Підручник з ненасильницького спротиву



РОЗДІЛ 2. Введення у ненасильницький спротив

  • 1093 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 22/10/2012Дата публікації

Що таке ненасильницький спротив і для чого його використовують?

Чому вас зацікавив цей підручник з ненасильницького опору? Либонь, тому, що ви хочете чогось домогтися або припинити щось. Мабуть, ви відчуваєте, що ненасильницький спротив є альтернативою акціям, що розпалюють ворожнечу і врешті-решт довели свою неефективність, принаймні з погляду досягнення змін у суспільстві. Мабуть, ви хочете спробувати щось інше чи отримати кілька порад стосовно того, як покращити акції і кампанії, які вже влаштовує ваша група.

Наше основне, робоче визначення ненасильницького опору, наведене у цьому підручнику, засновано на бажанні припинити насильство - будь то фізичне насильство чи так зване “структурне насильство” (знедолення, соціальна ізоляція і пригнічування) — без утягування до подальшого насильства. Це не є визначальний опис, існують інші визначення ненасильницького опору: більш переконливі, більш філософські, більш залежні від часу (тобто ті, що в більше стосуються певного часу і міста), особисті, більш поетичні.

Ненасильницький опір може означати набагато більше, ніж сказано в цьому базовому визначенні, включаючи бажання зміни співвідношення сил і соціальних структур, позицію поваги до всього людства та всього життя, або навіть філософію життя чи теорію громадської діяльності. Ми підштовхуємо вас до дослідження цих областей. Відкриття відмінностей в розстановці акцентів і розгляд суті ненасильницького опору може стати багатим досвідом у контексті групової підготовки до спільного проведення ненасильницьких акцій.

Люди мають різні підстави для застосування ненасильницького опору. Одні обстоюють такі способи тому, що бачать у них ефективну технологію досягнення бажаних соціальних змін, інші обирають ненасильство тому, що це втілення їхнього способу життя. Тут цілий спектр причин, із багатьма відтінками і півтонами. Такі відмінності можуть проявитися під час кампанії, але зазвичай загальні принципи або головні правила, притаманні окремій кампанії (дів. розділи "Принципи акції ненасильницького спротиву" і “Основні правила ненасильницького спротиву”) носіїв найрізноманітніших позицій, розташованих по всьому цьому спектру.


Акція біля військових казарм у Більбао, Країна Басків, під час Кубка Світу з футболу 2006-го року. ФОТО: KEM-MOC

Але певні розбіжності в позиціях учасників опору можуть спричинити конфлікт під час кампанії, і тому мають бути відкриті. Дехто, наприклад, стверджує, що ненасильницькі методи треба застосовувати для того, щоб розпочати конфлікт і перемогти; інші кажуть, що головною метою ненасильницького опору є пошук рішення, що влаштує обидві сторони, які зараз є супротивниками. З появою таких різних думок головне — не обговорення учасниками кампанії основних позицій, а досягнення ними згоди з питань, які впливають на проведення кампанії. Цей окремий приклад (коли хтось прагне “виграти”, а інші шукають взаємоприйнятне рішення) міг би вплинути на вимоги і стратегію ведення перемовин, які розробляють активісти, що беруть участь у кампанії.

Причиною розбіжностей може стати питання пошкодження майна. Деякі активісти ненасильницьких дій прагнуть запобігти пошкодження майна, в той час як інші вважають, що пошкоджене майно є тією шкодою, що її варто завдати опонентові. У п'ятому розділі ми обговорюємо значення правил проведення кампанії чи акції. Позицію стосовно таких питань, як пошкодження майна, треба обговорити під час розробки цих правил. Таку дискусію не можна відкладати до того моменту, коли ви вже будете на шляху до реалізації акції.

