Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці



ХХІІI. Підтримка європейців

  • 2219 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 20/03/2013Дата публікації

XXIII

Підтримка європейців

Оскільки кількість впливових європейців, які активно ставали на бік індійців у їхній боротьбі, була доволі великою, то, можливо, не зайвим буде представити їх тут читачеві всіх водночас, так що, коли їхні імена траплятимуться пізніше в цій розповіді, вони не будуть йому незнайомі, й мені не доведеться зупинятися посеред оповіді для того, щоб їх представити. Послідовність, у якій розташовано ці імена – це не порядок заслуг у вигляді наданих послуг, ані порядок громадської оцінки, яку мали носії цих імен. Я згадую друзів відповідно до часу, коли я з ними познайомився, та у зв’язку з різними галузями боротьби, в яких вони допомогли індійцям.

Перше ім’я – це містер Альберт Вест, чий зв’язок зі спільнотою почався ще до боротьби, а зв’язок зі мною – ще раніше. Коли я відкрив свій офіс у Йоганнесбургу, моя дружина не була зі мною. Читач пам’ятає, що в 1903 році я отримав телеграму з Південної Африки й раптово виїхав з Індії, очікуючи, що повернуся впродовж року. Містер Вест часто бував у вегетаріанському ресторані в Йоганнесбургу, в якому я регулярно їв як вранці, так і ввечері – й таким чином ми познайомилися. Тоді він керував друкарнею у партнерстві з іще одним європейцем. У 1904 році серед індійців у Йоганнесбургу поширилася небезпечна пошесть. Я був повністю зайнятий піклуванням про пацієнтів, і мої відвідини ресторану стали нерегулярними. Навіть коли я йшов туди, то йшов перед іншими відвідувачами, щоб уникнути будь-якої можливої небезпеки для них від контакту зі мною. Містер Вест почав турбуватися, коли два дні поспіль не побачив мене там, оскільки він читав у газетах, що я піклувався про жертв епідемії. Третього дня о шостій ранку, щойно я приготувався виходити, містер Вест постукав у мої двері. Коли я відчинив, то побачив містера Веста з його осяйним обличчям.

- Я такий радий бачити Вас, – вигукнув він. – Я переживав про Вас, не бачачи Вас у ресторані. Скажіть мені, якщо я можу щось для Вас зробити.

- Ви піклуватиметеся про пацієнтів? – запитав я жартома.

- Чому ж ні? Я цілком готовий.

Тим часом я обміркував свої плани й сказав:

- Не можна було очікувати від Вас іншої відповіді, проте вже є багато людей, що допомагають у піклуванні, й до того ж, я збираюся залучити Вас до ще тяжчої праці. Маданджит зараз тут у зв’язку з епідемією, й нема кому приглянути за друкарнею Indian Opinion. Якщо ви поїдете в Дурбан і займетеся друкарнею, це справді дуже нам допоможе. Звичайно, я не можу запропонувати вам жодних спокусливих умов. Десять фунтів на місяць і половина прибутків, якщо такі будуть – ось усе, що я можу собі дозволити.

- Це досить важка робота. Я повинен отримати дозвіл від свого партнера, й до того ж, треба зібрати деякі борги. Але не зважайте. Ви зачекаєте на мою остаточну відповідь до вечора?

- Так, зустрінемось у парку о шостій.

Тож ми зустрілися. Містер Вест отримав дозвіл свого партнера. Він довірив мені збирання своїх боргів і виїхав до Дурбану вечірнім поїздом наступного дня. Через місяць я отримав його звіт про те, що друкарня не тільки не приносить прибутку взагалі, але й що вона є збитковим підприємством. Треба було зібрати велику заборгованість, але бухгалтерія велася погано. Навіть список імен і адрес передплатників був неповним. Погане управління стосувалося й інших аспектів. Містер Вест написав усе це не у вигляді скарги. Оскільки прибуток його не обходив, він запевнив мене, що не залишить те, за що взявся, але чітко дав мені зрозуміти, що газета не окупатиметься ще довгий час.

