Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці



XXXIX. Коли шлюб - не шлюб

  • 2264 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 20/03/2013Дата публікації

XXXIX

Коли шлюб – не шлюб

Так, наче небачений ніким Бог готував складники перемоги індійців та ще виразніше показував несправедливість європейців у Південній Африці, сталася подія, якої ніхто не очікував. З Індії в Південну Африку приїжджало багато одружених чоловіків, а деякі індійці одружувались у самій Південній Африці. В Індії не існує закону про реєстрацію звичайних шлюбів, і для того, щоб зробити їх чинними, вистачає релігійної церемонії. Той самий звичай мав застосовуватись і до індійців у Півленній Африці, й хоч індійці селились у Південній Африці останні сорок років, чинність шлюбів, освячених відвповідно до ритуалів різних релігій Індії, ніколи не ставилася під сумнів. Але тепер відбулося слухання, на якому Його честь Серл із Верховного Суду Кейптауна виніс 14 березня 1913 року присуд, згідно з яким незаконними в Південній Африці визнавались усі шлюби, крім тих, які були здійснені за християнськими обрядами й зареєстровані чиновником-реєстратором шлюбів. Таким чином цей жахливий присуд одним розчерком пера анулював у Південній Африці всі шлюби, здійснені за індуїстськими, мусульманськими та зороастрійськими обрядами. Багато одружених індійських жінок у Південній Африці з огляду на цей присуд припинили вважатися дружинами своїх чоловіків і були понижені до рангу співмешканок, а їхні нащадки були позбавлені права успадкувати майно свого батька. Це було нестерпне становище як для чоловіків, так і для жінок – й індійці в Південній Африці були глибоко схвильовані.

За своєю звичайною практикою, я написав уряду, запитавши у нього, чи згоден він із присудом Серла та, якщо суддя правильно витлумачив закон, чи змінять вони законодавство з тим, щоб визнати чинність індійських шлюбів, які освячено відповідно до релігійних звичаїв відповідних людей і які визнаються законними в Індії. Уряд тоді був не в настрої слухати й не бачив, як можна виконати моє прохання.

Асоціація з сатьяграхи провела збори з метою вирішити, чи повинна вона подавати апеляцію на присуд Серла, й дійшла висновку, що в питанні такого роду апеляція неможлива. Якщо подавати апеляцію, то це повинен зробити уряд, або, якщо він так забажає, то індійці за умови, що уряд відкрито стане на їхній бік в особі свого Генерального прокурора. Подавати апеляцію без задоволення цих умов у чомусь було б рівносильним толеруванню того, що індійські шлюби втратили чинність. Треба буде вдатися до сатьяграхи, навіть якщо буде подано таку апеляцію й отримано відмову. Тож за цих обстави здавалося, що найкраще взагалі не подавати апеляцію на цю невимовну образу.

Прийшла криза, коли не можна було чекати сприятливого дня чи години. Перед обличчям образи, завданої нашому жіноцтву, терплячість була неможлива. Ми вирішили розпочати вперту сатьяграху, не зважаючи на кількість бійців. Тепер жінкам не тільки не можна було забороняти вступити в боротьбу, але й ми вирішили навіть закликати їх стати до строю поруч із чоловіками. Спершу ми запросили жінок, які жили на фермі імені Толстого. Я виявив, що вони були більш ніж раді вступити в боротьбу.

Я дав їм уявлення про ризики, присущі такій участі. Я пояснив їм, що їм доведеться миритись із обмеженнями в їжі, в одягу та в особистиму пересуванні. Я застеріг їх, що в тюрмі їм можуть загадати тяжку роботу, тюремники можуть змусити їх прати одяг і навіть образити. Але всі ці сестри були сміливі й нічого зі згаданого не боялися. Одна з них була вагітна, а у шести були на руках маленькі немовлята. Але всі, як одна, хотіли приєднатись, і я просто не міг стати їм на заваді. Всі ці сестри, крім однієї, були тамілками. Ось їхні імена:

1. Пані Тхамбі Наіду, 2. Пані Н. Піллай, 3. Пані К. Муругасча Піллай, 4. Пані А. Перумал Наіду, 4. Пані П.К. Наіду, 6. Пані К. Чіннасвамі Піллай, 7. Пані Н.С. Піллай, 8. Пані Р.А. Мудалінгам, 9. Пані Бхавані Дайял, 10. Панна Міначі Піллай, 11. Панна Байкум Муругаса Піллай.

