Те, що багато успішних політиків є брехунами, каже більше про нас, аніж про них.

Те, що багато успішних політиків є відвертими брехунами, каже більше про нас, виборців, аніж про них. Коли люди прагнуть неможливого, задовольнити їхні побажання можуть лише брехуни, і то недовго. Масові демонстрації в Європі є прикладом того, що трапляється, коли промінь правди влучає у політиків та доходить до людей.

Читач ТЕКСТІВ під ніком Comentaries прислав нам переклад статті відомого американського економіста, письменника, викладача Томаса Совела.

Серед найбільшої брехні державного соціального забезпечення (велферу) на обох сторонах Атлантики є віра в те, що держава може дати людям те, що вони бажають, але не можуть собі дозволити. Оскільки держава отримує ресурси від людей, то якщо ці люди разом не можуть собі чогось дозволити, не може собі дозволити цього і держава.

Так, звичайно, поширене хибне уявлення про те, що держава може просто підняти податки «для багатих» та витратити отримані кошти на речі, які більшість населення не може собі дозволити. Але це уявлення спирається на дивне припущення, що «багаті» такі дурні, що нічого не робитимуть заради зменшення своїх податкових відрахувань. Історія нам каже, що це припущення невірне.

Після того, як в 1916 році була ухвалена поправка до Конституції Сполучених Штатів, кількість осіб, які декларували оподатковані доходи понад $300 000 на рік, впала з понад тисячі до менше трьох сотень в 1921 році.

Невже багаті раптом збідніли? Зовсім ні. Просто вони стали вкладати гроші в цінні папери, які не підлягали оподаткуванню. Загальна сума грошей, інвестованих в ці папери, перевищувала федеральний бюджет, і дорівнювала майже половині державного боргу.

Це явище не унікальне для Сполучених Штатів або для тих часів. Коли Великобританія підвищила податки для найзаможніших громадян в 2010 році, податкові надходження впали. Досвід інших країн не відрізняється. Скидається на те, що багаті не такі вже й дурні.

В сучасній глобалізованій економіці, багаті можуть просто інвестувати свої кошти в країни з меншим податковим навантаженням.

Отже, що робити, коли тягар обіцянок повісити на «багатих» не виходить? Брехати.

Для політика нема нічого простішого, аніж давати нездійсненні обіцянки державних подачок.

Державна пенсійна система ідеально підходить на цю роль. Зараз політики роздають обіцянки на гроші, які треба буде виплачувати через багато років — тоді при владі буде хтось інший, і коли закінчаться гроші, то вже йому доведеться мати справу з демонстраціями та заколотами.

Однак, існує багато способів відтягнути момент істини. Держава може відмовитись платити справжню ціну за роботу. Таким прикладом є зменшення оплати роботи лікарів державним фондом медичного страхування (Medicare).

Зрозуміло, що деякі лікарі відмовлятимуться від пацієнтів з цього фонду. Але знадобиться багато часу, поки наслідки цього процесу стануть дійсно відчутними — а вибори проходять часто. Цю проблему також можна залишити наступникам, які будуть вимушені розв’язувати її колись в майбутньому.

Бюрократизація та збільшення обсягів паперової звітності для лікарів в країнах з державною медициною, та зменшення їхніх зарплат, аби відтягнути день повного банкрутства, означає, що робота лікаря приваблюватиме дедалі менше здібної молоді, яка обиратиме інші професії з вищою зарплатою та кращими умовами праці. Але і ця проблема розтягнута в часі. Вибори, натомість, відбуваються часто.

Та колись всі ці довготривалі проблеми, підживлені солодкою брехнею соціального популізму, вилізуть на поверхню. Справа в тому, що поки це станеться, відбудеться багато виборів, на яких можуть перемагати ті, хто вправно бреше.

Існує декілька способів, які начебто можуть відтягнути цей момент. Якщо уряду бракує грошей, він може їх надрукувати. Це не зробить країну багатшою, лише непомітно вкраде купівельну спроможність існуючих заощаджень та зарплат до державного гаманця, щойно надруковані гроші якого мають таку саму купівельну спроможність, як і ті гроші, які люди заробляли та заощаджували.

Друкувати гроші означає інфляцію — а інфляція є такою прихованою брехнею, завдяки якій держава може виконувати свої обіцянки на папері, але реально менш цінними грошима.

То невже так несподівано, що виборці з нереалістичними сподіваннями обирають політиків, що брешуть про здійсненність обіцяного?

Про автора: Томас Совелл працює старшим науковим співробітником Інституту Гвера, в Стенфордському університеті. Thomas Sowell. Big Lies in Politics

тре брехня інозмі

Знак гривні
Знак гривні