Підручник з ненасильницького спротиву
Інтернаціонал противників війни (WRI) видав цей підручник, спираючись на досвід груп у багатьох країнах та різних поколінь активістів. Серцем будь-якої кампанії ненасильницького опору є вся повнота ресурсів, активність учасників і якість громадського заклику (месиджу), з яким вони звертаються — заклику, який може поставити питання про реальний стан речей, подолати байдужість людей до того, що відбувається чи може статися, привабити союзників або змусити людей висловлювати думки під час доленосних рішень. Одним із центральних понять ненасильницького опору є “уповноваження”: почуття того, як можна домогтися певних речей, особливо якщо об'єднатися з іншими.
ЛЮТИЙ 2009
ISBN 978-0-903517-21-8
Якщо не обговорено інше, на цю роботу поширюється дія ліцензії на некомерційне використання з указівкою авторства і збереженням умов (Attribution-Non-Commercial-Share Alike 2.0 UK: England & Wales)
Див. http:/
АВТОРИ
Цей підручник є результатом колективних зусиль різних людей, з різним рівнем участі. Більшу частину редакторської роботи виконано міжнародним редакційним комітетом. Статті складалися у Вікі WRI
(http:/
Координатори: Howard Clark, Javier Gárate, Joanne Sheehan
Редакційний комітет: Howard Clark, Javier Gárate, Joanne Sheehan, Dorie Wilsnack
Редагування копій: Shannon McManimon
Макет/Графіка: Boro Kitanoski
Автори: Eric Bachman, Roberta Bacic, Jungmin Choi, Ruben Dario Santamaria, Ippy, Hilal Demir, Ruth Hiller, Jørgen Johansen, Brian Martin, Martin Smedjeback, Andreas Speck, Majken Sorensen, Roel Stynen, Ferda Ülker, Stellan Vinthagen
Рецензенти
Дякуємо наступним рецензентам, які допомогли нам у процесі створення цього Підручнику: Hans Lammerant, Tali Lerner, Vicki Rover, Chesterfield Samba, Christine Schweitzer, Vivien Sharples, Jill Sternberg.
Зміст
РОЗДІЛ 1. Про цей підручник та як ним користуватись
РОЗДІЛ 2. Введення у ненасильницький спротив
Практикум
РОЗДІЛ 3. Гендерна концепція і ненасильницький опір
РОЗДІЛ 4. Завдання та засоби організації проведення тренінгів.
РОЗДІЛ 5. Ненасильницькі кампанії
РОЗДІЛ 5.1. Планування ненасильницьких кампаній
РОЗДІЛ 5.2. Конструктивна програма
РОЗДІЛ 5.3. Ескалація кампанії та роль ЗМІ
РОЗДІЛ 5.4. Керівництво з практичного навчання проведенню кампаній
РОЗДІЛ 6. Організація ефективних ненасильницьких акцій.
РОЗДІЛ 6.1. Подолання стресу і напруги під час акції
РОЗДІЛ 6.2. Використання гумору
РОЗДІЛ 6.3. Робота в групах
РОЗДІЛ 6.4. Прихід до консенсусу
РОЗДІЛ 6.5. Список самоконтролю для планування акції
РОЗДІЛ 7. Історії та стратегії
РОЗДІЛ 7.1. Приклади Туреччини, Колумбії та інших країн
РОЗДІЛ 8. Вправи для роботи з ненасиллям
РОЗДІЛ 9. Візьміться за це самі: створення підручника.
РОЗДІЛ 1. Про цей підручник та як ним користуватись
Існує багато драматичних зображень акцій ненасильницького опору. Справді, здатність до драматизації питання є однією з переваг ненасильницького спротиву; його учасники намагаються змусити людей бачити і діяти по відношенню до того, що часто-густо залишається без уваги. Але ця драма не тільки відбувається. Вона має ідею — в групах чи осередках активістів, у дискусіях, на тренінгах, у віддзеркаленні попереднього досвіду, у плануванні, експериментуванні, зав'язуванні контактів. Ось чому цей підручник ґрунтується саме на безпосередньому досвіді груп. Ми не намагаємося надати тут попередню модель, але пропонуємо способи, що спрацювали в багатьох різних умовах, способи, які громадські активісти з творчим підходом можуть пристосувати до своїх власних ситуацій. Отже, цей надрукований підручник містить вибірку з великої низки матеріалів, які можна отримати від Інтернаціоналу противників війни чи з інтернету.
Він містить тексти, що освітлюють різні теми, досвід і вправи для груп. У вступному розділі підкреслюється, що саме ми називаємо ненасильницьким опором; важливість тренувань для здійснення ненасильницького опору; питання щодо груп; і кілька коротких історичних прикладів ненасильницького спротиву. У третьому розділі розглядається такий специфічний прояв пригнічення, що існує усередині наших рухів, як гендерне. Четвертий розділ обкреслює завдання та інструменти для організації та забезпечення тренувань. У п'ятому розділі описані кампанії і акції ненасильницького опору, включаючи конструктивні програми і роль ЗМІ. Шостий розділ надає спеціальні поради з ефективної організації кампанії на всіх її стадіях. Сьомий розділ містить розповіді про історію і стратегії акцій по всьому світу.
В усьому підручнику ми описуємо деякі переваги ненасильницького опору в дії і наводимо приклади того, як це працює. Якщо ви не знайомі з термінами цього підручника, див. Ґлосарій (Розділ 10).
У восьмому розділі надаються приклади вправ для участі в ненасильницьких акціях. Ця група вправ має на меті або поглиблення розуміння членами групи цілей боротьби і своїх товаришів по групі, або допомогу групам у досягненні більшого успіху в проведенні ненасильницьких акцій чи кампаній. Взагалі для вправ необхідні люди, яким ви будете “сприяти”, тобто вводити в курс справи, пояснювати, що і чому слід робити, підтримувати просування процесу, наснажуючи сором'язливих людей говорити, а екстравертів — слухати, особливо під час “підведення підсумків” наприкінці навчань. Примітки про навчання помічені позначкою “☺”.
Сподіваємося, що читачі скопіюють частини цього підручнику і перекладуть їх чи роздадуть у своїх групах. Якщо ви зробите це, сміливо пристосовуйте написане до власних потреб. У дев'ятому розділі вам надається порада — а отже, наснага! - як застосувати у своїй конкретній ситуації все те, що ви прочитали тут чи на веб-сайті WRI. В одинадцятому розділі перелічуються деякі ресурси. Якщо у цьому підручнику щось покажеться вам особливо цікавим, можна також відвідати сайт WRI (http:/
РОЗДІЛ 2. Введення у ненасильницький спротив
Що таке ненасильницький спротив і для чого його використовують?
Чому вас зацікавив цей підручник з ненасильницького опору? Либонь, тому, що ви хочете чогось домогтися або припинити щось. Мабуть, ви відчуваєте, що ненасильницький спротив є альтернативою акціям, що розпалюють ворожнечу і врешті-решт довели свою неефективність, принаймні з погляду досягнення змін у суспільстві. Мабуть, ви хочете спробувати щось інше чи отримати кілька порад стосовно того, як покращити акції і кампанії, які вже влаштовує ваша група.
Наше основне, робоче визначення ненасильницького опору, наведене у цьому підручнику, засновано на бажанні припинити насильство - будь то фізичне насильство чи так зване “структурне насильство” (знедолення, соціальна ізоляція і пригнічування) — без утягування до подальшого насильства. Це не є визначальний опис, існують інші визначення ненасильницького опору: більш переконливі, більш філософські, більш залежні від часу (тобто ті, що в більше стосуються певного часу і міста), особисті, більш поетичні.
Ненасильницький опір може означати набагато більше, ніж сказано в цьому базовому визначенні, включаючи бажання зміни співвідношення сил і соціальних структур, позицію поваги до всього людства та всього життя, або навіть філософію життя чи теорію громадської діяльності. Ми підштовхуємо вас до дослідження цих областей. Відкриття відмінностей в розстановці акцентів і розгляд суті ненасильницького опору може стати багатим досвідом у контексті групової підготовки до спільного проведення ненасильницьких акцій.
Люди мають різні підстави для застосування ненасильницького опору. Одні обстоюють такі способи тому, що бачать у них ефективну технологію досягнення бажаних соціальних змін, інші обирають ненасильство тому, що це втілення їхнього способу життя. Тут цілий спектр причин, із багатьма відтінками і півтонами. Такі відмінності можуть проявитися під час кампанії, але зазвичай загальні принципи або головні правила, притаманні окремій кампанії (дів. розділи "Принципи акції ненасильницького спротиву" і “Основні правила ненасильницького спротиву”) носіїв найрізноманітніших позицій, розташованих по всьому цьому спектру.
Акція біля військових казарм у Більбао, Країна Басків, під час Кубка Світу з футболу 2006-го року. ФОТО: KEM-MOC
Але певні розбіжності в позиціях учасників опору можуть спричинити конфлікт під час кампанії, і тому мають бути відкриті. Дехто, наприклад, стверджує, що ненасильницькі методи треба застосовувати для того, щоб розпочати конфлікт і перемогти; інші кажуть, що головною метою ненасильницького опору є пошук рішення, що влаштує обидві сторони, які зараз є супротивниками. З появою таких різних думок головне — не обговорення учасниками кампанії основних позицій, а досягнення ними згоди з питань, які впливають на проведення кампанії. Цей окремий приклад (коли хтось прагне “виграти”, а інші шукають взаємоприйнятне рішення) міг би вплинути на вимоги і стратегію ведення перемовин, які розробляють активісти, що беруть участь у кампанії.
Причиною розбіжностей може стати питання пошкодження майна. Деякі активісти ненасильницьких дій прагнуть запобігти пошкодження майна, в той час як інші вважають, що пошкоджене майно є тією шкодою, що її варто завдати опонентові. У п'ятому розділі ми обговорюємо значення правил проведення кампанії чи акції. Позицію стосовно таких питань, як пошкодження майна, треба обговорити під час розробки цих правил. Таку дискусію не можна відкладати до того моменту, коли ви вже будете на шляху до реалізації акції.
Для деяких людей ненасильницька акція означає запобігання ворожнечі між супротивниками, мабуть, навіть “пошук користі для кожного”, тоді як інші активісти ненасильницьких акцій намагаються “присоромити” супротивників або ославити їх як “воєнних злочинців”, “катів”, “расистів” чи “корупціонерів”. Питання вигукування імен чи лайок можна добре врахувати у правилах проведення акції, але відмінності в основі та можливі комбінації різних позицій можна обговорювати набагато глибше, в таких собі “групах зближення”, що описані в розділі, присвяченому підготовці до ненасильницьких акцій (див. “Групи зближення”). Такі групи мають за мету бути “безпечним простором”, де можна поділитися своїми сумнівами і вивчити один одного. Члени групи зближення можуть узяти фразу, яка загально пов'язана з ненасильницькими діями, - наприклад, “говорити владі правду” - і кожен пояснює, що це означає для нього чи для неї, які в нього виникають питання, що дає певне уявлення про кожну позицію зсередини і поглиблює взаємне розуміння учасниками того, що вони намагаються зробити разом.
Спільна думка активістів ненасильницького опору полягає в тому, щоб бути вираженням саме того майбутнього, яке вони намагаються створити. Це може бути втіленням того, що Махатма Ганді називав конструктивною програмою (див. “Конструктивна програма”), але також — ідеї, що ми (рух) є мирними, що наша поведінка віддзеркалює той світ, до якого ми прагнемо. Коли ми вживаємо фрази на кшталт “говорити правду владі”, “затвердження життя” або “повага до різноманітності”, ми закликаємо до фундаментальних цінностей, які самі по собі є для нас джерелом сили і точками зіткнення з тими, до кого ми звертаємось.
“Моїм першим досвідом тренування з ненасильницького опору стала акція в Ізраїлі 15 квітня 2003. Протягом кількох років я брав участь в антимілітаристській кампанії у якості відповідального спостерігача від Чилі. Тренінг дійсно надав мені сил, і приїхавши до дому, я прагнув поділитися всім тим, чому навчився, і передати, що якщо ми хочемо проводити успішні акції, тренінг має стати важливою частиною справи. В наступних акціях, що їх ми проводили, вся група вже не просто стояла перед військовою будівлею, але робила це з більшим ризиком через більшу впевненість, якої ми досягли завдяки підготовці і тренуванням.”
Хав'єр Ґарате
Як діє ненасильницький опір?
Ненасильницькі методи посилюють кампанію в три наступні способи:
1. Серед учасників кампанії. Під час виховування довіри і солідарності серед учасників вони (в ідеалі) торкаються джерел, що надають їм сили для того, щоб діяти в певній ситуації. Багато людей не свідомі того, якими творчими здібностями вони володіють, поки не отримають підтримки інших у тому, щоб спробувати щось нове.
2. Стосовно противників кампанії. Ненасильницький опір має на меті або стримування насильства противників, або переконання їх у тому, що насильницьке пригнічення політично обернеться проти них самих. Крім того, він ставить за мету підірвати “основи сили” репресивних установ (див. вправи “Основи сили” чи “Спектр союзників”). Ненасильницький опір не розглядає найманих робітників своїх опонентів як бездушні знаряддя, а намагається створити для них можливість змінити свою думку.
3. Стосовно інших людей, що не беруть участі в акції. Ненасильницький опір змінює якість спілкування зі свідками чи “необізнаними” — людьми, що не знайомі з предметом чи не активні по відношенню нього, проте можуть стати потенційними союзниками.
►Див. вправу “Спектр союзників”.
Тренування перед акцією прямої ненасильницької дії в Санть'яго, Чилі. ФОТО: Andreas Speck
Піонер навчання ненасильницькому опору Джин Шарп запропонував чотири механізми зміни свідомості, які відбуваються у людей, що спостерігають за ненасильницькою боротьбою:
а) конверсія: кампанія може спонукати людей змінити свою точку зору;
б) ненасильницький примус: іноді кампанія може примусити супротивників відступити без переконання в правильності поглядів активістів;
в) пристосування: коли супротивник шукає спосіб “залагодити справи”, зробити деякі поступки, не задовольняючи всіх вимог кампанії і не поступаючись владою;
г) розпад: механізм, доданий Шарпом після 1989, коли режими-сателіти Радянського Союзу настільки втратили легітимність і мали так мало потужності для оновлення, що розпалися перед лицем виклику “сили народу”.
* Детальніше див. “Форми проведення акцій”.
Дослідження у галузі ненасильницького опору приділяють більше уваги кінцевому успіхові руху, особливо — чинникам успішного тиску на владу. Цей підручник, навпаки, більш зосереджений на тому, щоб показати процеси, залучені до побудови кампаній, до того, щоб зробити питання, що становить завдання кампанії, живим, реальним і відчутним, на побудові стратегії кампаній, на підготовці та оцінці акцій. Написане тут міцно засновано на практиці громадських рухів, особливо на нашому особистому досвіді участі в боротьбі за мир, антивоєнних, антиядерних рухах і боротьбі за соціальну справедливість у різних країнах.
Тренінг з ненасильницького спротиву
Ми не маємо на увазі, що вам треба тренуватись перед тим, як вийти на вулицю, щоб тримати плакати чи роздавати листівки. Принаймні, у більшості країн. Однак, весь процес, який ми називаємо ненасильницьким опором — аналіз проблем, пошук альтернатив, планування вимог, розробка стратегії кампаній, планування акцій, оцінка акцій чи кампаній — може підвищити вплив вашої групи на інших людей, допомогти вам покращити функціонування групи під час проведення акцій і краще впоратися з ризиками і проблемами, що виникають, розширити горизонти ваших акцій. Тренінг з ненасильницького спротиву допомагає створити безпечний простір для розробки й перевірки нових ідей або для аналізу і оцінки досвіду.
Тренінг з ненасильницького спротиву може допомогти учасникам сформувати загальне розуміння використання ненасильницьких способів опору в кампаніях і акціях. Цей досвід є особливо корисним, бо ми можемо опанувати нові навички і позбутися агресивної поведінки, якій нас навчило суспільство. Тренування з ненасильницького опору може підсилити групу, розвиваючи взаємозв'язки між учасниками, коли вони навчаються краще працювати разом і пояснювати свої наміри. Тренінг з ненасильницького спротиву може допомогти нам зрозуміти і розвинути його потужність. Воно дає можливість розділити підходи, страхи і почуття та обговорити роль чинників пригнічення в нашому суспільстві та наших групах. На індивідуальному рівні тренінги допомагають набути впевненості у собі і прояснити свої особисті стосунки з іншими учасниками. Метою тренінгів є дати учасникам можливість активніше залучатися до колективних дій. Цей процес включає різні вправи і методи тренування, деякі з котрих описані у Восьмому розділі цього підручника.
Тренінг з ненасильницького спротиву може підготувати людей до участі в прямих ненасильницьких діях, навчити технологіям розробки стратегій і роботі над груповими процесами і питаннями пригнічення. Тренінг з ненасильницького спротиву часто використовується для підготовки людей до певних акцій, знайомства зі сценарієм, розробки плану та його практичного вивчення, розуміння законодавчих питань тощо. Вони дають групі можливість згуртуватися і створити групи зближення. За допомогою рольових ігор (див. вправу “Рольові ігри”) люди можуть дізнатися, чого можна очікувати від поліції, посадовців, інших учасників акції і самих себе. Вони можуть допомогти людям зрозуміти, чи готові вони до участі в акції.
Тренінг з ненасильницького спротиву може тривати від кількох годин до кількох місяців, залежно від таких чинників, як потреби і тривалість кампанії, мета тренування, а також досвід і доступність учасників і тренерів.
* Більш детальну інформацію про планування тренінгів буде надано у розділі “Завдання та інструменти організації і проведення тренінгів”.
Роль тренерів
Тренер з ненасильницького спротиву — це людина, яка проводить групу через процес навчання. Тренер має бути обізнаним по темам тренування, але не має бути всезнайкою. Мета тренера — спонукати учасників розвивати їхні власні ідеї, а не розповідати людям, що думати і що робити.
Ми свідомі того, що не всі групи і спільноти, що хочуть пройти тренування з ненасильницького спротиву, мають місцевих тренерів. Але коли люди розуміють, які навички необхідні їм для проведення тренінгу, вони можуть усвідомити, що вже розвинули деякі з тих навичок і використовували їх у різних ситуаціях. Можна створити команду методистів з тренувань, які разом можуть передавати свій досвід і навички. Якщо це можливо, команда тренерів має за складом відповідати своїм учням: це мають бути жінки і чоловіки, люди різних віків і різного етнічного походження.
Тренерам необхідні:
Можливі теми тренувань з ненасильницького спротиву:
Ви і ваша група
Цей підручник написаний для груп, або можливо, для групи, що зібралася разом для окремого випадку чи на певну тему, можливо, для групи, заснованої на дружбі чи близькості почуттів до світу, можливо, навіть сформованої для одного-єдиного випадку. Навіть одиночний пікет потребує певної групової підтримки.
Сильні групи людей, що роблять спільну справу, добре працюють разом і підсилюють один одного, надають сили всьому рухові.
Групи збираються разом у різні способи, і тим із них, що є найефективнішими і найцікавішими для учасників, притаманні певні відмінності, певні ознаки креативності, певна властивість, що робить їх успішними. Це походить від специфічних комбінацій усередині групи і певного балансу між різними бажаннями і талантами учасників, досягнутого групою.
В цьому розділі описано кілька перспектив, над якими варто поміркувати членам групи. Деякі з них можна обговорювати в групі і приймати свідомі рішення щодо них, інші можна розвинути.
Посилення групи
Перше питання — яке значення люди надають способу функціонування і установкам групи. Адже це само по собі може бути джерелом безкінечних конфліктів! Наприклад, може порушитися рівновага між нетерплячими, що прагнуть терміново вийти і бути “там” і щось “робити”, і тими, кому потрібна більша ясність, чи про мету, чи про підготовку до обстоювання її на публіці, чи про те, чию увагу має привертати група і які акції вона проводитиме, чи про те, як організована сама група і як вона діятиме.
Група має зробити все можливе для того, щоб знайти свій особистий шлях і загальний напрямок, свій успішний спосіб взаємодії між людьми, рухаючись по різних напрямках. Якщо група має багато енергії та ініціативи, вона може доручити окремі теми своїм підгрупам. Якщо до групи залучені люди, чия політична філософія і погляди конфліктують між собою, треба усвідомлювати такі умови і створювати джерела сили, а не перепони для творчості.
Незалежно від того, чи є ваша група великою і відкритою, чи маленькою і обмеженою умовами близькості (див. “Групи зближення”), вам треба, щоб люди почувалися там бажаними, і ви хочете, щоб кожен відчував себе здатним зробити свій внесок. Відтак постає питання культурного різноманіття, поведінки, що пригнічує, класової, расової і гендерної динаміки або влади всередині групи. Само вирішення цих питань може стати джерелом напруги, хоча не вирішувати їх — ще гірше. Вам буде потрібно знайти способи розв'язання таких питань в атмосфері підтримки. Декілька прикладів надається в Розділі 3.
Взагалі для групи, яка планує деякі спільні дії, корисно організувати певні спеціальні сеанси на додаток до звичайних зустрічей, чи виділити на звичайних зустрічах час для інших питань. Часом це може бути зосереджено на практичних питаннях, наприклад, спільне використання навичок, розробка кампанії чи навіть більш детальний погляд на окремі теми, що стосуються кампанії. Часом це може бути більш зосереджено на питаннях самої групи, наприклад, діяльність, що сприяє побудові стосунків між учасниками (виготовлення прапорів, спів) чи способи покращення роботи групи.
Вивчення розбіжностей
Група ненасильницьких дій також деяким чином посилюється під час розгляду деяких питань, пов'язаних із терміном “ненасильство” — зокрема, форм і результатів ненасильницьких акцій, цінностей, поглядів і цілей. Будь-яке питання, що зачіпає глибокі переконання учасників, має розглядатися з повагою до відмінностей. Треба ставити перед собою завдання не стільки створити позицію групи, скільки домогтися спільності думок і поглядів. Просто краще взаєморозуміння надає сил для того, що ви намагаєтеся робити разом.
Розглянемо питання ненасильницького спротиву як такого.
Вибір на користь ненасильства може стати чинником, що об'єднає групу, але це не обов'язково станеться; часто виникають розбіжності, особливо між тими, хто готовий лише використовувати ненасильницькі методи для певних цілей і тими, хто має ненасильство за глибоку філософію. Ми передбачаємо, що з деякими проблемами можна впоратися шляхом колективного оголошення принципів (див. “Принципи ненасильницьких дій” і “Основні принципи ненасильницьких дій”), але навіть та група, що виражає прихильність до ненасильницьких дій, матиме різні упередження щодо інших аспектів ненасильницьких дій, як позитивних, так і негативних. Добра дискусія навколо проблем може стимулювати, навіть надихати, але хтось недобрий може спровокувати напругу і розчарування.
Відносно безпечним способом вивчення розбіжностей є “барометр” цінностей, також відомий як вправа “спектр”. Хтось розробляє кілька питань для вивчення різних поглядів, дій і чинників. Питання ставляться перед групою, і люди розподіляються по двом категоріям відносно ненасильства: одна — чи є насильством дії, що розглядаються, і друга — чи робитиму я це власноруч. Згодом це може розвинутися в “я захочу чи не захочу брати участь у групі, яка робить це”.
*Див. вправу “Спектр чи барометр”.
Питання на кшталт “до чого прагне ваша група?” може мати одну просту відповідь, але кожен учасник групи теж може мати свої особисті цілі. Люди можуть прийти до участі в групі через багато різних думок і почуттів. Добрим стартовим майданчиком, який дасть людям простір для пояснення мотивів свого залучення до групи, може стати така проста річ, як вправа з парного представлення.
Взагалі у цьому підручнику небагато уваги приділяється поглядам, що приводять людей до участі в акціях, але знаходяться за межами чистої, вільної ідеї змін у суспільстві. Такі погляди можуть бути дуже різними для різних груп і умов. Мета не в загальній уніфікації, а в тому, щоб зрозуміти і гідно оцінити різні погляди людей на речі. Зокрема, якщо ваша група щось вважає за ризиковане, вам потрібен час на те, щоб як слід підготуватися, зрозуміти різні погляди кожного з вас, що їх він привносить в акцію, і ваше бачення того, як слід реагувати на ризик.
Як ви розумієте, умови, у яких ви дієте, впливають на ваш вибір методів. Іноді коментатори виділяють “традиційні” і “нетрадиційні” форми проведення акцій. Але все це може змінитися під впливом обставин. В закритому суспільстві достатньо просто в доволі традиційний спосіб “сказати те, що не можна говорити” чи “порушити мовчанку”, і це стане величезним, можливо, вибуховим ударом, який може призвести до змін.
Але за інших обставин “нетрадиційні” акції, наприклад, акції громадянської непокори чи страйки, можуть стати проявами стриманого протесту чи нормою. Або тому, що люди, які не беруть участі в акціях, ігнорують їх (“а, це знову вони роблять свої особисті справи”), або тому, що самі учасники вже байдуже ставляться до набридлої форми акції. Деякі теоретики громадського руху (див. Doug McAdam, Sidney Tarrow, and Charles Tilly, Dynamics of Contention, Cambridge University Press, 2001, pp7-9) припускали, що “незвичайні” і “стримані” дії є більш корисними від “традиційних” чи “нетрадиційних”, бо вони враховують різний ефект, який можуть мати різні акції за різних умов. Деякі розбіжності серед учасників вашої групи (наприклад, у поглядах щодо незаконних дії) можуть випливати із різного аналізу умов проведення акції.
*Детальніше про умови див. У розділах “Протестний заклик” і “Подолання стресу і напруги під час опанування позицій”.
Чого ви хочете?
Як активістові, вам треба думати, чого ви хочете від групи. Чи ви хочете групу, яка приваблює багато різних людей? Чи ви хочете групу, що складається з людей, які мають багато спільних поглядів і переконань, і ця спільність поглядів надасть їм сили для просування своїх ідей? Чи існує спосіб сполучення цих двох вимог? Наприклад, чи можете ви стати частиною групи зближення, що просуває ненасильство в умовах більш широкої кампанії?
Поки ваша група не почне проводити акцію, ви не знаєте, який може бути її вплив. Зазвичай групи не відчувають можливостей, які можуть відкрити, поки не вийдуть на публіку. У першій демонстрації Асоціації матерів із Плаза де Майо (Las Madres de la Plaza de Mayo) в Буенос-Айресі брали участь всього 14 жінок; деякі інші потужні рухи починали навіть із меншої кількості учасників. Такі собі прості, невеличкі акції мали більші наслідки, ніж можна було б собі уявити. Але також треба бути свідомими того, що багато акцій мали і менші наслідки. Група, що проводить ненасильницькі акції, має знати всі свої дії, які здійснює під час проведення акції, чітко усвідомлювати цілі і бути спроможною аналізувати умови, в яких вона діє. Тому в цей Підручник включено матеріал про підготовку до акцій, побудову кампанії і про оцінку того, що зробили учасники.