Легко потрапити в тюрму, вчинивши злочин, але важко цього досягти, будучи невинним. Коли злочинці намагаються уникнути арешту, поліція їх переслідує й заарештовує. Але невинну людину, яка прагне арешту з власної волі, поліція хапає лише тоді, коли не може цього уникнути. Перші спроби цих сестер не увінчались успіхом. Вони в’їжджали у Трансвааль у Вереенігінгу без дозволів, але їх не заарештували. Вони вдалися до торгівлі на вулиці без ліцензій, але поліція все-таки їх ігнорувала. Тепер стало проблемою, як добитись арешту жінок. Небагато було чоловіків, готових піти в тюрму, а ті, хто був готовий, не так легко могли задовольнити своє бажання.

Ми вирішили зробити тепер крок, який зберігали наостанок і який у цьому випадку повністю відповідав нашим очікуванням. Я раніше думав про те, щоб віддати в жертву наших сестер у Феніксі у вирішальний період. Це мало стати моєю останньою даниною Богові Істини. Поселенці у Феніксі були переважно моїми близькими співробітниками та людьми, з якими у мене були тісні стосунки. Ідея полягала в тому, щоб послати в тюрму всіх їх, за винятком кількох, які будуть потрібні для підтримання Indian Opinion, і дітей до шістнадцяти років. Це була максимальна жертва, на яку я був спроможний за даних обставин. Ці шістнадцять вірних послідовників, про яких я згадував, пишучи Гокхале, були серед піонерів поселення у Феніксі. Ці друзі повинні були перетнути кордон Трансваалю й бути заарештовані за те, що в’їхали до країни без дозволів. Ми боялися, що уряд не заарештує їх, якщо ми попередньо оголосимо про свій намір, й тому ми зберігали його в таємниці, яку знали тільки кілька друзів. Коли піонери в’їдуть до Трансваалю, поліцейський запитає їхні імена й адреси, й частиною нашого плану було не давати цієї інформації, оскільки ми передбачали, що якщо викриються їхні особи, поліція дізнається, що це мої близькі, й тому не заарештує їх. Крім того, відмова повідомити ім’я й адресу чиновнику вважалась окремим порушенням. Водночас із в’їздом групи з Фенікса у Трансвааль, сестри, які даремно добивались арешту у Трансваалі, мали в’їхати в Наталь. Так само, як було злочином в’їжджати у Трансвааль із Наталю без доволу, було злочином і в’їжджати в Наталь із Трансваалю. Якщо сестер заарештують після в’їзду в Наталь – чудово. Але якщо їх не заарештують, ми домовилися, що вони мають їхати далі й зупинитись у Ньюкаслі, великому вугільновидобувному центрі в Наталі, й закликати зв’язаних контрактами індійських працівників у цьому місті до страйку. Рідною мовою цих сестер була тамільська, і крім того, вони трохи розмовляли гіндустані. Більшість робітників на вугільних шахтах походили зі штату Мадрас і розмовляли тамільською чи телугу, хоча було також і багато людей з північної Індії. Якщо працівники розпочнуть страйк на заклик сестер, уряд зобов’язаний буде заарештувати їх разом із працівниками, які через це перенесуть звільнення з роботи з іще більшим ентузіазмом. Такою була стратегія, яку я продумав і виклав перед трансваальськими сестрами.

