Концептуальна стаття Горбуліна: "Гібридна війна" як ключовий інструмент російської геостратегії реваншу

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 3611 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 28/01/2015Дата публікації

Збройна агресія Російської Федерації проти України стала довгостроковим чинником впливу на українську політичну, економічну, військову та соціальну реальність. Внаслідок дій РФ впродовж 2014 р. було деформовано систему глобальної та регіональної безпеки, а також чинну систему міжнародного права. Майже всі міжнародні гарантії безпеки для України (зокрема в межах Будапештського меморандуму) виявилися недієздатними в умовах, коли агресором виступив один із гарантів — Російська Федерація.

Росія застосувала проти України концепцію "гібридної війни", яка багато в чому є унікальною зі структурно-функціонального погляду: за формою вона "гібридна", а за змістом — "асиметрична". Найчіткіше характер нового типу війни продемонстрували спочатку анексія РФ навесні 2014 р. території Автономної Республіки Крим, а потім — підтримка місцевих радикальних елементів та повномасштабне вторгнення російських підрозділів до східних областей України.

Хоча кожен конкретний елемент цієї "гібридної війни" не новий по суті і використовувався майже в усіх війнах минулого, однак унікальними є узгодженість і взаємозв'язок цих елементів, динамічність та гнучкість їх застосування, а також зростання ваги інформаційного чинника. Причому інформаційний чинник в окремих випадках стає самостійним складником і виявляється не менш важливим, ніж військовий.

Хоча багато науковців і дослідників вказують на "гібридний" характер цієї війни, концептуалізація в даному сенсі неоднозначна й неповна. Так, у західній науковій думці орієнтовно вже з середини 2000-х років з'являється поняття "гібридна війна", однак у багатьох випадках вона трактувалася в інших термінах та поняттях, ніж це спостерігається тепер. Для характеристики сучасного протистояння України і Росії можуть бути застосовані такі поняття, як "неконвенційна війна" (unconventional warfare), "нерегулярна війна" (irregular warfare) чи "змішана війна" (compound warfare), або ж спонсоровані державою "гібридні війни" (State-Sponsored Hybrid). В усіх них вказується на "розмивання" обрисів військового конфлікту та залучення до нього невійськових засобів, які у звичному стані не мають прямого стосунку до класичного військового протистояння.

Однак заходи, які використала Росія для здійснення агресії проти України, у всій їхній повноті так і не були до кінця концептуалізовані ні вітчизняними, ні західними науковцями. Сама ґенеза формування російської концепції "гібридної війни", етапи її розгортання, складники, стан реалізації "гібридного" протистояння в Україні та можливі напрями протидії планам Російської Федерації у цій сфері мають бути додатково досліджені й опрацьовані.

Геополітичний реванш: від ідеї до стратегії

Головне в нинішньому протистоянні України і РФ полягає в тому, що воно є логічним завершенням тривалої "геостратегії реваншу", яку довго напрацьовувала Москва.

Сама генеза російського феномена "гібридної війни" належить до періоду переосмислення Росією свого місця у світі та регіоні. Головною характеристикою єльцинського періоду втрат геополітичних позицій, міжнародно-політичної статусності та впливовості було переформатування європейського геостратегічного простору, яке завершилося значним розширенням НАТО і ЄС. При цьому навіть об'єктивні складники відповідних геоекономічних, а тим більше геополітичних тенденцій сприймалися переважно через суб'єктивну призму образ та ностальгію за втраченим. У концентрованому вигляді цю ностальгію ще 2005 р. висловив В. Путін у посланні Федеральним Зборам Російської Федерації: "…Маємо визнати, що розпад Радянського Союзу став найбільшою геополітичною катастрофою століття. Для російського ж народу він став справжньою драмою. Десятки мільйонів наших співгромадян та співвітчизників опинилися за межами російської території".

Можна навіть сказати, що багато в чому реваншистські геополітичні настрої В. Путіна та його жорстка позиція до будь-яких "революційних" політичних змін обумовлені його особистісним досвідом: він бачив руйнування Берлінського муру, з яким знищувався весь світ, на котрому Путін розумівся і котрий вважав своїм.

Саме прихід до влади В. Путіна можна вважати початком пошуку Москвою власної "геостратегії реваншу", метою якої є комплекс завдань, ключове з яких — поступове, але неухильне відновлення російської впливовості та значущості на міжнародній арені. Однак у більш ніж непростих міжнародних умовах, а також із огляду на істотний брак необхідних ресурсів (від суто військово-економічних до інформаційно-комунікаційних), базою російської "геостратегії реваншу" міг бути лише асиметричний підхід.

