Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці



XLV. Всі в тюрмі

  • 1420 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 20/03/2013Дата публікації

XLV

Всі в тюрмі

Тепер ми були біля Йоганнесбурга. Читач пригадає, що все паломництво було поділене на вісім стадій. Досі ми виконували переходи точно у відповідності до програми, й тепер нам залишався чотириденний перехід. Але якщо наш дух день у день зростав, то уряд дедалі більше переживав з приводу того, що робити з індійським вторгненням. Його б звинуватили у слабкості й нетактовності, якби він заарештував нас після того, як ми досягли місця призначення. Якщо заарештувати нас – то нас треба заарештувати до того, як ми дійдемо до землі обітованної.

Уряд бачив, що мій арешт не зламав духу і не залякав прочан, не змусив він їх і порушити мир. Якби вони стали бунтувати, уряд мав би чудову нагоду, щоб перетворити їх на гарматне м’ясо. Наша твердість дуже турбувала генерала Смутса, оскільки вона поєднувалась із мирністю, й він навіть так і казав. Скільки можна чинити сваволю щодо мирної людини? Як можна убити тих, хто пішов на смерть добровільно? Немає інтересу вбивати того, хто готовий до смерті, й тому солдати прагнуть захопити ворога живим. Якби миша не тікала від кота, кіт змушений був би шукати іншу здобич. Якби всі ягнята добровільно лягали біля лева, лев був би змушений припинити їсти ягнят. Великі мисливці припинили б полювання на лева, якби лев припинив чинити опір. Наша перемога лежала в поєднанні двох якостей – ненасильства та рішучості.

Гокхале телеграмою висловив бажання, щоб Полак приїхав в Індію й допоміг йому викласти факти про становище перед індійським та імперським урядами. У Полака був такий темперамент, що він хотів бути корисним скрізь, куди їхав. Будь-яке завдання, за яке він брався, повністю його поглинало. Тому ми готувалися послати його в Індію. Я написав йому, що він може їхати. Але він не хотів виїжджати, не зустрівшись зі мною особисто й не вислухавши від мене всі інструкції. Тому він запропонував приїхати на зустріч зі мною під час нашої ходи. Я відправив йому телеграму, сказавши, що він може приїхати, якщо хоче, хоча при цьому він ризикуватиме бути заарештованим. Бійці ніколи не вагаються, постаючи перед необхідним ризиком. Основоположним принципом руху було те, що кожен був готовий до арешту, якщо уряд звертав на нього свою увагу, й повинен зробити всі чесні та моральні зусилля для того, щоб його заарештували, поки не подолає небажання уряду схопити його. Тому Полак вирішив приїхати навіть із ризиком бути заарештованим.

Містер Полак приєднався до нас 9-го в Тікворті між Стандертоном і Грейлінгстадом. Ми саме проводили нараду й майже закінчили. Було близько третьої пополудні. Ми з Полаком ішли на чолі всієї колони прочан. Дехто зі співробітників слухав нашу розмову. Полак мав сісти на вечірній поїзд, що йшов у Дурбан. Але Бог не завжди дозволяє людині здійснити свої плани. Рама був змушений втекти в ліс того самого дня, на який було призначено його коронацію. Поки ми отак розмовляли, перед нами зупинився капський візок, і з нього вийшли містер Чемні, голова служби імміграції Трансваалю, та поліцейський. Вони відвели мене трохи на бік і один із них сказав:

- Я вас заарештовую.

Так мене заарештували втретє за чотири дні.

- А як же учасники ходи? – запитав я.

- Ми про це подбаємо, – була відповідь.

Я більше нічого не сказав. Я попросив Полака стати на чолі та йти з прочанами. Поліцейський дозволив мені тільки повідомити учасникам ходи про мій арешт. Коли я став просити їх дотримуватися миру і т.д., офіцер зупинив мене, сказавши:

- Ви тепер в’язень і не можете виголошувати промови.

Я зрозумів своє становище, але це було непотрібно. Одразу після того, як він завадив мені говорити, офіцер наказав візниці гнати геть на повній швидкості. За мить прочани зникли з поля мого зору.

Офіцер знав, що на той час я володів ситуацією, оскільки, вірячи в наше ненасильство, він сам-один був у віддаленому велді проти двох тисяч індійців. Він також знав, що я підкорився б йому, навіть якби він письмово надіслав мені повістку. Оскільки це було так, навряд чи було необхідно нагадувати мені, що я в’язень. А поради, які я надав би прочанам, служили б меті уряду не менше, ніж нашій власній. Але як міг офіцер пропустити нагоду використати свою коротку владу? Втім, я мушу сказати, що багато офіцерів розуміли нас краще за цього пана. Вони знали не тільки, що арешт нас не лякав, але й що ми, навпаки, вітали його як ворота свободи. Тому вони надавали нам усю дозволену законом свободу та, на щастя, просили у нас допомоги в тому, щоб зручно та швидко проводити арешти. Читач знайде на цих сторінках вдалі приклади обох цих типів.

