Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці



VI. Огляд ранньої боротьби

  • 1778 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 20/03/2013Дата публікації

VI

Огляд ранньої боротьби

Розглядаючи в попередніх розділах становище індійців, ми певною мірою побачили, як вони протистояли нападкам на себе. Але для того, щоб дати достатнє уявлення про походження сатьяграхи, необхідно відвести спеціальне місце спробам захистити інтереси індійців у дні, що їй передували.

До 1893 року в Південній Африці практично не було вільних і добре освічених індійців, які здатні були б віддатись індійській справі. Індійці, що знали англійську мову, переважно були клерками, чиє знання англійської було співмірне лише з потребами їхньої роботи й недостатнє для того, щоб складати петиції, та які, знову ж, повинні були віддавати весь свій час власним роботодавцям. Друга група індійців, які вивчили англійську, складалась із тих, хто народився в Південній Африці. Вони були переважно нащадками зв’язаних контрактом працівників і, якщо взагалі знали достатньо для цієї роботи, працювали на уряд перекладачами в судах. Тож вони не мали можливості допомогти індійській справі чимось, окрім вираження почуттів своїх товаришів.

Знову ж, зв’язані та колишні зв’язані контрактом працівники походили переважно зі штатів Уттар-Прадеш і Мадрас, натомість, як ми вже бачили, мусульмани, що переважно були торговцями, та індуси, переважно клерки, які в основному представляли клас вільних індійців, належали до вихідців із Гуджарату. Крім того, було кілька торговців і клерків-парсів, але загальна кількість парсів у Південній Африці, мабуть, не перевищувала тридцяти чи сорока душ. Четверту групу вільних індійців становили торговці-синдхи. У Південній Африці було понад дві сотні синдхів. Де б за межами Індії не жив синдх, він займається продажем “модних товарів”, а саме шовків та парчі, різьблених скринь та інших меблів з ебенового й сандалового дерева та зі слонової кістки, а також інших подібних товарів. Його покупці – переважно європейці.

Європейці називали зв’язаних контрактами працівників “кулі”. “Кулі” означає носія. Цей вираз набув настільки поширеного вжитку, що самі зв’язані контрактами працівники почали називати себе “кулі”. Сотні європейців називали індійських юристів та індійських торговців юристами-“кулі” й торговцями-“кулі”. Були деякі європейці, нездатні зрозуміти чи повірити, що ця назва була образливою, проте багато хто вживав її як зумисне зневажливий термін. Через це вільні індійці намагалися відокремити себе від зв’язаних контрактами працівників. З цієї та інших причин, пов’язаних із обставинами в Індії, в Південній Африці були спроби провести розмежування між зв’язаними та звільненими працівниками з одного боку – та вільними індійцями з іншого.

Вільні індійці й особливо торговці-мусульмани стали чинити опір кривдам, детально описаним вище, проте не було зроблено жодної прямої спроби співпраці зі зв’язаними та колишніми зв’язаними контрактом працівниками. Ймовірно, нікому не спало на думку заручитися їхньою підтримкою; якщо ця ідея комусь і спадала на думку, то вони вважали, що існував ризик погіршити стан справ, дозволивши їм долучитися до руху. А оскільки вважалося, що головною мішенню нападок були вільні торговці, то й заходи з захисту обмежилися цим класом. Можна щиро сказати, що вільні індійці добре боролися з труднощами, враховуючи, що вони були таким чином серйозно обмежені, що вони не знали англійської мови, та що вони не мали досвіду громадської діяльності в Індії. Вони вдавалися до допомоги європейських адвокатів, для них готували петиції, вони в деяких випадках чекали на владу у складі делегацій та робили те, що могли, для виправлення ситуації. Таким був стан справ до 1893 року.

Читачеві буде корисним пам’ятати кілька важливих дат. До 1893 року індійців вижили з Вільної Оранжевої Республіки. У Трансваалі діяв Закон № 3, прийнятий у 1885 році. В Наталі розглядали заходи, розраховані на те, щоб уможливити життя в колонії тільки зв’язаних контрактом працівників і вигнати решту – і для цієї мети вже було створено відповідальний уряд.

