теги:

Нинішній заступник секретаря РНБО передбачав війну з Росією ще рік тому

Оцінка статті на цей момент: +6/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 14503 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 21/08/2014Дата публікації

Останніми днями ряд невеликих ЗМІ розмістив дешеву заказуху (від 500 у.о. за публікацію), яка дискредитує нинішнього заступник секретаря РНБО Олександра Литвиненка. Команда ТЕКСТІВ давно слідкує за діяльністю цього не надто публічного чиновника і переконана в його порядності відданості Україні. Ще у 2013 році Литвиненко передбачав вторгнення Росії в Україну, тоді на нього колеги аналітики дивилися, як на людину з ідеєю фікс. Він добре вивчив ворога та його методи, він хороший стратег тому і став об’єктом атаки під проукраїнськими гаслами.

Пропонуємо ваші увазі лекцію нинішнього заступника секретаря РНБО про стратегічну культуру Росії, яку він зробив у жовтні 2013 рокі і в якій передбачив нинішню війну з Росією:

Російську стратегічну культуру характеризує чітке розуміння цілей. В українському випадку ми чітко бачимо, чого вони від нас хочуть. «Ми одін народ». Що це означає? Ми мусимо бути одною державою, яка керується з Москви. Ну, може, двома державами, але щоб керування з Москви. Все ясно, все зрозуміло, ніяких питань нема. Нас чекає дуже жорстке зіткнення.

Олександ Литвиненко, один з не багатьох українських фахівців у галузі безпеки, котрий уміє придумати успішну стратегію і може реалізувати її.

Кілька вступних зауважень. Це не історичне стратегічне дослідження. Я не претендую на лаври історика чи науковця, адепта храму науки. Це просто певні думки для прикладної аналітики. Але вони мають надзвичайне прикладне значення, бо ми маємо всі справи з Російською Федерацією, ми можемо її любити, не любити, бажати чи не бажати до неї приєднатися, але це є реальність, яку слід мати на увазі.
Для нас у цьому дослідженні не важливо намагатися зрозуміти, як це було, чи намагатися реконструювати події. Для нас важливо, як це сприймається російськими діячами, ті, хто приймає та втілює рішення.

Я певним чином сам вважаю себе продуктом російської стратегічної культури, відчув на собі великий вплив цієї культури. Як і певні люди в цій аудиторії, хто вчився в російських вишах. Можу сказати, ця версія має дуже далеке відношення до реальних історичних подій. Але вона є догмою, і з неї виходять при оцінці ситуації.

Те, про що я буду говорити, - це не є якісь залізні закони історії. Це певні тенденції, які скоріше за все вплинуть - а може, і ні. Але скоріше за все вплинуть, бо людина, і російська людина в тому числі - істота лінива, видумувати щось нове їй ліньки, і вона братиме те, що є.

Стратегія і культура

Що таке стратегія? За класичним розумінням це поєднання цілей і засобів. Велика стратегія - це стратегія на рівні держави, яка не обмежується лише військовою темою, але поєднується з економічною стратегією. Тобто, стратегія досягнення цілей держави, як її розуміє правлячий клас.

Стратегія формулюється людьми, що живуть у певному соціумі. Культура, яка нами розуміється як сукупність звичаїв, задає умови для створення та реалізації стратегії. Бо стратегію створюють не в баштах зі слонової кістки, а люди при реальному спілкуванні. Вони закінчили ти чи інші виші, читають ту ж літературу, дивляться фільми, перебувають під впливом одних і тих же суспільних міфів. Може, вони більш цинічні, може, менш, але всі вони є продуктами домінуючої в суспільстві культури.

Починається все, як це дуже часто буває в суспільних дослідженнях, з англійців. Був собі такий капітан британської армії Безіл Ліддел-Гарт, який був поранений, після цього його звільнили з армії, як героя війни, і він вирішив стати журналістом. Він був дуже талановитою людиною і його військова колонка в Таймс у 1920-30 роках справила чільний вплив на формулювання зовнішньої довгострокової політики Великої Британії у цей період. Він був чи не найбільш шанованим та потужним політичним безпековим оглядачем тих часів. І у 1932 році він почав писати книжку – «Британський спосіб ведення війни» (British Way of Warfare).

