Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці



XLІ. Потік робітників

  • 1595 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 20/03/2013Дата публікації

XLI

Потік робітників

Ув’язнення жінок подіяло, як чари, на робітників на шахтах біля Нюкасла, які складали свої інструменти та йшли в місто група за групою. Отримавши новину про це, я поїхав із Фенікса до Ньюкасла.

У цих робітників не було власних будинків. Власники шахт зводять для них дороги, освітлюють їхні вулиці й постачають їм воду, внаслідок чого робітники опиняються у стані повної залежності. А залежна людина, як каже Тулсідас, не може сподіватися на щастя навіть уві сні.

Страйкарі принесли мені багато скарг. Дехто казав, що власники шахт вимикали освітлення чи припиняли постачання води, а інші стверджували, що вони викидали домашнє майно страйкарів із помешкань. Саійяд Ібрагім, пуштун, показав мені свою спину і сказав:

- Гляньте, як вони мене побили. Заради вас я нічого не зробив цим виродкам, бо так ви наказали. Я пуштун, а пуштунів ніколи не б’ють, вони самі б’ють інших.

- Ти добре зробив, брате, – відповів я. – Я розглядаю тільки таку поведінку як чисту сміливість. Ми переможемо завдяки таким людям, як ти.

Так я поздоровив його, але сам подумав, що страйк не зможе тривати, якщо з багатьма людьми поведуться так, як із цим пуштуном. Залишаючи осторонь питання про побиття, залишиться мало простору для скарг, якщо шахти вимкнуть світло, перекриють водопостачання та заберуть інші комунальні зручності, які є у страйкарів. Але незалежно від виправданості скарг, страйкарі не зможуть протриматися за цих обставин, і я повинен знайти вихід із цієї скрути, бо інакше значно краще буде, якщо вони відразу дозволять себе перемогти й повернуться до роботи, ніж якщо вони поновлять роботу після періоду виснажливого чекання. Проте радити здатися було не по-моєму. Тому я сказав, що єдиний можливий шлях для працівників – це виїхати з кварталів своїх власників і йти далі, фактично, як паломники.

Працівників налічувались не десятки, а сотні. І їхня кількість легко могла зрости до тисяч. Як я мав розмістити й прогодувати цей натовп, який дедалі зростав? Я не міг просити грошової допомоги у Індії. Річка золота, яка пізніше потекла з батьківщини, тоді ще не почала свою течію. Індійські торговці були смертельно перелякані й зовсім не готові публічно допомагати мені, оскільки у них були торгові стосунки з власниками шахт і з іншими європейцями. Коли я їздив до Ньюкасла, то раніше завжди зупинявся у них. Але цього разу, оскільки я міг поставити їх у незручне становище, я вирішив зупинитися в іншому місці.

Як я вже казав, більшість трансваальських сестер були тамілки. Вони зупинились у Ньюкаслі у пана Д.Лазаруса, таміла-християнина середьного класу, який володів невеличкою земельною ділянкою та будинком на дві або три кімнати. Я також вирішив зупинитися в його родині, яка прийняла мене у відкриті обійми. Бідняки не знають страхів. Мій господар належав до родини зв’язаних контрактом працівників, а тому він і його родичі повинні були б платити податок у 3 фунти. Не дивно, що він і його люди були знайомі з прикрощами зв’язаних контрактами робітників, а тому глибоко їм симпатизували. Друзям завжди було непросто прихищати мене під своїм дахом, але прийняти мене зараз було рівносильно тому, щоб накликати на свою голову фінансову руїну, а може, навіть постати перед ув’язненням. Мало заможніх торговців поставили б себе у таке складне становище. Я усвідомлював їхні обмеження, як і власні, й тому залишався на гідній відстані від них. Бідний Лазарус пожертвував би якоюсь зарплатнею, якби до цього дійшло. Він охоче пішов би у в’язницю, але як він міг терпіти кривди, які впали на зв’язаних контрактами робітників, ще бідніших за нього самого? Лазарус бачив, що трансваальські сестри, які перед тим були його гостями, прийшли на допомогу зв’язаним контрактами працівникам і в ході цього зазнали ув’язнення. Він усвідомив, що також має обов’язок перед працівниками, й тому дав мені прихисток у себе вдома. Він не тільки прихистив мене, але й присвятив усього себе справі. Те, що я там зупинився, перетворило його дім на прохідний двір. Люди всіх типів і класів снували туди-сюди, а територія маєтку весь час нагадувала океан голів. Кухонне вогнище не знало спочинку ані вдень, ані вночі. Пані Лазарус цілий день працювала, як раб, але попри те її обличчя, як і обличчя її чоловіка, завжди було осяяне усмішкою, наче постійним сонячним світлом.