Для деяких людей ненасильницька акція означає запобігання ворожнечі між супротивниками, мабуть, навіть “пошук користі для кожного”, тоді як інші активісти ненасильницьких акцій намагаються “присоромити” супротивників або ославити їх як “воєнних злочинців”, “катів”, “расистів” чи “корупціонерів”. Питання вигукування імен чи лайок можна добре врахувати у правилах проведення акції, але відмінності в основі та можливі комбінації різних позицій можна обговорювати набагато глибше, в таких собі “групах зближення”, що описані в розділі, присвяченому підготовці до ненасильницьких акцій (див. “Групи зближення”). Такі групи мають за мету бути “безпечним простором”, де можна поділитися своїми сумнівами і вивчити один одного. Члени групи зближення можуть узяти фразу, яка загально пов'язана з ненасильницькими діями, - наприклад, “говорити владі правду” - і кожен пояснює, що це означає для нього чи для неї, які в нього виникають питання, що дає певне уявлення про кожну позицію зсередини і поглиблює взаємне розуміння учасниками того, що вони намагаються зробити разом.

Спільна думка активістів ненасильницького опору полягає в тому, щоб бути вираженням саме того майбутнього, яке вони намагаються створити. Це може бути втіленням того, що Махатма Ганді називав конструктивною програмою (див. “Конструктивна програма”), але також — ідеї, що ми (рух) є мирними, що наша поведінка віддзеркалює той світ, до якого ми прагнемо. Коли ми вживаємо фрази на кшталт “говорити правду владі”, “затвердження життя” або “повага до різноманітності”, ми закликаємо до фундаментальних цінностей, які самі по собі є для нас джерелом сили і точками зіткнення з тими, до кого ми звертаємось.

“Моїм першим досвідом тренування з ненасильницького опору стала акція в Ізраїлі 15 квітня 2003. Протягом кількох років я брав участь в антимілітаристській кампанії у якості відповідального спостерігача від Чилі. Тренінг дійсно надав мені сил, і приїхавши до дому, я прагнув поділитися всім тим, чому навчився, і передати, що якщо ми хочемо проводити успішні акції, тренінг має стати важливою частиною справи. В наступних акціях, що їх ми проводили, вся група вже не просто стояла перед військовою будівлею, але робила це з більшим ризиком через більшу впевненість, якої ми досягли завдяки підготовці і тренуванням.”
Хав'єр Ґарате

Як діє ненасильницький опір?

Ненасильницькі методи посилюють кампанію в три наступні способи:

1. Серед учасників кампанії. Під час виховування довіри і солідарності серед учасників вони (в ідеалі) торкаються джерел, що надають їм сили для того, щоб діяти в певній ситуації. Багато людей не свідомі того, якими творчими здібностями вони володіють, поки не отримають підтримки інших у тому, щоб спробувати щось нове.

2. Стосовно противників кампанії. Ненасильницький опір має на меті або стримування насильства противників, або переконання їх у тому, що насильницьке пригнічення політично обернеться проти них самих. Крім того, він ставить за мету підірвати “основи сили” репресивних установ (див. вправи “Основи сили” чи “Спектр союзників”). Ненасильницький опір не розглядає найманих робітників своїх опонентів як бездушні знаряддя, а намагається створити для них можливість змінити свою думку.

3. Стосовно інших людей, що не беруть участі в акції. Ненасильницький опір змінює якість спілкування зі свідками чи “необізнаними” — людьми, що не знайомі з предметом чи не активні по відношенню нього, проте можуть стати потенційними союзниками.
Див. вправу “Спектр союзників”.


Тренування перед акцією прямої ненасильницької дії в Санть'яго, Чилі. ФОТО: Andreas Speck

Піонер навчання ненасильницькому опору Джин Шарп запропонував чотири механізми зміни свідомості, які відбуваються у людей, що спостерігають за ненасильницькою боротьбою:

а) конверсія: кампанія може спонукати людей змінити свою точку зору;

б) ненасильницький примус: іноді кампанія може примусити супротивників відступити без переконання в правильності поглядів активістів;

в) пристосування: коли супротивник шукає спосіб “залагодити справи”, зробити деякі поступки, не задовольняючи всіх вимог кампанії і не поступаючись владою;

г) розпад: механізм, доданий Шарпом після 1989, коли режими-сателіти Радянського Союзу настільки втратили легітимність і мали так мало потужності для оновлення, що розпалися перед лицем виклику “сили народу”.

* Детальніше див. “Форми проведення акцій”.