Я поїхав з Індії до Південної Африки у квітні 1893 року. Я нічого не знав про попередню історію індійських емігрантів. Це була чисто професійна проїздка. Відома фірма, що належала меманцям з міста Порбандар, вела тоді торгівлю в Дурбані під іменем Dada Abdulla. Не менш відома фірма-конкурент торгувала у Преторії під назвою Taib Haji Khanmamad. На жаль, між цими конкурентами тривав важливий судовий процес. Одна партнерська фірма Dada Abdulla вважала, що їхній справі допомогло б, якщо вони залучать мене та пошлють до Південної Африки. Я щойно став юристом і був повним новачком у цій професії, але вони не боялися, що я не впораюсь із їхньою справою, оскільки хотіли, щоб я не вів справу в суді, а просто дав інструкції досвідченим південноафриканським адвокатам, яких вони найняли. Мені подобалося нове в житті. Я обожнював бачити “нові ліси, нові луги”. У мене викликала огиду необхідність давати комісійні тим, хто приводив мені клієнтів. Атмосфера інтриг у Саураштрі була для мене задушливою. Домовленість була тільки на рік. Я не бачив жодних причин не погодитися на це. Я нічого не втрачав, оскільки панове Dada Abdulla виявили бажання покрити всі мої витрати на подорож, а також витрати, які виникнуть у Південній Африці, та надати мені платню в сто п’ять фунтів. Цю домовленість було здійснено через мого старшого брата, нині покійного, який був мені як батько. Для мене його воля була наказом. Йому подобалась ідея, щоб я поїхав у Південну Африку. Тож я приїхав до Дурбану в травні 1893 року.

Будучи адвокатом із правом виступати в суді, а також добре, як на мій смак, одягнений, я висадився в Дурбані з відповідним почуттям власної важливості. Проте невдовзі мої ілюзії були зруйновані. Партнер Dada Abdulla, який мене найняв, розповів мені про стан справ у Наталі. Але те, що я побачив там на власні очі, цілковито суперечило його оманливому опису. Втім, це не було провиною мого інформатора. Він був щирою, простою людиною, що не знала справжнього стану речей. Він не уявляв труднощів, із якими стикались індійці в Наталі. Обставини, що означали серйозну образу, йому такими не здавалися. Я першого-таки дня помітив, що європейці ставилися до індійців надзвичайно образливо.

Не буду описувати свій гіркий досвід у судах у перші два тижні після свого прибуття, труднощі, з якими я зіткнувся в поїздах, прочухани, які я отримав у дорозі, та складнощі й фактичну неможливість оселятись у готелях. Досить сказати, що весь цей досвід усотувався в мене. Я поїхав туди лише заради єдиної справи, спонукуваний власним інтересом та цікавістю. Тому впродовж першого року я був лише свідком і жертвою цих кривд. Потім у мені прокинулося почуття обов’язку. Я бачив, що з точки зору мого власного інтересу Південна Африка не несла мені нічого доброго. Я не тільки не бажав, але й відчував відверту огиду до того, щоб заробляти гроші чи мешкати в країні, де мене ображали. Я постав перед дилемою. Переді мною відкривалися два шляхи. Я міг або звільнитися від контракту з панами Dada Abdulla на підставі обставин, про які я дізнався та про які мені не повідомили заздалегідь, і втекти назад до Індії. Або ж я міг знести всі труднощі та виконати домовленість. У Пітермаріцбургу мене виштовхав з поїзда поліцейський констебль, і після того, як поїзд рушив, я сидів у залі очікування, тремтячи від різкого холоду. Я не знав, де був мій багаж, і не смів ні у кого про це запитати, боячись, що мене знов образять і поб’ють. Про сон не могло бути й мови. Мене охопив сумнів. Пізно вночі я дійшов висновку, що тікати назад до Індії було б боягузтвом. Я повинен завершити те, що почав. Я повинен доїхати до Преторії, не зважаючи на образи й навіть побої. Преторія була моєю метою. Моя справа вирішувалася там. Я вирішив робити певні кроки, якщо можливо, паралельно зі своєю роботою. Це рішення дещо заспокоїло мене й надало сил, але я так і не поспав.