Історичні приклади використання ненасильницьких дій
Загляньте в історію своєї країни, і ви знайдете там приклади ненасильницьких акцій: демонстрації, страйки, бойкоти чи інші форми громадянського протесту. Вони можуть мати різну мету — за права робітників і селян, свободу рабів, право голосу для жінок чи людей, що не мають власності, за расову чи гендерну рівність, за звільнення від окупації. Якщо коротко, цілі проведених акцій охоплюють цілу низку різновидів суспільної несправедливості і утисків з боку влади. Однак до початку двадцятого сторіччя — а особливо до кампаній, які проводив Махатма Ганді в південній Африці та Індії — рухи не розглядали ненасильницькі дії як свідому стратегію досягнення змін у суспільстві.
Ганді був переконаний, що ненасильницький спротив має особливу силу завдяки тому, яку дію він справляє як на своїх учасників, так і на тих, на кого спрямовані їхні дії. Він бачив, що громадянська солідарність може подолати зусилля влади з домінування, експлуатації та інших утисків народу. Він також вірив, що недостатньо просто бути в опозиції до противників, звинувачуючи їх в усьому. Люди, вважав він, мають побачити свої власні обов'язки та поведінку.
Свобода і справедливість мають не лише міститися у вимогах, але здійснюватися на практиці і бути основою побудови руху. Ганді написав дуже багато статей, де розвивав свої ідеї ненасильницького опору. Він не був першим, хто помітив, що ті, хто керує, мають співпрацювати з тими, ким вони керують. Але він поставив це в центр своїх стратегій громадянського опору: “перший принцип ненасильницького опору”, - якось написав він — полягає у відмові від співпраці з усім, що принижує”.
Ганді не був найбільш систематичним мислителем у царині ненасильства. Він волів говорити про свій досвід як про “експерименти з Істиною”. Але він наполягав на деяких фундаментальних принципах.
Одним із них була необхідність підтримки дисципліни під час проведення кампанії. Іншим принципом була першочергова важливість конструктивних дій, спрямованих на проблеми населення (детальніше див. розділ “Конструктивна програма”). Для Ганді, в умовах колонізованої Індії, ця конструктивна програма розширилася до включення в неї зменшення міжрелігійної ненависті, боротьби проти дискримінації за статевими чи кастовими ознаками, подолання безграмотності і невігластва щодо санітарії і просування незалежності країни у виробництві харчів і одягу.
Більшість учасників кампаній, які ініціював Ганді, розділяли лише деякі з його принципів; вони були готові до того, щоб звільнити Індію від британського колоніалізму, але мало хто з них був таким категоричним прихильником ненасильства як способу життя, як сам Ганді. Насправді більшість традиційних політичних лідерів надавали конструктивній програмі лише символічне значення.
Цей зразок часто повторювався: ненасильницька акція була успішною, коли застосовувалася широкими рухами, де більшість учасників сприймали ненасильство з практичної точки зору, як певну стратегію для наявних умов, і лише меншість виражала філософську прихильність до ненасильства. Приклад боротьби за незалежність Індії дуже вплинув на подальші рухи проти колоніалізму, особливо в Африці; люди в найрізноманітніших умовах почали вивчати, що робить ненасильство ефективним і як використати його навіть з іще більшим успіхом. Через шістдесят років після смерті Ганді активісти ненасильницького опору і досі “експериментують із Істиною”, і виросли польові дослідження чинників, що роблять ненасильницькі рухи ефективними.
Що де спрацьовує
Стиль ненасильницьких дій може бути дуже різний, залежно від умов проведення акції. Відколи був викарбуваний термін “сила народу”, коли 1986 був повалений режим Маркоса на Філіппінах, а особливо з падіння сербського режиму Мілошевича в 2000, деякі спостерігачі заговорили про “шаблон акцій”, маючи на увазі ненасильницькі дії народу з подолання корумпованого й авторитарного режиму, що намагався перемогти на виборах шляхом фальсифікацій. Звісна річ, між випадками падіння Мілошевича і “силою народу” є певна схожість. Дійсно, деякі серби, що так творчо використовували методи ненасильницького опору проти Мілошевича, тепер беруть участь у тренуванні інших рухів. Однак у кожній окремій ситуації рух має робити власний аналіз того, що виявиться корисним і спрацює.
Багато людей скептично ставляться до ефективності ненасильницьких методів проти міцних і жорстоких режимів. В таких ситуаціях будь-який опір здається важким.
Ненасильство не дає “швидкого засобу” в таких ситуаціях, так само, як і озброєна боротьба. Деякі ідеалістичні рухи через озброєну боротьбу лише опиняються в дедалі більшій ізоляції від свого народу, змушені підтримувати своє існування здирством і викраданням людей, і врешті-решт деградували в озброєні банди. Ненасильство прагне працювати по-іншому.
Розширюючи суспільний простір, який може опанувати рух, і говорячи про те, про що режим забороняє говорити, можна сприяти початкові процесів фундаментальних змін у суспільстві. Акції ненасильницького опору, що здійснювалися в багатьох частинах Латинської Америки в 1970-х і 1980-х роках перед лицем тортур, “зникнень людей” і ескадронів смерті, мали на меті перебудову громадянської солідарності, яка мала подолати страх.
В країнах колишнього радянського блоку багато людей мали упередження проти опору, боячись спровокувати репресії чи вторгнення радянських військ. В 1970 було застрелено чотирьох учасників страйків у Гданську (Польща); тому коли було сформовано “Солідарність” 1980, учасники страйків у Гданську уникали вуличних зіткнень, блокуючи себе зсередини своїх верфей. Вони прагнули до іншого суспільства, але на той момент обмежили свої вимоги до важливого першого кроку: визнання вільних профспілок.
Це була обмежена мета, навколо якої мали поєднатися всі польські робітники. Польські інтелектуали описували це як “революція, що обмежує сама себе”. Незважаючи на таке застереження, мобілізуюча сила Солідарності налякала режим до того, що було впроваджено військовий стан і багато активістів потрапили за грати. Але через кілька років прийшов час вийти за межі, що були установлені активістами для самих себе, висунути інші вимоги і ризикнути наважитися на більш провокативні форми ненасильницьких акцій, не тільки в Польщі, а і по всьому радянському блоку.
Більшість читачів цього підручнику живуть у суспільствах, де існує більше свободи слова, ніж за радянського комунізму чи латиноамериканських військових диктатур, але і там активісти скаржаться на “апатію” суспільства, що виникає, коли народ бомбардують рекламою, що закликає нас купувати більше. Насильство в наших суспільствах радше за все приховане або сприймається як “status quo”, тобто наявний стан речей.
Воно приймає різноманітні форми державного насильства аж до зброї масового ураження, насильства шляхом суспільної ізоляції та знищення довкілля, насильства у вигляді дій далеких ляльководів, що розпускають свої щупальця по всій земній кулі. В таких ситуаціях громадянські рухи мають великий вибір дій з межами, що постійно змінюються — акції, які ще вчора проклали нові шляхи, сьогодні вже стали простою рутиною. Навіть те, що раніше виглядало революційним, тепер вважається за звичайне.
Роль пацифістів
Ми в WRI сповідуємо ненасильство як принцип. Ми свідомі того, що цей вибір робить нас меншістю і зобов'язує нас співпрацювати з людьми, які не обов'язково поділяють наші пацифістські принципи. Ми хочемо дивитися далі риторики чи короткострокової тактики, щоб розробляти форми активного ненасильницького спротиву, які кинуть виклик системам пригнічення, і шукаємо конструктивні альтернативи.
Це означає визначення мети, яка має сенс для ширшого спектру людей, а не тільки пацифістів чи антимілітаристів, а також використання методів і форм організації, привабливих для людей, що не обов'язково поділяють пацифістську філософію. Позаяк пацифісти відмовляються звертатися до насильства для досягнення своїх цілей, нам треба вкласти нашу творчу енергію у спроби розробки ненасильницьких альтернатив.
Історично пацифісти грали в суспільних рухах життєву, новаторську роль, розвиваючи ненасильницькі методи опору як на тактичному рівні, так і на рівні форм організації. Наприклад, перші поїздки борців за свободу в транспорті в США в 1940-ві для перевірки десегрегації, спрямовані проти расової сегрегації, були пацифістською ініціативою. Так само, як британські прямі ненасильницькі акції проти озброєнь 1950-х.
Творче використання ненасильницьких методів тих груп відкрило простір для їх повсюдного використання масовими рухами, що і стало його наслідком. Потім з'явилося тренування з ненасильницького опору, що спочатку готувало людей до певного різновиду насильства, на яке вони можуть наразитись під час проведення ненасильницьких протестних акцій. Згодом тренування з ненасильницького опору зіграли важливу роль у просуванні більш спільних форм організації руху.
Ганді і Мартин Лютер Кінг (мол.) стали настільки значними постатями для своїх власних рухів, що у деяких людей склалося враження, що успіх ненасильницьких дії залежить від “харизматичного” лідера. Однак для нас в WRI ненасильницька акція є таким джерелом посилення громади, що збільшує можливості всіх учасників, незалежно від надлюдських здібностей лідерів. Саме тому ми стояли за більш колективні форми прийняття рішень, просували більш адаптивні форми організації, засновані на групах зближення і розширені тренування з ненасильницького опору, щоб надати інструменти для оцінки і розвитку колективної стратегії.
Організація
Іноді виглядає, що ненасильницькі акції просто відбуваються, що це просто тисячі людей збираються разом, щоб зробити щось. Але зазвичай це потребує організації, особливо у випадку, коли акція є не просто реакцією на якусь подію, інформація про яку опублікована в усіх ЗМІ, а кроком у цілій кампанії, зусиллям встановити порядок денній соціальних змін. Ззовні акція може виглядати більш-менш однорідною групою людей.
Але наблизившись до неї, ви побачите, що до складу руху входять різноманітні мережі, кожна з яких звертається до окремих верств населення; із різних організацій зі своїми власними темами і акцентами; із різноманітних пов'язаних між собою кампаній, присвячених різним аспектам проблеми. Ненасильницькі переконання, методи організації і форми дій посилюють спроможність цих різних елементів до злагоджених дій і залучення нових прихильників.
Практикум
Практикум: Тренування з ненасильницького опору під час рухів за громадянські права в США
В 1942 радикальні пацифісти створили Комітет ненасильницьких дій Міжнародного союзу поборників примирення, який проводив тренування груп для забезпечення лідерства в антирасистській та антимілітаристській роботі. Із нього виріс Конгрес расової рівності (CORE), який 1945 року став першою організацією, що розробляла тренування з ненасильницького опору в рамках підготовки до участі у русі за громадянські права. 10 років, починаючи з 1947, CORE проводила місячні семінари-тренінги у Вашингтоні (округ Колумбія). Учасники вивчали теорію та отримували навички з ненасильницького опору та організаторські навички, маючи на меті покласти край сегрегації в столичному районі.
На початку руху за громадянські права Південна конференція християнських лідерів заснувала свою підготовку до кампаній ненасильницького опору (як-то бойкот автобусів 1956) на афроамериканських релігійних традиціях. На масових зустрічах, що проходили в місцевих церквах, Мартин Лютер Кінг мол. та інші читали лекції з ненасильницького опору. Спів і молитви посилювали дух спільнот і ненасильницьку дисципліну. Оскільки громадянська непокора стала найважливішою частиною руху за громадянські права, тренування включали в себе рольові ігри та спів і клятву зберігати ненасильницький спосіб дій.
Підготовка борців за громадянські права до насильства, з яким вони могли зіткнутися на Півдні, потребувала розширених тренувань. Учасники проекту “Літо свободи в Міссісіпі” (Mississippi Freedom Summer) 1964 року почали з двотижневого тренінгу. Кампанія бідних людей (Poor People’s Campaign) 1968 року включала тренування демонстрантів, ведучих і людей із групи підтримки.
*Взято із Decades of Nonviolence Training: Practicing Nonviolence
by Joanne Sheehan from the Nonviolent Activist, July-August 1998.
http:/
Білі мешканці Півдня сиплють цукор, ллють кетчуп і гірчицю на голови демонстрантів-борців за громадянські права під час сидячої демонстрації протесту на ланчі біля прилавку в Джексноні, Міссісіпі, США, 12 червня 1963
ФОТО: WIDE WORLD
Практикум: “Otpor”: сила народу в Сербії
Барабанщики руху "Otpor" пожвавили демонстрацію в Белграді, Сербія.
ФОТО: OTPOR
Протягом двох років з моменту свого заснування в 1998, коли сербська молодіжна група “Otpor” (“Чини опір”) відіграла центральну роль у поваленні Слободана Мілошевича. Спочатку їхня кампанія мала на меті змінити погляди щодо владі Мілошевича наприклад, використовуючи ненасильницьку “партизанську” тактику комунікації (графіті, вуличний театр, тощо), часто використовувала гумор, щоб привернути інтерес до себе і зменшити страх. Дедалі більше вони здійснювали тиск на роздроблену демократичну опозицію та знаходили точки поєднання для повалення Мілошевича і для підриву “стовпів його влади”. Семінари з ненасильницького опору грали важливу роль у поширенні та розумінні того, як вони можуть послабити режим. Коли Мілошевич спробував сфальсифікувати вибори, вони були напоготові, щоб викрити його і, врешті-решт, повалити. Коли натовпи оточили будівлю парламенту, поліція не була схильна розганяти їх. Найвідоміша світлина звідти показує, як бульдозер в'їжджає в парламент; тоді поліція не доклала жодних зусиль, щоб цього запобігти. Наступного дня Мілошевич пішов у відставку.
“Otpor” відіграв життєву роль у досягненні необхідного етапу демократизації Сербії — поваленні Мілошевича, — але подальший прогрес у бік демократії розчарував.
Ресурси
► Bringing Down a Dictator, DVD, 60 minutes, a production of York
Zimmerman Inc., Washington, D.C., USA
► Albert Cevallos, Whither the Bulldozer?: Nonviolent Revolution and the
Transition to Democracy in Serbia (Спеціальний звіт Інституту миру США (US Institute of Peace) № 72
— можна завантажити з http:/
► The Веб-сайт Центра стартегій застосування ненасильницьких дій (Website for the Centre for Applied NonViolent Action Strategies) містить статті активістів руху “Otpor” та інших про стратегії і тактики:
http:/
РОЗДІЛ 3. Гендерна концепція і ненасильницький опір
“Війни припиняться, коли чоловіки відмовляться воювати — а жінки відмовляться схвалювати”.
Джессі Волес Гаген, засновниця Ліги противників війни
Те, що і жінки, і чоловіки разом беруть участь в нашій боротьбі проти війни і беззаконня, може виглядати очевидним і простим. Однак, якщо ми хочемо повністю використовувати таланти людей, їхню енергію і інтуїцію, нам треба застосовувати гендерну свідомість під час самоорганізації, побудови своїх кампаній і проведення тренінгів для участі в акціях.
Чому? Тому що гендер, тобто визначення в нашому суспільстві чоловічих та жіночих ролей, мужності та жіночості, впливає на всіх нас. А традиції суспільства, які визначили мужність як домінування, агресивність і керування, а жіночість — як слабкість, докірливість і послужливість, глибоко вплинули на кожного з нас.
Гендерна свідомість допомагає нам переконатися, що ми в своїх ненасильницьких акціях і кампаніях не зберігаємо ту несправедливість, яку хочемо зупинити. В антимілітаристичних кампаніях гендерна свідомість і гендерний аналіз також є цінними інструментами для створення ефективної стратегії. Гендер є елементом будь-якого конфлікту. Він може й не бути причиною конфлікту, але різні уявлення про мужність і жіночість знаходяться у серці того, чому та як люди борються.
Військові системи побудовані таким чином, що вони працюють на певних ідеях щодо чоловічих і жіночих ролей. Якщо ми хочемо створювати ненасильницькі структури і системи для розв'язання конфліктів, нам буде треба створити нові уявлення і очікування, пов'язані з гендерною концепцією.
До цього розділу включені поняття і вправи, які допоможуть вам вбудувати гендерну свідомість в свої тренінги і перевірити свої кампанії та ненасильницькі акції, поглянувши на них крізь призму гендерної концепції.
Обговорення правильних питань: тренінги з ненасильницького опору і гендер, Чиангмай, Таїланд. ФОТО: Joanne Sheehanender
Що таке гендерна концепція?
Гендерна концепція — це соціальна конструкція ідей, що визначають ролі, системи вірувань і настрої, імідж, цінності й те, чого очікує суспільство від чоловіків і жінок. Це поняття робить величезний внесок у відносини в системі влади, і не тільки між чоловіками й жінками, але також усередині кожної групи; це призводить до багатьох соціальних проблем. Різні культури мають різні ідеї про гендер, про те, якими мають бути і що робити чоловіки і жінки. Гендер не тільки змінюється від однієї культури до іншої, він також може змінюватися протягом часу або всередині однієї культури під час кризової ситуації.
В чому різниця між гендером і статтю?
Стать стосується природних біологічних відмінностей між чоловіками і жінками. Незважаючи на те, що багато з тих відмінностей є явними і фіксованими, навіть у межах спектру виникають деякі біологічні відмінності. Гендер, на відміну від статі, значною мірою зумовлений культурними уявленнями даного суспільства, його системами вірувань, іміджем і очікуваннями, пов'язаними з поняттями мужності і жіночості.
Як гендер пов'язаний з поняттями сили і справедливості?
В багатьох культурах за норму вважається досвід і перспективи. Гетеросексуальна поведінка чоловіків, хай там як, сприймається як стандарт. Силові вправи, особливо на публіці, виглядають проявом мужності. В більшості культур передбачається, що чоловіки мають грати ведучу роль у родині, спільноті та суспільстві, тоді як жінки та дівчини можуть мало що сказати в дискусіях, які впливають на їхнє життя. Це також може означати, що чоловіки, які не слідують традиційним ролям, наражаються на критику суспільства. Однак, позаяк гендер є суспільно конструйованою системою, можна кинути виклик уявленням про ролі чоловіків і жінок, що пригнічують, і змінити їх. Це те, що ми називаємо гендерною справедливістю.
Як гендер торкається кожного з нас?
Ми зазнаємо впливу суспільних конструкцій щодо гендеру з самого моменту свого народження. Мужність вноситься у свідомість хлопчиків багатьма способами. Здійснюється суспільний тиск, спрямований на те, щоб вони відмовилися від власних почуттів, були сильними фізично і доводили свою цінність домінуванням чи змаганнями з іншими. Така соціалізація приховано шкодить людській гідності кожного. Часто з хлопцями поводяться жорстоко, щоб підготувати їх до військової служби. Війна сама по собі є гендерним насильством проти людей, оскільки чоловіків і хлопців змушують убивати.
Дівчатка часто заради соціалізації змушені відмовлятися від свого інтелекту, ставати добрими слухачками, бути пристойними і слухняними та доводити свою цінність тим, що на перше місце ставлять потреби інших. Пасивність та мовчазне прийняття несправедливості можуть виглядати як ознаки жіночості. Така соціалізація приховано шкодить людській гідності і виховує віктимізацію (тобто готовність стати жертвою). Підтримка з боку жінок і дівчат використовується пропагандою для розпалювання чи виправдання війни. Війна сама по собі є гендерним насильством проти жінок, оскільки сексуальне насильство використовується як зброя війни.
Чому антивоєнні рухи повинні мати справу з гендерним насильством?
Гендерна концепція дає важливе розуміння роботи задля миру і справедливості. Ідеї про мужність і жіночість лежать у корені насильства і використовуються для підтримки військових конфліктів. Рівень насильства проти жінок і дівчин в мирні часи є важливим показником того, наскільки будь-яке суспільство є миролюбним і справедливим насправді. Організації, що виступають за мир і справедливість і хочуть покласти краї насильству війни, будуть більш ефективними, якщо розумітимуть весь спектр насильства в своєму суспільстві і протистоятимуть йому.
Ті, хто пережив гендерне насильство під час війни, знають, що примирення неможливо без гендерної справедливості. Мовчанка навколо сексуального насильства проти чоловіків і хлопчиків, здійснюваного під час війни, теж має бути порушена. Рухи за мир не можуть ігнорувати проблеми, пов'язані з гендером війною, як-то мілітаризація жінок, навички і лідерство, що їх могли б привнести жінки і дівчини в побудову миру, і те, як гендерні очікування підбурюють чоловіків до війни.
Чому гендерна концепція важлива в нашій праці?
Люди, що працюють заради соціальних змін, часто припускають, що ми вільні від суб'єктивних підходів до гендеру, і тому нам не треба вивчати самих себе і змінюватись. Створення свідомості і динаміки всередині наших організацій стосовно гендерних проблем є важливою трансформацією особистостей і організацій, яка сама по собі працює на демонтаж структурного насильства в суспільстві. З гендерними проблемами важко працювати, бо це стосується кожного з нас, і ми не можемо уникнути цього. Оскільки ми зазнаємо прямого впливу, ми часто відчуваємо острах, коли виникає проблема. Ми не знаємо, як вирішити таку проблему або не хочемо цього, і побоюємося подальшого конфлікту і поділу. Часто нам легше сказати, що це не є нашим пріоритетом. Щоб підбадьорити себе, можна пошукати приклади того, як інші групи і рухи почали піднімати ці питання.
Приклад зв'язку між проблемами миру і гендерними проблемами: ізраїльська організація “New Profile”
Як група борців за мир вплітає гендерну свідомість в свою роботу задля миру? Це може бути зроблено через її організаційну ідентичність і структури, через тренінги і орієнтацію учасників і розвиток програмних стратегій.
Ізраїльська організація з боротьби за мир, “New Profile”, описує себе як “групу феміністок і феміністів, переконаних, що нам не треба жити в солдатській державі”. Така чітка ідентифікація обнародує відкриває зв'язок між гендерною концепцією і миром для кожного, хто входить в контакт з цією організацією. “New Profile” порушує традиційні організаційні шаблони шляхом ротації лідерських ролей і всіх обов'язків, і намагається уникнути ієрархії дій. Численні тренінгові та освітні програми цієї групи, створювані для нових учасників і для широкої публіки, — майстер-класи, семінари, робочі групи і конференції — завжди включають аналіз того, як гендерні проблеми і мілітаризм пов'язані в суспільстві і культурі Ізраїлю. Вона також проводить учбові дні, які глибше показують ці зв'язки. Під час одного з таких учбових днів 2007 року, наприклад, використовувалися світлини жінок-солдатів із військових архівів, щоб розглянути призов жінок в армію в Ізраїлі і загальну мілітаризацію суспільства. З такими можливостями навчання і обговорення учасники “New Profile” вносять до свого аналізу проблем мілітаризму і планування стратегічних акцій більше гендерної свідомості. В проекті “New Profile” під назвою “Стрілецька зброя і легкі озброєння” (“Small Arms and Light Weapons”) розглядалися не тільки проблеми і структура ізраїльської торгівлі озброєннями, але також досліджувався вплив стрілецької зброї на життя окремих людей і те, як організація “New Profile” може допомогти перевизначити термін “безпека” в ізраїльській культурі.
Примітки
Адаптовано з матеріалів, створених Жіночою миротворчою програмою Міжнародного союзу поборників примирення (International Fellowship of
Reconciliation’s Women Peacemakers Program)
(http:/
(http:/
РОЗДІЛ 4. Завдання та засоби організації проведення тренінгів.
Планування і проведення тренінгів з ненасильницького спротиву має наслідком низку завдань, повинних стати спільними для багатьох людей. По-перше, організатори кампанії повинні знати, коли і які тренінги треба проводити. Чи потрібні групі тренінги з розробки стратегії кампанії або сприйняття гендерної концепції? Чи потрібен тренінг для підготовки нової групи людей до участі в ненасильницьких акціях або досвідченій групі з метою опанування новими навичками? Чи потрібен групам зближення тренінг разом з усіма?
Якщо рішення про тренінг прийнято, потрібні тренери. Як стверджувалося в розділі “Тренінг з ненасильницького спротиву”, якщо тренери недоступні, для проведення тренінгів слід створити команду соведучих. В цьому розділі наводяться списки самоконтролю, які допоможуть вам організувати, спланувати і провести тренінги.
Перед тим, як почати виконання своїх завдань, організатори і тренери мають обговорити все разом. Брак ясності і припущення, які в такому випадку зроблять тренери і організатори, можуть призвести до неефективності тренінгів. Тренінг може стати важливою нагодою для перевірки планів, визначення слабих сторін групи чи залучення до процесу більшої кількості людей. Тренер має бути готовим до цих цілей.
Якщо тренери є частиною групи, їм треба мати ясність щодо своєї ролі тренерів. Позаяк вони краще розуміють контекст, групу, кампанію, сценарій дій тощо, ніж зовнішні ведучі, глибоко занурені в роботу тренери можуть мати труднощі при переході до іншої ролі; прояснення ролей допоможе їм в цьому процесі.
*Розділи “Тренінг з ненасильницького спротиву” і “Організація ефективних ненасильницьких акцій” містять інформацію, яка може допомогти тренерам і організаторам зрозуміти, що їм треба робити і для чого може бути потрібним тренінг.
Жінки-активістки і тренери беруть участь у тренінгу для ненасильницьких дій гендерної тематики і уповноваження, що проводився біля британського заводу, який виробляє ядерну зброю - Ейв Олдермастон, Велика Британія. ФОТО: Judith Baron
Спільна праця
1) Декілька організаторів і всі тренери повинні зустрітися заздалегідь, щоб запланувати тренінг. Залежно від ситуації, для подальшого прийняття рішення тренерам може знадобитися повернутися до групи. Питання, що їх ставлять тренери, можуть допомогти організаторам зрозуміти, що ще треба зробити для підготовки групи до тренінгу.
2) Обговоріть, скільки часу треба для досягнення мети тренінгу. Чи може це бути зроблено за один день (тоді — скільки годин треба) чи за вихідні? Чи можна провести покроковий тренінг, відповідно до процесу розробки кампанії? Деякі групи проводять планування і підготовку до кампанії протягом святкового тижня. Як можна спланувати тренінг, якщо люди приїздять на акцію?
3) тренерам потрібна інформація про учасників: чи збираються вони разом тільки на цю акцію, або зустрічаються регулярно? Який у них рівень досвіду? Чи проводили вони тренінги раніше? Чи проводили вони ненасильницькі акції, якщо так, то які?
4) Обговоріть ставлення групи до ненасильницького спротиву і тренінгу. Чи має вона ненасильницькі принципи?
5) Попросите організаторів кампанії надати на тренінгу спеціальну інформацію (як-то плани сценаріїв, підоснова кампанії). З'ясуйте, скільки часу вони матимуть на виконання цього завдання.
6) Визначте, які роздавальні матеріали потрібні; за необхідністю використовуйте мапи і картинки.
7) Проясніть, хто відповідає за постачання інвентаря і матеріалів (маркерів, паперу, стрічки, фотокопій роздавальних матеріалів, копій підручників, обладнання для показу фільмів тощо) і забезпечення харчування учасників та інших їхніх фізичних потреб.
Список самоконтролю для організації тренінгу
1) Переконайтеся, що там, де проходитиме тренінг, є достатньо місця для виконання людьми ролей та вправ, для того, щоб сісти колом, і в тому, що це місце є доступним для учасників, які прийдуть туди.
2) Переконайтеся, що у вас є дошка чи папір, щоб писати.
3) Важлива наявність їжі і напоїв; призначте когось відповідальним за все це або скажіть учасникам, щоб принесли все з собою.