Дослідження у галузі ненасильницького опору приділяють більше уваги кінцевому успіхові руху, особливо — чинникам успішного тиску на владу. Цей підручник, навпаки, більш зосереджений на тому, щоб показати процеси, залучені до побудови кампаній, до того, щоб зробити питання, що становить завдання кампанії, живим, реальним і відчутним, на побудові стратегії кампаній, на підготовці та оцінці акцій. Написане тут міцно засновано на практиці громадських рухів, особливо на нашому особистому досвіді участі в боротьбі за мир, антивоєнних, антиядерних рухах і боротьбі за соціальну справедливість у різних країнах.

Тренінг з ненасильницького спротиву

Ми не маємо на увазі, що вам треба тренуватись перед тим, як вийти на вулицю, щоб тримати плакати чи роздавати листівки. Принаймні, у більшості країн. Однак, весь процес, який ми називаємо ненасильницьким опором — аналіз проблем, пошук альтернатив, планування вимог, розробка стратегії кампаній, планування акцій, оцінка акцій чи кампаній — може підвищити вплив вашої групи на інших людей, допомогти вам покращити функціонування групи під час проведення акцій і краще впоратися з ризиками і проблемами, що виникають, розширити горизонти ваших акцій. Тренінг з ненасильницького спротиву допомагає створити безпечний простір для розробки й перевірки нових ідей або для аналізу і оцінки досвіду.

Тренінг з ненасильницького спротиву може допомогти учасникам сформувати загальне розуміння використання ненасильницьких способів опору в кампаніях і акціях. Цей досвід є особливо корисним, бо ми можемо опанувати нові навички і позбутися агресивної поведінки, якій нас навчило суспільство. Тренування з ненасильницького опору може підсилити групу, розвиваючи взаємозв'язки між учасниками, коли вони навчаються краще працювати разом і пояснювати свої наміри. Тренінг з ненасильницького спротиву може допомогти нам зрозуміти і розвинути його потужність. Воно дає можливість розділити підходи, страхи і почуття та обговорити роль чинників пригнічення в нашому суспільстві та наших групах. На індивідуальному рівні тренінги допомагають набути впевненості у собі і прояснити свої особисті стосунки з іншими учасниками. Метою тренінгів є дати учасникам можливість активніше залучатися до колективних дій. Цей процес включає різні вправи і методи тренування, деякі з котрих описані у Восьмому розділі цього підручника.

Тренінг з ненасильницького спротиву може підготувати людей до участі в прямих ненасильницьких діях, навчити технологіям розробки стратегій і роботі над груповими процесами і питаннями пригнічення. Тренінг з ненасильницького спротиву часто використовується для підготовки людей до певних акцій, знайомства зі сценарієм, розробки плану та його практичного вивчення, розуміння законодавчих питань тощо. Вони дають групі можливість згуртуватися і створити групи зближення. За допомогою рольових ігор (див. вправу “Рольові ігри”) люди можуть дізнатися, чого можна очікувати від поліції, посадовців, інших учасників акції і самих себе. Вони можуть допомогти людям зрозуміти, чи готові вони до участі в акції.

Тренінг з ненасильницького спротиву може тривати від кількох годин до кількох місяців, залежно від таких чинників, як потреби і тривалість кампанії, мета тренування, а також досвід і доступність учасників і тренерів.

* Більш детальну інформацію про планування тренінгів буде надано у розділі “Завдання та інструменти організації і проведення тренінгів”.

Роль тренерів

Тренер з ненасильницького спротиву — це людина, яка проводить групу через процес навчання. Тренер має бути обізнаним по темам тренування, але не має бути всезнайкою. Мета тренера — спонукати учасників розвивати їхні власні ідеї, а не розповідати людям, що думати і що робити.
Ми свідомі того, що не всі групи і спільноти, що хочуть пройти тренування з ненасильницького спротиву, мають місцевих тренерів. Але коли люди розуміють, які навички необхідні їм для проведення тренінгу, вони можуть усвідомити, що вже розвинули деякі з тих навичок і використовували їх у різних ситуаціях. Можна створити команду методистів з тренувань, які разом можуть передавати свій досвід і навички. Якщо це можливо, команда тренерів має за складом відповідати своїм учням: це мають бути жінки і чоловіки, люди різних віків і різного етнічного походження.