Наступного ранку я надіслав телеграми фірмі Dada Abdulla та генеральному управителю залізниці. Від обох адресатів надійшли відповіді. Dada Abdulla та їхній партнер шет Абдулла Хаджі Адам Джхавері, який тоді був у Наталі, вжили рішучих заходів. Вони надіслали телеграми своїм індійським агентам у різних місцях, щоб ті мене розшукали. Вони також зустрілись із генеральним управителем. Індійські торговці Пітермаріцбурга зустрілися зі мною, отримавши телеграму від місцевого агента. Вони спробували втішити мене й розповіли, що кожен із них стикався з тим самим гірким досвідом, що і я, але що вони на такі речі не зважали, бо звикли до них. Торгівля та чутливість погано суміщалися. Тож вони взяли за принцип ховати образи, як могли б ховати гроші. Вони мені розповіли, що індійці не мали права заходити на вокзал через головний вхід і як важко їм було купити квитки. Я поїхав до Преторії того ж вечора. Всевишній, що зазирає в усі серця, випробував мою рішучість повною мірою. Дорогою до Преторії я зазнав нових образ і витримав нові побої. Але це тільки посилило мене в моїй рішучості.

Так у 1893 році я на власному досвіді повною мірою відчув становище індійців у Південній Африці. Проте я нічого не робив, тільки часом розмовляв на цю тему з індійцями у Преторії. Мені здавалося, що неможливо водночас займатися справою фірми та піднімати питання про кривду, якої зазнають у Південній Африці індійці. Я бачив, що спробувавши робити і те, й інше, я зруйнував би й одне, й інше. Так прийшов 1894 рік. Я повернувся до Дурбану й готувався повернутися до Індії. На прощальній вечірці, яку проводили Dada Abdulla, хтось дав мені примірник газети Natal Mercury. Я прочитав її й побачив, що в детальному репортажі про засідання Законодавчої Асамблеї Наталю було кілька рядків під заголовком “Право голосу індійців”. Місцевий уряд збирався внести законопроект, який мав позбавити індійців права брати участь у виборах, що могло бути тільки початком кінця тих небагатьох прав, які вони мали на той час.

Промови, що виголошувались у той час, не залишали сумніву стосовно намірів уряду. Я прочитав репортаж торговцям та іншим присутнім і, наскільки міг, пояснив їм ситуацію. Я не знав усіх фактів. Я сказав, що індійці повинні чинити запеклий опір цьому наступу на їхні права. Вони погодились, але заявили, що не можуть боротисся самі, та наполягали, щоб я залишився. Я погодився залишитися ще приблизно на місяць – до цього часу боротьба завершилася б. Того ж вечора я склав петицію для представлення Законодавчій Асамблеї.

Було надіслано телеграму уряду з проханням відкласти слухання. Одразу було призначено комітет під головуванням шета Хаджі Адама, й телеграму було надіслано від його імені. Подальше слухання законопроекту було відкладено на два дні. То була перша в історії петиція, надіслана індійцями до законодавчого органу Південної Африки. Вона справила певне враження, хоча й не змогла здолати законопроект, подальшу історію якого я розповів у четвертому розділі. Це був перший досвід південноафриканських індійців у такій агітації, тому спільнотою пройшов новий трепет ентузіазму.

Щодня проводилися зустрічі, й на них приходило дедалі більше людей. Потребні фонди були переповнені. Багато добровольців допомагали готувати копії, збирали підписи та виконували подібну роботу без будь-якої оплати. Були й люди, які як працювали, так і робили внески до фондів. Нащадки колишніх зв’язаних контрактами працівників із запалом приєдналися до руху. Вони знали англійську мову й мали добрі почерки. Вони не ремствуючи день і ніч займалися копіюванням та іншою роботою. Менш ніж за місяць, детальну петицію з викладенням фактів із десятьма тисячами підписів було надіслано лорду Райпону, й безпосереднє завдання, яке я поставив перед собою, було виконане.

