Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці



XXX. У боротьбу вступає шет Дауд Махомед

  • 1507 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 20/03/2013Дата публікації

XXX

У боротьбу вступає шет Дауд Махомед

Коли індійці розгледіли гру уряду з виснаження їх фабіанською [вичікувальною] тактикою, вони відчули себе зобов’язаними зробити подальші кроки. Сатьяграхі ніколи не втомлюється, поки має здатність страждати. Тому індійці були в змозі порушити розрахунки уряду.

В Наталі було кілька індійців, які віддавна мали права на мешкання у Трансваалі. У них не було потреби в’їздити до Трансваалю задля торгівлі, проте спільнота вважала, що вони мають право на в’їзд. Вони також знали певною мірою англійську мову. Знову ж, у тому, що освічені індійці, як Сорабджі, в’їжджали у Трансвааль, не було жодного порушення принципів сатьяграхи. Тому ми вирішили, що в Трансвааль мають в’їжджати два типи індійців: по-перше, ті, хто раніше вже мешкав у країні, а по-друге, ті, хто отримав англійську освіту.

Із цих людей, шет Дауд Махомед і парс Рустомджі були великими торговцями, а Сурендра Медх, Прагджі Хандубхай Десаі, Ратансі Мулджі Содха, Харілал Ганді та інші були "освіченими" людьми. Дауд-шет приїхав, не зважаючи на те, що його дружина була небезпечно хвора.

Дозвольте мені представити шета Дауда Махомеда читачеві. Він був президентом Натальського Індійського Конгресу й одним із найдавніших індійських торговців, що приїхали в Південну Африку. Він був суннітом з роду Вора з міста Сурат. Я бачив у Південній Африці мало індійців, які могли зрівнятися з ним у тактовності. Він мав надзвичайні здібності до розуміння. Він не мав значної літературної освіти, але добре розмовляв англійською та голландською. Він вправно вів бізнес із європейськими торговцями. Його ліберальність була широко відома. Щодня з ним обідали близько п’ятдесяти гостей. Він був одним з основних жертводавців до індійських колекцій. У нього була безцінна перлина – син, який значно перевершив його за характером. Серце хлопця було чистим, як кристал. Дауд-шет ніколи не ставав на заваді прагненням сина. Справді, не буде перебільшенням сказати, що батько майже обожнював свого сина. Він бажав, щоб жоден із його власних недоліків не відтворився у хлопцеві, й послав його здобувати освіту в Англію. Але Дауд-шет втратив свій скарб, свого сина в самісінькому цвіту. Сухоти обрали Хусейна своєю жертвою. Це була рана, що ніколи не заживе. Разом із Хусейном померли й піднесені надії, які плекали щодо нього індійці. Він був надзвичайно чесним хлопцем, а індуси й мусульмани були для нього як ліве око і праве око. Дауд-шета також більше немає з нами. На кого не накладає своїх рук Смерть?

Я вже представив читачеві парса Рустомджі. Імена кількох інших друзів, які приєдналися до цієї "навали азіатів", було випущено, оскільки я пишу цей текст, не звіряючись із жодними документами – і сподіваюся, вони мене за це пробачать. Я пишу ці розділи не для того, щоб зробити безсмертними імена, а для того, щоб пояснити таємницю сатьяграхи й пояснити, як вона досягла успіху, як перешкоди ставали на її шляху і як їх було подолано. Навіть там, де я згадав імена, я зробив це з метою відзначити для читача, як люди, яких можна вважати неписемними, відзначились у Південній Африці, як індуси, мусумльмани, парси та християни працювали там у гармонії разом і як торговці, "освічені" люли й інші виконували свій обов’язок. Там, де було згадано людину високої чесноти, я осипав похвалою не її, а тільки її чесноту.

Тож коли Дауд-шет прибув на кордони Трнасваалю зі своєю "армією" сатьяграхі, уряд був готовий до зустрічі з ним. Уряд став би об’єктом насмішок, якби він дозволив такому великому війську в’їхати до Трансваалю, й тому він був зобов’язаний заарештувати їх. Тож їх заарештували, а 18 серпня 1908 року вони постали перед суддею, який наказав їм виїхати з Трансваалю впродовж семи днів. Звісно, вони не послухалися наказу, були заарештовані у Преторії 28-го й депортовані без суду. Вони знову в’їхали до Трансваалю 31-го і зрештою 8 вересня у Фольксрусті кожному присудили по п’ятдесят фунтів штрафу або по три місяці ув’язнення з трудовою повинністю. Не варто й казати, що вони бадьоро обрали тюрму.

Тепер дух трансваальських індійців був піднесеним. Якщо вони не могли змусити відпустити своїх співвітчизників із Наталю, вони, безумовно, повинні були розділити їхнє ув’язнення. Тому вони стали обмірковувати, в який спосіб можуть опинитись у тюрмі. Було кілька шляхів здійснити їхнє сокровенне бажання. Якщо індієць, який має право на мешкання, не пред’являв свідоцтва про реєстрацію, то йому не давали торгову ліцензію, а якщо він торгував без ліцензії, це було порушенням з його боку. Крім того, треба було показувати свідоцтво, якщо хочеш в’їхати до Трансваалю з Наталю, й людину заарештують, якщо їй нема що показати. Свідоцтва вже було спалено, й тому шлях був вільним. Індійці використовували обидва методи. Деякі стали торгувати без ліцензій, а інші були заарештовані за те, що не показували свідоцтва при в’їзді до Трансваалю.