Але Лазарус не міг годувати сотні працівників. Я сказав робітникам, що їм слід вважати, що їхній страйк тепер – назавжди, й виїхати з помешкань, наданих їхніми господарями. Вони повинні продати все своє майно, на яке знайдеться покупець. Решту вони мають залишити у своїх помешканнях. Власники вугільних шахт не чіпатимуть їхньої власності, але якщо вони й викинуть її на вулиці, щоб іще більше помститися, то працівники повинні прийняти й такий ризик. Коли вони до мене приходили, то не повинні були приносити з собою нічого, крім свого одягу та ковдр. Я пообіцяв жити й харчуватися з ними стільки, скільки триватиме страйк або поки вони залишатимуться поза тюрмою. Вони зможуть витримати страйк і перемогти, якщо і тільки якщо виходитимуть із цих умов. Ті, хто не зможе зібрати достатньо мужності, щоб стати на таку лінію поведінки, повинен повернутися до праці. Ніхто не повинен зневажати чи турбувати тих, хто поновить таким чином свою роботу. Ніхто з робітників не обурювався моїми умовами. З першого ж дня, коли я зробив це оголошення, потягнувся нескінченний потік паломників, які "відмовилися від домашнього життя на користь бездомного" разом зі своїми дружинами й дітьми з зав’язаним у вузли одягом на головах.

Я не мав де їх розмістити; єдиним дахом над їхніми головами було небо. На щастя для нас, погода була сприятлива, не було ані дощу, ані холоду. Я був упевнений, що клас торговців не відмовиться годувати нас. Торговці Ньюкасла привезли кухонне приладдя та мішки рису й далу. В інших місцях нас також засипали рисом, далом, овочами, прянощами та іншими речами. Давали більше, ніж я очікував. Не всі були готові йти в тюрму, але всі співчували справі, всі хотіли зробити свій внесок до руху, наскільки могли. Ті, хто нічого не міг дати, працювали добровольцями. Було потрібно, щоб за цими темними й неосвіченми людьми доглядали відомі й розумні добровольці – й вони приходили. Вони надали безцінну допомогу, й багатьох із них також заарештували. Так кожен робив, що міг, і полегшував наш шлях.

Було велике скупчення людей, і до того ж великий їх притік. Тримати їх в одному місці та дбати про них, поки вони не мали роботи, було небезпечним, якщо не неможливим завданням. Загалом вони не знали законів санітарії. Дехто раніше був у тюрмі за такі кримінальні злочини, як убивство, крадіжка чи перелюб. Але я не вважав, що маю право судити про моральність страйкарів. Було б дурістю, якби я спробував розрізняти козлів та овець. Моєю справою було тільки проводити страйк, що не можна було змішувати з будь-якою іншою реформаторською діяльністю. Я справді зобов’язаний був стежити, щоб у таборі дотримувалися правил моралі, але не моєю справою було досліджувати попереднє життя кожного страйкаря. Злочини обов’язково відбувалися б, якби такий різнорідний натовп був прив’язаний до одного місця без будь-якої роботи. Дивним було, що ті кілька днів, на які ми тут зупинилися, минули без жодних інцидентів. Усі поводилися тихо, наче до кінця зрозуміли серйозність становища.

Я вигадав, як розв’язати свою проблему. Я повинен повести цю "армію" до Трансваалю й подбати про те, щоб їх безпечно розмістили в тюрмі, як групу з Фенікса. Цю армію слід розділити на маленькі загони, кожен з яких має перетнути кордон окремо. Але я відмовився від цієї останньої думки, як тільки вона прийшла, оскільки виконати її забрало б забагато часу, а послідовне ув’язнення маленьких груп не створило б нормального ефекту масового руху.

Чисельність "армії" була близько п’яти тисяч. Я не мав грошей, щоб заплатити за проїзд залізницею такої великої кількості людей, тому їх не можна було відвезти поїздом. Та й якби везти їх залізницею, я не мав би засобів для перевірки їхнього бойового духу. Кордон Трансваалю розташований за 58 кілометрів від Ньюкасла. Прикордонні селища Наталю та Трансваалю – Чарльзтаун і Фольскруст відповідно. Нарешті я вирішив іти пішки. Я порадився з робітниками, у яких були поруч дружини та діти і які через це вагалися, чи погодитися на мою пропозицію. Я не мав іншої альтернативи, крім як скріпити серце, й оголосив, що ті, хто бажає, можуть повернутися на шахти. Але ніхто з них не скористався з цієї можливості. Ми вирішили, що тих, кому не дозволяють ноги, слід послати поїздом, а всі здорові люди оголосили про свою готовність піти до Чарльзтауна пішки. Цей похід мав бути завершений за два дні. Зрештою всі були раді, що було зроблено цей рух. Робітники усвідомили, що це буде певним полегшенням для бідолашного Лазаруса та його родини. Європейці в Ньюкаслі очікували початку епідемії й дуже хотіли вжити всіляких заходів, щоб цього уникнути. Зробивши крок, ми відновили їхній душевний спокій, а також врятували себе від прикрих заходів, які вони вжили б щодо нас.

Поки відбувалися приготування до походу, я отримав запрошення зустрітись із власниками вугільних шахт і поїхав до Дурбану. Цей обмін думками та події, що відбулись опісля, будуть розглянуті в наступному розділі.

 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!