4) Інформаційно-роз'яснювальні заходи повинні включати чіткий опис тренінгу і необхідності повної участі, тривалість тощо.
Список самоконтролю для проведення тренінгів
1) Ті, хто влаштовує тренінг, мають бути свідомими того, що підготовка до нього може потребувати не менше часу, ніж само проведення чи влаштування. Важливо, щоб соведучі разом працювали над складенням порядку денного та чітко розуміли, хто за що відповідає і як вони працюватимуть разом.
2) Будьте реалістами щодо кількості часу, відведеного на кожен розділ. Не піддавайтеся тиску, скерованому на те, щоб провести тренінг швидше, ніж це може бути зроблено.
3) Почніть тренінг із введення. Поруште мовчанку, почавши з ввідних вправ. Якщо учасники групи добре знають один одного, поставте питання так, щоб люди дізналися щось нове один про одного.
4) Якщо тренери недостатньо обізнані про досвід людей, використовуйте для запитань способи, що не передбачають будь-якого змагання. Задайте тон, пояснивши, що тренерам потрібна інформація, але це не є вправою зі з'ясування, хто “краще”.
5) На початку тренінгу влаштовуйте вправи, які підбадьорюють учасників та сприяють участі, наприклад, проста шеренга спору (вправа, під час якої люди вишукуються в дві шеренги і кожен сперечається з тим, що стоїть навпроти нього в іншій шерензі; детально - в наступних частинах).
6) Підтримуйте баланс між активністю в парах чи трійках і активністю більших груп.
7) Змішуйте дискусії з рухливими вправами; регулярно влаштовуйте перерви.
8) Відстежуйте час і примічайте можливі скорочення у випадку виходу за межі розкладу. Але не скорочуйте останні елементи, оскільки вони можуть бути одними з найважливіших, як-то рольова гра за сценарієм.
9) Завжди залишайте час для оцінки і використовуйте різні форми оцінки. Пишіть на діаграмах, розміщених на стіні, “що пройшло добре” (+), а що “могло б бути краще” (>). Ставте послідовні питання, щоб отримати коментарі; використовуйте метод обходу кількома кругами або мозкового штурму. Для тривалих тренінгів дуже корисні письменні форми оцінки.
Тренінг з розробки кампанії, Тбілісі, Грузія. Фото: Andreas Speck
РОЗДІЛ 5. Ненасильницькі кампанії
Що робить кампанію ненасильницькою?
Незалежно від присутності чи відсутності чіткої прихильності до ненасильства, більшість основних кроків однакові для всіх кампаній: дослідження і збір інформації, освіта і тренування, побудова стратегії. Що ж тоді унікального в ненасильницьких кампаніях? Звісно, це дещо більше, ніж просто те, що вони не є насильницькими.
Багато організацій і кампаній, прихильних до ненасильства, стверджують свої ненасильницькі принципи, які пояснюють їхні погляди. У Положенні про принципи (Statement of Principles) WRI говориться, що ми розуміємо під словами “прихильність до ненасильства”: “Ненасильство може сполучати активний спротив, зокрема, громадянську непокору, з діалогом; воно може сполучати не відмову від підтримки системи пригнічення та співпраці з нею і конструктивну працю для розбудови альтернатив. Як спосіб залучення до конфлікту, ненасильницький рух іноді намагається привести до примирення з нею: зміцнення тканини суспільства, надання повноважень людям, що знаходяться на низьких сходинах суспільної драбини, і залучення представників різних сторін для пошуку рішення. Навіть у випадку, коли такі цілі не можуть біти досягнуті, наша прихильність до ненасильства підтримує в нас рішучість не знищувати інших людей”.
(http:/
У наступному листі визначено окремі принципи, притаманні ненасильницькому спротиву. Незважаючи на те, що деякі з них можна знайти в кампаніях, що не визначаються як ненасильницькі, сполучення цих принципів робить кампанію ненасильницькою.
Принципи акцій ненасильницького спротиву
Ці принципи було розроблено в процесі спільної праці, за участю тренерів у Сполучених Штатах і редакційного комітету даного Підручнику. Ми пропонуємо вам використовувати цей чи інший набір принципів для стимулювання дискусії всередині вашої групи. Використовуйте вправу “Спектр чи барометр”, щоб допомогти групі зрозуміти, де знаходяться погляди учасників відносно принципів ненасильства. Якщо відмінності великі, треба обговорити, як це вплине на вашу ненасильницьку кампанію. Використання Принципів ненасильства може бути найкращім шляхом визначення угод всередині групи (принаймні, щодо цілей вашої кампанії).
► Ми визнаємо цінність кожної особистості. Це основне: визнання гідності і людяності себе та інших. Ми відмовляємося від ставлення до свого опонента як до ворога.
► Ми свідомі того, що кожне із нас володіє частиною правди; ніхто не має її всю, цілком. Ніхто не є цілком “правим” чи “неправим”. Це повинно відбиватися в зборі інформації, просвітних заходах і акціях, що влаштовуються в рамках кампанії.
► Наші дії підкреслюють відкритість для просування комунікації і демократичних процесів. Ми працюємо для процесів, які можна описати словами “влада разом з іншими”, а не “влада над іншими”. Важливим є уповноваження всього, що включено в кампанію. Ми просуваємо демократичні структури (зсередини і зовні кампанії) для забезпечення максимального самовизначення.
► Наші засоби (поведінка і дії) відповідають кінцевим цілям (ствердженню життя, опору пригніченню і пошуку справедливості, цінуванню кожної особистості). Наша стратегія має ґрунтуватися на цьому принципі, ми не можемо вважати за “перемогу” те, чого було досягнуто в насильницькі або брехливі способи.
► Ми воліємо зазнавати страждань, а не спричиняти їх. Відмова від спричинення страждань ґрунтується на цінності кожної особистості і зосереджує увагу на нашій прихильності і нашій справі. Ми не станемо у насильницький спосіб відражати напад. Ми свідомі того, що наша діяльність може мати наслідком ув'язнення; заповнення в'язниць може бути стратегією.
► Ми обіцяємо готуватися до ненасильницької акції відповідно до узгоджених засад. За необхідністю ми намагатимемось влаштовувати орієнтаційні зустрічі або майстер-класи з ненасильницьких дій, аби краще зрозуміти цю обіцянку і втілювати її в життя.
* Відшукайте ненасильницькі принципи Мартина Лютера Кінга (мол.) тут: http:/
Принципи ненасильства
Спираючись на Дисциплінарний кодекс (“Code of Discipline”), складений Ганді в 1930-ті, багато кампаній побудували “принципи ненасильства”, з якими просили погодитись усіх учасників. “Принципи ненасильства” — це не те саме, що ненасильницькі принципи. Вони є угодами, згідно яких мають поводитись учасники під час акції. Вони можуть бути викладені в дуже практичних (“Ми не носитимемо зброї”) або більш філософських термінах (“Ми збираємося разом у такий спосіб, що відбиває світ, який ми хочемо створити”).
Демонстрація School of The Americas Watch. Форт Беннінг, США. ФОТО: Joanne Sheehan
Не треба вимагати згоди щодо того, що ми розуміємо під “ненасильством” або чому ми вибираємо ненасильницькі методи. Навіть у малій групі, яка вочевидь є однорідною, в процесі обговорення виявляться різні інтерпретації і різні рівні прихильності до ненасильства. Ненасильницькі принципи прояснюють те, що очікується, і надають акції ненасильницький дух. В розпал акції настрій натовпу може легко зсунутися у бік словесних образ або навіть насильства.
Агенти уряду можуть спробувати дискредитувати групу, спонукаючи людей на насильницькі дії. Ненасильницькі угоди і тренінги можуть дати великої кількості людей можливість брати участь в кампанії без насильства, навіть якщо вони мають малий досвід в цій царині. Для того, щоб ненасильницька кампанія була ефективною, не має значення, наскільки організатори прихильні до принципів ненасильницьких дій та наскільки добре організована стратегія кампанії; вирішальним є те, щоб учасники демонстрацій та акцій громадянської непокори дотримувалися принципів ненасильницьких дій.
Приклади принципів ненасильства
► Faslane 365:
http:/
► Lakenheath Action Group:
http:/
► School of the Americas Watch:
http:/
► Принципи студентського союзу Університета Приштини, 1997:
http:/
Планування ненасильницьких кампаній
Для того, щоб зупинити окрему війну чи виправити несправедливість, що має глибоке коріння, одних демонстрацій замало. Зіткнувшись із жахами світу, легко залучитися до ненасильницького відповіднику бунту — поринути в дії чи діяльність, не відступаючи та не дивлячись уперед. Надто часто групи переходять до розробки тактики одразу ж, як упізнають проблему. Або ми страждаємо від “паралічу аналізом”, тобто навчаємося та вчимо інших, але ніколи не переходимо до дій, а отже — не досягаємо мети. Сила ненасильницької кампанії полягає в творчому сполученні тактики, стратегічного мислення і активності учасників.
Вплив з метою змін з певного питання зазвичай потребує проведення кампанії, тобто серії пов'язаних між собою акцій, що проводяться протягом певного часу для досягнення певних, окремих цілей. Кампанії починаються групою людей, що мають спільний підхід. Учасники розробляють спільне розуміння та бачення проблеми, визначають цілі та починають процес дослідження, просвіти і тренування, який посилює групу і збільшує кількість учасників, залучених до проведення акцій.
Кампанія має декілька цілей, розташованих на різних рівнях. Перший рівень — специфічні цілі кампанії або оголошена мета. Більшість кампаній борються з політикою людей, що обіймають найвищі позиціі в суспільній ієрархії. Для досягнення цієї мети нам треба внести до прийняття рішень новий чинник — будь то надання їм нової інформації, переконання тих, від чиєї підтримки вони залежать або попередження цих людей про опір, з яким вони стикнуться. Ми не розглядаємо їх як ворогів, а як опонентів, тобто людей, яких треба зупинити чи змусити рухатися для того, щоб припинити певну несправедливість. Також кампанія має свої внутрішні цілі, наприклад, посилання і збільшення числа учасників. Ненасильницька кампанія проводить людей через процес уповноваження. Це включає особисте уповноваження (люди відкривають і тренують свою власну силу для боротьби проти пригнічення, заборон і насильства, за громадянську участь, мир і права людини) і в такий спосіб створює сильний колектив. Протягом процесу групи опановують організаторські навички та стають політичними стратегами.
Кампанії також мають передавати певне бачення наших побажань, вести до подальших кампаній, скерованих проти наявних владних структур. Декілька кампаній можуть просунути нас до суспільного уповноваження, що веде до трансформації суспільства, заради якого ми працюємо. Під час тренінгів та планування ми маємо розглядати всі аспекти цього процесу ненасильницького суспільного уповноваження: особисте уповноваження, силу спільноти, силу народу.
Для побудови ефективної ненасильницької стратегії нам треба розвивати свої навички стратегічного мислення.
Розробка ефективних стратегій
Творчі кампанії тримають під контролем використання потенціалу ненасильства. А якщо група захоплена потужність та можливостями ненасильницької кампанії, вона швидше розробить ефективну стратегію кампанії. Вправи, які ми пропонуємо нижче, можуть допомогти виробити такий ентузіазм і захоплення; вони також надають певні передбачення того, що зробить кампанію ефективною, а також розуміння того, як відбуваються зміни.
Якщо ваша спільнота працює заради суспільних змін , вам може знадобитися взяти на себе процес підготовки групою ефективної стратегії, яка дозволить домогтися таких змін. Процес групи засновується на наявних ресурсах групи і може створити ентузіазм і наснагу.
Спершу вам може бути потрібно, щоб група мала спільні знання кампаній, в чому може допомогти вправа “Стратегії 10/10” або обговорення того,як відбуваються зміни. Для цього треба спитати учасників, які ефективні кампанії вони знають, і що зробило ті кампанії ефективними. Створіть список самоконтролю з їхніх відповідей. Іншим способом вивчення того, що робилося у минулому, є практичні заняття (див. “Керівництво з практичних занять по проведенню кампаній”) . Вони не надають готових програм, але показують визначення, наявність ресурсів і настійливість у проведенні ефективної ненасильницької кампанії. У розділі “Ресурси” (Розділ 11) буде перелічено фільми з описами ненасильницьких кампаній та використанням деяких історії, розказаних в даному підручнику або на відповідних інтернет-ресурсах.
Якщо ваша група має великі знання, ваш час обмежений або наявні інші чинники, що роблять такий історичний огляд неможливим, можна перейти безпосередньо до розробки свого власного процесу успішної стратегії змін. Для розробки ефективної стратегії корисно:
► назвати й описати проблему чи ситуацію
► проаналізувати її причини
► створити бачення мети групи, зокрема, прояснити цілі і
► розробити стратегію досягнення зазначених цілей.
РОЗДІЛ 5.1. Планування ненасильницьких кампаній
Назвіть та опишіть проблему
Для багатьох людей, що стикаються з проблемами у повсякденному житті, опис і аналіз проблем є природною частиною життя. Але інші люди мають дізнатися про це більше. Ті кроки спрямовані на те, щоб допомогти людям рухатися разом в одному всебічному процесі, що не передбачає ієрархії, до глибшого розуміння успішної ненасильницької стратегії.
Для когось називання та опис проблеми чи ситуації може виглядати занадто простим першим кроком, але якщо цей крок не зроблено колективно, люди можуть мати різні припущення, різні описи, а отже, різні месиджі й цілі. До того ж, не можна аналізувати щось без чіткого розуміння того, що саме ми аналізуємо. Сумісне проходження через цей процес посилює участь окремих людей під час розробки колективної акції.
Вправи: Група може вибрати або вправу “Дерево”, або “Джерела сили” для використання в процесі обдумування стратегії та планування. Залежно від того, що уявляється більш відповідним для даного випадку та їхнього стилю.
Проаналізуйте причини існування проблеми
Для перетворення проблемної ситуації нам треба зрозуміти, чому вона існує, і хто потенційно підтримує її і протистоїть їй. Нам треба проаналізувати структуру влади, щоб знайти точки початку спротиву, конструктивної роботи та ін. Під час аналізу треба розглянути наступні питання:
► Чи розуміємо ми обставини і докорінні причини виникнення проблеми?
► Хто та як отримує зиск від проблеми, а хто потерпає від неї?
► Хто має силу, а в кого є сила, щоб здійснити зміни? (Хто формує частину структур, що є фундаментом цього? Хто протистоїть цьому?)
► Чи існує відмінність між жіночими й чоловічими ролями? (Див. також Розділ 3, “Гендерна концепція і ненасильницький спротив”)
► Які сильні, слабкі сторони, які можливості, загрози існують для кампанії з припиненню цього (аналіз SWOT)?
► Які теорії ми приносимо до цього аналізу?
► Як наше ставлення до ненасильницької зміни суспільства впливає на цей аналіз?
Вправи: Продовжуйте використовувати або “Дерево”, або “Джерела сили”. Для більш глибокого розуміння тих, хто підтримує та протистоїть структурі, використовуйте вправу “Спектр союзників” , яка допомагає ідентифікувати й аналізувати гравців, наших союзників і противників, і допомагає приймати стратегічні рішення залежно щодо тих, відносно кого ми хочемо рухатися.
Створіть бачення того, чого хочете досягти
Щоб просунутися вперед, кампанії потрібно мати бачення мети. Інакше акції можуть бути просто реакцією, а на протест можуть просто не зауважити. Бачення може містити амбітні довгострокові цілі. Варто просити групи обговорювати їхнє бачення масштабних питань: миру в світі, економічної справедливості, бажаного суспільного устрою. Однак, проблема полягає в подальшій ідентифікації першого кроку: короткострокових і середньострокових цілей, які вели б до зазначених довгострокових цілей. Кампанії стикаються з ділеммами визначення цілей. Для того, щоб отримати якнайбільшу підтримку, кампанія може вибрати короткострокову мету в якості “слабкої ланки”, тобто цілі, з якою може погодитись більшість людей. Однак, якщо це не має більш глибокої реалізації, якщо не передбачає подальших кроків до змін у суспільстві, будь-які зміни в результаті такої акції можуть виявитися поверхневими і незадовільними. З іншого боку, утопічні цілі, що виглядають нереальними, навряд чи мобілізують людей, якщо тільки на шляху до них не поставлено проміжних, досяжних цілей. Коли остаточною метою є революція, кампанії повинні визначати обмежені, але більш прийнятні засоби досягнення мети.
Питання, що розглядаються під час розробки цілей:
► Чи є цілі реалістичними; чи можна досягнути їх за певний період часу?
► Чи вірять люди в те, що вони можуть досягти цієї мети?
► Чи відповідає мета цілям і можливостям групи?
► Чи є цілі вимірюваними; чи ми знатимемо, коли досягнемо них?
► Чи є цілі важливими для життів людей; чи можна залучити їх до участі?
► Чи відчують люди себе уповноваженими внаслідок “перемоги”?
Вправи: Уявлення дерева здоров'я — використовуйте питання у вправі “Дерево”. Чи можемо ми дати позитивні відповіді на вищенаведені питання? “Джерела сили” — Які короткострокові і середньострокові цілі можна поставити, щоб послабити ті джерела? Що ми прагнемо робити з основними принципами? Чи можемо ми відповісти позитивно на вищезгадані питання? (Докладніше про месиджі див. У підрозділі “Громадський заклик” розділу “Роль ЗМІ” і “Протестний заклик”).
Розробіть стратегію
Після того, як описано і проаналізовано проблему, бачення загальної мети і цілі, до яких треба рухатися, треба розробити стратегію — план досягнення мети. Розробка стратегії не здійснюється протягом однієї зустрічі чи однією людиною. Це процес ухвалення рішень, організації, мобілізації і розробки творчої стратегії.
Нижче перелічені основні компоненти кампанії ненасильницького спротиву. У розділі “Історії і стратегії” (Розділ 8) описано, як багато з цих компонентів використовувалися в кампаніях.
Компоненти кампанії
Наступні питання можуть допомогти вам і вашій групі в процесі розробки стратегії кампанії. Вам і вашій групі необхідно виконувати цю роботу на постійній основі, а не тільки на початку кампанії. Цей підручник містить багато ресурсів, щоб допомогти вам у цьому процесі.
Спільне розуміння
Чи є спільне розуміння наявної проблеми або ситуації? Чи проаналізували ми її причини? Чи включав аналіз суспільні, економічні та політичні структури?Чи маємо ми спільне розуміння того, що таке проведення ненасильницької кампанії? Чи узгодили ми процес прийняття рішень?
Ненасильницька дисципліна
Чи обговорили й чи узгодили організатори ненасильницькі принципи? Чи наявні основні ненасильницькі принципи? Чи стверджуються вони чітко, щоб усі зрозуміли? (Див. “Принципи акцій ненасильницького спротиву” і “Основні ненасильницькі принципи”).
Дослідження і збір інформації
Що ми знаємо, що нам треба знати? Ми шукаємо істину, чи лише намагаємось довести свою правоту? Хто може збирати потрібну нам інформацію? Хто може привести нас і надати джерела? Дослідження включають отримання відомостей про те, що з приводу проблеми думають інші. Один із способів надає Listening Projects Community Surveys (див. http:/
Просвіта
Чи зрозуміла інформація для людей, чию увагу ми хочемо привернути? Завдання активістів ненасильницької кампанії полягає в тому, щоб представити дослідження в формі, яку можна широко використовувати в кампанії, або повести людей через цей процес. Чи використовуємо ми процеси широкої просвіти і пробудження свідомості? Чи розробили ми добрі освітні матеріали, враховуючи різні групи підтримки та союзників, яких хочемо отримати? Які інші освітні процеси ми можемо використати (наприклад, вуличний театр)? Як ми використовуємо ЗМІ для пробудження свідомості?
Тренінг
Чи потрібен нам тренінг для того, щоб отримати навички розробки стратегії та організації (тобто процесу групи, стратегічного планування, роботи зі ЗМІ)? Чи надаємо ми тренінг для підготовки людей до ненасильницької акції? Чи доступний тренінг кожному? Чи вирішують наші тренінги проблеми пригнічення, і як ми маємо з ними справу в соціальному контексті і в наших групах і взаємовідносинах? (див. Розділ 4, а також вправи “Висловіться” і “Гендерний діалог для борців за мир”)
Союзники
Хто є нашими союзниками; хто міг би стати нашими союзниками або прибічниками, якщо ми будемо більше спілкуватися з ними? Як ми встановлюємо контакти і розбудовуємо партнерські зв'язки з групами, з якими хочемо увійти до коаліції (для визначення потенційних союзників використовуйте вправу “Спектр чи союзники”)?
Ведення переговорів
Чи визначили ми чітко, з ким ми маємо вести перемовини? Як ми спілкуватимемося з ними? Наскільки ясно ми розуміємо, чого хочемо? Чи впевнені ми в тому, що наші цілі не образять опонента, а сприятимуть знаходженню мирного рішення?
Конструктивна робота або Альтернативні установи
Ганді бачив конструктивні програми (див. “Конструктивна програма”) як початок побудови нового суспільства, навіть в оболонці старого. Як ключовий елемент суспільних змін, вона з самого початку скерована на те, щоб відповідати потребам населення (наприклад, економічна рівність, всезагальна єдність, розбудова місцевої промисловості) і щоб побудувати спільноту. Конструктивна праця часто відсутня в кампаніях, що проводяться на Заході, а на Сході на неї робиться акцент. Коли ми кажемо несправедливості “ні”, як ми кажемо “так”? Як ми починаємо будувати бачення того, для чого працюємо? Альтернативні установи можуть бути тимчасовими утвореннями, прикладом є влаштування альтернативних перевезень під час бойкоту автобусів, у яких діє апартеїд чи сегрегація.
Законодавчі та виборчі акції
Чи є законодавча або виборча діяльність частиною кампанії, або вона є просвітницьким тактичним прийомом, або метою? Як ми чинитимемо тиск на політиків? Як ми тренуємося, щоб стати сильнішими? Як люди братимуть участь у цій акції? Які плани ми маємо на той випадок, якщо не досягнемо цілей?
Демонстрації
Як у найкращий спосіб продемонструвати свої підходи? Чи розглядали ми багато способів проведення ненасильницьких акцій (див. “Форми акцій”)? Чи розуміємо ми до кінця цілі своєї демонстрації і те, як вони допоможуть нам досягнути своєї мети? У який спосіб ми залучатимемо публіку? Чи матимуть наші акції певний сенс для місцевої громади?
Безпосередня ненасильницька акція, громадянська непокора або громадянський спротив
Чи зробили ми все можливе для того, щоб створити підтримку своїй акції? Чи сприятиме це більшому залученню громади, чи буде контрпродуктивно? Як це сприятиме просуванню наших справ, якщо не стане кінцем само по собі? Чи чисті наші цілі? Чи вчинить це відповідний тиск на наших опонентів, щоб спонукати їх ворушитися? На кого буде вчинений тиск?
У своєму Листі із Бірмінгемської в'язниці (Letter from a Birmingham Jail) Мартин Лютер Кінг мол. писав: “Ви можете спитати: “Чому пряма дія? Чому сидячі страйки, марши тощо? Чи не є переговори кращим способом?” Ви цілком слушні, коли посилаєтеся на переговори. Насправді це є метою прямої дії. Пряма ненасильницька дія спрямована на те, щоб створити таку кризу і встановити таку творчу напругу, щоб громада, яка постійно відмовлялася вступати в переговори, мусила стикнутися з цією проблемою. Пряма ненасильницька дія прагне драматизувати ситуацію, щоб її більше не можна було ігнорувати”.
Вправа: Напишіть цю цитату на стінній дошці. Попросіть групу визначити кризу, творчу напругу, громаду і спосіб, у який вони можуть драматизувати певне питання у своїй кампанії. Див. Також “Стадії ескалації”.
Залагодження
“Як спосіб залучення до конфлікту, ненасильницький спротив іноді намагається залагодити конфлікт: зміцнити тканину суспільства, надавати повноваження людям, що знаходяться на нижчих щаблях суспільної драбини, залучати представників різних сторін до пошуку рішення”, як сказано в Положенні про принципи WRI. Чи працювали ми задля вигоди обох сторін, або задля виграшу однієї і програшу іншої? Чи є залагодження суспільним, або приватним? В деяких успішних ненасильницьких кампаніях Руху за громадянські права в США білі бізнесмени просили, щоб інтеграція в ресторанах здійснювалася без публічних заяв, щоб уникнути негативної реакції, тоді як в інших випадках публічні події демонстрували десегрегацію системи.
Святкування
Після досягнення своєї мети давайте витратимо час на те, щоб визнати те, що ми здобули, і відзначити свої досягнення. Іноді ми перевершуємо цілі, які ставили перед собою раніше, або досягаємо інших цілей, але не витрачаємо час на розуміння цього. Колективна оцінка є життєво важливою; документуючи свої успіхи і поразки, поділяючи їх з іншими, ми отримуємо можливість дізнатися, звідки слід робити перші кроки для досягнення наступної мети. Якщо ключові активісти втомилися або видихалися, вони можуть не бачити, що саме було досягнуто. Деякі люди, що надмірно захоплюються, також можуть не сприймати того, що кампанія пробуксовує, і їм треба допомогти побачити, що наштовхнувшись на цегляну стіну, треба зупинитися.
Оцінка
Під час розробки стратегічних ненасильницьких кампаній треба розглядати багато речей. Треба навчитися мислити стратегічно, розвивати своє розуміння сили ненасильства і робити ефективні кроки для досягнення своїх цілей. Це має підсилювати й уповноважувати спільноту на усьому шляху. Важливо робити оцінку кампанії не тільки в кінці, але й на шляху до цілі. Без цього легко припуститися помилок, які ми зможемо розпізнати лише тоді, коли буде вже запізно. Треба дослухуватись до кожного учасника. Ведення записів наших мітингів, рішень і роботи стає основою нашого власного практикуму. Незалежно від того, чи досягли ми успіху, ми можемо вчитися на власному досвіді. І це є вирішальним моментом, бо ми можемо ділитися своїми стратегіями і історіями.
*Див. Розділи “Оцінка акції” і “Керівництво з практичного вивчення кампанії”.
РОЗДІЛ 5.2. Конструктивна програма
Конструктивна програма
Згідно Ганді, ненасильницькі соціальні зміни потребують побудови нового суспільства в оболонці старого, що він назвав конструктивною програмою. “Ненасильство за Ганді — це була не просто технологія боротьби чи стратегія спротиву військовій агресії,” - пояснював Роберт Б'юроуз (Robert Burrowes) у своєму дослідженні 1995 року під назвою “Стратегія ненасильницького захисту: Підхід Ганді” (Strategy of Nonviolent Defense: A Gandhian Approach). Радше “вона була безпосередньо пов'язана з більш широкою боротьбою за соціальну справедливість, економічну самостійність і екологічну гармонію, а також із пошуком самореалізації”. Ось як це описує Б'юроуз: “Для окремої людини [конструктивна програма] означала підвищення внутрішньої сили через розвиток особистої ідентичності, самостійність і безстрашність. Для спільноти вона означала створення нового набору політичних, соціальних і економічних зв'язків”. У випадках, коли сталися політичні революції, але населення не було організовано для вправи з самовизначення, створення нового суспільства було вкрай ускладнено, і занадто часто наслідком цього ставала диктаторська узурпація влади.