Тренерам необхідні:

  • Добрі навички проведення групових процесів і обізнаність щодо динаміки розвитку групи. Роль тренера полягає у забезпеченні того, щоб кожен брав участь і відчував себе здатним розділити його уявлення і досвід.
  • Розуміння ненасильницьких акцій і кампаній. Якщо ніхто не має досвіду, тренеру треба навести певні приклади і влаштувати вправи, щоб допомогти групі навчитися.
  • Чутливість до потреб і стилів груп, щоб знати, як і коли використовувати певні вправи.
  • Можливі теми тренувань з ненасильницького спротиву:

  • Історія і філософія ненасильницького спротиву і практика ненасильницьких дій.
  • Динаміка подолання пригнічення, етнічна/расова і статева динаміка (див. Третій розділ і підрозділ “Ресурси” в Розділі 11).
  • Розробка стратегії кампанії (див. Розділ 5).
  • Узгоджене прийняття рішень і швидке прийняття рішень (див. “Робота в групах” і “Прийняття рішень”).
  • Наявна група зближення та ролі, що в ній існують (див. “Групи зближення” і “Ролі під час, перед і після проведення акції”).
  • Навички роботи зі ЗМІ і правової роботи (див. “Правова підтримка” і “Роль ЗМІ”).
  • Ви і ваша група

    Цей підручник написаний для груп, або можливо, для групи, що зібралася разом для окремого випадку чи на певну тему, можливо, для групи, заснованої на дружбі чи близькості почуттів до світу, можливо, навіть сформованої для одного-єдиного випадку. Навіть одиночний пікет потребує певної групової підтримки.
    Сильні групи людей, що роблять спільну справу, добре працюють разом і підсилюють один одного, надають сили всьому рухові.

    Групи збираються разом у різні способи, і тим із них, що є найефективнішими і найцікавішими для учасників, притаманні певні відмінності, певні ознаки креативності, певна властивість, що робить їх успішними. Це походить від специфічних комбінацій усередині групи і певного балансу між різними бажаннями і талантами учасників, досягнутого групою.

    В цьому розділі описано кілька перспектив, над якими варто поміркувати членам групи. Деякі з них можна обговорювати в групі і приймати свідомі рішення щодо них, інші можна розвинути.

    Посилення групи

    Перше питання — яке значення люди надають способу функціонування і установкам групи. Адже це само по собі може бути джерелом безкінечних конфліктів! Наприклад, може порушитися рівновага між нетерплячими, що прагнуть терміново вийти і бути “там” і щось “робити”, і тими, кому потрібна більша ясність, чи про мету, чи про підготовку до обстоювання її на публіці, чи про те, чию увагу має привертати група і які акції вона проводитиме, чи про те, як організована сама група і як вона діятиме.

    Група має зробити все можливе для того, щоб знайти свій особистий шлях і загальний напрямок, свій успішний спосіб взаємодії між людьми, рухаючись по різних напрямках. Якщо група має багато енергії та ініціативи, вона може доручити окремі теми своїм підгрупам. Якщо до групи залучені люди, чия політична філософія і погляди конфліктують між собою, треба усвідомлювати такі умови і створювати джерела сили, а не перепони для творчості.

    Незалежно від того, чи є ваша група великою і відкритою, чи маленькою і обмеженою умовами близькості (див. “Групи зближення”), вам треба, щоб люди почувалися там бажаними, і ви хочете, щоб кожен відчував себе здатним зробити свій внесок. Відтак постає питання культурного різноманіття, поведінки, що пригнічує, класової, расової і гендерної динаміки або влади всередині групи. Само вирішення цих питань може стати джерелом напруги, хоча не вирішувати їх — ще гірше. Вам буде потрібно знайти способи розв'язання таких питань в атмосфері підтримки. Декілька прикладів надається в Розділі 3.