Саме поняття стратегічної культури введене в 1974 році в доповіді Rand Corporation, яку написав Джек Сіндере. У ній він аналізував радянську ядерну стратегію і прагнув зрозуміти: які, власне, рішення можуть приймати радянські генерали, радянські керівники, - виходячи з тої інформації, яка в нього була. Ми знаємо, що СРСР був дуже закритим утворенням, і в Штатах намагалися зрозуміти - як оці от росіяни думають. Для цього розуміння і було введено поняття «стратегічна культура».

Розвивав це поняття Семюел Грейф, теж американець, який визначив, що

Це не детермінант, але умова.

Зазвичай британська стратегія – це була стратегія непрямої дії і морська стратегія, але у Першій світовій війні вони вели класичну стратегію виснаження. Що призвело до величезних втрат і абсолютно не відповідало стратегічній культурі Британії.

В’єтнам. Знову-таки абсолютно не притаманна американській стратегії стратегія дуже жорсткого придушення партизанського руху, вона не відповідала традиційним підходам до боротьби американців з повстанцями, але таке було.

Подальший розвиток поняття зробив Альфред Джонсон у 1995 році, який зробив таке формулювання: «Стратегічна культура – це культурні умови, що обмежують стратегічний вибір».

Він визначив два рівні цієї структури – базові припущення та оперативний рівень. Базові припущення – це, власне, бачення світу, а оперативний рівень – це ті прийоми, які використовуються іншими суспільствами у веденні війн.

Механізми формування:

- інституційна пам’ять

- освіта. Якщо ми говоримо про Російську Імперію, це насамперед Ніколаєвская воєнная академія Генерального штаба, Учіліщє правовєдєнія, Лазарєвський інститут востоковєдєнія, меншим чином – Московський, Петербурзький та Київський університети, які формували чиновницьку та військову еліту того часу. Зараз це воєнна академія Генштабу та МГІМО. Це два стовпи в сучасному російському суспільстві, де досліджуються та зберігаються традиційні підходи.

- Книжки. Тобто, популярна культура. Я би хотів звернути вашу увагу на такі, здавалося б дуже смішні дві книжки. Андрія Митяєва, «Книга будущих командиров», і «Книга будущих адмиралов». У них, власне, проманіфестовано, як росіяни – радянські росіяни – думали про війну, і які основні підходи тут можуть існувати. Дуже серйозний вплив на стратегічну культуру сучасного покоління російських лідерів, безумовно, справив Валентин Пікуль, чи не найбільш масовий імперський письменник, і співець КДБ Юліан Семьонов.

Російська стратегічна культура історично ґрунтується на дуже потужному культі сили. Хто сильніший – той і перший. З чого це виникає? З традиційної дилеми безпеки. Якщо існують різні сили, вони мусять якимось чином знаходити баланс. Якщо ми підвищуємо військові витрати, то наш опонент їх також підвищує. І якщо ми не будемо підвищувати, і опонент не буде підвищувати, то це найкраща ситуація, - але для цього повинна бути довіра.

Довіра в міжнародних відносинах і особливо довіра між сусідами Росії і Росією ніколи не існувала, тому Росія вибирала шлях анігіляції опонентів, максимального збільшення збройних сил. І цим не тільки не підвищувала безпеку, але навпаки, зменшувала її, бо в такий спосіб наближалася до ще більш сильних опонентів. Знищили Польщу – прийшли до Австрії і Прусії. Знищили німеччину – прийшли до англосаксонських територій.

І власне, ця дилема безпеки і формулює комплекс загрози, який найкраще був сформульований товаріщєм Лєніним у «Пісьме амеріканскім рабочім»: «Ми – осаждьонная крєпость, і вєсь пролетаріат міра должен нам помочь».