Молодики роблять ящики у Сінселехо, Колумбія. ФОТО: PAZ CARIBE SINSELEJO
Ганді встановив три елементи, необхідні для трансформації суспільства: особисте перетворення, політичну дію і конструктивну програму. Він вважав, що вони переплетені між собою і однаково необхідні для досягнення соціальних змін. Основними елементами, які Ганді вважав необхідними для перетворення і звільнення Індії, включали програми з впровадження рівності, скасування обмежень на освіту (лібералізація освіти), просування економічної самостійності і створення чистого довкілля. Рівність означала створення ашрамів (щось на кшталт комун — перекл.), проведення політичних кампаній і створення представниками різних прошарків суспільства спільних кооперативних підприємств.
Вони перетнути лінії розділу суспільства (індуїсти / мусульмани / сикхи), гендерну нерівність і кастові розбіжності — особливо стосовно “недоторканних” — і залучити членів “гірських кланів” та хворих на проказу.Ганді розпочав просвітницькі проекти: кампанії з поширення грамотності для просування базових навичок читання та рахування, політичної просвіти, поширення знань про здоров'я та проведення тренінгів з ненасильницького спротиву. Його найвідоміші кампанії з просування економічної самостійності включали виготовлення домотканого одягу, що робилося по всій Індії. Ця кампанія, будучи конструктивною програмою, яка часто-густо здійснювалася колективно, була також кампанією громадянської непокори проти систематичної залежності Індії від Британії стосовно виробництва одягу. Економічна самостійність включала також диверсифікацію сільськогосподарських культур, створення сільських підприємств і розвиток профспілок. Зусилля для захисту довкілля включали спільне дотримання санітарних норм на селі, що означало для індусів відкрите нехтування кастовими звичаями.
Процес роботи над конструктивною програмою приніс фундаментальні переваги, перша з яких — надання негайної допомоги тим, хто її найбільше потребує. Коли люди разом беруть участь у спільній, а не індивідуальній, акції, вони таким чином закладають основи соціальних змін. Ганді бачив конструктивну програму як тренінг для громадянської непокори, яка часто включала відмову від співробітництва. Конструктивна робота дає можливості для розвитку навичок, необхідних для побудови нового суспільства.
Приклади конструктивних програм
Колумбія
З 2000 року Сінселехо, невеличке карибське місто в Колумбії, стало другим найбільшим містом, що приймало біженців від колумбійського конфлікту. У цьому місті молодь стикнулася з інтенсивним призовом до державного війська, партизанських груп і воєнізованих формувань. Багато з них пішли до тих утворень з економічних міркувань, щоб підтримати свої родини. Група за відмову від несення військової служби з Сінселехо почала створювати альтернативи проти інтенсивного призову, спочатку даючи майстер-класи з культури миру, ненасильства і свідомої відмови від несення військової служби. Тоді, усвідомивши те, що головною причиною рекрутування молоді в Сінселехо є економіка, вони почали створювати економічні альтернативи, формуючи свої власні малі підприємства. Тепер група виробляє картон і коробки, екологічно чисті овочі, маргарин, футболки і випічку, які приносять прибуток учасникам і їх родинам.
Головними цілями цих зусиль є:
► Не допустити рекрутування молоді
► Сформувати мережу підтримки, щоб запобігти інтенсивному рекрутуванню
► Виховання молоді з метою навчання ненасильницьким методам розв'язання конфліктів
► Запропонувати економічні стратегії підтримки для задовольняння базових потреб їхніх родин.
Кенія
Навіть така передбачлива людина, як засновниця руху “Зелений пояс” Вангарі Маатаї, не могла знати, до чого може призвести запропонована нею 1976 року проста конструктивна програма з посадки дерев. Спочатку вона запропонувала це Кенійській національній раді жінок, як діяльність, що виконуватиметься спільно з урядовою комісією лісового господарства, яка мала надати насіння. Вона доводила, що у такий спосіб жінки можуть розв'язати низку економічних проблем, що негайно вплине на їхнє життя. Вона навіть не уявляла, що зростання цієї мережі може призвести то того, що в 1990-х рух “Зелений пояс” стане в авангарді національних кампаній проти корупції і за багатопартійну демократію, під час яких її саму битимуть і посадять у в'язницю, або що згодом вона стане головним представником світової кампанії за списання боргів країнам “третього світу”.
Сполучені Штати Америки
Ненасильницький рух на Заході не робив упору на конструктивні програми, а натомість був більше зосереджений на протесті, проте приклади конструктивних програм у Сполучених Штатах включають спільну довірчу власність на землю для побудови постійно доступного житла, кооперативи, що є власністю робітників, притулки та кризові центри для жінок-жертв насильства, підвищену зацікавленість в альтернативних безкоштовних середніх школах, міських садах, місцевому виробництві харчів без пестицидів, надшвидке поширення безкоштовного ПЗ і мистецтва, ПЗ з відкритим кодом і доступну енергію з поновлюваних джерел. Конструктивна програма — це дещо більше, ніж просте створення нового. Багато аспектів програми Ганді було зосереджено на русі до рівності. У Сполучених Штатах це означає серйозну роботу проти пригнічення, а також розв'язання питань, пов'язаних із економічною нерівністю. Поки у Сполучених Штатах є бідність і зростає різниця між багатими і бідними, конструктивні програми повинні підтримувати зниження матеріалістичного споживання.
План дій руху Білла Моєра (ПДР)
“План дій руху (ПДР) надає активістам практичний інструмент аналізу, що містить практичні пораді та інструкції та дозволяє оцінювати й створювати суспільні рухи, зосереджені на національних і міжнародних питаннях, наприклад, атомній енергії і зброї, невтручання у справи Центральної Америки, громадянські права та права людини, СНІД, свобода і демократія, апартеїд або відповідальність за стан довкілля”. ПДР описує вісім стадій, які зазвичай проходять суспільні рухи протягом років або десятиліть. Для кожної стадії ПДР описує ролі народу, можновладців і руху. Він надає організаторам дорожню мапу довгого шляху успішного руху, що допомагає їм вести цим шляхом свої рухи.
Більшість суспільних рухів в один і той самий час знаходяться більше, ніж на одній стадії. Зазвичай рухи мають багато вимог до політичних змін, і їхні зусилля щодо кожної окремої зміни знаходяться на певній стадії.
Для кожної з вимог чи цілей руху ПДР дозволяє активістам оцінити рух і упізнати стадію, на якій він знаходиться; розпізнати вже досягнуті успіхи; розробити ефективні стратегії, тактики і програми; встановити короткострокові та довгострокові цілі; і уникнути загальних помилок.
Суспільні рухи не відповідають восьми стадіям ПДР бездоганно і не проходять їх прямим шляхом. Суспільні рухи є більш динамічними. Вони мають певну кількість різних вимог, і виконання кожної окремої вимоги знаходиться на певній стадії ПДР. Коли рух досягає виконання однієї вимоги, він зосереджується на досягненні інших, які знаходяться на більш ранніх стадіях.
На закінчення скажемо, що ПДР є тільки теоретичною моделлю, побудованою на попередньому досвіді. Реальні суспільні рухи ні відповідають у точності цій моделі і не проходять стадії лінійно і гладко чи точно так, як у ній описано.
Метою ПДР є дати активістам надію і почуття уповноваження, підвищити ефективність суспільних рухів і зменшити смуток і розчарування, які часто роблять внесок в індивідуальне емоціональне вигорання, кидання і зведення нанівець суспільних рухів.
► http:/
► діаграми: http:/
* Див. Діаграму “восьми стадій”, наведену нижче.
Форми ненасильницьких дій
Джін Шарп діслідив і каталогізував 198 методів ненасильницьких дій і вперше опублікував їх 1973 у книзі “Політика ненасильницьких дій”. Ці методи розділені на три широкі класифікації:
протест і переконання, відмова від співробітництва і ненасильницьке втручання. Згадані категорії далі згуртовані в розділи. Повний перелік можна побачити тут.
1. Протест і переконання
► Демонстрації — багато людей виражають своє бажання, йдучи разом вулицею. Наприклад, демонстрації проти війни в Іраку 15 лютого 2003. Ця найбільша за всі часи антивоєнна демонстрація пройшла одночасно у більш ніж 600 містах по всьому світу. В одному лише Лондоні зібралося два мільйони людей.
► Листи протесту — люди підписуються під листами, щоб висловити незгоду з певною політикою. Наприклад, протест проти експорту шведської зброї в США і Велику Британію під час війни в Іраку.
2. Відмова від співпраці
► Бойкот — відмова від покупки товарів або споживання послуг, щоб продемонструвати незадоволення продавцем або урядом. Наприклад, бойкот південноафриканських товарів за часів режиму апартеїду. Бойкот південноафриканських чали приватні особи і організації, а потім вже цілі країни бойкотували Південну Африку.
► Страйк — відмова від праці. Наприклад, під час першої інтифади, що її почав палестинський опір 1987, більшість палестинців відмовилося працювати на ізраїльтян. Ізраїль втратив багато грошей без доступу до дешевих робочих рук палестинців, і сталася стагнація економіки.
► Політична відмова від співпраці — відмова в наданні військової служби чи екстрадиції. Інтернаціонал противників війни є однією з організацій, що підтримують тих, хто хоче відмовитись від служби у війську.
► Відмова від співпраці — наприклад, протягом Другої Світової війни норвезькі вчителі відмовлялися виконувати нацистський навчальний план у школах. Через їхню непокору їх відправляли до концтаборів, але більшість із арештованих було звільнено, коли нацисти усвідомили, що вони не здадуться.
3. Втручання
► Блокади — закрити дорогу до чогось своїм тілом. Наприклад, ізраїльтяни і міжнародні волонтери блокували в такий спосіб ізраїльські бульдозери, які збиралися руйнувати палестинські будинки.
► Превентивна присутність — для захисту людей, що знаходяться в зонах конфліктів, наприклад, спостерігачі миру в Мехіко, в зоні палестино-ізраїльського конфлікту або в Колумбії.
► Акції роззброєння — відкрите роззброєння військових знарядь і бажання висловитися з цього приводу. Наприклад, роззброєння атомних підводних човнів “Трайдент” в Шотландії.
РОЗДІЛ 5.3. Ескалація кампанії та роль ЗМІ
Стадії ескалації ненасильницької кампанії
Під час розробки і проведення ненасильницької кампанії, скерованої на соціальні зміни, треба йти далі простого розголосу і протестів проти несправедливості, відмова від співпраці з владою, що пригнічує, та ненасильницькі втручання. Необхідно також впроваджувати конструктивні програми, якими ми по-справжньому втілюємо зміни, які маємо на меті.
Взаємозв'язок між конфронтаційною та конструктивною акціями на різних стадіях кампанії показано на діаграмі “Стадії ескалації ненасильницької кампанії”. Ця діаграма заснована на книзі Теодора Еберта “Ненасильницький спротив — альтернативи громадянській війні” (Nonviolent Rebellion — Alternatives to Civil War). Ранні стадії ненасильницької кампанії зосереджуються на тому, щоб винести проблему на публічне обговорення. Добре організована кампанія використовуватиме публічні акції протесту і водночас запропонує можливі альтернативи (конструктивні дії), щоб привернути увагу до проблем і сприяти змінам.
Якщо це не призводить до бажаних результатів, кампанія може рухатися до стадії 2. На цій стадії вона нарощує суспільний тиск шляхом організації законних форм відмови від співпраці (страйки, споживацькі бойкоти, зниження темпу роботи і т.ін.), а також законних інноваційних дій (ініціативи чесної торгівлі, альтернативні економічні структури, ненасильницьке втручання і т.ін.). Метою на даній стадії є підняти ставки (витрати суспільства) і мінімізувати зиски тих, хто чинить несправедливість або наживається на ній. Водночас кампанія, найвірогідніше, продовжуватиме свої акції з першої стадії.
Було б важливо досягти бажаних цілей. Але якщо їх не досягнуто, учасники мають можливість використовувати ненасильницькі дії, що потребують від активістів більшого ризику, проте забезпечують набагато потужніший сигнал суспільству. На третій стадії ескалації слід використовувати ненасильницьку громадянську непокору разом із протестами (сидячі страйки, блокади, страйки, відмова йти на війну), а також акції громадянського захоплення, акції, які здійснюють владні повноваження або втілюють структуру без відповідних законних прав на це. Приклади цього є надання притулку біженцям для перешкоджання їх депортації, ненасильницьке втручання, зворотні страйки або екологічно чисте село на будівельному майданчику, де будується екологічно шкідливе підприємство.
Мірою розвитку ненасильницької кампанії її стратегія зазнає ескалації від однієї стадії до наступної, але при переході на наступну стадію проведення акції кожної з попередніх продовжується. Це не означає, що має місце негнучка, лінійна ескалація. Проте, корисно показати взаємозв'язок між цими стадіями і типами акцій. Організатори кампанії можуть свідомо вирішити перейти з однієї стадії на іншу (вищу чи нижчу) під час вибору найбільш ефективних дій в поточній ситуації. Протягом усієї кампанії важливо робити зусилля, спрямовані на залучення до діалогу з опонентами, намагатися знайти рішення, які влаштують всі сторони. Певним часом, наприклад, цей діалог буде легше почати тоді, коли кампанія тимчасово послабить здійснюваний нею суспільний тиск. Організатори можуть також вважати більш ефективним розширити роботу над конструктивними діями та стримати конфронтаційні дії, або навпаки.
Проведення успішної кампанії потребує постійної оцінки її дій та їх ефективності. Ваша група може використовувати сітку цієї діаграми, щоб весь час відстежувати реалізацію як конструктивних, так і конфронтаційних дій кампанії, щоб оцінити, як ті дії спрацьовують на досягнення вашої мети.
Стадії ескалації ненасильницьких кампаній
| Стадія ескалації | Конфронтаційні дії (дії, спрямовані проти несправедливості в суспільстві) | Конструктивні дії (дії, що допомагають побудувати справедливий лад у суспільстві) | Як це спрацьовує |
|---|---|---|---|
| Обнародування проблеми | Протест (демонстрація, петиція, листівки, пікетування) | Надання альтернатив (навчальні лекції, показ альтернатив) | Обнародування або переконання |
| Законні дії стосовно проблеми |
Законна відмова від співпраці: (страйк, споживацький бойкот, зниження темпу праці) |
Законні інноваційні дії: (чесна торгівля, безкоштовні школи, альтернативна економіка, соціально відповідальні інвестиції, ненасильницьке втручання) |
Підняття ставок (вартості) і мінімізація прибутків тих, хто чинить несправедливість |
| Незаконні дії стосовно проблеми | Громадянська непокора: (сидячі страйки, блокади, протидія податкам, страйки, спротив війні) | Громадянське захоплення: (рух надання притулків, піратське радіо, зворотній страйк, ненасильницьке втручання) | Переадресація сили |
*Першоджерело — діаграма ескалації ненасильницьких дій із книги Теодора Елберта”Ненасильницький спротив — альтернативи громадянській війні” (Gewaltfreier Aufstand — Alternative zum Bürgerkrieg, Waldkircher Verlagsgesellschaft mbH, 1978, ISBN 3-870885-030-1).
Роль ЗМІ
Чому ми маємо використовувати у своїх кампаніях ЗМІ? Можливо, це дивний початок для такого розділу підручнику, але важливо, щоб групи поставили собі це питання перед тим, як починати встановлювати зв'язки з масовими чи альтернативними ЗМІ. ЗМІ є всюдисущими в сучасному житті, особливо в західному світі, де зображення і звуки — ТБ, радіо, інтернет, білборди — бомбардують нас усюди, куди б ми не йшли.
Але спроба використовувати ЗМІ в роботі над кампанією подібна до того, щоб узяти в руки двосічний меч: ЗМІ здатні як підтримати, так і зруйнувати успішну кампанію. До цього треба підходити обережно, з добрим розумінням того, чого ви хочете від цього зв'язку, що його встановлюєте з пресою. Цей розділ може допомогти зрозуміти, чого таки ви хочете від ЗМІ і чому ви цього хочете; в ньому запропоновано деякі стратегії успішного заклику до якнайширшої аудиторії.
Мета групи
► Подумайте, що ви хочете отримати від використання ЗМІ. Обговоріть це з групою і проясніть цілі, які можуть біти наступними:
► Залучити нових членів або учасників до акції чи події.
► Вчинити критичний тиск стосовно певної проблеми, показуючи широко поширене протистояння.
► Зробити більш видимою саму проблему або методи роботи, які ви критикуєте.
► Направити повідомлення вашим опонентам.
Пресс-центр INDYMEDIA в Гетебурзі, Щвеція. ФОТО: Simo Hellsten
Повідомлення
Приділіть час на розробку групою “ключового повідомлення” (месиджу). На одну акцію чи кампанію бажано мати не більше трьох ключових повідомлень. Визначте їх якомога ретельніше і якомога лаконічніше. Напишіть їх і переконайтеся в тому, що кожен учасник вашої групи знає, які вони, і щасливий або хоча б може жити з ними. Пам'ятайте: це ваші публічні повідомлення, тому напишіть їх ясною, зрозумілою мовою, яку може зрозуміти кожен (як усередині, так і за межами вашої групи).
Подумайте про те, як ваша цільова аудиторія(ї) зможе отримати ті ключові повідомлення. Чи можна змінити повідомлення, щоб воно стало привабливішим, але залишилося в центрі уваги? Визначення та узгодження повідомлень корисно тому, що воно може спонукати більше людей в групі спілкуватися зі ЗМІ. Це зробить ваше спілкування більш узгодженим, зміцнить вашу позицію і дозволить бути в центрі уваги. Переконайтеся, що всі ваші комунікації зі ЗМІ включають одне чи декілька тих ключових повідомлень. Розіграйте по ролях зустрічі з журналістами, щоб потренуватися у проголошенні ключових повідомлень і ефективній взаємодії зі ЗМІ (див. “Рольова гра”, стор. 134).
Типи комунікації
Існує багато способів взаємодії зі ЗМІ. Для всіх представлених нижче способів спільною є важливість думати так, як думають журналісти. Спитайте себе: що заслуговує на освітлення в пресі? Що цікаво прочитати іншим? Що таке новина? В той самий час зосередитеся на своїх ключових повідомленнях! Зверніть увагу, що в різних країнах ЗМІ працюють по-різному. Дізнайтеся, як вони працюють у вашій країні і внесіть відповідні зміни. Попрохайте журналіста чи активіста, що має досвід у співпраці зі ЗМІ в вашій країні дати вам поради, про що подумати.
Прес-релізи
Добрий прес-реліз буде сприйнятий позитивно. Намагайтеся прив'язатися до більш великих повідомлень про новини, якщо можете зв'язати їх зі своєю діяльністю в межах кампанії. Наприклад, якщо уряд чи знаменитість робить заяву про ваше загальне поле діяльності, напишіть того самого дня короткий прес-реліз із відповіддю від вашої групи. Таку нагоду також можна використати для того, щоб звернути увагу на заплановану вами подію чи акцію, або на окрему лінію кампанії, яку ви здійснюєте (наприклад, петицію). Пишіть чітко і коротко, дайте своєму фрагменту яскравий, актуальний і продуманий заголовок і дізнайтеся, як передати його журналістам (підтримуйте базу даних адрес e-mail, номерів телефонів і факсів). Завжди включайте туди дату, відомості про контакт із речником чи контакт зі ЗМІ для вашої групи. Направляйте прес-релізи в місцеву і тематичну пресу. Наприклад: “Під час протесту проти ядерної зброї було заарештовано жінок із Оксфорда” -- в оксфордську газету, або “Під час протесту проти ядерної зброї заарештовано шведського священика” -- у шведську церковну чи християнську газету. Представник вашої групи, що здійснює зв'язок із пресою, має збирати інформацію про цільові прес-релізи від кожного учасника груп, що проводять акції: наприклад, ім'я (правильне написання), вік, професія, походження, цитата про акцію. Якщо в прес-реліз включено цитати, факти і відомості про минуле, ви зробили більшу частину роботи журналістів, і ЗМІ можуть просто опублікувати його.
Речник / Представник для роботи зі ЗМІ
Переконайтеся, що завжди маєте пізнавану точку контакту зі ЗМІ. Візьміть у цього члена групи його адресу e-mail і номер мобільного телефону. Переконайтеся, що він чи вона завжди вміє коротко викласти інформацію і може відстежувати повідомлення ЗМІ про події на вашому напрямку, а також адекватно реагувати на нову інформацію. За наявністю ризику арешту представник для роботи зі ЗМІ не має підлягати арешту, щоб бути доступним для ЗМІ в разі арешту інших учасників. В ідеалі ви повинні мати більш, ніж одного представника для роботи зі ЗМІ.
Зустрічі з журналістами
Можлива розбудова добрих стосунків з окремими журналістами. Пам'ятайте: якщо вони зацікавлені в розв'язанні вашої проблеми, ви, імовірно, отримаєте результати, якщо допоможете, надавши якісну, точну інформацію, а також демонструючи особливу прихильність, наприклад, надаючи їм ключову інформацію, що її ви не дали іншим журналістам. Врешті-решт, більшість журналістів полюбляє сенсації, але й тут будьте обережні: деякі журналісти спотворять ваші слова і представлять вас у помилковому світлі (навмисно чи ні). Це найбільш імовірно для таблоїдів і преси правого крила, але не є притаманним винятково їм.
Агенції
Переконайтеся, що ваші прес-релізи надіслано до національних і міжнародних інформаційних агенцій. Іноді трапляється, що інформація не була опублікована тими ЗМІ, з якими ви контактували безпосередньо, але пройшла пізніше, бо пройшла медійними каналами. Подзвоніть в агенції і ЗМІ після відправлення прес-релізу. Спитайте, чи отримали вони ваш прес-реліз, і чи збираються вони робити на його основі статтю. Переконайтеся, що вони знають, хто ви і мають ваші контактні дані на той випадок, якщо їм буде потрібна додаткова інформація.
Сторінка листів на шпальтах друкованих ЗМІ
Одним добрим способом передачі ваших повідомлень широкому загалові є мати в групі одного чи двох людей, які щодня купуватимуть головні газети, а потім напишуть листи про зміст газет, пов'язаний з вашим полем діяльності. У такий спосіб можна отримати багато опублікованих листів, особливо це стосується місцевих і регіональних газет. Така видимість допомагає домогтися того, щоб кампанія виглядала більш масовою, більш сильною і такою, що до неї залучено більше людей, ніж може бути насправді. Нехай листи пишуть не одні й ті самі люди — згодом редактори це помітять!
Сайт в інтернеті
Ваш сайт в інтернеті є важливим засобом передачі повідомлень; журналісти відвідуватимуть його у пошуках додаткової інформації. Забезпечте регулярне оновлення сайту. Подумайте про створення окремого розділу — “прес-центру” — для публікації прес-релізів із високоякісними зображеннями (які є вашою власністю, і ви не заперечуєте, щоб їх використовували або публікували інші) і короткою додатковою інформацією. Вочевидь, там також мають бути присутні контактні дані вашого представника для роботи зі ЗМІ (телефон, адреса e-mail). Новим шляхом поширення інформації про акцію є блог (сайт, що наповнюється окремими учасниками або групою). Якщо хочете використовувати блог для преси або він є публічним, не пишіть в ньому того, що не хочете публікувати в ЗМІ.
Складання повідомлень для альтернативних ЗМІ або їх залучення
Альтернативні ЗМІ в своєму різноманітті форм можуть стати вашими друзями і надавати підтримки. Але їх зазвичай читає чи дивиться небагато людей. І вам, можливо, доведеться писати самим більшу частину повідомлень! Сайти глобальної мережі indymedia можуть допомогти вам передавати інформацію про вашу кампанію аудиторії, що загалом вам симпатизує, але це навряд чи допоможе “вчинити критичний тиск” або “звернути увагу мас на непопулярну проблему або спосіб роботи”. Проте, вони можуть привести до вас кілька нових активістів і, в окремих випадках, послати повідомлення своїм опонентам (поліція і деякі компанії здійснюють цілодобовий моніторинг деяких альтернативних ЗМІ). Також альтернативні ЗМІ можуть надати простір для інших кампаній, з метою визначення можливостей для співпраці і тестування ідей про те, що спрацьовує і що не засновано на колективному досвіді.
Планування медійної кампанії
Отже, ми маємо певну ідею щодо практичних способів передачі своїх повідомлень, але для того, щоб отримати максимум користі від своїх зусиль, треба приділити деякий час на планування “медійної кампанії”. Це означає з'ясування того, як передавати повідомлення у найбільш ефективний та стратегічно корисний спосіб, узгоджений з рештою групи. Медійні кампанії найбільш годяться для короткострокових проектів або за розділення кампанії на маленькі частини. Щоб отримати від процесу максимум, слід інтегрувати медійну кампанію в загальну стратегію кампанії і чітко визначити ваші ключові повідомлення (див. Повідомлення”).
Наприклад, уявіть собі групу, що має на меті показати конкретну збройну фірму і завдати їй певної шкоди. Скажімо, група планує працювати протягом наступних шести місяців на те, щоб деякі постачальники тої компанії припинили співпрацю з нею. Група за таких умов має писати тим постачальникам, впливати на їхніх робітників, блокувати їхні склади і т.д. Добра медійна кампанія повинна бути здатною показати діяльність групи у позитивному світлі, а діяльність фірми — у негативному. По-перше, розгляньте очевидну критику стратегії вашої групи. Наприклад: “оборудка є законною”, “ви руйнуєте життя простих робітників” або “вашою тактикою є залякування”. Перед тим, як відправити окремий прес-реліз, продумайте відповіді на таку критику. Одним способом зробити це є підготувати список питань і відповідей для тих членів групи, хто матиме справу зі ЗМІ. Цей стислий список повинний містити ключові повідомлення у якості головних.
Якщо кампанія передбачає ключові події протягом шестимісячного періоду, розподіліть їх і вирішіть, яку інформацію і коли треба відправляти ЗМІ. Подумайте над тим, щоби приблизно за два тижні до запланованої події відправляти відповідні анонси, а за три-чотири дні до події (або відповідно останньому термінові виходу числа, наприклад, у Британії більшість тижневих газет здаються до друку у вівторок, тож посилайте інформацію у ніч з вівторку на середу чи у середу зранку) — більш докладну інформацію про неї. Інформацію про подію, що відбулася, відправляйте безпосередньо в день події. Розподіліть ті релізи за всі шість місяців, що триватиме кампанія.
Аналогічно, у випадку державних подій чи бізнесових подій, про які повідомляють ЗМІ, міжнародних зустрічей тощо, підготуйтеся до тих дат і подумайте, як ви відповідатимете на них. Будьте напоготові! Переконайтеся, що у вас є пристойна кількість зображень високого розділення, що представляють вашу кампанію. Робіть добрі світлини під час подій і акції і надайте доступ до них журналістам, за запитом або на вашому сайті в інтернеті.
