Лауреат Нобеля з літератури Еліс Манро найкращий автор оповідань у світі (+ уривок з твору)
Канадійка, яка пише коротко, сильно і страшно, як Стефаник і Чехов, отримала Міжнародну Букерівськy премію 2009 року. TEXTY.org.ua знайомить читачів із лауреатом.
АВТОР: Омелян Тарнавський
"Манро має непомильний талант відкривати незвичайне у звичайнісінькому" - стандартна цитата книжкового критика журналу Newsweek, винесена на паперову обкладинку книги "Життя дівчаток і жінок".
Її можна прикласти до кожного оповідання 81-річної Еліс Манро (Alice Munro), яка сьогодні стала володарем Нобелівської премії з літератури. Чотири роки тому їй вручали не меш престижну премію світу Міжнародного Букера. Вона цілком могла стати і переможцем "просто Букера" (Міжнародний Букер - друга, усесвітня складова конкурсу для англопишучих громадян Британської Співдружності), але його дають за довгі романи, а не за короткі оповідання.
Їхній Чехов
“Наш Чехов”, - каже про свою землячку ще одна канадська авторка (лауреат Букера-2000) Маргарет Етвуд.
Книжковий оглядач газети “Гардіан” Ліза Аллердайс є більш категоричною: “Читаюча аудиторія зустріла новину про цю нагороду з незвично одностайним “Нарешті!” Будемо сподіватися, що Нобель для Еліс Манро познайомить якнайбільше читачів із найкращим автором короткої прози у світі”.
У прозі Манро немає нічого пікантного, - вважає критик. Автор – цілком старосвітський оповідач, життя триває, щось закінчується, щось починається... Але її герої завжди змінюються, як це і має відбуватися з героями гарної прози, і змінюються капітально.
Її прозу важко назвати ліричною. Вона швидше нагадує добряче вискоблений стіл статечній літній кухні – чистий і простий, але водноча із переплетінням сучків, таких досконалих і складних.
Еліс Манро - Чехов і Стефаник
Манро ніколи не напише великий роман “з життя епохи” - та, схоже, вона взагалі ніколи роману не напише. Всі оповідання Еліс – це драми, які відбуваються в маленьких містечках, у глибинці її рідного Онтаріо; багато її персонажів-канадійців, як і сама автор, вирушають у подорож не заради пригод, а тільки для того, щоб повернутися.
Манро не пише про Велику Ідею, Політику або Історію. Ба більше: хоча в її прозі вистачає і пристрасті, і невірності, і розриву стосунків (Манро часто проголошують співцем жіночої сексуальності ХХ-го сторіччя), власне сексу ви знайдете там небагато. Коротше кажучи, нічого модного. І все ж незважаючи на ці суттєві в нашому світі недоліки, у 77 років Еліс Манро стала однією з найшанованіших письменників сучасності.
При цьому вона залишається феноменом – критика обожнює і падає ниць, але є і незадоволені читачі, які звинувачують її в “незрозумілості”. Творчість Манро – як секрет Полішинеля, про який усі знають і голосно кричать, але він постійно повертається у статус секрету, який хочеться розгадати. Як каже згадана вище Маргарет Етвуд: “Ніби вона вискакує звідкись із вигуком “Сюрприз!” - а потім раптом знову вискакує, і знову”.
Читацькі скарги на незрозумілість – наслідок відданості Манро жанру і манері оповіді. Вона пише дуже довгі (до 60 сторінок) оповідання, події і дійові особи в яких часто перетинаються. Нагадує ще одного співця північноамериканської глибинки – Вільяма Фолкнера.
Кожен критик ставить собі за карб відзначити, що її оповідання укупі розкривають життя героїв як жоден роман не зробить: подібно до безрозмірної жіночої торбеги, оповідання Манро магічним чином розширюється, щоб умістити не тільки необхідні деталі і шматки щоденного життя героїв, але і потаємну, інтимну сторону цього життя.
І, без сумніву, проза свіжоспеченого лауреата Нобеля переповнена домашністю, повсякденною рутиною і тим, що називають “маленькими чудесами”. “Людські життя були нудними, звичайнісінькими, захоплюючими і безмірними – глибокі печери, вистелені кухонним лінолеумом”, - як пише Еліс Манро у своєму “Житті дівчаток і жінок”.