    Взагалі для групи, яка планує деякі спільні дії, корисно організувати певні спеціальні сеанси на додаток до звичайних зустрічей, чи виділити на звичайних зустрічах час для інших питань. Часом це може бути зосереджено на практичних питаннях, наприклад, спільне використання навичок, розробка кампанії чи навіть більш детальний погляд на окремі теми, що стосуються кампанії. Часом це може бути більш зосереджено на питаннях самої групи, наприклад, діяльність, що сприяє побудові стосунків між учасниками (виготовлення прапорів, спів) чи способи покращення роботи групи.

    Вивчення розбіжностей

    Група ненасильницьких дій також деяким чином посилюється під час розгляду деяких питань, пов'язаних із терміном “ненасильство” — зокрема, форм і результатів ненасильницьких акцій, цінностей, поглядів і цілей. Будь-яке питання, що зачіпає глибокі переконання учасників, має розглядатися з повагою до відмінностей. Треба ставити перед собою завдання не стільки створити позицію групи, скільки домогтися спільності думок і поглядів. Просто краще взаєморозуміння надає сил для того, що ви намагаєтеся робити разом.
    Розглянемо питання ненасильницького спротиву як такого.

    Вибір на користь ненасильства може стати чинником, що об'єднає групу, але це не обов'язково станеться; часто виникають розбіжності, особливо між тими, хто готовий лише використовувати ненасильницькі методи для певних цілей і тими, хто має ненасильство за глибоку філософію. Ми передбачаємо, що з деякими проблемами можна впоратися шляхом колективного оголошення принципів (див. “Принципи ненасильницьких дій” і “Основні принципи ненасильницьких дій”), але навіть та група, що виражає прихильність до ненасильницьких дій, матиме різні упередження щодо інших аспектів ненасильницьких дій, як позитивних, так і негативних. Добра дискусія навколо проблем може стимулювати, навіть надихати, але хтось недобрий може спровокувати напругу і розчарування.

    Відносно безпечним способом вивчення розбіжностей є “барометр” цінностей, також відомий як вправа “спектр”. Хтось розробляє кілька питань для вивчення різних поглядів, дій і чинників. Питання ставляться перед групою, і люди розподіляються по двом категоріям відносно ненасильства: одна — чи є насильством дії, що розглядаються, і друга — чи робитиму я це власноруч. Згодом це може розвинутися в “я захочу чи не захочу брати участь у групі, яка робить це”.

    *Див. вправу “Спектр чи барометр”.

    Питання на кшталт “до чого прагне ваша група?” може мати одну просту відповідь, але кожен учасник групи теж може мати свої особисті цілі. Люди можуть прийти до участі в групі через багато різних думок і почуттів. Добрим стартовим майданчиком, який дасть людям простір для пояснення мотивів свого залучення до групи, може стати така проста річ, як вправа з парного представлення.

    Взагалі у цьому підручнику небагато уваги приділяється поглядам, що приводять людей до участі в акціях, але знаходяться за межами чистої, вільної ідеї змін у суспільстві. Такі погляди можуть бути дуже різними для різних груп і умов. Мета не в загальній уніфікації, а в тому, щоб зрозуміти і гідно оцінити різні погляди людей на речі. Зокрема, якщо ваша група щось вважає за ризиковане, вам потрібен час на те, щоб як слід підготуватися, зрозуміти різні погляди кожного з вас, що їх він привносить в акцію, і ваше бачення того, як слід реагувати на ризик.

    Як ви розумієте, умови, у яких ви дієте, впливають на ваш вибір методів. Іноді коментатори виділяють “традиційні” і “нетрадиційні” форми проведення акцій. Але все це може змінитися під впливом обставин. В закритому суспільстві достатньо просто в доволі традиційний спосіб “сказати те, що не можна говорити” чи “порушити мовчанку”, і це стане величезним, можливо, вибуховим ударом, який може призвести до змін.