Шрі Маданджит прибув до Йоганнесбурга з метою залучити передплатників газети, а також щоб порадитися зі мною щодо керування друкарнею. Щомісяця мені доводилося перекривати малий чи великий дефіцит, і тому я хотів мати більш повне уявлення про мої можливі зобов’язання. Маданджит не мав досвіду друкарського бізнесу, і я від самого початку думав, що було б добре знайти йому кваліфікованого помічника. Тим часом вибухнула епідемія, й оскільки Маданджит якраз підходив для такої кризи, я залучив його до піклування про хворих. І я прийняв несподівану пропозицію Веста і сказав йому, що він поїде не тимчасово, поки триває епідемія, а назовсім. Звідси й його звіт про перспективи газети, про який я щойно згадав.

Читач знає, як зрештою і газету, і друкарню було переведено до Фенікса, де Вест отримував щомісячну платню у три фунти замість десятьох, про які ми домовилися перед тим. Сам Вест цілком погодився на всі ці зміни. Я ніколи не бачив, щоб він хоч трохи переживав стосовно того, як він утримуватиме себе. Я пізнав у ньому глибоко релігійний дух, хоча він і не вивчав релігію. Він був людиною абсолютно незалежного характеру. Він казав усе, як думав, і не вагався називати речі своїми іменами. Він мав цілком прості звички. Коли ми познайомилися, він був холостяком, і я знаю, що він жив незаплямовано чистим життям. Кілька років потому він поїхав у Англію відвідати своїх батьків і повернувся одруженим чоловіком. За моєю порадою, він привіз із собою свою дружину, тещу й неодружену сестру, й вони всі жили у крайній простоті та в усьому ставилися до індійців у Феніксі по-братськи. Міс Ада Вест (або Деві Бен, як ми її називали) тепер 35 років, вона досі неодружена й веде дуже благочестиве життя. Вона також надавала піонерам Фенікса добрі послуги. У різний час вона доглядала за маленькими дітьми, навчала їх англійської, куховарила у спільній кухні, підмітала будинки, вела рахунки, складала верстки та робила іншу роботу в друкарні. Яке б завдання їй не випадало, вона завжди виконувала його без вагань. Зараз вона не у Феніксі, але це тому, що після мого повернення в Індію друкарня не могла забезпечити навіть її невеликі особисті витрати. Тещі Веста тепер понад вісімдесят років. Вона чудово шиє й колись допомагала поселенню своїм кравецьким умінням. Всі у Феніксі називали її “бабуся” й відчували, що вона справді їхня родичка. Навряд чи треба щось і казати про місіс Вест. Коли багато членів поселення Феніксу були в тюрмі, Вести разом із Маганлалом Ганді повністю взяли на себе керування поселенням. Вест дбав про друкарню та газету, й за відсутності інших та моєї відправляв телеграми Гокхале, які треба було надіслати з Дурбану. Коли навіть Веста заарештували (хоча його невдовзі випустили), Гокхале почав нервувати й прислав Ендрюса та Пірсона.

Іще був містер Рітч. Я вже про нього писав. Він прийшов у мій офіс перед боротьбою й поїхав в Англію вчитися на юриста з метою зайняти моє місце, коли мене не буде. Він був рушійною силою Південноафриканського комітету британських індійців у Лондоні.

Третім був містер Полак, з яким, як і з Вестом, я випадково познайомився в ресторані. Він також одразу залишив посаду заступника редактора The Transvaal Critic, щоб перейти до штату Indian Opinion. Всі знають, як він їздив в Індію й Англію у зв’язку з боротьбою. Коли Рітч поїхав в Англію, я викликав Полака з Фенікса до Йоганнесбурга, де він став моїм юристом-практиком, а потім і повноправним адвокатом. Згодом він одружився. Люди в Індії знайомі з місіс Полак, яка не тільки ніколи не ставала на шляху свого чоловіка, але й була йому прекрасним помічником упродовж боротьби. Полаки не збігались у поглядах із нами щодо руху громадянської непокори, але тим не менш вони служили Індії як тільки могли.