Виходячи з цього, в Росії виникає не так економічна потреба – як це було у класичних морських імперіях, британській чи французькій, а потреба на основі цієї-от дилеми безпеки. Ми мусимо захопити сусідів, щоб створити пояс безпеки; створивши пояс безпеки, ми наблизилися до сильнішого противника і мусимо йти далі. Імперія як відповідь на загрозу. Це провокує незрілу зовнішню політику, яка заснована не на пошуку компромісу, а на силовому зіткненні. Можливо, крім петербурзького періоду – 1720-1917 років, це двісті років, досить специфічні для російської історії.

Дуже важлива особливість російської стратегічної культури – це нечутливість до втрат. Як це сформулював Сталін, «баби нових нарожают». Росія протягом своєї історії, починаючи з останніх двохсот років, володіла найбільшим людським потенціалом на європейському стратегічному театрі, і тому могла собі дозволити такий підхід.

Важливий момент, який слід розуміти: росіяни сприймають світ як гру з нульовою сумою. Де ми програли – там вони виграли. І навпаки. Ситуація «виграв-виграв» не сприймається.

Які є засоби? Жорстка сила, м’яка сила і структурна сила. І я окремо визначив би ще одну складову, про яку ми поговоримо далі.

Що дуже цікаво – за виключенням петербурзького і частково радянського періоду справжня російська стратегія ніколи не спиралася на писані документи. Всі, хто читав «Войну і мір» Толстого, пам’ятають його зле знущання над німцями, про стратегію Аустерліцької битви. Перша колона марширує туди, марширує туди, марширує туди. Всі знають відомі сталінські заяви про «гладко было на бумаге, да забыли про овраги, а по ним ходить».

Тобто, радянська стратегія відноситься до класу стратегій, «що постають» - що виникають під впливом обставин і є результатом ситуативних відповідей на питання, що постали.

Російську стратегічну культуру характеризує чітке розуміння цілей. В українському випадку ми дуже чітко бачимо, чого вони від нас хочуть. «Ми одін народ». Що це означає? Ми мусимо бути одною державою, яка керується з Москви. Ну, може, двома державами, але щоб керування з Москви. Все ясно, все зрозуміло, ніяких питань нема.

Достатньо чітка постійність інструментів – мені не дуже хотілося б заглиблюватися в історію, але останні двадцять років стосовно бунтівних країн застосовують один і той же набір інструментів. Починаючи з Литви 1990 року – «відключимо газ», підривна діяльність, російськомовність і так далі. Постійність інструментів – але при цьому надзвичайна гнучкість у визначенні шляхів. Вони міняють їх на ходу. І тут дуже важливо розуміти – росіяни йдуть доти, допоки їх пускають. Вдається – йдуть. Як тільки зустрічають спротив – вони достатньо гнучко намагаються його обійти. Але тільки коли відчули, що цей спротив справжній.

Коли ми говоримо про Російську імперію і її поведінку на західних рубежах – в Україні, Білорусі і Польщі, і поведінці в Середній Азії – це принципово різні поведінки, що походять з різних умов, різних підходів тощо. Якщо Росія виступає на тих територіях класичною колоніальною державою – якщо подивитися поведінку французів у арабських країнах, то поведінка росіян у Ташкенті при губернаторі Кауфмані – це класична поведінка європейської колоніальної імперії 19 сторіччя.

А от на теренах колишньої Польської імперії, Речі Посполитої – поведінка принципово інша. І це потребує окремих досліджень.

Із чим це пов’язано? Це певна спекуляція, але російська ідентичність протягом останніх 400-500 років ґрунтується на відмінності від Заходу. Все 19-20 сторіччя, коли в Росії існує суспільна дискусія на ці теми, - це дискусія між «западниками» та «славянофилами». Відповідно, ставлення до Заходу і формує підходи росіян на цьому театрі.

Тут можна визначити чотири періоди – від Івана Третього до Олексія Михайловича, від Петра Великого до Ніколая Другого, радянський період та сучасний. Кожен із них характеризувався своїми особливими умовами, але про це можна говорити безкінечно.