Вирішіть, які ЗМІ можуть прихильно поставитися до кампанії та її тактики, із тих, що мають велику і широку авдиторію. Вкладіть енергію у розвиток зв'язків з цими ЗМІ. Регіональні ЗМІ (преса, радіо, ТБ) часто потребують змісту і, найімовірніше, опублікують вашу інформацію. Переконайтеся, що ви включили місцеві/регіональні ЗМІ у список розсилки будь-яких повідомлень.
Стислий виклад порад
Намагайтеся побудувати добрі зв'язки з журналістами; ви можете допомагати один одному. Але пам'ятайте: журналістам не завжди можна вірити. Завжди відправляйте повідомлення в агенції, бо ви не можете знати, де і коли у світі спрацює та чи інша інформація. Завжди призначайте члена групи, який підтримуватиме зв'язки зі ЗМІ. Робіть короткі і прості прес-релізи. Будьте готові відповісти на жорсткі, незручні питання. Не відхиляйтеся від головної теми повідомлення. Відправляйте повідомлення до місцевих ЗМІ. Попрохайте учасників вашої кампанії обмінюватися знаннями, читати керівництва чи пройти безкоштовні або дешеві курси.
Акція "Харчі, а не бомби" у Москві, Росія. ФОТО: Andreas Speck
РОЗДІЛ 5.4. Керівництво з практичного навчання проведенню кампаній
Керівництво з практичного навчання проведенню кампаній
Під час проведення кампанії корисно документувати її, щоб потім люди могли з неї вчитися.
Ми самі вчилися проводити ненасильницькі кампанії на досвіді людей різних країн і часів, і документування нашої боротьби і історій зможе допомогти людям з інших місць і інших часів. Дане керівництво, створене для практичних занять з розширення суспільних можливостей WRI (WRI’s Nonviolent
Social Empowerment), може використовуватися окремими людьми або групами для визначення того, яка інформація необхідна для розбудови практичних занять чи кампанії. За допомогою цього керівництва можна також нагадати собі, які питання слід розглянути під час організації кампанії.
Огляд
► Природа кампанії чи руху: Що становило/становить проблему? Коли це почалося/закінчилося?
► Географічний і (короткий) історичний контекст
► Учасники: Хто (аналіз класового, расового/етнічного, гендерного, релігійного, вікового, сексуального і інших аспектів складу учасників, зокрема — можливостей, які вони мають) здійснював ці зміни в різних фазах руху?
Хронологія
► Початкова точка
► Чи були різні фази?
► Чи були окремі моменти розширення?
► Які були пікові моменти?
► Які ішні ключові події відбулися?
Ненасильство
► Чи оголошувалося публічно прагнення уникнути насильства?
► Чи піднімалося це питання? Чи було прийнято будь-яке рішення, якщо так, яке?
► Чи було оголошено про публічну політику ненасильства?
► Якщо так, що розумілося під ненасильством?
► Чи була загальна згода з цього питання? Які розбіжності спостерігалися навколо цього питання?
► Яких заходів було вжито для здійснення політики ненасильства?
► Чи виглядало, що кампанія змінює суспільні цінності у бік ненасильства?
► Чи були окремі джерела натхнення стосовно типу акції або способів організації?
Засоби
► Як використовувалися офіційні канали, лобіювання, виборчі процеси або конституційні механізми, з яким результатом?
► Як ви намагалися використовувати найбільш популярні ЗМІ?
► Які роль це відіграло, який вплив справило?
► Як ви намагалися розробити або використати свої власні або альтернативні ЗМІ? Який був результат?
► Чи намагався ваш рух встановити альтернативи? Що таки сталося?
► Які засоби ви використовували для створення культури руху чи почуття особистої участі? З яким ефектом?
► Чи використовували ви тактику відмови від співпраці? На якій стадії? З яким результатом?
► Чи намагалися ви безпосередньо підривати або бойкотувати діяльність, проти якої була спрямована ваша кампанія? На якій стадії? Чому приділялася найбільша увага? За чиєю участю? З яким результатом?
► Як ви використовували традиційні засоби протесту? Як ви поєднували їх з іншими методами?
Організація
► Чи було досягнуто згоди учасників кампанії/руху щодо формальної структури?
► Які неформальні структури грали важливу роль?
► Чи здійснювалося в кампанії/русі колекивна структура організації і прийняття рішень?
► Як здійснювався зв'язок між кампанією/рухом і іншими групами/рухами?
► Яке значення це мало для побудови коаліції? За якими критеріями створювалися альянси?
► Як рух задовольняв потреби активістів у навчанні, рості, відпочинку, для підкріплення їхньої участі?
► Як рух розв'язував можливі суперечності між потребами безпеки і бажанням взяти участь?
► З якими репресіями очікував стикнутися рух? Яку підготовку було проведено для підтримки людей, яких це торкнеться найбільшою мірою?
► Чи мав рух чіткий графік і поняття стратегічного розвитку?
► Як рух розвивав свої ресурси (людські, суспільні, економічні)?
Цілі і здобутки
► Які були первинні цілі кампанії/руху?
► Як вони еволюціонували? Чому?
► Чи стояла мета уповноваження учасників? У який спосіб?
► Як оформлювалися цілі, наприклад, якого типу були гасла?
► Чи мала кампанія/рух достатню гнучкість для перегляду мети, наприклад, щоб реагувати на окремі події або домогтися успіху?
► Яких змін очікувала кампанія/рух від установи, що має владу, або від тих, хто “отримує зиск” від свого панівного становища (наприклад, перетворення, пристосування низки вимог, того, що вони муситимуть прийняти вимоги, розпаду/розформування)?
► Наскільки були досягнуті коротко- середньо- і довгострокові цілі?
► Які були побічні ефекти (як позитивні, так і негативні)?
► Чи припустився противник будь-яких помилок, які серйозно допомогли кампанії/руху?
Уповноваження
Всі попередні питання мали певний стосунок до уповноваження, але цей завершальний розділ безпосередньо звертається до цієї теми. Відповіді повинні включати такі виміри, як повноваження в межах руху, надані повноваження і повноваження стосовно когось або чогось.
► Кому були надані повноваження(для вступу, поділу відповідальності, прояву ініціативи, підтримки активності)?
► Що зіграло роль у почутті уповноваження (наприклад: тренінг, довіра між учасниками групи, досягнення стратегічних цілей)?
► Як досвід, отриманий на різних фазах руху, вплинув на почуття уповноваження?
► Як щодо людей, які були залучені, але не відчули себе вповноваженими? Чому так сталося (в силу зовнішніх або внутрішніх чинників)?
► Як стратегії уповноваження обговорювалися або розроблялися на персональному, груповому і соціальному рівнях?
► Чи були який-небудь учасник або група позбавлені повноважень і чому? Який вплив це справило на кампанію?
РОЗДІЛ 6. Організація ефективних ненасильницьких акцій.
Посилка протестного повідомлення — запорука успіху акції
Автори: Йорген Йогансен і Брайан Мартин
Що робить протестну акцію успішною? Організатори мають багато можливостей на вибір: що, коли, де, як і хто. Дивлячись на те, як авдиторія може відгукнутися на повідомлення, можна побачити основні напрямки.
До міста прибувають голови урядів. Давайте організуємо протест! У нас буде масовий мітинг і марш. Хто хоче, може блокувати дорогу. Ми якомога поширимо свої думки про нерівність, експлуатацію і агресію.
Але секундочку. Чи буде такий вид протесту ефективним? Чи змінить він погляди людей, чи мобілізує підтримку, чи допоможе прийти до нового суспільства? Або, натомість, призведе до упереджених думок, відштовхне потенційних союзників і забере енергію, яка може піти на більш ефективні ініціативи? І взагалі: що це означає — “бути ефективним”?
На такі питання не існує простих відповідей. Акції мають багато різних результатів. Багато з них не складно виміряти, а деякі загалом переоцінюються. Важко зважити всі “за” і “проти”: це настільки ж емоційна матерія, наскільки раціональна.
Контекст
Акції треба розробляти, враховуючи контекст. Те, що підходить для однієї ситуації, може виявитися цілком контрпродуктивним для іншої. Закони, ЗМІ, поліція, культура, релігія, громадянське суспільство і багато інших чинників є дуже різними, скажімо, в Буркіна-Фасо, Німеччині, Непалі, Індонезії і Китаї.
1930 року в Індії Ганді волів побудувати кампанію навколо солі, символу сили для індійців через британські закони про сіль. Що могли б використовувати як символ сили протестуючі в сьогоденних Свазіленді чи Швеції? Акції повинні розроблятися з глибоким знанням місцевих умов. Як головне правило: історії успіху ніколи не можна копіювати, вони мають давати натхнення і використовуватися як корисні приклади для навчання.
Необмежені в часі голодні страйки дуже по-різному оцінюються у християнському та індійському суспільствах. Для атеїстів і християн самопожертва означає багато, тоді як індуїзм обіцяє своїм віруючим тисячі життів — це велика різниця! В країні, де активіст піддається ризику тортур, тривалого ув'язнення або страти, громадянська непокора означає інше, ніж там, де передбачається лише штраф або кілька тижнів ув'язнення у пристойній тюрмі. Мудрість активістів у тому, щоб у країнах з суворою цензурою і контрольованими державою ЗМІ діяти в інший спосіб, ніж там, де вільні і опозиційні ЗМІ регулярно освітлюють демонстрації.
Вибір способу дій
Існує два головні типи акцій: (1) опозиційні і (2) скеровані на просування. Перші зосереджуються на тому, з чим організатори не погоджуються, а другі — на альтернативах, які вони пропонують. Серед акцій кожного типу є багато варіантів. Здебільшого набагато легше створити позитивний імідж тоді, коли може бути побудована альтернатива. Сказати “Ні!” легко, так роблять усі, але часто це може сприйматися як безпорадність або перешкода прогресу. Пропонування альтернатив потребує більшого, але часто сприймається як конструктивна пропозиція.
Демонстрація в Куіто, Еквадор ФОТО: ACCIÓN ECOLÓGICA ECUADOR
Зсередини кожної з головних категорій знову виникає вибір: пряма дія або непряма. Пряма дія означає, що активісти самі роблять щось стосовно проблеми або конфлікту. Це може бути перекриття вулиці міста для надання дороги пішоходам. Або захоплення будинку і перетворення його на культурний центр. Коли активісти знищують генетично модифіковані рослини Genetix Snowball на полях Британії, вони таким чином не тільки вимагають оголошення таких полів поза законом, але знищують рослини власноруч. Акції такого типу часто-густо є незаконними і ризикованими. Їх сенс у тому, що активісти самі, безпосередньо роблять вибір: вони здійснюють пряму дію. Непрямі дії включають звернення до когось іншого, як-то політиків чи керівників бізнесу, щоб вони відповідали на вимоги або розібралися в несправедливій ситуації. Зверніть увагу, що за диктатуру такий запит може стати формою прямої дії, бо це є прикладом свободи слова.
Для обох видів дій, як прямих, так і непрямих, потрібно розробляти додаткові типи акцій. Творчість, фантазія і експерименти грають тут вирішальну роль.Так само, як виробники зброї щороку пропонують нову, більш досконалі зразки, активісти мають розробляти нові форми дій. Добрі приклади мають бути протестовані, задокументовані і пристосовані для використання в інші часи, в інших місцях і обставинах.
Пряма дія може бути законною або незаконною (громадянська непокора), а громадянська непокора може бути або символічною/непрямою, прямою дією. Зображення з "Посібнику Ліги противників Війни". Автор: Ед Гедельман
Різні авдиторії
Стосовно багатьох проблем існує три головні групи: активісти, опоненти і треті сторони. Коли група хоче кинути виклик репресивному урядові, активістами є люди, залучені до протестів. Опонентами є уряд і його установи, наприклад, поліція і військо. Третю сторону представляють ті, хто не є безпосередньо залученим до боротьби: широкий загал і більшість народу в інших країнах. Унаслідок акції люди можуть припиняти бути третьою стороною і ставати активістами, і навпаки. Однією метою є залучити більше людей. У більшості випадків ЗМІ є переносниками інформації/пропаганди і повідомлень про події і поширення її серед загалу.
Для аналізу положення людей відносно проблеми див. вправу “Спектр чи союзники”, стор. 130; детальніше про ЗМІ див. розділ “Роль ЗМІ”.
Відповідність методів/ЗМІ до майбутньої авдиторії
Так само, як вивчення авдиторії, корисно придивитися до взаємодії між авдиторією і способами дій активістів. Медіагуру Маршал Маклуен казав: “ЗМІ і є саме повідомлення”. Наприклад, телебачення підштовхує до певного способу сприйняття світу, незалежно від того, що показується на екрані. Особисті розмови дають інший ракурс.
Для активістів так само: засіб інформування — буквально спосіб дії — є повідомленням. Згідно точки зору, що в психології називається теорією когнітивної відповідності, авдиторія робить висновки стосовно мотивацій вчинків людей відповідно до послідовності їхніх дій. Якщо активісти погрожують або вчиняють насильство — наприклад, підривають бомби, здійснюють теракти або захоплюють заручників — багато хто зі спостерігачів вважає, що активісти мають на меті руйнацію суспільства. Метод, в даному випадку руйнація, сприймається як відображення мети. Наприклад, після подій 9/11 багато людей в США вважали, що метою Аль-Каєди є руйнація американського суспільства. Це було неправильне повідомлення. Дуже мало громадян США знали, що ключові цілі Осами Бін-Ладена стосувалися політики уряду США щодо мусульманського світу.
Те ж саме застосовно і в набагато менших масштабах. Якщо робітник на пікеті різко висловлюється про менеджера, повідомленням є зневага і неповага, що може відштовхнути авдиторію від повідомлення про занадто низьку заробітну платню і погані умови праці.
Дії стають більш потужними, коли використаний метод — засіб інформування — відповідає повідомленню. В рамках руху за громадянські права в США добре одягнуті чорні входили в ресторації, призначені тільки для білих, і тихо та спокійно сиділи біля буфетної стійки, не реагуючи на образи і поліцейські провокації. Їхня присутність і поважна поведінка надсилала потужне повідомлення, яке збігалося з їхньою короткостроковою метою (рівний доступ до ресторанів), а також із довгостроковою метою — домогтися расової рівності. З іншого боку, образи з боку білих клієнтів і агресивні дії поліції, спрямовані тільки на чорних в ресторані, надсилали повідомлення про те, що сегрегація є системою расизму, виключення з суспільства і агресії. Ці потужні повідомлення допомогли дискредитувати сегрегацію серед загалу на решті території Сполучених Штатів і в усьому світі.
Реакція на атаку
Протестувальники часто потрапляють під атаку: їх можуть паплюжити, цькувати, бити, арештовувати, ув'язнювати, навіть убивати. Можуть чинити перешкоди їхньому спілкуванню, захоплювати їхні офіси, вилучати або ламати обладнання. Такі атаки влади є руйнівними і дорого обходяться, шкодять моральному духові і можуть призвести учасників руху до смутку. Але за правильну тактику і підготовку, та якщо пощастить, деякі атаки можна використати для удару по тим, що атакують. Це не легко і не часто трапляється, але може бути дуже ефективним.
Злодії та їх прибічники зазвичай використовують п'ять способів стримування обурення їхніми атаками:
► приховування атаки
► знецінення жертв
► брехлива інтерпретація того, що трапилося (зокрема брехня, зменшення наслідків і звинувачення інших)
► використання офіційних каналів для показу видимості правосуддя
► Залякування та підкуп жертв нападу та їх прихильників.
Наприклад, після побиття протестівальників поліцією остання та її прихильники можуть скористатися кожним із методів, описаних вище.
► Поліція часто намагається побити протестувальників за відсутністю свідків і камер.
► Поліція, політики і коментатори паплюжать протестувальників як безпринципних, чорноротих матусиних синків з поганою поведінкою, проплачений натовп (професійних протестувальників), відморозків, мерзотників, злодіїв або терористів.
► Вони заявляють, що поліція виконала свій обов'язок, що протестувальники поводились брутально і порушували громадський лад, і що це поліція піддалася нападу з їхнього боку.
► Коли протестувальники подають законні скарги або йдуть до суду, це рідко має серйозні наслідки для брутальних поліціянтів. Взагалі весь процес так затягується, що люди втрачають цікавість до нього, а тим часом активісти заплутуються у спеціальних термінах і відволікаються від протестної діяльності.
► В багатьох випадках протестувальники не висловлюються до кінця через страх перед поліцейськими репресіями; на суді вони можуть піти на мирову задля розв'язання справи, часто така угода містить пункт про мовчання.
Можна перешкодити використанню кожного з п'ятьох способів.
* Докладніше про подолання психологічних наслідків див. розділ
“Подолання стресу і напруги”.
Висновки
Під час прийняття рішення, проти чого, як і коли протестувати, корисно подумати про авдиторію і повідомлення.
Контекст
Акції слід розробляти з урахуванням контексту. Те, що годиться для однієї ситуації, може виявитись цілком контрпродуктивним для іншої.
Вибір способів протесту
Існує два головні типи акцій: (1) опозиційні і (2) просувальні. Перший тип зосереджується на тому, з чим не згодні протестувальники (дії, політика тощо), а другий — на альтернативах.
Авдиторії
Як взаємодіють авдиторія і методи протесту? Опоненти, треті сторони і самі активісти є важливими авдиторіями.
Відповідність цілям
Як методи активістів відповідають їхнім цілям? Якщо є чітка відповідність, більш імовірно, що слушне повідомлення буде отримано адресатами.
Атаки
Як буде сприйнято атаки? Украй важливо бути готовими до протидії таким способам, як приховування, знецінення, брехлива інтерпретація, офіційні канали, залякування і підкуп.
Закінчення: документування, оцінка і поширення
Для того, щоб зробити акції більш ефективними, активістам треба вчитися на попередньому досвіді. Вони мають документувати і оцінювати те, що вони роблять, і робити цю інформацію доступною для інших. (Див. “Оцінка акції”). Подібно до того, як студенти військових коледжів вивчають історичні битви за допомогою лекторів та підручників, активісти повинні будувати свою систему знань для наступних поколінь учасників громадських рухів. Це потребує серйозної, критичної оцінки планування, акцій і здобутків. Вивчати помилки так само важливо, як святкувати перемоги. Такі оцінки треба зробити доступними для інших активістів, з урахуванням різних мов і контекстів. Це велике завдання. Є багато акцій, на прикладі яких можна вчитися!
* Це скорочена версія статті, опублікованої в Gandhi Marg, Vol. 29,
No. 4, January-March 2008, pp. 503-519. You can access the full article at:
http:/
Ненасильницька акціяв Сант'яго, Чилі. ФОТО: Архіви ROBERTA BACIC
РОЗДІЛ 6.1. Подолання стресу і напруги під час акції
Подолання стресу і напруги під час акції
Автор: Роберта Басис (Roberta Bacic), з подякою Клему Маккартні (Clem McCartney)
Люди протестують із багатьох причин, але часто через те, що стикаються з ситуацією, на яку треба реагувати, відстоюючи свою думку. Реальність, з якою ми стикаємося, незалежно від того, чи ми опинилися в ній, чи інші, заохочує нас до дії, до реакції, виклику або зміни того, чого ми зазнаємо чи бачимо. Ми забуваємо серйозно розглянути можливі наслідки будь-якого зробленого нами вибору. Позитивні наслідки часто надають сили. Негативні наслідки можуть відняти її. Ми повинні думати про обидва варіанти, щоб підготуватися до подальших кроків, а також для того, щоб вони не стали для нас несподіванкою і щоб не постраждати від пов'язаного з цим стресу.
Наслідки участі в протесті
Під час протесту можна опинитися в ситуації, яка доведе протестувальників до межі і змусить ризикувати. У такому випадку негативні наслідки є неминучими; найімовірніше за все виникне страх. У випадку незахищеності і страждань разом виникають такі почуття: страх перед арештом, страх перед осудом, страх перед тортурами, страх бути упійманим під час незаконного мітингу, страх зради, страх чергового разу не досягнути мети, страх перед невідомим (що станеться, якщо мене заарештують?) а також перед відомим, будь то погрози, отримані по телефону, або обізнаність про те, що сталося з іншими. Нам необхідно знати, що може бути зроблено, щоб уникнути цих наслідків або впоратися з ними у разі їх виникнення. Нам допоможуть три людські чинники: довіра і солідарність із поплічниками-протестувальниками, добре тренування і емоційна підготовка та підведення підсумків.
Деякі наслідки, до яких слід готуватися
1. Подолання наслідків страху
Коли ми думаємо про травматичні наслідки, то одразу згадуємо про наслідки фізичні, зокрема про те, як нас потягнуть, заарештують, поб'ють або порушать наші громадянські права. У деяких суспільствах такий ризик набагато більший, ніж в інших; у найбільш мілітаристських і авторитарних країнах люди, що протестують, є особливо відважними. Але всі ми зазвичай відчуваємо певну тривогу або страх і принаймні свідомі ризику фізичного болю чи дискомфорту. Ці страхи можуть скувати нас. Але ігнорувати їх не годиться. Якщо ми не готові, наша природні реакція на ситуацію може призвести до ще більших неприємностей. Наприклад, може з'явитися внутрішнє спонукання бігти, але в такому випадку ми втратимо дисципліну; а ті, хто нам протистоїть, можуть захотіти атакувати саме в цей момент. Отже, важливо бути підготовленими емоційно, раціонально і практично. Дуже корисним є тренінг з контролю страху. (Див. вправу “Наслідки страху”).
2. Страх перед виходом на публіку
Треба бути свідомими того, що ми збираємося обстоювати думку, відмінну від традиційної. Не так важко поділитися своїми почуттями приватно, з тими, хто поділяє наші погляди, хоча і тут може непокоїти можливість зради. Виходити на публіку набагато важче. Адже люди протестують не тільки проти держави, але й проти загальних переконань. Головна причина, з якої треба протестувати — потреба кинути виклик цим суспільним угодам, але знання цього не робить завдання легким. Ми показуємо себе. Ми думаємо про “Жінок у чорному” в Ізраїлі, які просто стояли, як мовчазні свідки того, що вони не могли прийняти у своєму суспільстві. Зараз така форма свідчення використовувалася в Сербії, Колумбії та інших місцях. Солідарність зі своїми колегами в таких ситуаціях дуже важлива, оскільки вона створює атмосферу і стосується наших почуттів. Навіть ті, хто впевнений у собі, може мати тривоги, які йому потрібно усвідомити і розібратися з ними. (корисна вправа “Шеренга спору”).
3. Самопідготовка до подолання напруги
Інші ризики та їхні наслідки можуть бути менш уловимими, але саме з цієї причини вони є такими, що викликають найбільшу напругу. Ми можемо стикнутися з несподіванками і образами, з насмішками чи знущаннями з боку сторонніх або поліції. Тут знову спадають на думку “Жінки у чорному”; вони зазнали образ та ворожого ставлення до себе з боку агресивно налаштованої публіки, але залишалися мовчазними і не реагували на це. Це може створювати емоційну напругу. Рольове програвання ситуації заздалегідь допомагає емоційно підготуватися і більш повно зрозуміти мотивації (і страхи) наших опонентів. Солідарність і впевненість у своїх товаришах-протестувальниках знову-таки важливі і частково ґрунтуються на таких репетиціях. Преса, яка може спаплюжити нас усіма видами помилок, може похитнути нашу віру і мотивацію. Підготовка до таких образ допомагає впоратися з ними в реальній ситуації.
4. Постановка себе на місце іншого
Ми можемо навіть самі домагатися образ на свою адресу як частини заяви, що її намагаємося зробити, як, наприклад, тоді, коли протестувальники намагаються поставити себе в ситуацію людей, яких вони захищають. Багато груп влаштовували вуличні театри на узбережжі Гуантанамо, де грали ролі ув'язнених і охоронців; назовні виходили несподівані почуття, що їх учасникам часом було важко контролювати. Наприклад, “ув'язнені” могли починати відчувати себе ображеними, тоді як “охоронці” відчували або завеликий ентузіазм при входженні в роль, або різку відразу. У будь-якому з цих випадків учасники можуть почувати себе оскверненими й заплямованими. Для того, щоби впоратися з такими почуттями, їм необхідно було підготуватися до таких своїх реакцій завершенні заходу пройти ретельний, точний розбір. Іншим прикладом є протест навколо агропромислового підприємства, коли волонтери використовували свої власні тіла для імітації шматків м'яса. Реакція могла бути від почуття справжнього ентузіазму і свободи від участі в акції до протилежного — стурбованості через ситуацію, в яку вони себе ставили.
5. Подолання почуття втрачених ілюзій
Іноді виникають певні проблеми до і під час протесту, але справжні наслідки приходять пізніше, якщо виглядає, що наші дії не мали успіху. Широкі протести проти війни в Іраку 15 лютого 2003 року не зупинили війну. Справдилися наші найгірші побоювання. Не було несподіванкою, що багато людей позбавилися ілюзій і втратили віру в успіх. Природно, що вони питали: “Чи варта гра свічок?”. Вони не могли хотіти брати участь в інших, майбутніх акціях, присвячених цьому чи іншим питанням, вважаючи їх марними. Що можна зробити для подолання такого розчарування? Нам потрібні можливості для того, щоб разом поміркувати над тим, що сталося і які уроки ми можемо витягнути з цього досвіду. (див. “Оцінка акції”). Нам треба відкоригувати свої сподівання. Протести важливі для того, щоб показати нашу силу, але самі по собі вони не зупинять війну.
6. Що робити з успіхом
Парадоксально, але з тим, що зовні виглядає успіхом, ми можемо мати такі самі труднощі, як у випадку невдачі. Прикладом може бути те, коли сили безпеки діють гуманніше, ніж ми очікували, або коли можновладці приєднуються до нас і виглядає, що вони хочуть розглянути наші вимоги. Такі результати можуть спантеличити, якщо ми підготували себе до конфронтації. Що станеться з усім адреналіном, що утворився в нашому організмі? Що такі події привнесуть до нашого аналізу? Чи не помиляємося ми, роблячи аналіз? Чи повинні ми більше довіряти системі? Або чи не дурять нас за допомогою солодких слів? Рух може досягти більшої солідарності, коли стикнеться з жорстким протистоянням, і може розділитися за його відсутністю. Отже, нам треба бути готовими до знання того, які відповіді є найбільш ефективними і перевірити, що є можливим. Потім, коли чи якщо це станеться, ми будемо більш здатними до колективної оцінки ситуації і відповідних дій.
7. Коли рівень агресії зростає
Багато з нас були шоковані тією агресією, що виникає під час ненасильницьких протестів — і не тільки з боку противників протестувальників. Хвиля агресії може піднятися серед нас самих, коли влада поводиться з нами грубо. Навіть якщо ми не реагуємо, таке почуття може спричинити великий дискомфорт і сумніви. Або наші протестувальники можуть збунтуватися, і тоді ми будемо повинні вирішити, як на це реагувати. Чи ми приєднуємося до руху, залишаємо його або не відступаємо, продовжуючи протестувати у ненасильницький спосіб, як планувалося раніше? В таких ситуаціях залишається мало часу на роздуми, тому можливості треба розглядати заздалегідь. Ми повинні мати свої чіткі альтернативи, щоб мати можливість спокійно прийняти рішення (див. вправи “Прийняття рішень” і “Рольові ігри”).