Я попросився назад додому. Проте цей рух викликав такий жвавий інтерес серед індійців, що вони не хотіли мене відпускати. Вони сказали: “Ти сам пояснював нам, що це – лише перший крок, який здійснюють із метою остаточного нас вижити звідси. Хто знає, чи міністр у справах колоній відповість на нашу петицію позитивно? Ти ж бачив наш ентузіазм. Ми хочемо й готові працювати. У нас також є фонди. Проте за браком провідника ту дещицю, яку вже було зроблено, буде змарновано. Тому ми думаємо, що твій обов’язок – залишитись і надалі”.

Я також вважав, що добре було би створити постійну організацію, що стежила б за дотриманням інтересів індійців. Але де б я жив і як? Мені запропонували постійну зарплатню, проте я категорично відмовився. Не можна отримувати велику зарплатню за громадську діяльність. Крім того, я був першопрохідцем. Відповідно до уявлень, які я мав у той час, я вважав, що повинен жити так, як зазвичай живуть адвокати, щоб це відображалося на репутації спільноти – а це означало великі витрати. Було б непристойно залежати у засобах до існування від організації, діяльність якої вимагала б публічного заклику до пожертв, тож моя здатність працювати була б таким чином обмежена. З цих і подібних причин я рішуче відмовився приймати винагороду за громадську діяльність.

Але я запропонував залишитись, якщо основні торговці серед них подумають, як дати мені роботу юристом, та заплатять гонорари за неї заздалегідь. Гонорари могли б бути за один рік. Ми могли б попрацювати разом упродовж цього терміну, вивчити результати, а потім продовжити угоду, якщо обидві сторони будуть на це згодні. Всі радо прийняли цю пропозицію.

Я подав заяву про прийняття мене адвокатом до Верховного Суду Наталю. Спілка юристів Наталю виступила проти моєї заяви лише під тим приводом, що законом не було передбачено включення до списку кольорових юристів. Моїм адвокатом був покійний містер Ескомб, знаменитий юрист, який був Генеральним прокурором, а потім також прем’єром Наталю. Переважною практикою впродовж тривалого часу було представлення таких заяв чільним юристом без будь-якої оплати, й містер Ескомб захищав мене в цій справі відповідним чином. Він виступав також головним адвокатом моїх роботодавців. Вищий Суд відхилив заперечення Спілки юристів та задовольнив мою заяву. Так протидія Спілки юристів, попри їхнє власне бажання, зробила мене більш відомим. Південноафриканські газети висміяли Спілку юристів, а деякі з них навіть привітали мене.

Тимчасовий комітет почав діяти на постійних засадах. Я ніколи до того не відвідував сесії Індійського Національного Конгресу, але читав про них. Я бачив Дадабхая, Великого Старця Індії, й захоплювався ним. Тож я був палким прихильником Конгресу й хотів популяризувати цю назву. Попри всю свою недосвідченість, я не намагався винайти нову назву. Я також боявся зробити помилку. Тож я порадив індійцям назвати їхню організацію Натальський Індійський Конгрес. Я дуже недосконало виклав їм ту дрібку, яку знав про Індійський Національний Конгрес. У будь-якому разі, в районі травня 1894 року було засновано Натальський Індійський Конгрес.

Різниця між Індійським та Натальським Конгресом полягала в тому, що остання організація працювала цілий рік і що ті, хто платив внесок принаймні три фунти на рік, ставали її членами. Суми понад вказану приймались із вдячністю. Ми намагались отримувати максимальну суму від кожного члена. Було з півдесятка членів, що платили по двадцять чотири фунти на рік. Була значна кількість тих, хто платив по дванадцять фунтів. За місяць було залучено близько трьохсот членів.

Серед них були індуси, мусульмани, парси та християни, й походили вони з усіх штатів Індії, що були представлені в Наталі. Робота дуже енергійно просувалася цілий перший рік. Заможні торговці їздили по дальніх селах, залучаючи нових членів та збираючи внески. Не всі платили на перше прохання. Дехто вимагав, щоб їх переконали. Це переконання було своєрідним політичним тренуванням і ознайомило людей із фактами нашого становища. Знову ж, принаймні раз на місяць відбувалася зустріч Конгресу, на якій представляли та приймали детальні звіти.