Наступним був містер Герман Калленбах, із яким я також познайомився до початку боротьби. Він німець, і якби не Велика Війна, то сьогодні він був би в Індії. Це людина сильних почуттів, широких симпатій та дитячої простоти. За професією він архітектор, але немає роботи, хоч якої скромної, яку він вважав би нижчою за свою гідність. Коли я закрив свою установу в Йоганнесбургу, то жив із ним, але він образився б, якби я запропонував заплатити йому свою частку витрат на господарство, й заявив би, що я відповідальний за значні заощадження в його домашньому бюджеті. Це таки була правда. Але тут не місце описувати мої особисті стосунки з європейськими друзями. Коли ми думали про розміщення родин в’язнів-сатьяграхі в одному місці в Йоганнесбургу, Калленбах дозволив користуватися його великою фермою без жодної орендної плати. Але більше про це – пізніше. Коли до Йоганнесбурга приїхав Гокхале, спільнота розмістила його в котеджі Калленбаха, що дуже сподобався знаменитому гостю. Калленбах поїхав зі мною аж до Занзибару, щоб провести Гокхале. Його разом із Полаком заарештували й посадили до тюрми. Й нарешті, коли я поїхав із Південної Африки, щоб зустрітись із Гокхале в Англії, то Калленбах був зі мною. Проте коли я повертався в Індію, йому не дозволили поїхати зі мною в Індію через війну. Його, як і всіх інших німців, запроторили в Англії до концентраційного табору. Коли війна закінчилася, Калленбах повернувся до Йоганнесбурга й заново почав працювати за своєю професією.

Тепер дозвольте мені представити читачеві благородну дівчину – я маю на увазі міс Соню Шлезін. Я не можу встояти перед спокусою записати тут оцінку її характеру, яку зробив Гокхале. Він мав чудову здатність судити про людей. Я поїхав із ним з затоки Делагоа до Занзибару, й ця подорож надала нам чудову нагаду для тихих бесід. Гокхале зустрічався в Південній Африці з індійськими та європейськими лідерами. І, детально аналізуючи для мене характери основних людей у цій драмі, він, я чудово пам’ятаю, виявив честь і назвав серед усіх них, як європейців, так і індійців, міс Шлезін:

- Я рідко зустрічався з такою чистотою, цілковитою відданістю роботі та великою рішучістю, які я побачив у міс Шлезін. Я був просто вражений, як вона віддала в жертву все заради індійської справи, не очікуючи за це жодної винагороди. А якщо додати до всього цього її великі здібності й енергію, то поєднання цих якостей робить її безцінною для вашого руху. Навряд чи варто й казати, та все ж я скажу, що вам слід її дуже цінувати.

Одна дівчина-шотландка, міс Дік, яка працювала у мене стенотипісткою, була взірцем відданості та чистоти. Мені випало на долю багато гіркого досвіду, але також мені пощастило назвати своїми товаришами багатьох чудових європейців та індійців. Міс Дік пішла від мене, одружившись, і тоді містер Калленбах представив мені міс Шлезін і сказав:

- Цю дівчину доручила мені її мати. Вона розумна й чесна, але дуже норовиста й запальна. Можливо, вона навіть зухвала. Хай буде у вас, якщо ви зможете з нею впоратись. Я [залишаю] її у вас не просто заради зарплатні.

Я був готовий платити 20 фунтів на місяць хорошій стенотипістці, але й не уявляв собі здібностей міс Шлезін. Містер Калленбах запропонував, щоб я для початку платив їй 6 фунтів на місяць, і я охоче погодився. Невдовзі міс Шлезін показала мені свою норовисту сторону. Проте через місяць вона спромоглася завоювати моє серце. Вона була готова працювати і вдень, і вночі. Ніщо не було для неї складним чи неможливим. Їй тоді було тільки шістнадцять років, проте вона зачаровувала як моїх клієнтів, так і товаришів-сатьяграхі своєю щирістю та готовністю прислужитися. Ця юна дівчина невдовзі стала сторожем, охоронцем моральності не тільки мого офісу, але й цілого руху. Щоразу, коли вона сумнівалася щодо етичності якогось запропонованого руху, то вільного обговорювала це зі мною й не заспокоювалася, поки не була переконана. Коли всі лідери, окрім шета Качхалії, були в тюрмі, міс Шлезін розпоряджалася великими фондами й відповідала за бухгалтерію. Вона мала справу з працівниками різних характерів. Навіть шет Качхалія звертався до неї та радився з нею. Тоді за Indian Opinion відповідав містер Доук. Але навіть він, сивоволосий ветеран, давав їй перевірити статті, які писав для Indian Opinion. Одного разу він сказав мені:

- Якби міс Шлезін не було поруч, не знаю, чи зміг би я бути задоволеним своєю роботою. Я не можу до кінця оцінити її допомогу, й дуже часто я приймав виправлення чи доповнення, які вона пропонувала, знаючи, що вони доречні.

Пуштуни, патідари, колишні зв’язані контрактами робітники всіх прошарків і будь-якого віку оточували її, радились із нею та ходили за нею слідом. Загалом європейці в Південній Африці ніколи не їздили в одному купе в поїзді з індійцями, а у Трансваалі їм навіть було заборонено це робити. Проте міс Шлезін навмисне сідала в купе третього класу для індійців, як і інші сатьяграхі, й навіть чинила опір охоронцям, які їй заважали. Я боявся, а міс Шлезін сподівалася, що одного дня її заарештують. Але хоча трансваальський уряд і знав про її здібності, її володіння “стратегією” руху та вплив, який вона набула над сатьяграхі, він дотримувався лицарської політики й не заарештовував її. Міс Шлезін ніколи не просила й не бажала збільшення її місячної зарплатні в 6 фунтів. Я почав давати їй 10 фунтів, коли дізнався про деякі її потреби. Вона й це сприйняла з неохотою, й категорично відмовилася приймати більше.

- Більше мені не потрібно, а якщо я візьму хоч трохи більше за мої потреби, я зраджу принципу, який привабив мене до вас, – казала вона і змушувала мене замовкнути.

Можливо, читач запитає, якою була освіта міс Шлезін. Вона склала іспит середнього рівня в Капському університеті й отримала диплом першого класу зі стенографії тощо. Вона закінчила університет після закінчення боротьби й зараз є директором однієї урядової школи для дівчат у Трансваалі.

Герберт Кітчін був англійським електриком із серцем кришталевої чистоти. Він працював із нами під час англо-бурської війни та впродовж певного часу був редактором Indian Opinion. Упродовж усього життя він був брахмачар’я.

Досі я згадав людей, які перебували у близькому контакті зі мною. Їх не можна віднести до чільних європейців Трансваалю. Однак і такі теж дуже допомагали нам, і найвпливовішим серед таких помічників був містер Госкер, колишній президент Асоціації торгових палат Південної Африки та член Законодавчих Зборів Трансваалю, з яким читач уже познайомився і який був головою комітету європейських прихильників руху сатьяграха. Коли рух перебував у повному розпалі, прямий зв’язок між сатьяграхі та місцевим урядом, вочевидь, був поза питанням – не через якесь принципове заперечення з боку сатьяграхі прямо мати справу з урядом, а тому що останній, природно, не хотів вести переговори з тими, хто порушує його закони. Й цей комітет діяв як посередник між індійцями й урядом.

Я вже представив читачеві містера Альберта Картрайта. Крім того, був преподобний Чарльз Філіпс, який приєднався до нас і допомагав так само, як містер Доук. Містер Філіпс довго був у Трансваалі конгрегаціоналістським пастором. Його добра дружина також багато для нас зробила. Третім пастором, який відмовився від місця та став редактором щоденної газети Блумфонтейна The Friend і який підтримував у своїй газеті індійську справу всупереч протидії європейців, був преподобний Дьюдні Дрю, один із найкращих ораторів у Південній Африці. Подібним спонтанним помічником був містер Віер Стент, редактор The Petoria News. Якось у міській раді Преторії було проведено масові збори європейців під головуванням мера міста з метою засудити індійський рух та підтримати Чорний Акт. Тільки містер Віер Стент піднявся на противагу величезній більшості антиіндійськи налаштованих людей і відмовився сісти, не зважаючи на накази голови. Європейці погрожували йому фізичним насильством. Проте він стояв незворушно та виклично, наче лев, і нарешті збори розійшлися, не прийнявши своєї резолюції.