Я поїхав до Фенікса й поговорив про свої плани з поселенцями. Передусім я провів консультацію з сестрами, які там жили. Я знав, що послати жінок у тюрму – крок, сповнений серйозного ризику. Більшість сестер у Феніксі розмовляли мовою гуджараті. У них не було такої підготовки чи досвіду, як у трансваальських сестер. Крім того, більшість із них були пов’язані зі мною й могли помислити про те, щоб піти в тюрму, просто через мій вплив на них. Якби потім вони здригнулися під час самого випробування чи не змогли перенести тюрму, їх могли б змусити вибачитись, і це не тільки глибоко вразило б мене, але й завдало б серйозної шкоди рухові. Я вирішив не піднімати цю тему в розмовах із дружиною, оскільки вона не могла відповісти відмовою на будь-яку мою пропозицію, а якби вона погодилася, я б не знав, як оцінити її згоду, й оскільки я знав, що у таких серйозних справах чоловікові слід залишити на ініціативу дружини будь-які заходи, яких вона захоче вжити, й не ображатися, навіть якщо вона не зробить жодних кроків узагалі. Я поговорив з іншими сестрами, які радо погодилися на мою пропозицію й висловили свою готовність піти в тюрму. Вони запевнили мене, що відбудуть свій термін у тюрмі, будь що буде. Моя дружина почула випадково мою розмову з сестрами і, звертаючись до мене, сказала:

- Мені шкода, що ти не кажеш мені про це. Який у мене є недолік, через який я не підходжу для тюрми? Я також хочу стати на шлях, на який ти закликаєш інших.

- Ти знаєш, я нізащо не завдам тобі болю, – відповів я. – Питання про те, що я в тебе не вірю, не стоять. Я буду тільки радий, якщо ти підеш у тюрму, але не повинно здаватися, що ти пішла з моєї подачі. У таких справах кожен повинен діяти, покладаючись виключно на власні сили та сміливість. Якби я тебе попросив, ти могла б піти просто для того, щоб виконати моє прохання. А потім, якби ти почала тремтіти в суді чи злякалася труднощів у тюрмі, я б не міг поскаржитися на тебе, але як би це було для мене? Як би я міг тоді захищати тебе чи дивитися в обличчя світові? Саме через такі страхи я не просив і тебе також добиватися тюрми.

- Можеш не мати зі мною справ, – сказала вона, – якщо я не зможу витримати в’язниці й досягну звльнення, попросивши вибачення. Якщо ти й мої хлопчики можете витримати труднощі, то чому я не можу? Я зобов’язана вступити в боротьбу.

- Тоді я зобов’язаний дозволити це тобі, – сказав я. – Ти знаєш мої умови й ти знаєш мій характер. Усе ж подумай про все ще раз, якщо хочеш, і якщо після зважених роздумів ти дійдеш висновку не приєднуватися до руху, ти можеш відступити. Й ти повинна розуміти, що навіть зараз нема чого соромитися, якщо ти зміниш своє рішення.

- Мені нема про що думати, я цілком упевнена, – сказала вона.

Я також сказав іншим поселенцям, що кожен або кожна повинен прийняти рішення незалежно від усіх інших. Знов і знову я по-всякому привертав їхню увагу до тієї умови, що ніхто не повинен буде відпасти незалежно від того, буде боротьба короткою чи довгою, буде поселення у Феніксі процвітати чи занепаде, й незалежно від того, чи збережуть вони здоров’я, чи захворіють у тюрмі. Всі були готові. Єдиним не з Фенікса у групі був Рустомджі Джіванджі Горходу, від якого неможливо було приховати ці наради – а Какаджі, як його називали пестливо, був не тією людиною, яка втратила б таку нагоду. Він уже був у тюрмі, але наполіг на тому, щоб відвідати її ще раз. Група тих, хто "вторгнувся", складалась із таких людей:

1. Пані Кастурбай Ганді, 2. Пані Джаякунвар Манілал Доктор, 3. Пані Каші Чхаганлал Ганді, 4. Пані Сантон Маганлал Ганді, 5. Парс Рустомджі Джіванджі Горходу, 6. Чхаганлал Хушалчанд Ганді, 7. Равджибхай Манібхай Патель, 8. Маганбхай Харібхай Патель, 9. Соломон Ройєппен, 10. Раджу Говінду, 11. Рамдас Мохандас Ганді, 12. Шівпуджан Бадарі, 13. В.Говіндараджулу, 14. Куппусвамі Мунлайт Мудаліар, 15. Гокулдас Хансрадж, і 16. Ревашанхар Ратансі Содха.

Продовжити треба в новому розділі.

 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!