Поточні події пояснювалися та записувалися до книги протоколів. Члени Конгресу ставили різноманітні запитання. Розглядалися нові теми. Користь від усього цього полягала в тому, що люди, які ніколи не виступали на таких зустрічах, звикли це робити. Промови, крім того, треба було виголошувати в належній формі. Все це було цілком новим досвідом. Члени спільноти були дуже зацікавлені. Тим часом прийшла добра новина, що лорд Райпон заборонив Закон про позбавлення громадянських прав, і це подвоїло їхній запал і впевненість у собі.

Поряд із зовнішньою агітацією, було піднято також питання внутрішнього покращення. Європейці по всій Південній Африці проводили агітацію проти індійців на підставі способу їхнього життя. Вони завжди стверджували, що індійці дуже брудні та скупі. Що вони живуть там-таки, де й торгують. Що їхні будинки – просто халупи. Що вони не хочуть витрачати гроші навіть на власні зручності. І як чисті щедрі європейці зі своїми багатоманітними потребами можуть конкурувати в торгівлі з такими брудними скнарами?

Тож на засіданнях Конгресу читалися лекції, проводилися дебати та висувалися пропозиції та такі теми, як домашня санітарія, особиста гігієна та необхідність мати окремі будівлі для мешкання та торгівлі, та необхідність заможним торговцям жити так, як це личить у їх становищі. Засідання велися мовою гуджараті.

Читач бачить, скільки практичної та політичної освіти отримали таким чином індійці. За сприяння Конгресу, було створено Натальську індійську освітню асоціацію, яка діяла на благо молодих індійців, котрі, будучи дітьми колишніх зв’язаних контрактами працівників, народились у Наталі й розмовляли англійською мовою. Члени освітньої асоціації платили номінальні суми. Основними цілями асоціації були забезпечення місця для зустрічей цих юнаків, плекання у них любові до рідної країни та надання їм загальної інформації про неї. Намір також полягав у тому, щоб переконати молодь, що вільні індійці вважали їх своїми, та щоб викликати у першої повагу до останніх. Фонди Конгресу були достатніми, щоб після оплати видатків залишався надлишок. На нього купували землю, яка приносить доходи по сьогоднішній день.

Я навмисне описав усі ці деталі, оскільки без них читач не зможе усвідомити, як спонтанно виникла сатьяграха та як індійці природнім чином пройшли шляхом підготовки до неї. Я вимушений опустити разючу подальшу історію Конгресу, того, як він стикався з труднощами, як посадовці уряду атакували його та їх він неушкодженим виходив з-під їхніх атак. Але один факт слід згадати.

Було зроблено кроки для того, щоб позбавити членів спільноти звички до перебільшення. Завжди робилися спроби звернути їхню увагу на їхні власні недоліки.

Будь-яка слушність аргументів європейців належним чином визнавалася. Кожна нагода, коли виникала можливість співпраці з європейцями на засадах рівності та зі збереженням самоповаги, з радістю використовувалася.

Газетам надавали стільки інформації про індійський рух, скільки вони могли опублікувати, а щоразу, коли на індійців несправедливо нападали, газетам, яких це стосувалося, надсилалися відповіді для преси.

У Трансваалі існувала організація, подібна на Натальський Індійський Конгрес, але цілком незалежна від нього. Існували також розбіжності у складі та засадах діяльності цих двох органів, у які нам не треба вдаватися. У Кейптауні також існував подібний орган, що діяв на засадах, відмінних від Натальського Конгресу та Трансваальської Асоціації. Та все ж діяльність усіх цих трьох органів була майже ідентичною.

У середині 1895 року Натальському Конгресу виповнився один рік. Моєю роботою адвоката клієнти були задоволені, й моє перебування в Наталі продовжилося. У 1896 році я з дозволу спільноти поїхав на шість місяців до Індії. Не встиг цей термін завершитись, як я отримав телеграму з Наталю з проханням одразу повернутися, що я й зробив. Для розгляду подій 1896-97 років потрібен новий розділ.

 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!