    Але за інших обставин “нетрадиційні” акції, наприклад, акції громадянської непокори чи страйки, можуть стати проявами стриманого протесту чи нормою. Або тому, що люди, які не беруть участі в акціях, ігнорують їх (“а, це знову вони роблять свої особисті справи”), або тому, що самі учасники вже байдуже ставляться до набридлої форми акції. Деякі теоретики громадського руху (див. Doug McAdam, Sidney Tarrow, and Charles Tilly, Dynamics of Contention, Cambridge University Press, 2001, pp7-9) припускали, що “незвичайні” і “стримані” дії є більш корисними від “традиційних” чи “нетрадиційних”, бо вони враховують різний ефект, який можуть мати різні акції за різних умов. Деякі розбіжності серед учасників вашої групи (наприклад, у поглядах щодо незаконних дії) можуть випливати із різного аналізу умов проведення акції.

    *Детальніше про умови див. У розділах “Протестний заклик” і “Подолання стресу і напруги під час опанування позицій”.

    Чого ви хочете?

    Як активістові, вам треба думати, чого ви хочете від групи. Чи ви хочете групу, яка приваблює багато різних людей? Чи ви хочете групу, що складається з людей, які мають багато спільних поглядів і переконань, і ця спільність поглядів надасть їм сили для просування своїх ідей? Чи існує спосіб сполучення цих двох вимог? Наприклад, чи можете ви стати частиною групи зближення, що просуває ненасильство в умовах більш широкої кампанії?

    Поки ваша група не почне проводити акцію, ви не знаєте, який може бути її вплив. Зазвичай групи не відчувають можливостей, які можуть відкрити, поки не вийдуть на публіку. У першій демонстрації Асоціації матерів із Плаза де Майо (Las Madres de la Plaza de Mayo) в Буенос-Айресі брали участь всього 14 жінок; деякі інші потужні рухи починали навіть із меншої кількості учасників. Такі собі прості, невеличкі акції мали більші наслідки, ніж можна було б собі уявити. Але також треба бути свідомими того, що багато акцій мали і менші наслідки. Група, що проводить ненасильницькі акції, має знати всі свої дії, які здійснює під час проведення акції, чітко усвідомлювати цілі і бути спроможною аналізувати умови, в яких вона діє. Тому в цей Підручник включено матеріал про підготовку до акцій, побудову кампанії і про оцінку того, що зробили учасники.

    Історичні приклади використання ненасильницьких дій

    Загляньте в історію своєї країни, і ви знайдете там приклади ненасильницьких акцій: демонстрації, страйки, бойкоти чи інші форми громадянського протесту. Вони можуть мати різну мету — за права робітників і селян, свободу рабів, право голосу для жінок чи людей, що не мають власності, за расову чи гендерну рівність, за звільнення від окупації. Якщо коротко, цілі проведених акцій охоплюють цілу низку різновидів суспільної несправедливості і утисків з боку влади. Однак до початку двадцятого сторіччя — а особливо до кампаній, які проводив Махатма Ганді в південній Африці та Індії — рухи не розглядали ненасильницькі дії як свідому стратегію досягнення змін у суспільстві.

    Ганді був переконаний, що ненасильницький спротив має особливу силу завдяки тому, яку дію він справляє як на своїх учасників, так і на тих, на кого спрямовані їхні дії. Він бачив, що громадянська солідарність може подолати зусилля влади з домінування, експлуатації та інших утисків народу. Він також вірив, що недостатньо просто бути в опозиції до противників, звинувачуючи їх в усьому. Люди, вважав він, мають побачити свої власні обов'язки та поведінку.

    Свобода і справедливість мають не лише міститися у вимогах, але здійснюватися на практиці і бути основою побудови руху. Ганді написав дуже багато статей, де розвивав свої ідеї ненасильницького опору. Він не був першим, хто помітив, що ті, хто керує, мають співпрацювати з тими, ким вони керують. Але він поставив це в центр своїх стратегій громадянського опору: “перший принцип ненасильницького опору”, - якось написав він — полягає у відмові від співпраці з усім, що принижує”.
    Ганді не був найбільш систематичним мислителем у царині ненасильства. Він волів говорити про свій досвід як про “експерименти з Істиною”. Але він наполягав на деяких фундаментальних принципах.

    Одним із них була необхідність підтримки дисципліни під час проведення кампанії. Іншим принципом була першочергова важливість конструктивних дій, спрямованих на проблеми населення (детальніше див. розділ “Конструктивна програма”). Для Ганді, в умовах колонізованої Індії, ця конструктивна програма розширилася до включення в неї зменшення міжрелігійної ненависті, боротьби проти дискримінації за статевими чи кастовими ознаками, подолання безграмотності і невігластва щодо санітарії і просування незалежності країни у виробництві харчів і одягу.