Період із 2001-го по 2014 рр. можна зарахувати до часу пошуку форм і методів, що допомогли б реалізувати відповідні геополітичні задуми. При цьому паралельно проводилася й "геополітична мобілізація" населення держави. Вона реалізовувалася через класичні механізми нав'язування власному народу образів "зовнішнього ворога", відчуття Росії як "оточеної фортеці" та загальне відновлення антизахідної (переважно антиамериканської) риторики.

Зміни політичних режимів на теренах СНД (Грузія, Україна, Молдова, Киргизія), швидше за все, Росія сприймала як інспіровану ззовні загрозу її ідеям геополітичного реваншу. Це примусило РФ інтенсивніше готуватися до нового великого протистояння. Тим більше що ідея "великої війни", про яку ще недавно говорив радник президента РФ С.Глазьєв, вочевидь, справді є панівною в нинішньому російському істеблішменті. І висновок С.Глазьєва також, швидше за все, домінуючий серед тих кіл: Росія до такої нової війни неготова (і готова не буде), а отже, має спровокувати її раніше й досягти своїх завдань уже тепер.

Вочевидь, проблемою певний час залишалося питання: як реалізувати власні ідеї в умовах досить обмеженої (а багато в чому показної) боєготовності, стримуючих факторів міжнародного права, геополітичного статус-кво і як наслідок — неготовності реального розв'язання повномасштабної війни? Можна припустити, що орієнтовно в середині 2000-х рр. таке рішення було знайдене: "асиметричні відповіді" в межах масштабнішої "гібридної війни".

Доречно зазначити, що РФ не створила свою стратегію "з нуля". Тут спостерігається певна "спадковість" радянських практик. Деякі дослідники відносять витоки російських практик "гібридних воєн" до 20-х років XX ст. (методи "активної розвідки"). Однак, на нашу думку, доцільніше звернути увагу на фінальні етапи радянсько-американського протистояння під час "холодної війни". Тоді у відповідь на анонсовану США програму Стратегічної оборонної ініціативи (СОІ) М.Горбачов 12 жовтня 1986 р., під час прес-конференції в Рейк'явіку, заявив: "Відповідь на СОІ буде. Асиметрична, але буде. При цьому нам не доведеться жертвувати значним".

У січні 2013 р. в Москві відбулися загальні збори Академії військових наук, на яких виступив начальник ГШ ЗС РФ генерал Валерій Герасімов. Це був своєрідний підсумок тривалої роботи військових аналітиків та фахівців-генштабістів, які певний час концептуалізували зазначену проблему і шукали механізми її вирішення. Саме доповідь генерала Герасімова — своєрідна "точка неповернення" у маніфестації російських поглядів на сучасну війну. В ній було вказано на те, як має розгортатися сучасний воєнно-політичний конфлікт, які елементи в ньому мають бути задіяні та на яких етапах. У доповіді наголошено на зростанні ролі невійськових методів тиску на противника, передусім через політичний, економічний і гуманітарний елементи. Інформаційне ж протиборство взагалі визначалося як наскрізна діяльність на всіх етапах конфлікту: його зародження, супроводу і в постконфліктний період. Звертається увага й на "асиметричні заходи", до яких було зараховано діяльність підрозділів спеціального призначення, розбудову внутрішньої опозиції, а також невпинне зростання інформаційного впливу на об'єкт нападу.

Багато з того, про що говорив у своєму виступі генерал Герасімов (це, зокрема, важливість невійськових методів тиску, інформаційне протиборство тощо), вже використовувалося спочатку в Криму, а потім і на сході України. Тож можна констатувати, що проти України ведеться повноцінна війна: "гібридна" за формою, "асиметрична" за змістом.

Україно-російська "гібридна війна": практика застосування нового концепту

Загалом правильний висновок начальника генштабу генерала Герасімова стосовно воєн нового типу, а саме що в таких війнах військові сили використовуються лише на завершальних етапах — за умов правильно побудованої компанії, справдився у Криму, однак не підтвердився на Донбасі.

