Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці



ХІ. Винагорода за лагідність? Чорний акт

  • 2049 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 20/03/2013Дата публікації

XI

Винагорода за лагідність?

Чорний акт

Коли цю перереєстрацію було завершено, 1906 рік тривав повним ходом. Я повернувся у Трансвааль у 1903 році й відкрив свій офіс у Йоганнесбургу близько середини того року. Тож два роки минуло просто в опорі замахам Відділу у справах азіатів. Тепер усі ми очікували, що перереєстрація задовольнить уряд, і впевнено тішилися заздалегідь періодом порівняного миру для спільноти. Але цього не сталося. Читач уже познайомився з містером Лайонелом Куртісом. Цей джентльмен вважав, що європейці не досягли своєї мети лише тим, що індійці змінили старі дозволи на нові свідоцтва про реєстрацію. На його погляд, було недостатньо того, що ці великі заходи було здійснено шляхом взаємопорозуміння. Він вважав, що ці заходи повинні мати за собою силу закону, і що тільки таким чином принципи, на які вони спираються, можна закріпити назавжди. Містер Куртіс хотів, щоб на індійців було накладено обмеження такого роду, які матимуть разючий ефект по всій Південній Африці та зрештою служитимуть моделлю, яку наслідуватимуть інші домініони Імперії. Він не вважав би, що Трансвааль у безпеці, поки хоч одна точка в Південній Африці була відкрита для індійців. Знову ж, перереєстрація за взаємною згодою була розрахована на збільшення престижу індійської спільноти, тоді як містер Куртіс дуже прагнув його зменшити. Йому байдужою була думка індійців, натомість він залякував нас зовнішніми обмеженнями, які забезпечуватимуться жорсткими юридичними санкціями. Тому він розробив Закон про азіатів і переконував уряд, що поки його закон не прийнято, в уже чинному законодавстві немає жодної статті, щоб завадити індійцям крадькома в’їздити у Трансвааль або щоб виселяти неправомочних мешканців із країни. Аргументи містера Куртіса з готовністю знайшли відгук в уряді, й у “Трансваальській урядовій газеті” було оприлюднено проект Постанови про внесення змін до Закону про азіатів, яку мало бути внесено до Законодавчої Ради.

Перш ніж детально розглянути цю Постанову, добре було б згадати кількома словами про важливу подію. Оскільки я розпочав рух сатьяграха, необхідно, щоб читач повністю розумів деякі події в моєму житті. Саме коли здійснювалися спроби запровадити подальші обмеження для індійців у Трансваалі, в Наталі вибухнуло “повстання” зулусів. Я тоді сумнівався й досі сумніваюся, чи цей вибух можна назвати повстанням, але так його завжди називали в Наталі. Як і під час англо-бурської війни, багато європейських мешканців Наталю вступили до армії добровольцями. Оскільки я також вважався мешканцем Наталю, то вважав, що повинен зробити свій внесок у війну. Тому з дозволу спільноти я запропонував уряду створити корпус медичних носильників для служби у військах. Пропозицію було прийнято. Тож я згорнув свою домівку в Йоганнесбургу й послав родину до міста Фенікс у Наталі, де оселилися мої співробітники та звідки випускалася газета Indian Opinion. Я не закривав офіс, оскільки знав, що буду відсутній недовго.

Я вступив до армії з маленьким корпусом, що складався з двадцяти чи двадцяти п’яти людей. Навіть у цьому маленькому об’єднанні було представлено більшість провінцій Індії. Корпус активно служив упродовж місяця. Я завжди був вдячний Богові за працю, яка випала на нашу долю. Ми виявили, що поранені зулуси залишалися б без допомоги, якби ми про них не подбали. Жоден європеєць не хотів допомогти перев’язувати їхні рани. Доктор Севедж, який відповідав за першу допомогу, сам був дуже гуманною людиною. До його обов’язків не входило дбати про поранених після того, як ми доправляли їх до лікарні. Але ми вступили у війну з бажанням робити все, що могли, незалежно від того, входило це до наших обов’язків чи ні. Добрий доктор сказав нам, що він не може переконати європейців доглядати за зулусами, що змусити їх – понад його силу та що він почувався б зобов’язаним перед нами, якщо б ми візьмемося за цю місію милосердя. Ми ж були тільки раді це зробити. Нам довелося промивати рани кільком зулусам, за якими не доглядали вже п’ять або шість днів і які через це жахливо пахли. Нам ця робота сподобалася. Зулуси не могли з нами розмовляти, але з їхніх жестів та з виразу їхніх облич здавалося, що вони відчували, ніби нас послав на їхню допомогу Бог.