Мене відвезли до Грейлінгстада, а з Грейлінгстада через Бальфур до Гайдельберга, де я переночував.

Прочани з Полаком на чолі продовжили свій шлях і зупинилися на ніч у Грейлінгстаді, де їх зустріли шет Ахмад Мухаммад Качхалія та шет Бхаят, які дізналися про те, що закінчилися приготування для арешту всіх учасників ходи. Тому Полак думав, що після того, як його відповідальність щодо прочан закінчиться з їхнім арештом, він зможе, хай на день пізніше, дістатися до Дурбану та все ж сісти на пароплав в Індію. Але Бог бажав по-іншому. Близько 9 ранку 10-го числа прочати дійшли до Бальфура, куди на станцію пригнали спеціальні поїзди, щоб відвезти їх і депортувати в Наталь. Тут прочани виявились досить упертими. Вони попросили, щоб подзвонили мені, й пообіцяли дозволити себе заарештувати й сісти в поїзди, якщо я їм так пораджу. Це було направильне ставлення. Й ціла гра неминуче буде зіпсована, а рух натрапить на перешкоду, якщо від нього не відмовитися. Навіщо прочанам я для того, аби піти в тюрму? Солдатам не личить обирати собі командирів або наполягати на тому, що вони слухатимуться лише одного з них. Містер Чемні звернувся до містера Полака та Качхалії-шета, щоб ті допомогли йому їх заарештувати. Ці друзі зіткнулись із труднощами, коли спробували пояснити становище учасникам ходи. Вони сказали їм, що тюрма – це мета прочан, і що тому вони повинні привітати дію уряду, коли той готовий їх заарештувати. Тільки так сатьяграхі зможуть показати свою якість і довести свою боротьбу до тріумфального завершення. Вони повинні усвідомити, що я не можу схвалити жодної іншої процедури. Прочан переконали, й усі мирно сіли на поїзди.

Мене, зі свого боку, знову потягли до судді. Я нічого не знав про те, що сталося після того, я мене відокремили від прочан. Я знову попросив про перенесення слухання. Я сказав, що два суди вже погодилися на перенесення та що тепер нам залишилося небагато, щоб дійти до місця призначення. Тому я попросив, щоб або уряд заарештував прочан, або щоб мені дозволили безпечно довести їх до Ферми імені Толстого. Суддя не задовольнив моє клопотання, проте пообіцяв одразу переказати моє прохання уряду. Цього разу мене заарештували за ордером із Данді, де мене мали судити за основним звинуваченням у тому, що я закликав зв’язаних контрактами робітників виїхати з провінції Наталь. Тому мене того ж дня відвезли поїздом до Данді.

Містера Полака не тільки не заарештували в Бальфурі, але й навіть подякували йому за допомогу, яку він надав владі. Містер Чемні навіть сказав, що уряд не має наміру його заарештувати. Але це були особисті погляди містера Чемні або погляди уряду настільки, наскільки цей посадовець про них знав. Насправді уряд час від часу змінював власну думку. Й нарешті він прийняв рішення, що містеру Полаку не слід дозволити відпливти в Індію, а слід заарештувати його разом із містером Калленбахом, який дуже енергійно працював на користь індійців. Тому містера Полака заарештували в Чарльзтауні, поки він чекав на тамбурний поїзд. Містера Калленбаха також заарештували, й обох цих друзів заточили в тюрму у Фольскрусті.

Мене судили в Данбі 11-го й засудили до дев’яти місяців ув’язнення з трудовою повинністю. Мені ще треба було прийти на інший суд у Фольскрусті за звинуваченням у допомозі та потуранні в’їзду до Трансваалю людям, яким це заборонено. Тому з Данді мене повезли 13-го до Фольскруста, де я був радий зустрітись із Калленбахом та Полаком у тюрмі.

Я постав перед судом Фольксруста 14-го. Вся краса полягала в тому, що звинувачення проти мене було доведено тільки свідками, яких надав я сам у Кромдрааі. Поліція могла б здобути свідків, але з труднощами. Тому вони попросили мене допомогти. Місцеві суди не хотіли засуджувати в’язня лише на підставі того, що він заявляв про свою провину.

Щодо мене ми організували, але хто свідчитиме проти містера Калленбаха та містера Полака? Було неможливо засудити їх за відсутності доказів, і було також важко відразу знайти свідків проти них. Містер Калленбах збирався заявити про свою провину, оскільки він бажав бути разом із прочанами. Проте містер Полак збирався в Індію й не прагнув навмисне арешту в цю мить. Тому після спільної наради ми втрьох вирішили, що не казатимемо ані так, ані ні в разі, якщо нас запитають, чи винен містер Полак у порушенні, в якому його звинувачують.