Анексія території АР Крим багато в чому була вдалою завдяки не лише докладно розробленому плану дій, а й слушно вибраному моменту для його реалізації. Це, зокрема:

— ослаблення центральної влади та часткове "безвладдя" на тлі зміни влади;

— зростання суперечностей (а швидше — актуалізація вже наявних) між Центром і регіонами;

— незадовільний психологічний і матеріально-технічний стан українських безпекових структур;

— антагонізм між різними силовими структурами;

— особливо активна інформаційно-пропагандистська робота Росії саме в Криму протягом усіх років незалежності України.

Все це зумовило якщо не ідеальні, то дуже близькі до них умови проведення спеціальної операції з анексії Криму. Однак уже в подіях, які розгорталися в регіонах Східної України, значна кількість цих умов не виконувалася, що примусило Росію перейти до формату традиційного військового вторгнення.

І саме масштабне введення військової техніки в різних формах (пряме перекидання через кордон, завезення через "гуманітарні конвої"), однак при повному запереченні такого введення, істотно відрізняє україно-російський конфлікт від усіх інших. Безумовно, тактика озброєння терористів, які воюють проти твого противника, далеко не нова. Однак нинішня ситуація по-своєму унікальна і буквально безпрецедентна. Це проявляється передусім у військовому та військово-технічному планах.

Пріоритетного характеру набули дії російських розвідувально-диверсійних груп, проведення терористичних актів і застосування партизанських методів боротьби із залученням до них т.зв. ополченців з місцевого населення та криміналітету, а також російських найманців. Застосовуються проти української армії і батальйонні тактичні групи російських військ. Зокрема, це спостерігалося в боях під Іловайськом у другій половині серпня.

Досить високою залишається загроза відкриття "другого фронту" на півдні України (зокрема, з півдня Ростовської області) у західному напрямку з метою утворити сухопутний коридор на Крим, а за сприятливих умов — навіть вийти на з'єднання з Придністровською Молдавською Республікою.

Росія використовує конфлікт на сході України і для випробувань нової зброї, відпрацювання нових тактичних прийомів ведення бойових дій та набуття військовими частинами і підрозділами бойового досвіду. На Донбасі воювали сили спецназу майже з усіх регіонів Росії. За ротаційною схемою у зоні конфлікту діють і підрозділи повітрянодесантних військ, морської піхоти.

Таким чином, Росія використовує Східну Україну як великий полігон, на якому відточує на практиці нові методи й засоби ведення війни. І важко не погодитися з президентом Литви Д.Грібаускайте, що "Україна зараз бореться заради всього світу, заради всіх нас. Якщо терористичну державу, яка веде відкриту агресію проти свого сусіда, не зупинити, вона пошириться на Європу і далі".

Крім суто класичних військових методів, Росія в межах "гібридної війни" чи не вперше масштабно використала концепцію "війни трьох кварталів". Її суть зводиться до того, що сучасний вояка має бути готовим: в одному кварталі — вести загальновійськовий бій, у другому — здійснювати поліцейські функції, у третьому — виконувати гуманітарні місії. Ще в 1991 р. ізраїльський полемолог М.ван Кревельд визначив характерний для сучасного "постпостмодерного" періоду тип воєн як "нетринітарні", "тому що вони не вкладаються в потрійну схему: уряд — армія — населення".

Про зміну парадигми війни в сенсі залучення до неї невійськових структур говорить і Ф.ван Каппен: "Гібридна війна" — це змішування класичного типу війни з використанням нерегулярних військових формувань. Держава, яка веде "гібридну війну", реалізує угоду з недержавними виконавцями — бойовиками, групами місцевого населення, організаціями, зв'язок із якими повністю заперечується. Ці виконавці можуть здійснювати такі речі, яких сама держава здійснювати не може… Усю брудну роботу можна перекласти на плечі недержавних формувань".

Концепція "війни трьох кварталів", яку реалізує Росія на території України, наочно демонструє справедливість наведених міркувань. Особливо це стало очевидним під час анексії Криму. Проте там зазначена концепція була реалізована не в "просторовому", а в "часовому", до того ж "зворотному" її вимірі. Спочатку "зелені чоловічки" з'явилися в Криму як виконувачі квазі-"гуманітарної" місії із забезпечення "прав російського/російськомовного населення". Проте поступово перейшли до виконання функцій квазі-"поліцейських" із забезпечення потрібного Москві проведення "референдуму". Невдовзі вони вже виконували і квазі-"військові" функції із силового нав'язування виконання результатів "референдуму".