Способи побудови імперії

Слід чітко усвідомлювати, що побудова імперії для Росії – справа не державна, а всенародна. Імперія будувалася і владою, і бізнесом, купцями, і підданими – козаками, біглими людьми і таке інше. Особливо – приватна ініціатива. Захоплення Сибіру починається з чого? Строганови, Єрмак. Всі читали класичну книгу «Всеобщая история, обработанная Сатириконом». Де дуже чітко характеризується захоплення Сибіру, де Іван Грозний питає – а чому Єрмак сам до нього не приїхав? «Ну так він же на засланні».

Або історія капітана Невельського, який захопив Амур і десятки тисяч квадратних кілометрів території в Китаю. По власній ініціативі, його адміралтейство розжалувало в рядові матроси, а потім був цей відомий анекдот, що Ніколай Перший його зустрів у входу до Зимовий палац, провів по анфіладі кімнат і у кожній вітав – вітаю, мічман Невельськой, вітаю, лейтенант Невельськой, і зрештою, аж до привітання контр-адміралом Невельським. І сказав класичну імперську фразу: «Где російській флаг бил поднят, там он спускаться нє должєн».

Важливий момент російської стратегічної культури – це підхід глибокого проникнення. Задовго до Наполеона російські військові компанії будувалися на бліцкригу, спробі захоплення столиць ворога і диктування йому своїх умов. Похід на Стокгольм Петра, дуже глибоке проникнення під час Семирічної війни – коли російські війська висаджувалися навіть в Бельгії, корпус Суворова в Італії, наступ на Париж 1815 року. Якщо ми подивимося, то базова стратегія Росії у великих війнах – це захоплення столиць, і зі столиці вони диктують умови миру.

Після створення такої величезної імперії з певного часу головним занепокоєнням став не тільки зовнішній ворог, але й ворог внутрішній. Як казали в російській армії – «враг унєшній і враг унутрєнній». Так от, «враг унутрєнній» стає предметом особливого занепокоєння, і відповіддю на це стає особлива мілітаризація суспільства. Не тільки у відповідь на зовнішніх ворогів, а насамперед як відповідь на внутрішні проблеми. І саме тому створення Олександром Першим корпусу внутрішньої стражі – майбутніх внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ, і саме тому – мілітаризація поліції, і саме тому – корпус жандармів військовий. В Радянському Союзі це набуло ще більших масштабів.

Дуже важливо те, що росіяни, попри відому з подачі маркіза де Кюстіна тезу про їхнє принципове покладання на військову силу, - це так – але в росіян на західному театрі (на східному ситуація принципово відмінна) попереду йшли не військові, а шпигуни. Війська приходили насамкінець, коли відбувалося розкладання суспільства, проти якого йшла війна.

Як саме йшло розкладання? Формування мереж впливу, інфільтрація. Це можна розглядати ще з 18 століття, є пречудова монографія російських авторів «Российско-польские отношения 1754-1770», де описується, як власне вони працювали з польськими елітами. Як посол у Варшаві, виконуючи фактично роль проконсула, купував, допомагав польським федераціям, сприяв чварам в середині польського суспільства.

З іншого боку, інфільтрація означає принципове руйнування інституцій. Ми знаємо, що як тільки 1792 році в Польщі приймають конституцію третього травня, Єкатерина Велика пише листа пруському королю, де каже: ви знаєте, що я не хотіла остаточного знищення Польщі, але якщо вони створюють сильні інститути, відновлюють сильну державу, то вона буде проблемою для наших інтересів, і її треба заздалегідь знищити. Про цей лист дуже яскраво і захопливо говорив пан Саакашвілі у своїй оонівській промові. Вона - як для таких промов – дуже недурна.

Дуже серйозна побудова так званих клієнтських держав та клієнтських суспільств. З чого починаються клієнтські держави? 15-16 століття – побудова Касімовського ханства. Це буферна держава між залишками Золотої Орди та Росією. Класика – це Крим, тільки не російська, а литовська. Польща 18 століття грала роль клієнтської держави.