Небагато авторів описують роздвоєність, темряву, плутатину – і радість – людських стосунків з такою теплотою як Манро. Вона пише так відверто (іноді навіть шокуюче відверто) про “звичайне життя”, що нелегко навіть зрозуміти, якими незвичними є її оповіді. Але неможливо уникнути раптової блискавки упізнавання, відчуття причетності – того, що авторка залишає недосказаним, інтимним, як подарунок.
Саме блискавка залишає у кожного читача Манро відчуття, що він отримує якесь знання уперше. 77-річна бабуся знову і знову вистрибує перед читачем із вигуком “Сюрприз!”
А вкупі все це дозволяє визначити її твори як Велику Літературу, хоч воно і звучить так помпезно, як ніколи не буває у коротких оповіданнях Еліс Манро.
----------------
У тих північноамериканських краях і нашого цвіту чимало. Може, в її героях ми упізнаємо не тільки порухи душі “звичайного канадійця”, але й нашого “маленького українця”.
Будемо чекати на переклад. А поки що пропонуємо вашій увазі кілька абзаців із оповідання"Ведмідь прийшов з-за гори" із журналу "Нью-Йоркер" (грудень 1999).
Еліс Манро. Ведмідь прийшов з-за гори (уривок)
“...Через рік із гаком Ґрант почав помічати безліч записок на спеціальних жовтих папірцях, розклеєних по всьому домі. Це не було новиною – Фіона завжди записувала всяку всячину – назву книги, яку вона почула по радіо, чи те, що треба зробити саме цього дня. Вона занотовувала навіть свій вранішній розпорядок дня. Оскару така акуратність видавалася таємничою і зворушливою: “7:00 йога. 7:30-7:45 зуби обличчя зачіска. 7:45-8:15 прогулянка 8:15 Ґрант і сніданок”.
Нові записки були іншими. Наліплені на шухляди у кухні – "Виделки і ложки, Рушнички, Ножі". Наче не можна просто відкрити шухляду і глянути, що ж там. Далі пішло ще гірше. Вона поїхала в місто і подзвонила Ґранту з телефонної кабінки, щоб запитати дорогу додому. Потім вона пішла на щоденну прогулянку через поле в ліс і повернулася в дім уздовж загорожі – довгий-предовгий гак в обхід. Вона сказала, що якщо орієнтуватися на загорожі, то завжди вийдеш куди-небудь до людей.
З цього важко було зробити якісь висновки. Про загорожі вона говорила ніби жартома, і домашній номер телефону могла згадати без жодних проблем.
- Не думаю, що варто хвилюватися, - казала Фіона. - Очевидно, просто вилітає з голови.
Він запитав, чи вона ще п'є снодійне.
- Якщо й так, то я не пам'ятаю, - сказала вона. А потім перепросила за легковажність. - Упевнена, що не п'ю жодних таблеток. Хоча може, й варто. Якісь вітаміни, скажімо.
Вітаміни не допомогли. Вона могла застрягти на ганку, згадуючи, куди ж зібралася. Вона забувала увімкнути вогонь під пательнею з овочами чи налити воду у кавоварку. Вона запитала у Ґранта, коли вони в'їхали в цей будинок: “Торік чи позаторік?”
- Дванадцять років тому, - сказав він.
- Нічого собі!
“Вона завжди була дещо того”, - сказав Ґрант лікарю, безупішно намагаючись пояснити, що Фіонині здивування і вибачення зараз виглядають цілком звичайно, іноді навіть мило...”
Наш Курков про їхню Манро:
“В її оповіданні вміщається цілий роман”
Манро народилася 10 липня 1931 в Уїнгамі (провінція Онтаріо). Вчилася в університеті Західного Онтаріо. Свою перша збірка розповідей "Танець щасливих тіней" (The Dance of the Happy Shades) опублікувала в 1968 році.
"Еліс Манро в основному відома як новелістка, проте до кожної розповіді вона вносить стільки ж глибини, мудрості і влучності, скільки поміщається в об`ємних романах", - наголошується в рішенні журі, одним з членів якого був відомий український письменник Андрій Курков.
Стаття про Манро адаптована з матеріалу, котрий вийшов на ТЕКСТАХ у 2009 році