Однак російська "воєнно-кримінальна" кампанія, яка відбулася в Криму майже безкровно, на сході України перетворилася на справжню трагедію. Спроба повторити кримський успіх захлинулася у повномасштабному збройному протистоянні. Відповідно, Росія змушена повертатися до класичних сценаріїв "заморожених конфліктів" на кшталт карабаського чи придністровського.

Енергетичний складник "гібридної війни"

Важливим елементом ведення "гібридної війни", що наочно продемонструвала російська агресія, є і вплив на життєдіяльність суспільства. При цьому енергетична інфраструктура стала предметом особливої уваги з боку агресора, оскільки її захоплення (чи руйнування) не тільки завдає значних економічних збитків, а й загрожує сталому функціонуванню системи життєзабезпечення суспільства загалом.

Слід зазначити, що використання потенціалу енергетики як "енергетичної" зброї було відкрито проголошене у 2003 р. в Енергетичній стратегії Російської Федерації до 2020 р.: в документі зазначалося, що потужний паливно-енергетичний комплекс Росії "є базою розвитку економіки, інструментом здійснення внутрішньої та зовнішньої політики". І це не просто декларація намірів, а реальний інструмент впливу, який Росія неодноразово використовувала у своїх інтересах (у т.ч. — через послаблення всіма способами енергетичної інфраструктури потенційних противників).

Прикладом цього є майже синхронні підриви енергетичної інфраструктури, які припинили постачання природного газу та електроенергії до Грузії в січні 2006 р., що стало елементом подальшого тиску на Грузію. Вибух на газопроводі у Туркменістані у квітні 2009 р. допоміг Росії призупинити дію незручного для неї договору з Туркменістаном і фактично усунути конкурента з європейського ринку. Так у 2006 р. був зупинений на ремонт нафтопровід, який забезпечував постачання нафти на нафтопереробний завод у Мажейкяй у Литві, причому саме в момент, коли Литва вирішила продати завод польській компанії.

Очевидно, що Росія цілком свідомо використовує атаки проти критичної інфраструктури, зокрема енергетичної, як для досягнення своїх цілей у політичній та економічній сферах, так і для зниження воєнно-економічного потенціалу держави в найбільш стислий термін.

Усе це можна побачити і в україно-російському протистоянні. При цьому енергетична інфраструктура (через свою географічну розосередженість) може опосередковано нести загрозу об'єктам, розташованим далеко від місця безпосередньої атаки. Так, анексуючи Крим, військові підрозділи Російської Федерації фактично отримали контроль над українськими енергетичними об'єктами, які містяться за межами адміністративних кордонів Криму. Внаслідок цієї анексії в України не просто було захоплено об'єкти енергетики й території Криму, а через захоплення енергетичної інфраструктури (трубопроводів та компресорних станцій) фактично викрадено нафтовидобувні поля на шельфі та безпосередньо природний газ в обсязі 2 млрд м. куб. щорічно.

Надалі цей елемент ведення "гібридної війни" ще з більшим розмахом агресор використав в окремих районах Луганської та Донецької областей. Цілеспрямованими діями фактично було зруйновано багато вуглевидобувних підприємств, блокувалася й руйнувалася транспортна інфраструктура. Своєю чергою, це призвело до проблем із постачанням уже видобутого вугілля споживачам, передусім — на теплові електростанції, що стало викликом для стабільного функціонування всієї об'єднаної енергетичної системи України. Як наслідок — погіршилась і соціально-економічна ситуація не тільки у східних областях, а й загалом в Україні. Крім того, це сформувало довгостроковий виклик енергетичній безпеці держави загалом.

Далі в роботу пішов інформаційний складник "гібридної війни": прийняті українським урядом антикризові рішення в енергетичній сфері було активно використано для формування негативного ставлення до органів державної влади, посадових осіб та керівництва держави. Ця ж інформація активно використовувалась і для формування негативного іміджу України серед країн-сусідів та партнерів України.

Інформаційний складник "гібридної війни"

Хоч військовий складник конфлікту об'єктивно залишається основним чинником його розгортання, масштаби застосування інформаційного складника стають дедалі більшими. Про масштаби інформаційної війни, розгорнуті Росією проти України, найточніше сказав Головнокомандувач об'єднаних Збройних сил НАТО в Європі Ф.Брідлав: "Це найбільш дивовижний інформаційний бліцкриг, який ми коли-небудь бачили в історії інформаційних воєн".