Різні контексти
На півночі доводиться протестувати в умовах держав і культур, які вважаються ліберальними і демократичними. Так само ми можемо бути в умовах авторитарного режиму. Але не варто думати, що в ліберальних і демократичних країнах протестувати легше, позаяк у деяких країнах влада може дуже жорстко ставитися до протестів.
Інші чинники можуть визначати потенціал і межі протесту. Суспільство може бути закритим чи відкритим. У закритому суспільстві ризики більші, бо дисиденти можуть зникати, і можливість будь-якого спостереження дуже мала. Країна може мати працюючу систему правосуддя, незалежну від уряду, яка може перешкоджати порушенням прав людини. Культура суспільства теж є значним чинником, бо вона може вимагати пристосування і поваги до влади. Або суспільство може почуватися слабким та вразливим для тиску з боку сучасності та інших країн; в таких ситуаціях будь-яка форма протесту може розглядатися як нелояльна і деструктивна.
Оскільки в деяких ситуаціях протест є більш важким, ніж в інших, всі обговорювані тут проблеми можуть виникнути у будь-якому контексті, хоча і з різною інтенсивністю.
* Докладніше про контексти см. також “Відправлення протестного повідомлення”.
Висновки
Готуючись до тієї суміші різних емоції і реакцій, що може виникнути внаслідок наших протестів, будуємо солідарність зі своїми колегами-протестувальниками, аналізуємо і розбираємо наслідки наших дій для нас самих, ми краще підготовлені до того, щоб продовжити боротьбу за краще суспільство, навіть у тому разі, якщо знаємо, що цього не буде досягнуто протягом нашого життя, якщо взагалі впевнені, що досягнемо цього.
Однак, якщо ми не готуємося як слід і не здатні добре впоратися з наслідками, ми можемо закінчити, не надавши допомоги нікому, навіть самим собі. Ми можемо розчаруватися і вирішити здатися чи вибрати іншу стратегію, яка виявиться контпродуктивною, наприклад, участь у великій політиці чи застосування сили. Або почати здійснювати протест заради протесту, без найменшого стратегічного сенсу. У такому випадку з першого погляду здається, що рух все ще бере участь у боротьбі, і інші можуть захоплюватися нашою стійкістю, але він вже втратив мету, задля якої витрачається вся енергія. Неефективність і відсутність мети може відштовхнути інших від участі. Якщо, на мою думку, ми повинні протестувати, ми повинні також добре готуватися: визначати ризики для свого фізичного і емоційного стану і здійснювати кроки для того, щоб бути впевненими, що подолаємо ці ризики і продовжимо боротьбу у позитивний та ефективний спосіб, зберігаючи вірність своїм ідеалам. Останнім, але не найменш важливим є наступне: давайте дедалі намагатися, робити все з задоволенням і в такий спосіб дамо миру шанс. Не ми перші, не ми останні.
РОЗДІЛ 6.2. Використання гумору
Гумор і ненасильницькі акції
Майкен Соренсен (Majken Sorensen)
Ненасильницькі акції зазвичай влаштовуються для боротьби з серйозними проблемами. Таким чином, розгляд акції з гумористичної точки зору може здатися дивним шляхом вирішення проблеми і тому не буде вибрано в першу чергу. Тим часом, гумор і серйозність можуть виявитися пов'язаними між собою набагато ближче, ніж здається з першого погляду. Майже завжди добрий гумор росте на протиріччях і абсурді; ненасильницькі акції часто скеровані на те, щоб указати на протиріччя між тим світом, який є, і тим, яким ми хотіли б, щоб він був. Гумор є потужним засобом, тому що він перевертає відомий нам світ догори дном, уникає логіки і міркувань, що є невід'ємною частиною решти нашого життя.
З чого почати?
Якщо гумор не приходить до вас легко, не губіться — цьому можна навчитися. Спостерігайте за опонентами: якщо їхні дії розходяться зі справами, чи не може це слугувати основою для доброго жарту? Що більше ви наблизитеся до того, що каже і що робить ваш опонент, то краще спрацює гумор. Майже всі диктатори кажуть, що все, що вони роблять, вони роблять “на благо народу”. Ствердження такого штибу спростовуються їхніми діями.
Мудре використання гумору
► Не передайте куті меду — гумор слід використовувати поміркованно, він спрацьовує тоді, коли доповнюється серйозним повідомленням.
► Обережно вибирайте об'єкт вашого гумору!
Клоунада навколо демонстрації за свободу протестів. Лондон, Великобританія. ФОТО: IPPY
Якщо ви проводите політичну акцію, вам потрібно політичне повідомлення, і ви маєте влучати в точку. Зовнішній вигляд людей, манера спілкуватися чи сексуальна орієнтація не є добрими предметами для жартів. Жарти на ці теми, як правило, не дозволяють достукатися до інших людей, а також відволікають увагу від політичного повідомлення, яке ви хочете зробити. Наприкінці даного розділу наведено два приклади акцій, які дотримувалися політичної теми і не були уведені в сторону.
Чому слід використовувати гумор?
Використання гумору в акціях може бути корисним з кількох причин. По-перше, це буде весело для самих учасників акції. Гумор має потенціал запобігання і подолання розчарування активістів, хоча і не є панацеєю. Використання гумору також дозволяє підвищити шанси привернути увагу ЗМІ, потенційних прибічників і сторонніх глядачів. Більш імовірно, що журналісти, які знають, що отримають добрі світлини і живі розповіді, покажуть те, що ви анонсуєте.
Якщо ви є частиною невеликого руху, який хоче розширитися, гумор покаже потенційним учасникам, що навіть незважаючи на те, що ви працюєте над серйозною проблемою, ви здатні насолоджуватися життям.
Сила гумору
Гумор є потужним засобом звернутися до опонента, оскільки “абсурдність” ваших дій змінить і зв'язок, і логіку раціональної аргументації. І поліція, і опоненти можуть по-різному реагувати на добрі, гумористичні акції. Вони можуть надати ідеальну можливість для створення “акції дилеми”, тобто, не має значення, що роблять ваші опоненти, вони вже програли і стають слабкішими в очах як сторонніх глядачів, так і своїх “прибічників”. Але якщо ви когось образите, будьте готовими до жорстокої реакції. Коли ви ускладнюєте своїм опонентам знаходження “відповідної” реакції (відповідної з їхньої точки зору), фрустрація може викликати насильницьку реакцію.
Приклади гумористичних акцій
Деякі речі, описані вище, можна проілюструвати двома прикладами. Ми не рекомендуємо навпростець копіювати їх, оскільки ваш контекст може бути геть іншим. Але вони можуть показати, яким потужним засобом може бути гумор:
У Норвегії 1983 року невеличка група відмовників від будь-якої служби організувала групу “Кампанія проти призову” (KMV норвезькою), з відмови від обох видів служби, військової та альтернативної. Вони хотіли розпочати суспільні дебати і змінити закон, який передбачав за відмову від служби покарання у вигляді 16 місяців тюрми. Держава відмовлялася називати це місце “тюрмою”, а натомість відмовникам було сказано, що вони “проходитимуть службу під керівництвом тюремного начальства”. Щоб запобігти наявності політв'язнів, офіційно не було ні судових процесів, ні в'язнів, ні покарання. Справи відмовників від будь-якої служби проводилися через суди тільки для ідентифікації окремого відмовника, а результат був майже однаковий: 16 місяців тюрми. Іноді прокурор не з'являвся на суді, бо результат був передбачений. KMV скористалася з цього під час однієї з своїх акцій:
Один із активістів, одягнутий прокурором, грав його роль, вимагаючи для відмовника від будь-якої служби навіть більшого покарання в силу своєї професії (він був юристом). Під час засідання суду ніхто не помітив нічого дивного, незважаючи на зайву жорстокість “прокурора”. Через тиждень KMV відправила у ЗМІ таємний відеозапис цього, насмішивши цим більшість норвезьких глядачів.
Цей приклад яскраво ілюструє силу перевертання речей догори дном. Друг засудженого, що грає прокурора і вимагає суворішого покарання, ніж передбачено законом, пародіює суд. В цій акції активісти KMV висміяли абсурдність засідання суду, на якому нічого обговорювати; Вони добилися успіху, привернувши увагу як ЗМІ, так і “пересічних людей”. На додаток до перевертання ролей догори дном, пародія на суд показала також протиріччя між словами і діями норвезької держави. Якщо політики називають Норвегію демократичною державою і заявляють, що там немає політв'язнів, чому людей відправляють у тюрму за їхні переконання? І чому це ув'язнення навіть не називається тюремним ув'язненням, а натомість — адміністративним терміном проходження альтернативної служби? Це абсурдна ситуація. За допомогою гумористичної вистави KMV відкинула всі раціональні пояснення і змусила людей зрозуміти, що в них не було сенсу.
Проте цей випадок також показує важливий момент: активіст, що використовує гумор, повинний знати контекст, де це застосовується. Якщо ви хочете уникнути тривалих термінів ув'язнення, не рекомендується використовувати подібні акції.
У другому прикладі ми перенесемося з демократичної Норвегії до диктаторської Сербії 2000 року, напередодні повалення Слободана Милошевича. З метою підтримки сільського господарства Милошевич розмістив у магазинах і публічних місцях скриньки і попрохав людей пожертвувати один динар (сербська валюта) на посів і вирощування зернових. У відповідь молодіжний рух “Otpor” (Відсіч) склав свою власну колекцію під назвою “Dinar za Smenu”. Слово “Smenu” в сербській мові має кілька значень; воно може означати зміну, відставку, звільнення, пенсію або ліквідацію. Ця акція, що складалася з великої бочки зі світлиною Милошевича, повторювалася кілька разів у різних місцях Сербії. Пожертвувавши динар, люди мали отримувати палицю, якою вони могли вдарити по бочці. Одного разу пропонувалося таке, що якщо люди не мають грошей через політику Милошевича, вони можуть вдарити по бочці двічі. Коли поліція прибрала бочку, “Otpor” повідомив у прес-релізі, що поліція заарештувала бочку і що акція мала величезний успіх. Вони заявили, що зібрали достатню кількість грошей на відставку Милошевича, і що поліція передасть йому ці гроші.
Це приклад акції дилеми, бо “Otpor” не залишив ані Милошевичу, ані поліцію простору для маневру. Якби поліція не забрала бочку, вони втратили б лице. Коли вони зробили щось, “Otpor” продовжив жартувати, називаючи це арештом бочки і говорячи, що поліція передасть Милошевичу гроші за його відставку. Режим програв незалежно від того, що він робив.
*Дисертацію Майкена про гумор і ненасильницький спротив можна знайти на сайті Центру досліджень миру і згоди університету Ковентрі (Centre for Peace and Reconciliation Studies, Coventry University): http:/
РОЗДІЛ 6.3. Робота в групах
Робота в групах
Для будь-якого ненасильницького руху існує проблема того, як готувати свої акцій. Починаючи з захоплення ядерного майданчику Сібрук (Seabrook) у Нью-Гемпширі, США 1976 року (див. “Сібрук — Виль — Марколзгейм”, стор. 96) велика кількість ненасильницьких кампаній на заході воліли використовувати модель груп зближення у поєднанні з узгодженим прийняттям рішень. Цей розділ присвячений такому стилю.
Групи зближення позицій
“Групи зближення” (ориг. “Affinity groups”) є самостійними групами чисельністю від 5 до 15 осіб. Група зближення в цьому сенсі є групою людей, які не тільки наближають свої позиції один до одного, але й знають сильні та слабкі сторони один одного, і підтримують один одного під час сумісної участі в ненасильницькій акції. Групи зближення і ради представників груп зближення становлять виклик вертикальному, заснованому на владі процесу прийняття рішень і організації, і дає учасникам акції силу для створення творчих акції прямої дії.
Вони дозволяють людям діяти разом децентралізовано, без будь-якої ієрархії, передавши повноваження з ухвалення рішень групі зближення. Групи зближення конструктивно використовувалися в масових акціях антиглобалістів у США (Сіетл 1997), антиядерних протестах в Європі і Північній Америці (почалися в 1970-ті) та інших великих і маленьких ненасильницьких акціях протесту в багатьох країнах.
З ким створюється група зближення?
Проста відповідь: з людьми, яких ви знаєте, і які мають схожі думки стосовно проблеми (чи проблем) з питання і методів проведення акції для її розв'язання. Це можуть бути люди, яких ви зустріли на навчальному семінарі, з якими разом працюєте, спілкуєтеся або живете поряд. Головним тут є те, що ви маєте взаємну довіру і вас поєднує щось, відмінне від даної проблеми. Важливим аспектом перебування в групі зближення є вивчення життєвих позицій одне одного стосовно кампанії чи проблеми і методи проведення акцій, які ви вважаєте за краще. Це може включати сумісне проведення часу, обговорення проблем і методів проведення акції, або сумісне проведення своєрідних тренінгів (наприклад, відвідування семінарів), або робота над тим, як протидіяти тактиці опонентів чи поліції (наприклад, контрдемонстраціям, кампаніям з дезінформації, агентам-провокаторам).
Ви маєте виробити спільну ідею стосовно індивідуальних та колективних вимог до результатів акції чи кампанії, можливого ходу кампанії чи акції, бажаної підтримки з боку інших і того, що ви можете запропонувати іншим. Корисно буде мати згоду з основних питань, що стосуються акції: активність, натхнення, ненасильство, глибина зв'язків, ступінь готовності до ризику арешту, коли вам може знадобитися звільнення під заставу, ваша загальна політична перспектива, методи проведення акції і т.п.
Робота в групі
Робота в групі будь-де: у власній родині, на семінарах або в постійних організаціях, є одним із основних видів соціальної активності і великою частиною роботи задля суспільних змін. Отже, важливо, щоб групи, що працюють заради змін, розвивали ефективні, задовільні, демократичні методи виконання необхідних задач, як для власних цілей, так і для цілей, спільних з іншими.
Ліквідація авторитарних та ієрархічних структур є формою демократизації груп, але це не означає відкидання всіх структур. Хороша група має сприяти творчості, спільності і ефективності у такому поєднанні, що сприяє поширенню ненасильства в нас самих та в нашому суспільстві. Функціонування доброї групи є результатом дій структур співробітництва і розумної, відповідальної участі членів групи.
Угоди чи основні правила
Навіть якщо це неформальна група і кожен її учасник почувається вільно, групова угода все одно є важливою. Груповий договір або правила участі в семінарі чи групі, з якими погоджується кожен, є дуже корисним керівництвом у процесі роботи групи. До нього можна звертатися у випадку, якщо виникають якісь труднощі. І, звичайно, його можна змінювати чи адаптувати. Що туди включити, вирішує група. Наприклад, група може погодитись почати мітинг у певний час, пропонувати рівну участь, ухвалення рішень консенсусом, виконувати роботу по черзі, одночасно мати тільки одного речника, говорити тільки за себе, дотримуватися вимог конфіденційності, не забороняти і не вважати дурними ніякі питання, не дозволяти образи, діяти тільки на громадських засадах, тощо. Зараз багато людей добре знайомі з цими основними правилами, тож організатори можуть скласти список пропозицій, які прийме група. Тут важливо мати активну підтримку кожного учасника групи, щоб укласти “договір” одне з одним.
Єдиним питанням, що може потребувати прояснення, є значення слова “конфіденційність” для такої групи. Чи означає воно, що за межі семінару не виноситься ніяка інформація, або те, що більш загальні, широкі теми з обговорюваних на семінарі, можна обговорювати поза його межами, але не можна наводити ніяких цитат чи приписувати їх конкретним людям? Або чи означає воно всього лише заборону повторення особистих розповідей членів групи? Що довше триває семінар або що більш значною чи особистою є проблема, що менш досвідчені люди працюють у групі або що більш чутливою є тема, то більше часу може знадобитися на прояснення і узгодження основних правил. Не забувайте, що при зміні ситуації, в якій знаходиться група, можна переглянути “договір” і вирішити змінити “правила”. Це становить важливу відмінність між правилами, встановленими для групи зверху, і правилами, які група узгоджує сама всередині себе, щоб дотримуватися їх за власною волею.
*Див. Також “Принципи ненасильства”.
Організація зустрічей групи
Для того, щоб виконати своє завдання, групи часто призначають координаторів. Члени групи часто змінюють одне одного в цій ролі. Координатор приймає на себе відповідальність за допомогу групі виконати певне завдання, наприклад, перехід між темами порядку денного, прийняття необхідних рішень і складання планів. Координатор не приймає рішень за групу, але пропонує шляхи, які допоможуть групі рухатися вперед. Він чи вона працює у такий спосіб, який дозволяє іншим бути обізнаними про свою відповідальність, про те, що їхні справи ведуться і що кожна людина відіграє свою роль.
Важливо підкреслити, що відповідальність координатора поширюється на групу та її роботу, а не на окремих осіб всередині групи. Більш того, людина, що дуже потерпає від проблем, над якими працює група, матиме більші труднощі в тому, щоб стати добрим координатором.
* Докладніше про координацію груп див. матеріал “‘Meeting Facilitation — The No-Magic Method”(“Організація зустрічей — не чарівний метод”), автор Беріт Лейкі (Berit Lakey) (http:/
Спеціальні ролі для зустрічей групи
Зміна одне одного в різних ролях у групі допомагає окремим учасникам отримати досвід в різних осередках діяльності групи і посилює групу зближення. На додаток до координатора зустрічей (який допомагає групі з порядком денним), існують інші ролі для підтримки роботи групи. Ці спеціальні ролі стають дуже корисними, якщо група більш численна чи хосе приділити особливу увагу покращенню своєї роботи з окремих питань.
► Співкоординатор, який допомагає координаторові.
► Відповідальний за запис рішень групи, який гарантує наявність їх копії в кожного учасника, таким чином, всі вони знають, які рішення прийняла група.
► Відповідальний за час, який допомагає групі знати, наскільки точно вона дотримується свого розкладу і який прогрес має у виконанні пунктів порядку денного.
Часом можуть бути корисними й інші ролі, особливо якщо група має проблеми, що повторюються. Наприклад, “спостерігач за процесом” може спостерігати за характером участі і робити пропозиції з покращення динаміки чи піднімати питання, що стосуються жорстокої поведінки, силових ігор або дискримінації (расової, гендерної, класової, вікової) в групі. “Спостерігач за настроєм” міг би приділяти особливу увагу не вираженим явно емоціям, невербальній комунікації (включаючи конфліктну поведінку) чи рівням енергії в групі, роблячи пропозиції з покращення атмосфери в групі до того, як з'являться проблеми.
* Адаптовано з Tri-denting It Handbook, Third edition, доступно на
http:/
Ролі в групі зближення під час акції
Протягом ненасильницької акції група зближення вирішує, які ролі потрібні для акції, і люди вибирають, що вони робитимуть. Для успіху акції і безпеки учасників життєво важливі ролі підтримки. Ролі, перелічені в цьому Підручнику (див. “Ролі під час, до і після акції”, стор. 86) є загальними, але не повинні сприйматися як готовий рецепт для всіх акцій. Різні акції потребують різних ролей. Кожна група має думати над потрібними їй задачами та їх виконанням на ранньому етапі планування. Іноді люди можуть брати на себе більше однієї ролі, тобто спостерігач за законністю може бути водночас людиною, що надає першу допомогу, підтримує контакт із поліцією чи навіть відповідати за зв'язки зі ЗМІ. Головне, щоб усі необхідні ролі виконувалися, всі перед початком акції розуміли область своєї відповідальності і ніхто не брав на себе обов'язків, що їх не здатний буде виконати. (Джерело: http:/
Ухвалення рішень
Всередині ненасильницьких рухів, і особливо під час прямих ненасильницьких дій прийняття рішень потребує особливої уваги. Ненасильство — це більше, ніж просто відсутність насильства; воно тісно пов'язано з питаннями сили, методами прийняття рішень. Щоб уникнути нових форм домінування всередині групи, процеси обговорення та прийняття рішень у ній повинні бути колективними і такими, що зміцнюють самооцінку учасників. Прийняття рішень консенсусом має на меті спонукати всіх до участі і висловлення своїх думок, намагання знайти підтримку рішень у групі шляхом включення всіх членів групи в процес ухвалення рішень. Вірогідно, що рішення, ухвалене консенсусом, знайде більшу підтримку в членів групи. Консенсус можна використовувати в багатьох ситуаціях, що виникають у групі, а особливо корисним він є тоді, коли група готується до проведення ненасильницьких акцій одне з одним. Деякі групи приймають таку систему, де спочатку треба прийти до консенсусу, але якщо це не вдається протягом розумного часу, відбувається голосування. Проте в невеличких групах зближення це не є необхідним.
Беручи участь в жіночому мирному таборі в Ґрінем Коммон в Англії у 1980-х, американська письменниця-феміністка і інструктор з ненасильницького спротиву Starhawk відчула культурний шок. “На відміну від нашого (американського) стилю консенсусу, прийнятого на Західному узбережжі, який включає координаторів, порядок денний, плани і формальні процеси, їхня зустрічі виглядали такими, що взагалі не мають структури. ... Я знайшла там чудове відчуття свободи і енергію дискусій, вільних від формалізму. Процес узгодження, який я до того знала і практикувала, після цього виглядав надмірно контрольованим і контролюючим... В той самий час процес в стилі Ґрінем мав свої недоліки. Бажання групи діяти, а не говорити, спричиняє неусувне зміщення у бік більш екстремальних, войовничих дій. За відсутністю координації більш крикливі жінки та жінки з більш гучними голосами домінували в дискусіях. Жінки, які мали певні страхи, свої підходи ч альтернативні плани, часто залишалися непочутими. Кожна група потребує розвитку процесу прийняття рішень, який відповідатиме її унікальним обставинам. Баланс між плануванням і спонтанністю, між формальним процесом і неформальною свободою для всіх, завжди є живим і динамічним, він постійно змінюється. Жоден спосіб не пасує для всіх груп.” (Starhawk, Truth or Dare : Encounters with Power, Authority and Mystery. [Harper Collins 1987]).
Наступне стосується здебільшого прийняття рішень консенсусом, але важливо врахувати попередження Starhawk щодо того, коли не слід використовувати консенсус:
а) Коли відсутній “груповий розум” (тобто, якщо люди не цінують зв'язки у групі вище від своїх особистих бажань, консенсус перетворюється на вправу з фрустрації);
б) Коли нема позитивних варіантів (тобто, якщо група має вибирати між розстрілом та шибеницею);
в) Коли ви підійшли близько до них (“найрозумнішим буде призначити тимчасового лідера”);
г) Коли питання тривіальне (“кинути монетку”);
д) Коли група не має достатньо інформації.
Прийняття рішень консенсусом є процесом
Консенсус є процесом прийняття рішення в групі, за допомогою якого вся група людей може прийти до спільної угоди. Він ґрунтується на слуханні, повазі і участі кожного. Метою є знаходження такого рішення, яке влаштовує всіх членів групи; кожен учасник добровільно підтримує кінцеве рішення. Проте слід бути свідомими того, що повне узгодження не обов'язково означає, що кожен повинний бути цілком задоволеним кінцевим рішенням: фактично, загальна задоволеність та одностайність радше є рідкістю.
Рішення, що приймається більшістю, може призвести до боротьби за владу між різними фракціями (частинами) групи, які змагатимуться замість того, щоб поважати позицію інших. Вони з блиском використовуватимуть всі свої здібності для підриву позицій одне одного. На противагу цьому, процес консенсусу використовує творчість, проникливість, досвід і перспективи всієї групи. Відмінності між людьми сприяють глибшому пізнанню і більшій мудрості.
Як працює колективне прийняття рішень? Думки, ідеї і сумніви всіх учасників вислуховуються і обговорюються. Різні думки висловлюються й занотовуються. Жодна ідея не губиться, внесок кожного учасника цінується як частина рішення. Ця відкрита й поважна дискусія є життєво важливою для того, щоб дати групі прийти до рішення, на базі якого — в ненасильницькій акції — люди підставлять себе й свої тіла “під удар”.
Консенсус може бути пречудовим, бо члени групи активно шукають шляхи створення спільної угоди. Часто це може бути важко, бо кожен має подолати в собі настрій “моя ідея є найкращим рішенням”. Консенсус не лише працює на досягнення кращих рішень, але й допомагає росту колективізму і довіри між учасниками групи. Консенсус є безперервним процесом, а не просто іншим способом голосування.
Позиції в межах консенсусу
Позаяк на меті стоїть не одностайне рішення, в консенсусі повинне бути місце для членів групи, які не цілком погоджуються з пропозицією. Учасники процесу прийняття рішень радше воліють підтримати ідею, стосовно якої вони мають певні сумніви чи заперечення, якщо група активно приймає і вислуховує їхні доводи. Якщо людині дали вибір тільки підтримати, не підтримати або утриматися, це дає набагато менше простору для того, щоб бути частиною консенсусу. Всередині консенсусу групи повинні існувати п'ять різних позицій:
► Це чудова ідея, і я підтримую її цілком цілковита згода)
► Я маю деякі сумніви, але підтримаю її (підтримка)
► У мене є серйозні сумніви, яале я можу прийняти її (прийняття)
► Я маю заперечення, але для мене це терпимо (толерантність)
► Я не можу це робити, але не зупиню групу (утримання)
Звичайно, якщо велика кількість людей не підтримує чи не приймає рішення, або утримується, консенсус є слабким, і імовірно, закінчиться слабкими результатами.
В будь-якому випадку, група має заохочувати людей до висловлення своїх сумнівів і заперечень, намагатися розглянути ці думки. Це можна зробити шляхом зміни пропозиції чи, можливо, запропонувавши переконання чи прояснення певних моментів. Водночас люди, що не цілком згодні з предметом обговорення, мають переглянути свої думки, щоб побачити, чи зможуть таки вони підтримати, прийняти чи поставитися толерантно до запропонованого рішення, або, можливо, навіть утриматися.
Можливо, що окремі члени групи матимуть сильні заперечення чи незгоду, але водночас брати участь в узгодженні рішення, яке зможе підтримати більша кількість члені групи. Це ключова обізнаність, яка є важливою частиною досягнення консенсусу. Існує велика різниця між незгодою з іншими в групі і блокуванням консенсусу. Незгода є частиною процесу обговорення.
Блокування консенсусу
Індивідуальне рішення людини про блокування консенсусу не має прийматися швидко. Якщо ви блокуєте рішення, яке має сильну підтримку решти групи, ви фактично говорите групі, що це рішення є настільки неслушним, що ви не хочете дозволити продовжувати. Якщо в результаті дискусії група наближується до спільного рішення, але одна чи кілька осіб мають настільки сильні заперечення, що вони не можуть бути частиною консенсусу, тоді вони мають одну із наступних думок:
► Це рішення є цілком неприйнятним чи аморальним чи негуманним. Я не можу підтримати його в жодному разі, і не можу дозволити групі продовжувати стосовно цього рішення (блокування).
► Я абсолютно проти цього і не можу більше працювати разом із цією групою (відхід із групи).
Якщо людина має сильні заперечення і особливо якщо він чи вона вирішує заблокувати консенсус, важливо обережно й чітко висловити деталі заперечення і причини блокування консенсусу. Фактично, людина повинна вважати своїм обов'язком зробити кращу пропозицію, таку, що може бути прийнята всіма. Це допоможе іншим зрозуміти заперечення і призвести до прояснення розбіжностей. У будь-якому випадку, дуже важливо, щоб людина описала свої заперечення і переконання, бо тоді буде видно, чи може він чи вона відійти від блокування і лише утриматися від прийняття рішення, що дозволить групі прийняти його.