Робота, на яку ми завербувалися, була досить важкою, оскільки часом упродовж того місяця нам треба було проходити по сорок миль на день.

Корпус було розформовано через місяць. Його роботу було згадано в депешах. Кожного члена корпусу було нагороджено медаллю, спеціально відлитою з цією метою. Губернатор написав лист подяки. Три сержанта корпусу походили з Гуджарату – шрі Уміашанкар Манчхарам Шелат, шрі Сурендра Бапубхай Медх та шрі Харішканкар Ішвар Джоші. Всі троє були чудової статури й дуже тяжко працювали. Я зараз не можу пригадати імена інших індійців, але я добре пам’ятаю, що одним із них був пуштун, який виражав своє здивування, коли бачив, що ми несемо настільки ж великий вантаж, як і він, і йдемо нарівні з ним.

Поки я працював у корпусі, дві думки, що вже віддавна крутились у моєму мозку, міцно закріпилися. По-перше, той, хто прагне життя, присвяченого виключно служінню, повинен утримуватися від статевого життя. По-друге, він повинен прийняти бідність як постійного товариша на все життя. Він не може займатися нічим, що завадило б йому взяти на себе найнижчі обов’язки чи найбільші ризики або що змусило б його спасувати перед ними.

Листи та телеграми, в яких мене просили негайно приїхати у Трансвааль, лилися потоком іще під час моєї служби в корпусі. Тому після повернення з війни я тільки зустрівся з друзями у Феніксі й одразу прибув до Йоганнесбурга. Там я прочитав проект Постанови, про яку сказано вище. Я взяв надзвичайний випуск “Трансваальської урядової газети” від 22 серпня 1906 року з офісу додому. Я піднявся на пагорб біля будинку разом із другом і почав перекладати проект Постанови мовою гуджараті для Indian Opinion. Я здригався, читаючи розділи цієї Постанови один за одним. Я не бачив у ній нічого, крім ненависті до індійців. Мені здавалося, що якщо цю Постанову буде запроваджено, а індійці її покірно приймуть, то це призведе до повного краху індійців у Південній Африці. Я виразно бачив, що це для них – питання життя і смерті. Я також бачив, що навіть якщо петиції та представлення виявляться безплідними, спільнота не повинна сидіти склавши руки. Краще загинути, ніж підкоритися такому закону. Але як нам померти? На що ми повинні насмілитися, щоб перед нами стояв лише вибір між перемогою та смертю? Переді мною наче постала непроникна стіна, і я не бачив проходу крізь неї. Я повинен ознайомити читача з деталями запропонованих заходів, які мене настільки сильно шокували. Ось їх короткий виклад.

Кожен індієць – чоловік, жінка або дитина у віці від восьми років, яка має право мешкати у Трансваалі, повинна зареєструвати своє ім’я у реєстратора азіатів і виробити свідоцтво про реєстрацію.

Ті, хто подає заяву про реєстрацію, повинні здати свої старі дозволи реєстратору та вказати в заяві свої ім’я, місце мешкання, касту, вік тощо. Реєстратор повинен був записати важливі ідентифікаційні ознаки особи, що подає заяву, та зняти відбитки її пальців. Кожен індієць, який не подав заяву про реєстрацію до певної дати, втрачав право мешкати у Трансваалі. Неподача заяви вважалася порушенням закону, за яке порушника могли оштрафувати, посадити до в’язниці чи навіть депортувати за рішенням суду. Батьки повинні подати заяви від імені своїх неповнолітніх дітей та привести їх до реєстратора з метою зняти відбитки пальців, і т.д. У випадку, якщо батьки не виконають цей обов’язок, покладений на них, то неповнолітній по досягненні шістнадцяти років повинен виконати його сам, а якщо не зробить цього, то на нього чекатуть ті самі покарання, яким може бути піддано його батьків. Свідоцтво про реєстрацію, видане особі, що подала заяву, треба пред’являти будь-якому поліцейському, коли б і де б той цього не вимагав. Якщо особа не покаже свідоцтво, це вважатиметься порушенням закону, за яке порушника можуть оштрафувати чи посадити до в’язниці. Навіть у людини, що йде по великій жвавій вулиці, можуть вимагати пред’явити своє свідоцтво. Поліцейські можуть заходити до приватних будинків із метою перевірити свідоцтва. Індійці, що в’їжджають у Трансвааль ззовні, повинні пред’явити свої свідоцтва черговому інспектору. Свідоцтва треба пред’являти на вимогу в судах, які відвідує особа у справах, а також у бюро податків і зборів, які видаюють людині торгову ліцензію чи права на велосипед. Тобто якщо індієць хотів, щоб будь-який державний заклад зробив для нього щось у межах своєї компетенції, то посадова особа могла вимагати від нього показати своє свідоцтво, перш ніж задовольнити його прохання. Відмова пред’явити свідоцтво чи надати деталі чи засоби ідентифікації, передбачені приписами, також вважалася б порушенням, за яку особу, що відмовляється це зробити, могли оштрафувати чи відправити до в’язниці.

