю. Про цукор я вже й забув, коли він взагалі там був. І бачу, що з кожним роком життя стає усе гірше і гірше. Правда не в усіх - прокурори та судді та чиновницька армія живе все краще... Як нашому "керівництву" держави прийшло у голову поробити чиновникам зарплату у 250 000?! I це в країні, де майже половина людей живе на межі жебракування!..У нас 40 000 прокурорів, а в Японії, згідно даних Інтернету, - 8000, а її ж населення наближається за чисельністю до населення Росії...То до чого "готуватися"? Я своїх дітей намагаюся налаштувати на втечу звідси, поки молоді - це єдиний вихід гідно прожити своє життя.