РОЗДІЛ 6.4. Прихід до консенсусу
Хронометраж рішення консенсусу
Після прийняття рішення консенсусом може виявитися корисним попросити кожного з тих, хто не займав позицію “повної підтримки”, висловити свої побоювання, сумніви та заперечення. Запис цих побоювань, сумнівів та заперечень по хвилинах разом із самим рішенням чітко показує, що група цінує різноманіття думок і сприяє тому, щоб кожен був обізнаним про ці побоювання в майбутніх дискусіях чи при виконанні рішення. У групах, де в такий спосіб серйозно враховуються думки меншості, зазвичай присутня більш активна співпраця під час дій і акцій.
Якщо група не може прийти до консенсусу
Якщо група не може прийти до консенсусу, можливо, в неї бракує інформації для прийняття рішення. Мабуть, потрібно більше часу для обговорення? Чи можна відкласти ухвалу? Чи не хоче група запитати про нові пропозиції? Чи може це допомогти менш багаточисельній робочій групі запропонувати деякі альтернативні пропозиції?
Важливі аспекти використання консенсусу
Існує багато різних форматів і шляхів побудови консенсусу, і великий досвід показує, що цей спосіб може спрацювати. Проте для того, щоб побудова консенсусу стала можливою, потрібно виконання кількох умов:
► Спільна мета чи зацікавленість: Усі члени групи мають бути об'єднані спільними інтересами, будь то деяка акція, сумісне життя чи озеленення території. Це допомагає чітко встановити, що є загальною метою групи і записати її. В ситуаціях, коли досягнення консенсусу виглядає складним, це допомагає повернутися до спільної мети і згадати, навіщо створена група. Консенсус потребує цілеспрямованості, терпіння і бажання ставити спільну мету чи інтереси понад усе.
► Побудова консенсусу: що сильніше бажання використовувати консенсус, то краще він спрацьовує. Якщо деякі люди люди хочуть повернутися до голосування більшістю і чекають тільки можливості сказати “а я говорив, що це не спрацює!”, це дуже шкодить групі.
► Важливий час: щоби навчитися працювати в такий спосіб потрібен час. Мірою того, як група стає більш умілою в роботі, тривалість прийняття рішень консенсусом зменшується. Якщо група має тверді несхожі переконання, досягнення консенсусу може потребувати більше часу.
► Чіткі уявлення про процес: переконайтеся, що група має чіткі уявлення про процес, який буде використовуватися для розв'язання даної проблеми. Заздалегідь узгодьте процеси і плани. В більшості випадків це включає наявність одного чи кількох координаторів, щоб допомогти групі пройти через процес.
Процес знаходження консенсусу
► Теми дискусій повинні бути добре підготовані. Проблема, щодо якої приймається рішення, має біти чітко сформульована.
► Різні думки треба висловлювати відкрито. Кожному слід дати можливість виразити свою думку і підхід.
► Норми узгодження можуть обмежувати кількість разів, що людина просить слово і/чи тривалість виступу кожного, щоб гарантувати, що кожен учасник зможе висловитись повністю.
► Дискусія включає активне слухання, коли люди діляться інформацією. Люди висловлюють різні думки і діляться одне з одним інформацією доти, доки в групи не з'явиться почуття ясності.
► Думки незгодних потрібно не тільки вислухати, але й включені і активно обговорюватися в процесі дискусії.
► Розбіжності розв'язуються шляхом дискусії. Координатори допомагають цьому шляхом ідентифікації областей узгодження і вказування на розбіжності, щоб залучити до глибшої дискусії.
► Координатори допомагають процесу досягнення консенсусу, пояснюючи сенс дискусії, ставлячи питання про інші підходи, влаштовуючи опитування щодо позицій в групі, пропонуючи короткий зміст дискусії, яка призведе до консенсусу.
► Ідеї та рішення розділяються з групою і не належать окремим особам. За рішення відповідає група в цілому, а рішення належить групі.
Практичні кроки досягнення консенсусу
Існує велика кількість моделей консенсусу (див. діаграму на стор. 80). Наступна базова процедура взята з журналу Новини миру (Peace News), призначеного для активістів боротьби за мир, число за червень 1988:
1. Визначається проблема чи рішення, яке має бути ухвалено. Це допомагає робити це в такий спосіб, о відокремлює проблеми / питання від персоналій.
2. Організуйте мозковий штурм щодо можливих рішень. Запишіть їх усі, навіть такі, що уявляються безглуздими. Підтримуйте високий рівень енергії для швидких, найважливіших пропозицій.
3. Створіть простір для питань або прояснення ситуації.
4. Обговоріть записані варіанти. Змініть деякі з них, виключіть інші і складіть короткий список найбільш прийнятних рішень. Які з них будуть “фаворитами”?
5. Сформулюйте пропозицію чи варіант у такий спосіб, щоб кожному було зрозуміло. (Іноді може виявитися корисним розділити групу на декілька підгруп, щоб записати кожну пропозицію коротко і ясно).
6. Обговоріть усі “за” і “проти” для кожної пропозиції й переконайтеся, що кожен має можливість зробити внесок.
7. Якщо є значні заперечення, поверніться до кроку 6. (Це потребує трохи часу). Іноді може знадобитися повернутися до кроку 4.
8. Якщо серйозних заперечень немає, сформулюйте рішення і спробуйте встановити консенсус.
9. Врахуйте другорядні заперечення і включіть до рішення необхідні зміни та доповнення.
10. Обговорюйте.
11. Спробуйте прийти до консенсусу.
Особливо у випадку наявності розбіжностей, може стати у пригоді кілка разів під час дискусії провести опитування щодо позицій стосовно консенсусу. Опитування щодо консенсусу є лише тестом на позиції в групі, а не фінальним з'ясуванням позицій щодо консенсусу. Одним із простих способів швидко провести опитування — попросити учасників показати руки з 5 пальцями у випадку згоди, 4 пальці — у випадку підтримки, 3 пальці у випадку, якщо рішення є прийнятним, 2 пальці — якщо воно є терпимим, 1 палець — відсторонення, а кулак — блокування.
Вправу з практичного консенсусу див. у розділі “Прийняття рішень”.
Консенсус у великих групах: рада представників
Вищеописана модель прийняття рішень консенсусом добре працює всередині однієї групи. Проте більш масштабні акції ненасильницького спротиву потребують співпраці кількох груп зближення позицій; одним із способів домогтися цього є використання ради представників. Рада представників є інструментом досягнення консенсусних рішень для великих груп. У раді представників збираються представники менших груп для прийняття спільних рішень. Кожна група представлена своїм речником. За допомогою такого представника-речника група спілкується з більшим зібранням, що дозволяє тисячам людей бути представленими в дискусії меншої групи. Повноваження речника визначаються його (чи її) групою зближення позицій. Речникові може знадобитися проконсультуватися зі своєю групою перед тим, як брати участь в обговоренні чи узгодженні певних питань.
Нижче описана схема процесу використання методу представницьких рад. Зверніть увагу: кроки 1 і 2 можуть мати місце в невеличких групах зближення.
1. Уся група (всі учасники всіх груп зближення позицій): представте проблему і надайте всю необхідну інформацію.
2. Поясніть суть процесів консенсусу і роботи ради представників.
3. Сформуйте маленькі групи (групи зближення позицій). Вони мають складатися з випадково вибраних під час зустрічі людей, наявних груп зближення чи груп, заснованих на спільному місці жительства чи спільній мові.
4. Маленькі групи обговорюють проблему, збирають ідеї, обговорюють “за” і “проти” і виходять з одною чи кількома пропозиціями.
5. Кожна маленька група обирає речника (члена групи, який представлятиме її позицію на раді представників). Маленькі групи при цьому вирішують, чи буде речник тільки говорити від імені групи (тобто, тільки переносити інформацію між маленькими групами та радою представників), або він може ухвалювати рішення від імені групи на раді представників.
6. Речники всіх груп збираються разом на раді представників. Вони по черзі представляють позиції своїх маленьких груп. Потім речники беруть участь у дискусії з метою спробувати поєднати різні пропозиції в одну робочу ідею. Під час цього процесу речникам може знадобитися взяти перерву, щоб порадитися зі своїми групами для прояснення певних питань чи щоб дізнатися, чи буде змінена пропозиція прийнятною для них. Передбачається, що речник говорить тільки від імені маленької групи, а не представляє свою особисту точку зору.
7. Як тільки рада представників виходить з однією чи кількома можливими пропозиціями, речники зустрічаються зі своїми групами та отримують згоду чи заперечення. Групи також пропонують подальші зміни до пропозицій.
8. Речники знову зустрічаються на раді представників і приходять до згоди з групами. Якщо не всі групи згодні, дискусійний цикл продовжується: зустрічі маленьких груп змунюються зустрічами ради представників.
9. Маленькі групи можуть і часто-густо міняють своїх речників, щоб надати різним членам групи можливість діяти у якості речника групи. (Вправа з використання ради речників описана у розділі “Прийняття рішень” на стор.133).
Досвід і проблеми
За останні 30 років модель гріп зближення позицій і прийняття рішень консенсусом використовувалася під час великої кількості маленьких і широкомасштабних акцій, наприклад, акцій проти ядерної зброї в 1970-х (Сібрук, Нью-Гемпшир, США; Торнесс, Шотландія), багатьох акцій проти використання атомної енергії і за роззброєння у Німеччині в 1980-х та 1990-х, акцій антиглобалістів 1999 року (Сіетл, Вашингтон, США). Деякі з найбільших акцій, де використовувалася модель груп зближення / рад представників / прийняття рішень консенсусом, виросли до 2000 або більшої кількості учасників (наприклад, акція 1996 року в Сібруку, США, протест 1997 року проти ядерних викидів транспорту у Вендланді, Німеччина; див. http:/
Іноді групи зближення діють тривалий час. Наприклад, німецька антиядерна кампанія “X-thousands in the way” включала декілька постійних груп зближення, які існують і досі та утворюють ядро акцій. Більшість активістів приєднуються до акцій цієї кампанії як приватні особи або в складі маленьких груп, утворюючи групи зближення тільки під час прибуття на акцію. Отже, перед кожною акцією потрібно витратити один чи кілька днів на підготовку, щоб створити спільноту, готову та здатну проводити акцію. І навіть ця спільнота — це трохи більше, ніж ядро учасників, що росте. Більшість активістяв приєднуються спонтанно та без серйозної підготовки, і акція має плануватися у спосіб, який робить це можливим (ochen Stay, Preconditions and Social-Political Factors for Mass Civil Disobedience, The Broken Rifle, No 69, March 2006: http:/
Інший варіант полягає в тому, щоб засновувати більші акції на автономних та окремих групах зближення, які самостійно та синхронно планують і проводять різноманітні акції невеликого масштабу. Таким чином “масштабність” досягається за допомогою певної кількості паралельних акцій. Така структура більш годиться для акцій з великим ступенем ризику чи тоді, коли очікується високий рівень репресій.
Хоча структура груп зближення / ради представників успішно використовувалася в різних кампаніях та акціях, її можна розвивати далі. Групи, які ще не мають досвіду роботи в такій структурі, можуть попрактикуватися в її використанні. При її використанні більшими групами також є потреба в набуванні подальшого досвіду і оцінці.
РОЗДІЛ 6.5. Список самоконтролю для планування акції
Підготовка до акції
Іноді потрібна підготовка до одноразової акції; така акція може бути або вашим внеском до кампанії, що її проводить хтось інший, або окремою подією. В інших випадках ваша акція буде частиною вашої більш широкої стратегії кампанії, де кожна окрема акція є кроком у напрямку досягнення загальних цілей усієї кампанії. Нижче ми пропонуємо список самоконтролю, який допоможе при плануванні акції.
Перед акцією
Основні питання
► Які результати аналізу ситуації?
► Яку структуру використовує група? Хто і як приймає рішення?
► Яка стратегічна мета (тобто на кого ми намагаємося вплинути і чого хочемо від них домогтися)?
► Які політичні цілі (яка акція чи подія)?
► Як ця подія пов'язана з цілями групи до, під час і після неї?
► Як група визначає своє ставлення до ненасильницьких дії? (Чи сповідує вона принципи ненасильства?)
► Який буде сценарій (зокрема, час і місце)?
► Хто забезпечуватиме загальну координацію події?
► Коли і як планується завершити акцію?
* Додаткові ідеї та вправи див. у розділах “Розробка ефективних стратегій” і “Компоненти кампанії”.
Поширення ідей і співпраця
► Чи намагатиметься група працювати разом із іншими групами чи спілками? Якщо так, які групи і хто підтримуватиме контакти?
► Чи матиме група рекламні матеріали для пояснення її дій широкому загалові? Якщо так, то хто їх готуватиме?
► Як проводитиметься популяризація групи? Чи намагатиметеся ви залучити до себе інших людей? Якщо так, хто це робитиме?
► Як ви співпрацюватимете зі ЗМІ? Чи посилатимете прес-релізи напередодні подій? Чи будуть призначені речники для спілкування зі ЗМІ під час проведення події? Чи буде у вас “прес-кіт” (спеціальний набір інформації) з поясненнями з основних питань? Чи потрібний вам підкомітет із питань співпраці зі ЗМІ (див. “Роль ЗМІ”)?
Підготовка учасників
► Які можливості матимуть учасники для підготовки? Чи проводитимуться орієнтувальні сесії? Розробка групи зближення позицій? Тренінг з ненасильницького спротиву? Тренінг необхідних навичок? Юридичний інструктаж?
► Чи вповноважені учасники приймати рішення щодо сценарію? Як це робиться? Чи зрозумілий усім процес групи?
► Чи ви свідомі того, що для проведення ефективних акцій потрібні різні ролі, а не тільки ті, що здійснюють “прямі дії”?
Логістична підготовка
► Чи добре запланована логістика відносно часу й місця?
► Чи всі матеріали підготовлено, і чи ви маєте план їх розповсюдження?
Під час акції
► Чи присутня система зв'язку між людьми, що виконують різні ролі (наприклад, контакти з поліцією, спостерігачі за дотриманням законності, представники для контактів зі ЗМІ, команда медиків, люди, що піддаються ризику арешту, група підтримки, демонстранти)? (Див. “Ролі під час, напередодні та після акції”).
► Хто документує акцію за допомогою фото і відео?
► Чи зрозумілий процес прийняття рішень?
Після акції
Якщо людей було заарештовано, чи забезпечується їх правова підтримка і підтримка в місцях ув'язнення? (див. “Правова підтримка” і “Підтримка ув'язнених”)
► Чи проводиться постійне медійне супроводження, що доносить інформацію про акцію до провідних та альтернативних ЗМІ?
► Чи виконала група оцінку акції? (див. “Оцінка акції”).
► Чи планує група документування акції (практичний аналіз)? (Див. “Керівництво з практичних досліджень кампанії”)
► Які будуть майбутні кроки групи? Чи приведе ця акція до розвитку кампанії? Якщо вона є частиною кампанії, як вона змінить ситуацію?
Ролі під час, напередодні і після акції
Кожна акція вимагає низки різних завдань, деякі з них видні одразу (наприклад, люди, що блокують вулицю, представник для спілкування зі ЗМІ), інші є менш видимими, більше в тіні. Кожне з цих завдань є однаково важливим, бо вони всі разом забезпечують можливість акції.
Перед акцією
► Координатор, активіст чи організатор
► Фандрайзер (людина, що займається збором коштів на акцію)
► Дослідження
► Пошук майданчика чи маршруту
► Співпраця, поширення ідей та організація
► Логістика і підтримка
► Координатор зустрічей
► Виготовлення реквізиту, прапорів, значків, митці, майстри з графіки тощо.
► Медійна співпраця (зокрема, повідомлення для преси і прес-релізи)
► Ті, хто готує прес-кіт (комплект інформації для ЗМІ)
► Письменники
Під час акції
► Люди, що піддаються ризику арешту (під час акцій громадянської непокори)
► Люди, що надають пряму підтримку
► Зв*язок із поліцією
► Миротворці / спостерігачі
► Команда, що забезпечує розгортання акції / відступ учасників
► Речник для ЗМІ
► Робота зі ЗМІ
► Команда забезпечення зв'язку
► Демонстратори / ті, хто тримає гасла / хор / співаки
► Люди, що роздають листівки
► Відеооператор
► Фотограф
► Команда медиків / швидкої допомоги / лікарів
► Спостерігачі за дотриманням законності
► Контактна особа для підтримки ув'язнених
Після акції
► Правова (юридична) підтримка (див. розділ “Правова підтримка”)
► Адвокат
► Документатор / історик / архівіст (див. “Практичне керівництво з проведення кампанії”)
► Фандрайзери
► Речник для мовлення на публіку
► Люди, що пишуть листи особам, що приймають рішення, і в редакції газет
* Адаптовано з: Rant Collective: www.rantcollective.net
Спостерігач за дотриманням закону на акції протесту проти ізраїльських військових перевезень силами Королівських ВПС Великобританії, під час Ліванської війни. Нортон, Великобританія, 2006. ФОТО: JK
Правова підтримка
В кожній країні діє своє законодавство. Проте для акцій, учасники яких ризикують бути заарештованими, завжди корисно мати “команду правової підтримки”. Наведені нижче рекомендації зі створення такої команди в Британії взято з першого розділу більш розлогої інструкції Правового проекту активістів: http:/
Правова підтримка може надаватися в фоновому режимі, але вона є життєво важливою. Ви можете останнім повертатися до дому після акції, по кілька годин чекаючи біля поліцейських дільниць на звільнення активістів. Ви не поділятимете гламуру і вас не будуть фотографувати, але без юридичної підтримки деякі акції не є можливими. Мабуть, якби вас там не було, половина людей, що знаходяться в перших рядах при проведенні акції, не могли б узяти в ній участь!
Цілі правової підтримки
► Гарантувати, що кожен, хто йде на акцію, підготовлений до арешту
► Взаємодіяти з поліцією та адвокатами, щоб гарантувати заарештованим активістам відповідну підтримку, якщо вони опиняться в місцях ув'язнення.
► Гарантувати, що відпущені на свободу активісти матимуть потрібну їм емоційну та практичну підтримку
Ролі в групі правової підтримки
Кількість учасників групи правової підтримки залежить від масштабу акції та очікуваної кількості заарештованих. Ось декілька важливих ролей, які слід виконати:
► Підготовка стислої писемної інструкції з проведення акції , що міститиме інформацію про процедуру арешту, про те, що відбувається в поліцейській дільниці, про можливі напади, імовірні наслідки, заставу та перше судове слухання
► Підготовка та розповсюдження коротких інструкції на випадок арешту (“карток арештованого”) серед людей, що збираються на акцію (картки мають містити номери, за якими слід телефонувати у разі арешту)
► Обслуговування телефонної лінії (номера правової підтримки), очікування дзвінків від заарештованих, що знаходяться з поліцейській дільниці
► Координування: підготовка та актуалізація визначального списку заарештованих, що містить їхні контактні дані й відомості про те, чи не було їх звільнено
► Підтримка в поліцейській дільниці: надання підтримки арештованим у поліцейській дільниці (чи дільницях) , взаємодія з адвокатами в поліцейській дільниці (дільницях), зустріч заарештованих після звільнення
► Логістика: організація транспорту, водіїв і, можливо, узгодження збору та розміщення людей, звільнених з місць ув'язнення.
► Організація мітингів на захист ув'язнених після акцій. На відміну від спостерігачами за дотриманням закону, які ризикують бути заарештованими, бо беруть участь в акціях разом із іншими учасниками, група правової підтримки не має ризикувати втратити свої позиції через арешт. Інакше вам не буде, до кого звернутися, якщо ви опинитеся в поліцейській дільниці!
* Докладніше про налагодження правової підтримки великих масових акцій див. розділ ‘Setting Up a Legal Team’ (“Побудова команди правової підтримки”) на американському сайті:
http:/
Для отримання подальшої інформації та доступу до семінарів звертайтеся: Legal Activist Project: info@activistslegalproject.org.uk,
http:/
Підтримка ув'язнених: досвід іспанського руху MOC
Рух за відмову від військової служби в Країні Басків (KEM-MOC)
Досвід МОС (Рух за відмову від військової служби) в частині допомоги ув'язненим ґрунтується на кампанії громадянської непокори проти обов'язкової служби у збройних силах (кампанія insumisión, 1971 — 2002 роки), в якій тисячі відмовників потрапили за ґрати. Протягом цього періоду було запропоновано і випробувано різні способи підтримки ув'язнених. Одним із найбільш цінних, без сумніву, способів були “групи підтримки”.
Символічна втеча з в'язниці. ФОТО: Simo Hellsten
Для ілюстрації роботи таких груп уявімо собі конкретний випадок. Bixente Desobediente (Вісенте Непокірний) є відмовником, який має служити 2 роки, 4 місяці та 1 день. Йому треба скликати близьких людей (родина, друзі), плюс ще когось із руху. Перша зустріч, яку намагаються влаштувати, - з його дівчиною, сестрою, трьома друзями з його оточення, університетським приятелем, кузеном, хлопцем, якого він зустрів у дискусійній групі з питань антимілітаризму, і сусідом. Ця група розглядає його рішення стати відмовником, обговорює його мотивацію та наслідки, до яких це може призвести. Позаяк не всі ці люди намагаються зрозуміти такі поняття, як громадянська непокора, ненасильство, пряма дія та антимілітаризм, група розглядає ці питання також. Протягом подальших зустрічей вони визначають цілі. Після великого мозкового штурму та обговорення, вони приходять до наступних цілей:
Емоційна підтримка
Для Вісенте є дуже важливою емоційна підтримка до суду, в суді і в тюрмі. Є пропозиція найняти автобус, щоби кожен, хто хоче, міг прийти в суд і споглядати його. Інші пропозиції — навідати Вісенте в тюрмі та спонукати інших писати листи. Ідея полягає в тому, щоб він не залишився сам та підтримував безперервний контакт із друзями, що підтримують його. Ця підтримка має також поширюватися на його близьких, наприклад, батьків.
Логістична підтримка
Як напередодні суду, так і в тюрмі Вісенте потребуватиме матеріальної підтримки. Перед судом він ховається, щоб запобігти арешту та досудового затримання, тому треба принести його речі з його попереднього помешкання до поточного, щоб його не впіймали. В тюрмі йому потрібні будуть книжки і папір, щоб продовжувати навчання. Це також є роботою для групи підтримки.
Політична робота
За політичну роботу відповідає МОС, рух, до якого належить Вісенте. Проте група підтримки може співпрацювати з рухом, приєднавшись до акцій протесту, організованих МОС, особливо до тих, що пов'язані зі справою Вісенте та його ув'язненням. Водночас група підтримки може надати політичну підтримку в місцях, де знають Вісенте (сусіди, університет), щоб максимізувати ефект громадянської непокори Вісенте та інших в'язнів. Група підтримки може також зібрати список адрес електронної пошти для інформування людей про плин справи Вісенте, антимілітаризм, протести проти воєнного податку, просвіту про мир і тому подібне. Час від часу Вісенте може писати листа, який розсилатиметься іншим. Група підтримки має координувати свої дії з МОС (наприклад, один з учасників відвідуватиме зустрічі МОС) і стежити за тим, щоб її дії відповідали загальній кампанії МОС.
Групи підтримки становлять велику допомогу не тільки в'язневі, але й МОС. Вони поділяють роботу і служать приєднанню людей до руху. Координація між політичною групою, групою підтримки і в'язнем є важливою. Сталий, частий зв'язок є важливим. Політичні критерії надходять від політичного руху, а не з тюрми; але відвідини тюрми учасниками обох груп є важливими для розвитку та координації політичної роботи.
Оцінка акції
Оцінка дозволяє нам вчитися на власному досвіді. Зазвичай люди неформально оцінюють подію, нібито через власні враження, під час розмов із друзями чи зустрічей з групою головних організаторів (“лідерів”). Однак те, що ми тут пропонуємо, є структурою для витягування уроків з події. Замість того, щоб чекати на зручну нагоду для оцінки чи залишити робити її вибраним членам групи, її слід перетворити на заплановану колективну діяльність, за яку оцінюється вклад людей, що відіграли різні ролі, принесли різний досвід та мають різний рівень обов'язків. Бажано, щоб кожен учасник акції чи організації події був залучений до її оцінки.
Якщо оцінка є звичайною частиною нашої праці, у нас є можливість отримати чесні відгуки про процес і зміст роботи для її покращення в подальшому. Майте на увазі, що в групі можуть бути присутні різні думки, і тут не є необхідним досягнення згоди. Важливо також зазначити, що було успішним, а що — неправильним, але всюди, де це можливо, слід починати з позитивних оцінок. Слід ретельно запланувати структуру оцінки.
Деякі з найбільш очевидних показників, що оцінюються, можуть бути кількісними: ми роздали так багато листівок, ми привернули так багато людей, ми отримали таку велику пресу, ми заблокували дорогу тощо. Якщо така інформація є важливою для оцінки розвитку кампанії, пересвідчиться, що хтось її відстежує, що у вас є спосіб підрахувати кількість протестувальників, що медійна група збирає інформацію про медійне покриття. Проте іноді гра в числа може відвести у бік від головної мети, особливо тоді, коли протести повторюються. Мабуть, прийшло більше протестувальників, але акція справила менший ефект, а ті, хто протестував першого разу, тепер почуваються непотрібними, втомленими, наляканими чи розбіглися з будь-якої іншої причини. Можливо, вхід на військову базу був заблокований протягом тривалого часу, але акція привернула увагу меншої кількості людей або чомусь виявилася такою, що менше зміцнює самооцінку, порівняно з минулим разом. Критерії оцінки повинні бути пов'язаними зі стратегічними цілями окремої події.
Нижче наведено список самоконтролю для оцінки акції; його можна використовувати в усіх царина вашої роботи.
1.Бачення, стратегія і цілі
► Чи було тут присутнім загальне бачення / стратегія / ціль?
► Чи відповідало воно проблемі / конфлікту?
► Чи знали учасники, хто ініціював акцію?
► Чи були учасники свідомі цього бачення / стратегії / цілей?
2.Принципи й дисципліна
► Чи була відверта дискусія та узгодження з питань дисципліни під час проведення акції?
►Чи дотримано цих принципів під час акції?
► Чи відповідали запланована та реальна тактика дисципліні?
► Чи відчули деякі учасники, що вони самі чи інші не змогли дотриматися узгоджених дисциплінарних правил?
3.Підготовка і тренування
► Чи було проведено підготовку / тренування?
► Чи відповідала підготовка / тренування вимогам акції?
► Чи допомогла вона справді учасникам впоратися з несподіванками?
► Чи відповідала вона потребам учасників?
► Чи відповідала вона очікуванням учасників?
► Чи було розвинуте необхідне почуття спільноти?
4.Тактика
► Чи відповідала запланована тактика вимогам акції?
► Чи було проведено тактичні дії згідно запланованих?
► Чи відповідали вони потребам та очікуванням учасників?
► Чи вдалося адекватно впоратися з несподіваними проблемами?
