Чому Олійник бреше, посилаючись на "західний" досвід в обґрунтуванні свого закону (АНАЛІЗ)

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 4708 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 21/01/2014Дата публікації

Буквально зараз Олійник на Громадському ТБ посилався на "західний" досвід в обїрунтуванні свого з Колесніченком закону. Центр дослідження суспільства проаналізував, наскільки відповідають дійсності посилання на "західний" досвід в обґрунтуванні закона Колесніченка-Олійника.

Якщо коротко - не відповідають. Якщо ж розлого:

Наклеп: хибні уявлення про міжнародний досвід

Зміна до Кримінального кодексу України, що вводить відповідальність за наклеп, передбачає покарання за умисне поширення завідомо недостовірних відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи, у вигляді штрафу до 50 неоподатковуваних мінімумів, громадських робіт на строк до 200 годин або виправних робіт на строк до одного року. Наклеп, поширений через ЗМІ чи Інтернет, карається штрафом від 50 до 300 неоподатковуваних мінімумів, громадськими роботами на строк від 150 до 240 годин або виправними роботами на строк до одного року. Наклеп, поєднаний із обвинуваченням у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину, карається виправними роботами на строк від одного до двох років або обмеженням волі на строк до двох років.

Ці нововведення обґрунтовуються необхідністю захисту конституційного ладу та безпеки громадян, оскільки розповсюдження неправдивих відомостей, що ганьблять честь і гіність та завдають особі моральних страждань, часто використовується як засіб політичної боротьби. “Таке становище негативно впливає на моральний стан суспільства, підриває авторитет органів державної влади.”, - йдеться у пояснювальній записці до законопроекту.

Автори закону посилаюься на приклад інших країн, де існує кримінальна відповідальність за наклеп. Однак у переважній більшості відповідні норми законодавства інших країн є досить старими (наприклад, у США вони існують ще з XVIII сторіччя), і сьогодні їхня доцільність ставиться під сумнів, оскільки вони часто завдають значно більше шкоди, ніж приносять користі.

Так, ООН та ОБСЄ визнають, що кримінальне переслідування за наклеп є згубним для вільної преси та свободи слова, і активно підтримують декриміналізацію наклепу. Представники ОБСЄ регулярно звертаються з такими закликами до парламентів різних країн: Італії, Литви, Азербайджану тощо.

Комітет з прав людини ООН на 102 сесії наголосив на тому, що закони про наклеп повинні включати механізми захисту і що вони не повинні застосовуватись до висловлювань, які не є за своєю природою придатними до верифікації. В українському законодавстві будь-які механізми захисту від політичного тиску за допомогою звинувачень у наклепі не згадуються, в той час як у багатьох країнах зі списку, наведеного у пояснювальній записці, вони є, а в деяких є також окремі механізми захисту для журналістів.

Наприклад, у Норвегії, яка у 2011-2012 роках очолила рейтинг країн за рівнем свободи преси, Верховний суд постановив, що право на свободу вираження думок особливо важливе, коли йдеться про посадовців, і наголосив на важливості уваги ЗМІ до можливих зловживань представників влади.

В Австрії журналісти не підпадають під звинувачення у наклепі, якщо вони можуть довести відповідність їхніх дій стандартам журналістської діяльності та суспільну важливість теми, яку вони висвітлювали.

У Греції журналісти можуть посилатись на суспільну значущість інформації та власну добросовісність для захисту від звинувачень в наклепі.

Парламент Ісландії, законодавство якої перебачає покарання за наклеп, у 2010 році прийняв резолюцію, яка доручала уряду запровадити законодавчий режим захисту і укріплення свободи слова, в тому числі і в контексті захисту від звинувачень у наклепі.

Також у багатьох країнах законодавство містить окреме положення про те, що висловлення точки зору не є наклепом, тоді як визначення українських законодавців хибує на розмитість - фактично, позивач може назвати будь-яке публічне згадування його імені таким, що “ганьбить його честь і гідність”.

Іноземні агенти у США: що замовчує пояснювальна записка

Обґрунтовуючи появу у законодавстві норми про іноземних агентів та режим їхньої діяльності, один з авторів “закону” Вадим Колєсніченко посилається на “аналогічний” закон, що діє в США, - "Закон про реєстрацію іноземних агентів" (Foreign Agents Registration Act, FARA). Однак аналогії з американським актом є дуже натягнутими.

Сам Колєсніченко цитує, що “для того, щоб внести якусь організацію або особу до реєстру FARA, уряд США повинен довести, що вони діють "за наказом, на прохання, під керівництвом або під контролем іноземного принципала" (замовника) і займаються політичною діяльністю в інтересах іноземного принципала", зокрема представляючи "інтереси іноземного принципала перед відомствами або офіційними особами уряду Сполучених Штатів".

Тоді як в українському “законі” іноземним агентом називається громадське об’єднання, котре для забезпечення своєї діяльності отримує грошові кошти або майно від іноземних держав, НУО, міжнародних організацій тощо, а також бере участь, в тому числі в інтересах іноземних держав, у політичній діяльності на території України. Тобто будь-яка участь організації у політичній діяльності на території України і хоча б часткове фінансування з-за кордону автоматично стають підставами для визначення її як іноземного агента з відповідними наслідками – неодмінною реєстрацією як “іноземного агента”, щомісячним звітуванням перед державою, щоквартальною публікацією звітів у офіційних ЗМІ, додаванням слів “іноземний агент” у назву та зобов’язанням сплачувати податок на прибуток. Невиконання будь-якої із цих вимог може призвести до скасування реєстрації громадського об’єднання.

Треба зазначити, що американський закон не регулює діяльність некомерційних та благодійних організацій, дипломатів, адвокатів, викладачів, журналістів тощо, а спрямований в першу чергу га регулювання роботи лобістських груп, тоді як українські нововведення спрямовані перш за все саме на неурядові організації.

Американський професор Тімоті Снайдер зазначає, що якби український закон діяв у США, то “іноземними агентами” були б визнані такі поважні інституції, як Єльський університет, який отримує частину фінансування з-за кордону. Що стосується “політичної діяльності”, її визначення настільки широке, що під нього можна підвести роботу практично будь-якої неурядової організації – від дослідницької до екозахисної.

Намагаючись легітимувати прийняті 16 січня з порушенням усіх парламентських процедур та норм Конституції “закони”, їхні автори посилаються на досвід західних країн, де нібито застосовуються подібні норми. Однак фактично вищезгадані зміни (особливо в частині про “іноземних агентів”) запозичені з російського законодавства і є намаганням наслідувати авторитарні поліцейські практики сусідньої держави. Крім того, у демократичних країнах, де існують аналогічні закони, також існує і незалежне судочинство, механізми захисту інститутів громадянського суспільства – ЗМІ та громадських організацій, а правоохоронці та чиновники не настільки свавільні та непідконтрольні суспільству. До того ж, спроби обмеження свободи слова та діяльності громадських об’єднань неодноразово засуджувалися міжнародними організаціями і світовою спільнотою, котрі закликають змінювати національне законодавство у цьому напрямку на більш ліберальне. Тоді як українські можновладці рухаються всупереч таким рекомендаціям і під егідою “захисту порядку” і “авторитету органів державної влади” офіційно закріплюють за країною статус поліцейської держави.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!