    Більшість учасників кампаній, які ініціював Ганді, розділяли лише деякі з його принципів; вони були готові до того, щоб звільнити Індію від британського колоніалізму, але мало хто з них був таким категоричним прихильником ненасильства як способу життя, як сам Ганді. Насправді більшість традиційних політичних лідерів надавали конструктивній програмі лише символічне значення.

    Цей зразок часто повторювався: ненасильницька акція була успішною, коли застосовувалася широкими рухами, де більшість учасників сприймали ненасильство з практичної точки зору, як певну стратегію для наявних умов, і лише меншість виражала філософську прихильність до ненасильства. Приклад боротьби за незалежність Індії дуже вплинув на подальші рухи проти колоніалізму, особливо в Африці; люди в найрізноманітніших умовах почали вивчати, що робить ненасильство ефективним і як використати його навіть з іще більшим успіхом. Через шістдесят років після смерті Ганді активісти ненасильницького опору і досі “експериментують із Істиною”, і виросли польові дослідження чинників, що роблять ненасильницькі рухи ефективними.

    Що де спрацьовує

    Стиль ненасильницьких дій може бути дуже різний, залежно від умов проведення акції. Відколи був викарбуваний термін “сила народу”, коли 1986 був повалений режим Маркоса на Філіппінах, а особливо з падіння сербського режиму Мілошевича в 2000, деякі спостерігачі заговорили про “шаблон акцій”, маючи на увазі ненасильницькі дії народу з подолання корумпованого й авторитарного режиму, що намагався перемогти на виборах шляхом фальсифікацій. Звісна річ, між випадками падіння Мілошевича і “силою народу” є певна схожість. Дійсно, деякі серби, що так творчо використовували методи ненасильницького опору проти Мілошевича, тепер беруть участь у тренуванні інших рухів. Однак у кожній окремій ситуації рух має робити власний аналіз того, що виявиться корисним і спрацює.

    Багато людей скептично ставляться до ефективності ненасильницьких методів проти міцних і жорстоких режимів. В таких ситуаціях будь-який опір здається важким.

    Ненасильство не дає “швидкого засобу” в таких ситуаціях, так само, як і озброєна боротьба. Деякі ідеалістичні рухи через озброєну боротьбу лише опиняються в дедалі більшій ізоляції від свого народу, змушені підтримувати своє існування здирством і викраданням людей, і врешті-решт деградували в озброєні банди. Ненасильство прагне працювати по-іншому.

    Розширюючи суспільний простір, який може опанувати рух, і говорячи про те, про що режим забороняє говорити, можна сприяти початкові процесів фундаментальних змін у суспільстві. Акції ненасильницького опору, що здійснювалися в багатьох частинах Латинської Америки в 1970-х і 1980-х роках перед лицем тортур, “зникнень людей” і ескадронів смерті, мали на меті перебудову громадянської солідарності, яка мала подолати страх.

    В країнах колишнього радянського блоку багато людей мали упередження проти опору, боячись спровокувати репресії чи вторгнення радянських військ. В 1970 було застрелено чотирьох учасників страйків у Гданську (Польща); тому коли було сформовано “Солідарність” 1980, учасники страйків у Гданську уникали вуличних зіткнень, блокуючи себе зсередини своїх верфей. Вони прагнули до іншого суспільства, але на той момент обмежили свої вимоги до важливого першого кроку: визнання вільних профспілок.

    Це була обмежена мета, навколо якої мали поєднатися всі польські робітники. Польські інтелектуали описували це як “революція, що обмежує сама себе”. Незважаючи на таке застереження, мобілізуюча сила Солідарності налякала режим до того, що було впроваджено військовий стан і багато активістів потрапили за грати. Але через кілька років прийшов час вийти за межі, що були установлені активістами для самих себе, висунути інші вимоги і ризикнути наважитися на більш провокативні форми ненасильницьких акцій, не тільки в Польщі, а і по всьому радянському блоку.