Я ніколи не чув про законодавство такого роду, спрямоване проти вільних людей, у жодній частині світу. Я знаю, що зв’язані контрактами індійці в Наталі підкоряються жорсткій перепустковій системі, але цих бідолашних людей навряд чи можна віднести до вільних. Втім, навіть закони, які діють щодо них, є м’якими порівняно з Постановою, окресленою вище, а покарання, які там встановлено – наче укус блохи порівняно з покараннями, передбаченими Постановою. Торговець зі статками, що вимірюються лакхами, міг бути депортованим і зазнати таким чином повного краху, в силу цієї Постанови. Й надалі терплячий читач побачить, як людей депортували-таки за порушення деяких її положень. В Індії є кілька суворих законів, спрямованих проти злочинних племен, із якими запросто можна порівняти цю Постанову, й вона при цьому не постраждає від такого порівняння. Зняття відбитків пальців, якого вимагала Постанова, було в Південній Африці чимось абсолютно новим. З наміром переглянути деяку літературу на цю тему, я прочитав книжку про відбитки пальців авторства містера Генрі, поліцейського, з якої дізнався, що відбитки пальців за законом вимагають тільки у злочинців. Тож я був шокований цією обов’язковою вимогою стосовно відбитків пальців. Крім того, реєстрація жінок і дітей у віці до шістнадцяти років вперше була запропонована саме цією Постановою.

Наступного дня було проведено маленьку зустріч чільних індійців, яким я пояснив Постанову слово за словом. Вона шокувала їх так само, як і мене. Один із них у пориві пристрасті сказав: “Якби хтось спробував вимагати свідоцтво у моєї дружини, я застрелив би його на місці та прийняв наслідки цього”. Я заспокоїв його і, звертаючись до присутніх, сказав: “Це дуже серйозна криза. Якщо Постанову буде прийнято, а ми їй підкоримося – її наслідуватимуть по всій Південній Африці. Мені здається, її розроблено, щоб ударити в самісіньке серце нашого існування в Південній Африці. Це не останній, а перший крок із наміром вижити нас із країни. Тому ми відповідальні за безпеку не лише десяти чи п’ятнадцяти тисяч індійців у Трансваалі, а й усієї індійської спільноти в Південній Африці. Крім того, якщо ми цілком зрозуміємо всі наслідки цього закону, то побачимо, що від нас залежить честь Індії. Адже Постанова прагне принизити не тільки нас, але й батьківщину. Це приниження полягає в нарузі над невинними людьми. Ніхто не візьметься стверджувати, що ми зробили будь-що, аби заслужити на такий закон. Ми невинні, а образа, завдана одному невинному представнику народу, дорівнює образі народу в цілому. Тому не досить розпалюватися, виявляти нетерплячість або злитися. Це не може врятувати нас від цього скаженого наступу. Але Бог прийде нам на допомогу, якщо ми спокійно обміркуємо та вчасно здійснимо заходи з опору, поставши єдиним фронтом і зносячи труднощі, які приносить із собою такий опір”. Усі присутні усвідомили серйозність становища й вирішили провести зустріч громадськості, на якій треба буде запропонувати та прийняти ряд рішень. Із цією метою було орендовано один єврейський театр.

 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!