Тепер рух був у повному розпалі. Всі перебували під судом. Інші індійці з Наталю пішли за прикладом шета Дауда Махомеда. В Йоганнесбургу також відбувалися масові арешти. Дійшло до того, що кожен, хто хотів, міг домогтися для себе арешту. Тюрми почали заповнюватись: кожен із "навали" з Наталю отримував по три місяці, а нелегальні торговці з Трансваалю – від чотирьох днів до трьох місяців.

Серед тих, хто добивався таким чином арешту, був наш "імам-сахіб", імам Абдул Кадар Бавазір, якого заарештували за торгівлю без ліцензії й 21 липня 1908 року засудили до чотирьох днів ув’язнення з трудовою повинністю. Здоров’я імама-сахіба було настільки слабке, що люди сміялися, коли чули, що він добивається арешту. Дехто приходив до мене і просив не залучати імама-сахіба з остраху, що він спричинить недовіру до спільноти. Я не зважав на це застереження. Не моєю справою було оцінювати силу чи слабкість імама-сахіба. Імам-сахіб ніколи не ходив босоніж, любив добрі земні речі, мав дружину-малайку, володів добре обставленим домом і їздив у запряженій кіньми колісниці. Все правда – але хто читав у глибинах його душі? Після того, як його випустили, імам-сахіб знову пішов у тюрму, жив там як ідеальний в’язень і приймав їжу після зміни тяжкої праці. Вдома він щодня їв нові страви та делікатеси; в тюрмі він їв кукурудзяну кашу й дякував за неї Богу. Він не тільки не був переможеним, але й став простим у своїх звичаях. Будучи в’язнем, він розбивав каміння, підмітав вулиці та стояв у черзі з іншими в’язнями. У Феніксі він носив воду й навіть був складальником у друкарні. Всі в ашрамі у Феніксі були зобов’язані вивчити мистецтво складання версток. Імам-сахіб навчився складати верстки, як тільки міг. Сьогодні він працює в Індії.

Але було багато таких людей, які зазнали в тюрмі самоочищення.

Джозеф Ройєппен, судовий адвокат, випускник Кембриджського університету, народився в Наталі від батьків, які були зв’язаними контрактом працівниками, але потім повністю перейняли європейський спосіб життя. Він навіть удома не ходив босоніж, на відміну від імама-сахіба, який повинен мити ноги перед молитвами й молитися босоніж. Ройєппен облишив свої книжки, взяв кошик із овочами й був заарештований як торговець без ліцензії. Він також зазнав ув’язнення.

- Але чи повинен я їхати третім класом? – питав Ройєппен.

- Якщо Ви поїдете першим або другим класом, як я можу просити когось іншого їхати третім? Хто в тюрмі впізнає у Вас юриста? – відповів я, й цього було досить, щоб задовольнити Ройєппена.

В тюрму пішло багато шістнадцятилітніх хлопців. Одному, Моханлалу Манджі Гелані, було тільки чотирнадцять.

Тюремна влада не залишала каменя на камені, щоб вимучити індійців, яким давали роботу сміттярів, але вони виконували її з усмішкою на обличчях. Їм наказували розбивати каміння, й вони розбивали каміння з іменем Аллаха чи Рами на устах. Їх змушували копати траншеї та працювати кайлами в каменистому ґрунті. Їхні руки ставали твердішими від цієї праці. Дехто навіть втрачав свідомість від нестерпної тяжкості, але вони не знали, що значить зазнати поразки.

Не треба вважати, що в тюрмі не існувало внутрішніх заздрощів або сварок. Їжа є вічним яблуком розбрату, але ми з успіхом уникали сварок навіть через їжу.

Мене також знову заарештували. Одного разу в тюрмі Фольксруста було сімдесят п’ять в’язнів-індійців водночас. Ми готували собі їжу самі. Я став кухарем, оскільки лише я міг виносити рішення при існуванні розбіжностей щодо виданих нам харчів. Через любов до мене, мої товариші не ремствуючи їли напівсиру кашу, яку я готував без цукру.

Уряд вважав, що якщо відокремити мене від інших в’язнів, то, можливо, це пом’якшить як мене, так і інших. Тому мене відвезли до тюрми у Преторії, де замкнули в одиничну камеру для небезпечних в’язнів. Тільки двічі на день мене виводили для моціону. На відміну від Фольксруста, у тюрмі в Преторії індійцям не давали топленого масла ґі. Але я не збираюся говорити тут про наші труднощі, пережиті в тюрмі – за цим зацікавлений може звернутися до оповіді про мій досвід життя в тюрмі у Південній Африці.

І все ж індійці не збиралися визнавати себе переможеними. Уряд перебував у складному становищі. Скількох індійців, зрештою, можна відправити до тюрем? Крім того, це означало додаткові витрати. Уряд почав обмірковувати інші способи вийти зі становища.

 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!