    Більшість читачів цього підручнику живуть у суспільствах, де існує більше свободи слова, ніж за радянського комунізму чи латиноамериканських військових диктатур, але і там активісти скаржаться на “апатію” суспільства, що виникає, коли народ бомбардують рекламою, що закликає нас купувати більше. Насильство в наших суспільствах радше за все приховане або сприймається як “status quo”, тобто наявний стан речей.

    Воно приймає різноманітні форми державного насильства аж до зброї масового ураження, насильства шляхом суспільної ізоляції та знищення довкілля, насильства у вигляді дій далеких ляльководів, що розпускають свої щупальця по всій земній кулі. В таких ситуаціях громадянські рухи мають великий вибір дій з межами, що постійно змінюються — акції, які ще вчора проклали нові шляхи, сьогодні вже стали простою рутиною. Навіть те, що раніше виглядало революційним, тепер вважається за звичайне.

    Роль пацифістів

    Ми в WRI сповідуємо ненасильство як принцип. Ми свідомі того, що цей вибір робить нас меншістю і зобов'язує нас співпрацювати з людьми, які не обов'язково поділяють наші пацифістські принципи. Ми хочемо дивитися далі риторики чи короткострокової тактики, щоб розробляти форми активного ненасильницького спротиву, які кинуть виклик системам пригнічення, і шукаємо конструктивні альтернативи.

    Це означає визначення мети, яка має сенс для ширшого спектру людей, а не тільки пацифістів чи антимілітаристів, а також використання методів і форм організації, привабливих для людей, що не обов'язково поділяють пацифістську філософію. Позаяк пацифісти відмовляються звертатися до насильства для досягнення своїх цілей, нам треба вкласти нашу творчу енергію у спроби розробки ненасильницьких альтернатив.

    Історично пацифісти грали в суспільних рухах життєву, новаторську роль, розвиваючи ненасильницькі методи опору як на тактичному рівні, так і на рівні форм організації. Наприклад, перші поїздки борців за свободу в транспорті в США в 1940-ві для перевірки десегрегації, спрямовані проти расової сегрегації, були пацифістською ініціативою. Так само, як британські прямі ненасильницькі акції проти озброєнь 1950-х.

    Творче використання ненасильницьких методів тих груп відкрило простір для їх повсюдного використання масовими рухами, що і стало його наслідком. Потім з'явилося тренування з ненасильницького опору, що спочатку готувало людей до певного різновиду насильства, на яке вони можуть наразитись під час проведення ненасильницьких протестних акцій. Згодом тренування з ненасильницького опору зіграли важливу роль у просуванні більш спільних форм організації руху.
    Ганді і Мартин Лютер Кінг (мол.) стали настільки значними постатями для своїх власних рухів, що у деяких людей склалося враження, що успіх ненасильницьких дії залежить від “харизматичного” лідера. Однак для нас в WRI ненасильницька акція є таким джерелом посилення громади, що збільшує можливості всіх учасників, незалежно від надлюдських здібностей лідерів. Саме тому ми стояли за більш колективні форми прийняття рішень, просували більш адаптивні форми організації, засновані на групах зближення і розширені тренування з ненасильницького опору, щоб надати інструменти для оцінки і розвитку колективної стратегії.

    Організація

    Іноді виглядає, що ненасильницькі акції просто відбуваються, що це просто тисячі людей збираються разом, щоб зробити щось. Але зазвичай це потребує організації, особливо у випадку, коли акція є не просто реакцією на якусь подію, інформація про яку опублікована в усіх ЗМІ, а кроком у цілій кампанії, зусиллям встановити порядок денній соціальних змін. Ззовні акція може виглядати більш-менш однорідною групою людей.

    Але наблизившись до неї, ви побачите, що до складу руху входять різноманітні мережі, кожна з яких звертається до окремих верств населення; із різних організацій зі своїми власними темами і акцентами; із різноманітних пов'язаних між собою кампаній, присвячених різним аспектам проблеми. Ненасильницькі переконання, методи організації і форми дій посилюють спроможність цих різних елементів до злагоджених дій і залучення нових прихильників.