Особливо розвинувся принцип клієнтських держав за СРСР. Вся Східна Європа, весь Варшавський договір – це клієнтські держави. Клієнтське суспільство – це українське суспільство часів козаччини. Бо казати про козаків як про власну козацьку гетьманську державу – досить складно. Чи казахи з 18-го сторіччя. Старший жуз – це класична клієнтська держава.

Два важливі напрями в російській історії, які проходять через всю історію імперії – це спирання на непряме правління проти політики централізації та русифікації. Є дуже багато досліджень на цю тему. Коли Російська Імперія достатньо успішно розбудовувалася, вона спиралася на непряме правління – і домовлялася з місцевими елітами. Але за кілька десятиліть це починало дуже сильно турбувати імперський центр, і він вдавався до русифікації. Особливо це помітно в 19 столітті – це дуже цікаво, як тогочасні європейські ідеї в російській інтерпретації починали набувати специфічної ролі. Ідея регулярної централізованої держави, європейської за своєю сутті в російській інтерпретації перетворювалася на русифікацію. Про буферні держави ми вже сказали.

Особливість 20 сторіччя – це роль спецслужб в будуванні та розвитку імперії. Але це окрема тема.

Вагома складова, характерна для радянського часу і для сучасності – це особливі зв’язки з кримінальним світом. Чому лише в 20 столітті? Російська аристократія – до неї можна ставитися як завгодно, але кримінальним елементом вони не хворіли. А от більшовики були класичним кримінальним елементом, який зберіг свої зв’язки у злочинному світі. Комінтерн згодом активно використовував кримінальний світ. Побудова кримінального світу в СРСР, з його злодіями в законі – це успішний приклад соціальної інженерії. Про нинішні зв’язки кримінального світу з російським керівництвом свідчить хоча б та кампанія, яка почалася після вбивства діда Хасана, відомого кримінального авторитета. Власне, що тут такого – вбили і вбили. А всі провідні російські газети протягом тижня розповідали про те, яка це важлива подія. Це не добре, і не погане – я просто кажу, що це має значення.

І ще один важливий інструмент – розгортання радників. Радники – чи не основний механізм забезпечення контролю над клієнтськими державами. Радники в армії, політичні радники, радники спецслужб, економічні радники. Оці чотири групи.

Росіяни значну частину свого успішного імперського розвитку здійснювали в ситуації слабкості у порівнянні зі своїм противником. І компенсували цю слабкість введенням в оману. Мене в цьому сенсі вразила стратегічна гра по Росії в Королівському коледжі оборонних наук, де я навчався рік. Російську групу вела колишній керівник департаменту міністерства оборони, яка двадцять років займалася Росією. Свою вступну промову вона почала так: «Запам’ятайте назавжди, росіяни люблять брехати». Власне, вони не люблять брехати, а в такий спосіб компенсують свою слабкість. Класичний приклад – потьомкінські села.

Окремо слід сказати про стратегічну дезінформацію. Саме в Росії та СРСР вона була поставлена, мабуть, на найвищий щабель. Треба згадати такі класичні операції радянської розвідки 20-30 років, як «Трест» і «Синдикат». Були штучно створені монархічні організації в Москві, абсолютно контрольовані ГПУ, і ці організації дуже серйозно фінансувалися англійською розвідкою. Завдяки ним був схоплений Савінков – про це можна говорити довго.

Цікавий приклад дезінформації – це операція «Прогрес», це 60-70-ті роки. Східна Європа, де радянські розвідники-нелегали виступали під виглядом західних журналістів, зв’язувалися з дисидентами, чеськими, польськими, і таким чином з одного боку виявляли справжніх дисидентів, а з іншого – керували ними. Можна достатньо чітко казати, що в сучасній Україні є досить багато прикладів таких же дій.

Структурна сила

Міжнародні організації – можна говорити про два основні покоління цих організацій. Старе – це Варшавський договір. Нове – Договір про колективну безпеку та Євразійський економічний союз, Митний союз і таке інше. Це, власне, механізм утримання цих клієнтських держав.