Я надав Короні докази проти містера Калленбаха та виступив свідком проти містера Полака. Ми не хотіли, щоб справи тривали довго, й тому ми зробили все, що могли, щоб кожна справа вирішилася менш ніж за день. Провадження щодо мене було завершено 14-го, проти Калленбаха – 15-го, а проти Полака – 17-го, й суддя виніс усім нам трьок вирок – по три місяці ув’язнення. Тепер ми думали, що зможемо разом прожити ці три місяці у тюрмі Фольксруста. Проте уряд не міг собі таке дозволити.

Тим часом, ми провели кілька щасливих днів у тюрмі Фольксруста, куди щодня прибували нові в’язні, які приносили нам новини про те, що відбувається зовні. Серед цих в’язнів-сатьяграхі був один старий чоловік на ім’я Харбатсінх, якому було близько 75 років. Харбатсінх не працював на шахтах. Він закінчив свій контракт багато років тому й, отже, не був страйкарем. Ентузіазм індійців після мого арешту значно зріс, багато з них були заарештовані через те, що з Наталю перейшли кордон у Трансвааль. Харбатсінх був одним із цих ентузіастів.

- Чому ви в тюрмі? – запитав я Харбатсінха. – Я не запрошував таких старих людей, як ви, добиватись арешту.

- Як я міг стриматися, – відповів Харбатсінх, – коли ви, ваша дружина й навіть ваші хлопці пішли в тюрму заради нас?

- Але ви не зможете витримати труднощів тюремного життя. Я радив би вам вийти з тюрми. Мені подбати про те, щоб вас випустили?

- Ні, будь ласка. Я ніколи не вийду з тюрми. Одного дня я мушу померти, і яким щастям для мене буде померти в тюрмі!

Не моєю справою було намагатися порушити таку рішучість, яка не порушилася б, навіть якби я й намагався. Я схилив голову в пошані перед цим неписемним мудрецем. Бажання Харбатсінха здійснилось, і він помер у тюрмі Дурбану 5 січня 1914 року. Його тіло з великими почестями було кремовано за індуїстським обрядом у присутності сотень індійців. У боротьбі в формі сатьяграхи був не один, а багато таких, к Харбатсінх. Однак щастя померти в тюрмі судилося лише йому, й тому він має право на почесну згадку в історії сатьяграхи в Південній Африці.

Уряду не подобалося, що людей так приваблювала тюрма, не подобалось йому й те, що в’язні після звільнення доносили назовні мої послання. Тому вони вирішили відокремити Калленбаха, Полака й мене, вислати нас із Фольксруста й відправити мене зокрема до місця, де мене не міг відвідати жоден індієць. Відповідно, мене послали в тюрму у Блумфонтейн, столицю Оранжії, де жило не більше 50 індійців, і всі вони працювали офіціантами в готелях. Я був тут єдиним в’язнем-індійцем, а решта були європейці та негри. Мене не турбувала ця ізоляція, я сприймав її як благословення. Тепер мені не було потрібно тримати розплющеними очі чи відкритими вуха, і я був радий, що на мене чекає цілком новий досвід. Крім того, я ніколи не мав часу цілими роками вчитись, особливо з 1893 року, й перспектива безперервного навчання впродовж року сповнила мене радістю.

Я приїхав у тюрму в Блумфонтейні, де у мене було стільки усамітнення, скільки я міг забажати. Було багато незручностей, проте всі вони були стерпні, і я не обтяжуватиму читача їхнім описом. Але я мушу зауважити, що медичний службовець тюрми став моїм другом. Тюремник міг думати лише про свою владу, тоді як лікар прагнув дотримання прав в’язнів. В ті дні я харчувався лише овочами та фруктами. Я не вживав ані молока, ані масла ґі, ані зернових. Я жив на дієті з бананів, помідорів, сирого арахісу, лаймів та оливкової олії. Якби будь-що з цього давали поганої якості, це означало б для мене голодну смерть. Тому лікар ретельно їх замовляв, а також додав до моєї дієти мигдаль, волоські горіхи та бразильські горіхи. Він особисто інспектував усе, що мало йти мені. В камері, яку мені відвели, не було достатньої вентиліції. Лікар зробив усе, що міг, щоб тримати двері камери відчиненими, проте йому це не вдалося. Тюремник погрожував подати у відставку, якщо двері камери триматимуть відчиненими. Він не був поганою людиною, але рухався однією колією, від якої не міг відхилитись. Йому доводилося мати справу з затятими злочинцями, і якби він робив розрізнення на користь такого м’якого в’язня, як я, то по-справжньому ризикував би, що буйні злочинці отримають над ним перевагу. Я цілком розумів точку зору тюремника, і в суперечках щодо мене між лікарем і тюремникам завжди ставав на бік тюремника, який був досвідченим, прямодушним чоловіком, що чітко бачив шлях перед собою.

Містера Калленбаха відвезли до тюрми у Преторії, а містера Полка – до тюрми в Джермістоні.

Проте уряд міг би й не турбуватися. Він був схожий на місіс Партінгтон, яка намагається зупинити приплив океану мітлою. Індійські працівники Наталю цілком пробудились, і жодна сила на землі не могла їх стримати.

 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!