Інформаційний фронт "гібридної війни" розгортається одразу на кількох напрямах. Передусім: (1) серед населення в зоні конфлікту; (2) серед населення країни, проти якої здійснюється агресія, однак територія якої не охоплена конфліктом; (3) серед громадян країни агресора і (4) серед міжнародного співтовариства.

Хоча інформаційний складник справді став наскрізною темою "гібридної війни", проте він виконує не самостійну, а допоміжну роль, більшою мірою супроводжуючи військову фазу операції. Однак в українському випадку маємо справу не просто з ворожою пропагандою, а з тим, що фахівці-інформаційники слушно характеризують як "війну смислів/сенсів" (початок якої можна умовно віднести до 2006—2007 рр.). Для ретрансляції цих смислів задіяно всю множину каналів донесення інформації. Основним структурним елементом у цій війні стають симулякри — образи того, чого в реальності не існує. Прикладами таких симулякрів є: "фашисти в Києві", "звірства каральних батальйонів", "розіп'яті хлопчики", використання Україною заборонених озброєнь. Стратегічна мета експлуатації цих симулякрів — замінити об'єктивні уявлення цільових груп про характер конфлікту тими "інформаційними фантомами", які потрібні агресору.

Активна фаза військового протистояння, що розпочалася з кінця лютого — початку березня 2014 р., супроводжувалася тактичною інформаційною підтримкою, яка так само використовувала прийоми побудови й експлуатації симулякрів. Україні вдалося досить швидко адаптуватися і частково відреагувати на цей виклик. "Кримська кампанія" показала слабкість російського інформаційного складника їхньої версії "гібридної війни", — вона не витримує постійного, прискіпливого медіа-погляду.

Відповідно, чи не перше, що зробили різноманітні "ополченці" та "зелені чоловічки" на окупованих територіях, — це відключили українські телеканали і масовано включили російські. Формування єдиного й повністю контрольованого інформаційного простору — очевидна стратегія розгортання інформаційного складника конфлікту з боку агресора. Тож не дивно, що вже під час подій в окремих містах Донецької та Луганської областей бойовики налагодили процес пошуку проукраїнських стримерів і систематично перешкоджали їхній діяльності (наприклад, ситуація з луганським стримерами або журналістами інтернет-телебачення).

Важливо відзначити, що Російська Федерація розгорнула один із фронтів "гібридної війни" і проти громадян своєї держави, формуючи там модель поведінки, яка багато в чому улягає месиджам федеральної преси (їй повністю довіряють майже 60 % росіян). Небажання значної кількості громадян Росії подивитися на речі під іншим кутом зумовлене і страхом виникнення когнітивного дисонансу між дійсністю, формованою російськими ЗМІ, та реальними подіями. Тож багато в чому про росіян справді можна сказати як про народ, котрий "першим упав під натиском власного телебачення" .

Ще один важливий інформаційний фронт — зовнішній. Масштаби діяльності "фондів", "культурних товариств", "аналітичних центрів" і просто "експертів" проросійської спрямованості в Європі, а також діяльність каналу RT справді значні. Однак навіть тут загальна концепція "гібридної війни" "по-російськи" дається взнаки: частину таких експертів просто вигадують, а від їх імені публікують необхідні коментарі та висновки, — останній такий випадок був із вигаданим німецьким експертом.

Нині занепокоєння масштабами російського інформаційного проникнення виявляють і країни Європи. У 2014 р. в Латвії було створено Центр стратегічних комунікацій НАТО (NATO Strategic Communications Centre of Excellence), серед завдань якого — забезпечити адекватну відповідь на спроби інших країн вплинути на інформаційний простір членів НАТО. Важливість розвитку стратегічних комунікацій було підкреслено і після саміту НАТО в Уельсі. Зокрема, там прямо зазначалося, що створений Центр має опікуватися питаннями "гібридної війни". На сили Центру у протидії російській пропаганді сподіваються і в окремих країнах, зокрема в Польщі та країнах Балтії. Вже кілька попереджень російському іномовному телеканалу RT зробив британський медіарегулятор Ofcom за порушення під час висвітлення української кризи.

Важливим трансграничним простором ведення інформаційного протиборства стала мережа Інтернет. Різноманітні реальні й удавані "хактивісти", "кіберпартизани", "кіберополчення", а також спеціальні підрозділи різних безпекових відомств для ведення протистоянь у кіберпросторі — всі вони стають важливим елементом кібератак, а також ведення спеціальних психологічних операцій у соціальних мережах та в мережі Інтернет загалом (наприклад, організація російськими спецслужбами протестів внутрішніх військ під Адміністрацією президента у жовтні 2014 р.).