Були й інші європейці, чиї імена я міг би назвати та які ніколи не втрачали нагоди зробити нам добро, хоча формально й не вступали до жодного об’єднання. Проте я пропоную завершити цей розділ кількома словами про трьох леді. Однією з них була міс Гобхаус, донька лорда Гобхауса, яка всупереч бажанню лорда Мілнера прибула до Трансваалю під час англо-бурської війни та яка сама ходила серед бурських жінок, підбадьорювала їх і закликала до стійкості, коли лорд Кітченер влаштував свої знамениті, чи радше сумнозвісні “концентраційні табори” у Трансваалі та Вільній Державі. Вона вважала англійську політику стосовно англо-бурської війни абсолютно несправедливою, й тому, як і покійний містер Стед, бажала й молилася Богу, щоб Англія програла в цій війні. Послуживши таким чином бурам, вона була шокована, дізнавшись, що тих самих бурів, які зовсім нещодавно щосили чинили опір несправедливості, тепер втягнуто у здійснення несправедливості щодо індійців через сліпе упередження. Бури ставилися до неї з великою повагою та симпатією. Вона була дуже близькою з генералом Ботою і зробила все, що могла, щоб схилити бурів до політики скасування Чорного Акту.

Другою леді була міс Олів Шрайнер, про яку я вже згадував в одному з попередніх розділів. З іменем Шрайнер у Південній Африці рахуються настільки, що коли міс Шрайнер одружилася, то її чоловік узяв її прізвище, щоб (мені казали) європейці Південної Африки не забули про її зв’язок зі Шрайнерами. Причиною цього була не пиха, оскільки міс Шрайнер мала прості звички та була скромною, як її навчили. Я мав честь бути з нею знайомим. Вона не робила розрізнення між своїми слугами-неграми та собою. Будучи авторкою “Мрій” та багатьох інших творів, вона не вагаючись куховарила, мила посуд і працювала мітлою. Вона вважала, що така корисна фізична праця не тільки їй не шкодить, а навпаки, стимулює її літературні здібності та допомагає почуттю міри та проникливості в думках і словах. Ця обдарована леді використовувала задля індійської справи всю вагу свого впливу на європейців Південної Африки.

Третьою леді була міс Молтено, літній член давнього південноафриканського роду, яка також робила для індійців усе, що могла.

Читач може запитати, які плоди давала вся ця симпатія з боку європейців. Ну, цей розділ написано не для того, щоб описати практичні наслідки їхньої симпатії. Окреслена вище робота декого з цих друзів частково свідчить про результат. Сама природа сатьяграхи є такою, що плоди руху містяться в самому русі. Сатьяграха ґрунтується на самодопомозі, самопожертві та вірі в Бога. Однією з цілей, яких я прагнув, перелічуючи імена європейських помічників, було виявити вдячність сатьяграхі до них. Цю історію справедливо вважали б неповною без такої згадки. Я не намагався зробити цей список вичерпним – натомість, я передав удячність індійців до всіх, обравши кількох для окремої згадки. По-друге, як сатьяграхі, я вірю, що будь-яка діяльність, здійснена з чистим серцем, обов’язково дасть плоди, незалежно від того, чи будуть ці плоди видимі для нас. І наостанок – хоча це й не найменш важливо – я намагався показати, що всі праведні рухи спонтанно приваблюють до себе різноманітних чистих і некорисливих помічників. Якщо це ще не стало очевидним, то я хотів би сказати прямо, що для залучення симпатії європейців не було здійснено жодних зусиль, окрім зусиль – якщо їх можна назвати зусиллями – пов’язаних із дотриманням Істини, й тільки Істини. Європейських друзів приваблювала внутрішня сила самого руху.

 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!