М’яка сила

Я би окреслив її так – наявність якоїсь надідеї, причому «рускій мір» я назвав би найслабкішою з надідей, бо православ’я – це вселенський проект, комунізм – це вселенський проект, а рускій мір – не глобальний. Особлива роль ідеології – медіа, насамперед, телебачення, рунет.

Економічний вимір жорсткої сили

Ми всі знаємо, що таке ясак – це податок, який сплачувався північними народами у вигляді хутра, та торгівля горілкою. Навіть з тих часів формувався не засіб обміну, а засіб залежності. З горілкою це дуже чітко видно. Але й з сучасним енергетичним підходом Росії ми бачимо той же механізм: поставляючи енергоносії, вони формують залежність країн. Дуже цікаво почитати дискусії 1970 – початку 1980-х років у США, про радянську ініціативу «газ в обмін на труби». Тоді консервативні американські та європейські дослідники казали – це вони формують економічну залежність. Власне, так і сталося. І зараз це теж основна російська зброя.

Торгівля зброєю – те ж саме.

Сучасні особливості

Чекізм. Це перший приклад в історії людства, коли до влади в державі прийшли спецслужби. Коли ми кажемо – Буш-старший був директором ЦРУ – він був політиком, якого призначили керувати ЦРУ. А прикладів, коли 40-50 співробітників Держбезпеки працювали в керівництві державою, у світі немає. Тому субкультуру сприйняття світу, сформовану чекістами, треба досліджувати, досліджувати дуже серйозно. Але відкритих серйозних досліджень – не прокльонів, які вони погані, - дуже мало.

Що відразу спадає на думку, це оперативне та стратегічне мислення. Путін – прекрасний тактик, в нього розвинене оперативне мислення, він вміє досягати цілей. А от питання визначення цілей, стратегія – тут швах. Його цьому не вчили. І все російське керівництво – в них зі стратегією не складається.

Економічний детермінізм. Бабло побєждаєт зло. Думаю, це наслідки марксистського виховання, яке неправильно зрозуміли, але воно так є. Так званий прагматизм і технократизм – як це люблять називати.

Треба сказати, що м’яка сила є найслабшою ланкою сучасної Росії. Бо вони до цього часу не можуть створити якоїсь привабливої моделі. І ситуація з Україною це засвідчує.

Наслідки для України

Ми бачимо, що президент Путін і опозиціонер Навальний у ставленні до України відображають одну і ту ж думку, чітко сформульовану Путіним на Валдаї. «Ми – одін народ, іскусствєно раздельонний случайно вознікшей граніцей".

Яке завдання України в цій ситуації? Україні потрібно змусити росіян визнати нашу окремішність. Усвідомити, що ми не один народ. Якщо вони це зрозуміють, ми зможемо побудувати найтепліші, найкращі і найдружніші відносини. Я особисто є великим прихильником саме таких відносин – але тільки після того, як вони визнають, що ми – окремий народ.

Кому вдалося такого досягти? Полякам. Країнам Балтії та Фінляндії. Коли поляки довели свою реальну окремішність? У 1920 році, «диво над Віслою». Коли це довела Фінляндія? У 1940 році, під час війни. Литовці довели це під час війни і на початку 1990-х – коли відключали газ і т. ін. Досвід Балтії свідчить, що можна в сучасних умовах досягти це без жорсткого військового зіткнення. Хочеться вірити в світле майбутнє.

В будь-якому випадку нас чекає дуже жорстке зіткнення. І це дуже іронічно, що, здавалося б, найбільш проросійський президент виходить на найбільш жорстке зіткнення з росіянами. А це засвідчує, що це не проблема президента чи особистостей – це об’єктивна проблема двосторонніх відносин, яка має назву «Ми одін народ».

Що потрібно робити Україні в цій ситуації? Консенсус щодо того, що ми – не один народ, усвідомлення мети і засобів її досягнення.

Дякую

Відеозапис лекції дивіться тут

Оцінка статті на цей момент: +6/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!