Однак повністю завоювати інформаційний простір Росії не вдалося, — чимало пропагандистських заяв із боку російського телебачення з української тематики швидко спростовували самі інтернет-користувачі, які дедалі частіше стають "рядовими інформаційних воєн".

Висновки для України

Ще в 1975 р. британський учений-міжнародник Е.Макк зробив важливий висновок: у більшості сучасних йому конфліктів сильні країни не зазнали військової поразки, вони зазнали поразки в політичному сенсі — не зуміли нав'язати свою волю противнику. Політична перемога слабкої сторони полягала в тому, що вона — шляхом застосування асиметричних способів ведення військових дій (переважно партизанських) — спромагалася виснажити волю сильного ворога до продовження війни та досягнення поставлених цілей.

Відповідно, і подвійне завдання України в нинішньому асиметричному протистоянні — двовимірне. У зовнішньому вимірі — не піддатися на нав'язування нам зовнішньої, вочевидь деструктивної для нашої державності, політичної волі Кремля, однак при цьому — виснажити противника. А у вимірі внутрішньому — забезпечити домінування нашої політичної волі у проблемних регіонах, не допускаючи, щоб вони виснажили нас економічно й політично.

Водночас, нинішнє пріоритетне завдання — дати ефективну і змістовну відповідь передусім на військову, а також на інформаційну агресію проти нашої держави.

У військовій сфері багато що залежатиме від зовнішніх чинників (зокрема — міжнародної допомоги). Швидше за все, Україна й надалі потребуватиме істотної підтримки з боку своїх партнерів саме у військовій сфері, щоб бути готовою до воєнної відсічі у разі подальшої ескалації воєнної компоненти "гібридної війни".

Не менш важливим є завдання формування системи аналізу загроз і захисту критичної інфраструктури. Так, очевидно, що захист об'єктів енергетичної інфраструктури (особливо в зоні, наближеній до АТО) має стати одним із пріоритетів для держави. З огляду на важливість енергетичної інфраструктури для життєдіяльності суспільства, її система захисту мусить мати належний рівень. Оскільки нині більшість суб'єктів господарювання в енергетичному секторі приватні, відповідальність за забезпечення захисту критичної інфраструктури країни мають нести як відповідні органи державної влади, так і приватний сектор (оператори енергетичної інфраструктури). При цьому інші зацікавлені суб'єкти, зокрема місцеві органи влади та населення, також повинні залучатися до діяльності в цій сфері.

Більш цілісною має стати реакція і на інформаційну агресію. Вже вжито низку заходів переважно обмежувального характеру, однак навряд чи це може стати вичерпною відповіддю на такі виклики. Багато що залежатиме від медіа-сектора та громадських активістів, оскільки левову частку російського агітпропу держава обмежити часто не в змозі. Однак маємо створити умови, за яких усе це замінить якісний вітчизняний інформаційний продукт. Має бути посилена і реалізація державної інформаційної політки на окупованих російськими військами територіях.

Далеко не повністю використано потенціал інформаційного спротиву на зовнішній арені: МЗС України хоч і робить багато, однак навряд чи зможе закрити всі проблемні напрями. Пришвидшеної реалізації потребує створення ефективного іномовлення, — мусимо визнати, що на сьогодні воно існує більше де-юре, ніж де-факто. Активніше повинні використовуватися інструменти публічної дипломатії.

Маємо перестати ігнорувати складнощі роботи в російському інформаційному просторі, хоча останній Росія активно закриває від будь-яких сторонніх учасників. Приклад цього — останні законодавчі рішення щодо обмеження частки іноземної власності у ЗМІ. В інтернет-просторі активну діяльність розгорнув Роскомнагляд, що прямо займається цензурою. Однак, незважаючи на це, Українська держава має віднайти механізми інформаційної взаємодії з російською аудиторією.

Протистояти Росії в "гібридній війні" буде важко. Противник готувався до цього протистояння роками і чітко знає, чого хоче. Однак держава мусить навчитися протидіяти викликам "гібридної війни". Якщо це протистояння не буде вигране, ми завжди матимемо справу із самовідновлюваною гідрою, яка з'являється на місці вже начебто переможеного противника.

Джерело: Дзеркало тижня

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!