► Чи було це виконано у спосіб, відповідальний дисципліні / баченню / цілі?
5.Організація
► Чи відповідала структура / організація своїм цілям / стратегії/ баченню / дисципліні?
► Чи було це організовано в демократичний спосіб?
6.Результат
А. Для учасників
► Чи було це правильно?
► Чи це привабило / створило умови для участі?
► Чи відчували учасники, що контролюють акцію?
► Чи підсилила вона ініціативу та довіру між учасниками?
В. Для тих, на кого була спрямована акція
► Чи було це зрозуміло?
► Яких цілей досягнуто?
► Які можливості було закрито чи відкрито для подальших акцій та спілкування?
► Чи наявні відгуки окремих осіб (опонентів), що відрізнялися від думки, що її дотримується установа, частиною якої вони є?
► Яким чином ці відгуки пов'язані з цілями даної акції?
С. Для інших
► Чи зрозуміли вони це?
► Чи стали вони в результаті союзниками?
► Чи мала акція будь-які несподівані наслідки?
► Чи просунулися люди в нашому напрямку (нейтралізовані, притягнуті, каталізовані)?
* Цю оцінкову форму було розроблено на Міжнародному семінарі з тренінгу для участі в ненасильницьких акціях в Куернаваці, Мексика, у липні 1977.
РОЗДІЛ 7. Історії та стратегії
Цей розділ містить ряд історій та стратегій використання ненасильницької дії у світі. Історії допомагають навчатися з минулого досвіду; на мотивацію діяти може вплинути те, що вже було зроблено деінде, або надихнути креативність та успіх інших. В багатьох історіях описано, як люди засвоїли стратегії кампаній в інших частинах світу, або як їх надихнув контакт з активістами з інших регіонів. У деяких випадках каталізатором служив візит члена іншої групи, в інших - читання матеріалу, виготовленого в іншому місці, або присутність на інтернаціональній події могла наштовнути на ідеї проведення кампаній. Додатково багато історій пояснюють, як кампанії посилювались інтернаціональною кооперацією.
Хоч контекст цих історій і відрізняється, їхнім спільним знаменником виступає ненасильництво. Деякі випадки зосереджені на вихованні та промоції ненасильництва в середовищі активістів країни, як наприклад у Туреччині та Північній Кореї. Пропаганда солідарності - як скажімо в Південній Африці під час руху проти апартеіду - може служити моделлю для інших ситуацій.
Обмін досвідом через кордони відбувся між Сібруком, Вілем і Маркольсаймом, а також між Ізраїлем і Південною Африкою. Інтернаціональна участь була провідною в Інтернаціональних антимілітарістських маршах, антибомбовій кампанії та виступах 15-го травня вТуреччині. У роботі з побудови альтернативи насиллю та проти порушення прав людини в конфліктних регіонах допомогли ключові вкладники з ненасильницького руху в Чилі та Колумбії.
Плануючи власні кампанії, завжди корисно дослідити, чи хтось інший не робив уже чогось подібного, і вчитися з їхніх успіхів та помилок. І пам'ятайте: варто документувати власні кампанії, щоб поділитися досвідом з іншими. Ми сподіваємося, що наступні історії надихнуть вас у плануванні ненасильницьких стратегій. Інтернаціональна організація противників війни, яка зіграла важливу роль у налагодженні зв'язку між людьми в усіх цих випадках, сприяє обміну досвідом та взаємопідтримці серед ненасильницьких та антимілітарістських рухів, будучи переконаними у важливості створення інтернаціонального руху спротиву війні заради миру та справедливості.
Інтернаціональна кампанія солідарності з Південною Африкою
Говард Кларк
Перші заклики до інтернаціонального бойкоту південно-африканського апартеіду пролунали ще в 1958-у році; у Великобританії Рух спротиву апартеїду, започаткований у 1959-у році, взяв собі це за основну стратегію. На міжурядовому рівні південно-африканська система апартеїду широко осуджувалась, особливо після Шарпевілльської бійні в 1960-у році. У 1961-у році Південну Африку викинули зі Співдружності (яка на той час називалася Британською Співдружністю), а в 1962-у ООН заснувала Спеціальний комітет з боротьби з апартеїдом, який наступного року погодив добровільне ембарго на зброю.
Однак апартеїд не впав аж до 1990-их років.
Існувало три основних напрямки інтернаціональних санкцій проти Південної Африки: економічні санкції, що включали торгівлю та інвестиції; культурний бойкот; бойкот спортивних подій. Культурний і спортивний бойкот мали в першу чергу психологічний вплив на Південну Африку. Виключення такої спортивної країни, як Південна Африка, з Олімійських Ігор 1964-го року і надалі, а найголовніше - з інтернаціональних турнірів з регбі та крікету, починаючи з 1970-го і далі, було здійснено завдяки поєднанню туску з боку інших африканських країн та демонстрацій, що включали також зрив матчів з тенісу та регбі.
Вплив економічних санкцій залишається під знаком питання, особливо через те, що дві потужні країни (Великобританія та Сполучені Штати) неодноразово обходили заяви таких міжурядових організацій, як ООН та Сівдружність. Проте можна було спостерігати напливи рухів “громадянських санцій” - які очевидно беруть свій початок з кровопролиттям під час Шарпевілльської бійні - коли навіть лідер британської Лейбористської партії підтримав моральний жест з відмови в закупівлі південноафриканських фруктів.
Моя власна участь в цьому розпочалася пізніше. Будучи студентом, у 1969-у році я був одним з тих, хто хотів перетворити рух спотривного бойкоту на економічний бойкот.
Наше студентське об'єднання вже встигло висунути резолюцію проти закупок університетом апартеїдних фруктів. Після цього ми розпочали кампанію проти банку Барклея, найпопулярнішого банку серед британських студентів на той час і волею випадку - банку, яким послуговувався мій університет. Нашим першим успіхом було переконання нових студентів не відкривати свій перший у житті рахунок у банку Барклея і переконання інших поміняти банк.
Наш другий успіх - страйк проти квартплати з відмовою сплати оренди за студентські кімнати на рахунок банку Барклея. Зрештою керівництво університету поступилося, що спричинило до відставки визначних членів управлінської ради університету. По всій країні серед профспілок, клубів, асоціацій та церков почалися дебати щодо зміни банків. У мене почалися неприємності з Quakers і Peace Pledge Union за написання в 1972-у в Peace News того, що вони не мають морально права говорити про ненасилля в Північній Африці, доки не зроблять такого незначного кроку, як перенести свої банкові рахунки. Місцева влада вирішила саме так і вчинити. 1986-у, через 16 років після бойкоту банку Барклея, останній продав свої південноафриканські філії.
Нарешті кооперативна мережа супермаркетів вирішила також не постачати /тримати в запасах/ південноафриканські продукти.
На цей тип бойкоту значною мірою вплинули хвилі стривоженості апартеїдом. Одна така схвиля була спровокована вбивствами в Совето (поселення на південнозахідній частині Йоганнесбурга) у 1976-у році і вбивством ув'язненого Стівена Біко в 1977-у; інша виникла в 1980-их разом з появою в Південній Африці Об'єднаного демократичного фронту і такими активістами, як Десмонд Туту. Увесь цей час у підгрунтті діяли локальні активісти боротьби з апартеїдом, які висували резолюції профспілкам і церквам, розуміючи, що як профспілки, так і церкви - це великі корпоративні інвестори, здатні чинити тиск на компанії.
У Британії бойкот проти апартеїду становив “довгий демарш”, зазвичай не дуже видовищний. Переконавши муніципальні ради якось діяти, ми ще повинні були побачити, щоб уряд Маргарет Тетчер поступився своєю владою для прийняття рішень на такому політичному ґрунті. Проте ми підтримували в думках людей питання щодо зв'язків Британії з апартеїдом.
В інших країнах історія була інакшою. У 1970-их британці дивилися із заздрістю на успіх голдандського бойкоту кави з Анголи - португальської колонії, тісно пов'язаної з Південною Африкою. У 1980-их працівники однієї з головних мереж супермаркетів Ірландії - Dunne's - встрягли в чотирирічне обговорення, чи слід продавати товари з апартеїду. Конфлікт вирішився тільки тоді, коли ірландський уряд заборонив продаж південноафриканських продуктів.
Особливо важливий терен для боротьби становили США. Рух громадських санкцій зосередився на трьох основних напрямках: коледжі та університетські кампуси, банки і муніципальні та державні корпорації. Його досягнення були значними. У 1985-у році, після 19-річної кампанії, головний банк, який був пов'язаний з Південною Африкою - Chase Manhattan - анонсував, що більше не поновлюватиме свої позики /вливання в/ південноафриканським проектам.
До 1991-го року 28 штатів, 24 округи, 92 міста та Віргінські острови прийняли законодавчі акти або заяви, які накладали ті чи інші санкції на Південну Африку. До кінця 1987-го року більш як 200 американських компаній формально відкликали свій бізнес з Південної Африки, хоч деякі з них ухитрилися якось інакше його продовжити. (Наприклад General Motors ліцензіювала локальний продукт, тоді як IBM computers мала дистрибутора в Південній Африці.) Що було важливіше однак в цих кампаніях, так це освіта громадскості, яка їх супроводжувала, і пробудження відчуття солідарності з рухом проти апартеїду в самій Південній Африці.
Сібрук, Віль і Маркольсайм: транснаціональні зв'язки та ланцюг кампаній
Джоанна Шіхан та Ерік Бакмен
Коли 18 чоловік увійшли на територію будівництва Сібрукської атомної електостанції 1-го серпня 1976-го року, це було першою колективною ненасильницькою акцією проти атомної енергетики в США. Багато противників атомної енергетики вважали таку тактику занадто радикальною. Пізніше того самого місяця, коли 180 осіб здійснили акт громадської непокори на тому самому місці, організатори, Ал'янс Кламшелл (Clamshell Alliance), вперше скористалися з тренування ненасильницькому опору та спорідненої структури групи (affinity group structure).
У майбутньому ці елементи стануть загальновідомими і практикуватимуться в багатьох ненасильницьких соціальних виступах. 30-го травня 1977-го року понад 2400 людей, організованих у сотні споріднених груп, захопили територію електростанції. Протягом наступних двох днів 1415 осіб було арештовано, багато з яких ув'язнено на два тижні. Ця акція надихнула на рух спротиву атомній енергетиці /енергії/ і створила нову інтернаціональну модель з організації акцій, в які входило навчання прямій ненасильницькій дії та консенсусного прийняття рішень у неєрархічній спорідненій структурі.
Ідея акції в Сібруку, власне, прийшла з Європи. На початку 1970-их серед громадян Німеччини та Франції виникло занепокоєння щодо планів побудови атомної електростанції у Вілі, Німеччина. Неподалік через кордон, у Маркольсаймі, Франція, німецька компанія оголосила про свої плани побудувати хімічно шкідливий завод на березі Рейну. Мешканці Віля та Маркольсайма дійшли спільного рішення об'єднати свої зусилля в транскордонній кампанії, заснувавши в серпні 1974-го року об'єднану організацію: Інтернаціональний комітет від 21-єї екологічної групи з Бадена (Німеччина) та Ельзаку (Франція). Разом вони вирішили, що ненасильницьки займуть перше ж будівництво, яке з'явиться, щоб перешкодити появі заводів.
Щойно робітники почали зводити огорожу для заводу з переробки свинцю в Маркольсаймі 20-го вересня 1974-го року, як місцеві жінки зайняли отвори для встановлення стовпів і зупинили роботу. Активісти-екологи натягнули палатку - спочатку по той бік огорожі, але згодом перебралися всередину і зайняли терен.
Підтримка кампанії надходила з багатьох місць. Німецький журнал анархопацифістів Graswurzelrevolution допоміг з поширенням ідеї ненасильницьких акцій на траві. Місцева група з Фрайбурга, Німеччина, познайомила з активним ненасильництвом організаторів акцій у Вілі та Маркольсаймі. У 1974-у в Маркольсаймі відбувся трьохденний робочий семінар з навчання ненасильницькому спротиву; 300 людей практикувалося з грою ролей і планували, як діяти у разі появи поліції.
Люди з узбережжя Рейна - фермери, домогосподарки, рибалки, вчителі, екологи, студенти та інші - побудували круглий дерев'яний “Будинок Дружби” на майбутній території заводу. Захоплення Маркольсайма тривав цілу зиму, аж до 25-го лютого 1975-го року, доки французький уряд не скасував дозвіл на будівництво свинцевого заводу.
Тим часом розпочалося будівництво ядерного реактору у Вілі, Німеччина. Перше захоплення ділянки електростанції стався 18-го лютого 1975-го року, але йому поклала край поліція через декілька днів. Після транснаціонального автомобільного маршу, здійсненого 30000-а людьми 23-го лютого, ділянку під забудову у Вілі було окуповано вдруге. Підбадьорені успіхом у Маркольсаймі, активісти-екологи, серед яких були цілі сім'ї з тієї місцевості, продовжили захоплення на вісім місяців. Більш як 20 років судової тяганини нарешті поклали край планам побудови атомної електростанції у Вілі.
Улітку 1975-го року, два активісти зі США, Ренді Кеглер і Бетсі Корнер, відвідали Віль після участі в щотрирічного зібрання Інтернаціоної організації противників війни (WRI) в Нідерландах. Вони привезли фільм “Ядерна війна Лавджоя” (Lovejoy's Nuclear War) - історію першого особистого акту ненасильницької громадської непокори проти атомної електростанцій в Сполучених Штатах.
Назад в Америку та для тих, хто організовував протести проти Сібрукської атомної станції, вони привезли з собою історію захоплення об'єктів німецькою громадою. Далі відбувся додатковий обмін інформацією. Під час захвату Сібруку в 1976-у році, хлопці з WRI в Німеччині щоденно спілкувалися по телефону з Ал'янсом Кламшелл. Німецькі ненасильницькі активісти використовували одностайність, але споріднені групи було новим поняттям для них, і вони побачили сприйняли їх як чудовий спосіб організації акцій.
У 1977-у році німецькі активісти та інструктори, Ерік Бачман (Eric Bachman) і Гунтер Сафоф (Günter Saathoff) здійснили лекційну поїздку до північносхідної частини Сполучених Штатів, а також відвідали групи в Каліфорнії, де тривали протести проти атомної електростанції в Диявольському каньйоні (Diablo Canyon). Активісти по обидві сторони атлантики просовували цей процес взаємообміну.
Заводи та станції в Маркольсаймі та Вілі так і ніколи не було побудовано. Хоч один з двох пропонованих реакторів і спорудили в Сібруку, з того часу більше не почалося будівництво жодної атомної станції в США. Як Віль у Німеччині, так і Сібрук у Сполучених Штатах були важливою віхою для антиядерного руху і надихнули на багато інших подібних кампаній.
Альянс Кламшелл в Сібруку, якого самого по собі надихнули акції в Європі, у свою чергу став джерелом натхнення для інших у Сполучених Штатах та Європі. В Америці акція в Сібруку стала прикладом успішної кампанії проти завершеної вже на 80% Шоргамської, Лонг-Айленд, Нью-Йорк, атомної електростанції.
Вона розпочалася, коли одна зі споріднених груп Ліги противників війни повернулася з Сібкукського захоплення і почала організацію заходу у власній спільноті.
Британські активісти, які брали участь в захопленні Сібруку в 1977-у році, разом
з активістами, які читали про це в “Мирних новинах” (Peace News), вирішили поширити цю форму організації в Британії, що допомогло в протистоянні Альянсу Торнесс останньому ядерному об'єктові у Великобританії.
У Німеччині завдяки протестам, які зростали, було закрито або попереджено цілий ряд атомних станцій та заводів зі збагачення ядерного палива. На початку 1980-их як у Британії, так і в Німеччині, було організовано великі ненасильницькі акції використанням моделі споріднених груп, як протест проти встановлення американських крилатих ракет. Ця історія повторювалась ще багато разів, коли споріднені групи використовувались у багатьох ненасильницьких акціях навколо світу (включно з сидячим страйком з метою перешкодити конференції Світової організації торгівлі у 1999-у році).
Інтернаціональні антимілітаристські марші
Мілан
Інтернаціональний ненасильницький марш за роззброєння (IMD) став щорічною подією між 1976-им і 1989-им роком в Європі, що допомогло поширити ідею організації акцій протесту за допомогою споріднених груп і використання інструктажу з ненасилля та консенсусного прийняття рішень.
Я був учасником чотирьох маршів і брав участь в організації трьох з них: у 1983-у році в Брюсселі проти Виставки засобів електронного захисту (IDEE - electronic defence exhibition), 1984-го в Гребенхайні (Фульдский коридор, блокування військових навчань) і 1985-го в Данії (проти ядерної зброї).
Блокада, в якій я вперше прийняв участь, відбулася 1979-го року в Рамштайні. Ми були зорганізовані в споріднені групи, приймаючи рішення консесусом, з радою представників від кожної спорідненої групи. Майже всі табори, марши та більші акції організовувались таким чином після цього. Виглядало на те, що неєрахічний способи організації ненасильницьких прямих акцій дедалі поширювалися, а може це було просто тим типом подій, в яких я вирішив брати участь.
У 1982-му я відвідав мій перший “Інструктаж для інструкторів”, де ми дізналися більше про систему споріднених груп та консенсусне прийняття рішень. У 1980-их був великий попит на ненасильницький інструктаж і однією з постійних тем, які піднімалися, була “неєрархічні способи організації ненасильницьких прямих дій”.
Міжкультурний профіль IMD мені здався дуже сильним і гадаю, що багато учасників були в захопленні від можливості поїхати додому та поширити ідеї та форми організації. Також ми використовувати притягальну силу інтернаціональної події, для того щоб долучити більше різних людей, аніж що відбувалося б у разі чисто локально зорганізованого заходу.
На цих маршах ми також узгоджували споріднені теми. Наприклад, я дізнався про гештальт-терапію, як спосіб протидії особистим межам, які обмежують нашу креативність. Це відбувається на акціях і таборах восьмого покоління (G8) сьогодні.
Один журналіст прокоментував це так: “напевне найбільші політичні зміни на сьогодення відбудуться тоді, коли ці молоді люди повернуться додому, до свого звичайного життя - змінені пережитим досвідом, загатровані та виховані здійсненими ними акціями та підтримкою, якою вони ділиллися та отримали”.
Пережитий хороший досвід - як зерно, що який час лежить в родючому ґрунті, а потім проростає, перетворюючись у стрімкий пагін і зрештою - у могутню рослину. Для мене, і гадаю - для багатьох інших, IMD вкинув саме таке зерно.
Чилі: ідеї Ґанді спонукали людей виступи проти диктаторського режиму
Роберта Бачик
11-го вересня 1973-го року чилійська хунта за підтримки ЦРУ та адміністрації Ніксона скинула демократично обраний уряд президента-соціаліста Сальвадора Альєнде. Прісчилла Гайнер у своїй книжці “Неприваблива правда, протидія державному терору та звірствам” (2001 р.) звертає увагу на жахливі наслідки диктатури, яка утворилася: “Режим перейнявся злісним антикомунізмом, щоб виправдати свою репресивну тактику, яка включала в себе масові арести, катування (приблизне число людей, яких було піддано тортурам, коливається між 50000 і 200000), вбивства та зникнення. Диктаторський режим підступно вбив, закатував та відправив у заслання тисячі політичних опонентів.
За цих умов над Чилі нависла зловісна тиша, як наслідок залякувань і терору. Декотрі з нас задумались, чи спроможні ідеї Ґанді силу ненасилля допомогти в боротьбі з терором?
( Ненасилля бере свій початок з філософії та стратегії вирішення конфліктів, знаходження способів боротьби з несправедливістю, і - у ширшому значенні - способу життя, розробленому та застосованому Ґанді та його послідовниками по всьому світу. Ненасилля - це дія, яка не вдається до або не дозволяє собі несправедливості.)
Слово правди
Декілька з нас вирішили спробувати надихнути інших виступити проти диктатури, звернувшись до “волання правди”. Страждання було двояким: біль від насильства диктатури та страждання вимушеної мовчанки через страх.
Не волати, коли тих, кого ми любимо, вбивали, катували або вони просто зникали - було нестерпним. Було надруковано таємні памфлети та листівки. Вночі, наражаючись на великий ризик, активісти писали на стінах будинків заклики (лозунги), які викривали порушення прав людини. В основі цих акцій стояв принцип активного ненасильництва: оскільки справедливість існує, ми всі зобов'язані сказати про це, інакше ми - співучасники злочину.
Таємні акції допомогли поширити принцип виголошення правди та дії. Так, незважаючи на ризики ми повинні були вийти за межі таємних протестів - ми повинні були перейти до публічних протестів проти чилійської хунти.
Створення громадського руху проти катувань
Жозе Алдунате, ієзуїтський священник, який очолював Рух проти тортур імені Себаст'яна Ачеведо, пише в своїх спогадах: “До нас прийшов товариш і підняв питання факту тортур. Ми дізналися більше про них і про динаміку ненасилля. Ми переглянули фільм про Магатму Ґанді. Я більше схилявся до протестів проти бідності, але скорився дисципліні групи. Ми поміркували і вирішили розпочати ненасильницьку демонстрацію для викриття катувань… щоб розбити стіну замовчування та приховування катувань, ми повинні були сказати про це вголос публічно. Ми повинні були збудити свідомість населення”.
14-го вересня 1983-го року, через десятиліття з того часу, як режим захопив владу, рух проти тортур переродився в акцію перед штаб-квартирою Національного Центру Розслідувань у Сантьяго. Більш як сімдесят осіб перекрило рух, розгорнувши транспарант, на якому був напис “Тут катують”. Вони викрикували звинувачення і заспівали гімн свободи.
Група верталася назад на те саме місце, щоб заявити про злочини проти людства режиму, принаймні раз на місяць аж до 1990-го року. Рух викривав катування. Він полишив іншим завдання дослідити та зробити відповідні заяви.
Діючи, ми повинні були відкрито кинути виклик службі Надзвичайних ситуацій, яку хунта заснувала для того, щоб тероризувати населення. Нам треба було побороти в собі відчуття безпорадності, ізоляції та страху.
Так само нам слід було подбати про власну безпеку. Рух не мав ні якого певного місця зібрання, ні секретаріату, ні інфраструктури. Зустрічі відбувалися на вулицях і площах, коли наставав час діяти.
У нього не було списку членів. Учасники приходили за особистим запрошенням, оскільки рух повинен був протидіяти проникненню таємної поліції та інших репресивних служб. Інструкції передавалися від однієї особи до іншої. Учасників навчали як діяти під час самих акцій, де ми оцінювали ситуацію на місці.
Учасникам загрожували правові та неправові санкції при затриманні та обвинуваченні, як часто ставалося. Сльозогінний газ, побої, утримання під вартою і судилища були поширеною репресивною практикою, яка використовувалась проти демонстрантів. Тортури також були можливим наслідком арешту.
На такі санкції наражалися не тільки учасники руху Себаст'яна Ачеведо, але так само репортери та журналісти, які наважувались освітлювати події та питання, які піднімалися. Деякі акції мали до 300 учасників. Загалом в них взяло участь до 500 людей. Серед них були християни і не хтистияни, священники, ченці, шахтарі, студенти, старші люди, будівельники та члени різноманітних організацій із захисту прав людини - люди з усіх класів, ідеологій та занятть.
Основною ціллю було покласти край тортурам у Чилі. Як спосіб було обрано пробудження громадянської свідомості і підняття її до такого рівня, що змусило би режим відмовитись від тортур, або країна позбулася б режиму. У 1988-у, після широкої кампанії протистояння залякуванням, ненасильницька кампанія “Chile Sí, Pinochet No” спромоглася, шокувавши диктатора, виграти плебісцит, задуманий для ратифікації правління Піночета.
Зусилля, направлені на те, щоб покласти кінець культу безкарності, встановленого в роки Піночета, і розпочати процес національного примирення - тривають, але ненасильницькі протести послужили важливим засобом, окрім іншого, для того, щоб скинути диктатора.
Ізраїль: Новий Профіль навчається з досвіду інших
Руф Гіллер
В Ізраїлі в дев'яностих роках зростало нове політичне усвідомлення ситуації. Усе більше людей не погоджувалось з військовою присутністю Ізраїля в Лівані та втратою життів ізраїльтян. Деякі ставили під питання вторгнення уряду на палестинські землі. Щоденно відбувалися демонстрації, особливо на великих перехрестях доріг, щоб змусити Ізраїль покинути Ліван. Декілька груп влаштовували протести на траві - Чотири матері, Матері та жінки за мир та Жінки в чорному (в жалобі).
Мій син вирішив відмовитись від призову (військової повинності, набору у військо), і я прагнула якось його підтримати. Я почала шукати людей, які критично ставились до речей, сподіваючись найти групу підтримки.
Я мала сусіда, який був соціальним активістом; ми почали відвідувати демонстрації на найближчому від дому перехресті. Там я почула жінку, яка зверталася до людей, щоб ті прийняли активнішу участь. Я подзвонила їй наступного дня. Вона розповіла мені про навчальну групу, яка тільки-но почала щомісячні збори. Група складалася з “білих” (вихідців з Європи, на відміну від мізрагімських, ефіопських чи палестинських ізраїльтян) жінок середнього та вище середнього класу, подібних на мене саму, які шукали способу якось разом щось змінити. Деякі вже були активними учасниками руху за мир, деякі втратили рідних на війні.
У групі навчання я засвоїла, як оцінювати речі з критичної, феміністської точки зору.
Координатором була Рела Мазалі - фемініска, письменниця та багаторічна активістка рухів за мир за права людини. Вона принесла на матеріали, які ми аналізували, щоб зрозуміти, чому речі є такими, якими вони є. Чому Ізраїль - мілітаристська країна? Чому так багато дискримінації в Ізраїлі? У чому подібність піраміди влади у військовому та цивільному житті Ізраїля? Що означає стати жертвою (victimisation)? У чому полягає роль жінок і матерів? Яким є єврейське насліддя, і яку роль воно відіграє в Ізраїлі сьогодні? (І багато інших подібних питань.)
Ми обговорювали ефективні рухи, від яких можна було чомусь навчитись. Ми розглянули дві відмінні, але пов'язані між собою групи в Південній Африці, направлені на повалення апартеїду. Вони служили яскравим прикладом сили малих фокусних груп, які працювали, рухаючись по спіралі, і набирали обертової сили.
Ми проаналізували південноафриканську Кампанію відмови від призову, розпочату різноманітними групами відмовників за ідеійними міркуваннями (CO - conscientious objector) у 1983-у році для протистояння обов'язковому набору у військо на користь апартеїду. У 1985-у році, коли білі війська окупували міста, населені темношкірими громадянами, число призовників, які не явились збори зросло на 500%. Ми вивчали Кампанію відмови від призову, користуючись матеріалами та дослідженнями Рели, з її поточної бібліографії - для початку з книжки Джеклін Кок “Жінки та війна в Південній Африці”. Потім ми продовжили через обмін електронними листами з нею та іншими.
Ми також ознайомилися з Рухом чорних стрічок - ненасильницькою групою білих жінок, які користувалися безпекою свого привілейованого становища для того, щоб кинути виклик апартеїду.
Вони виставляли чорні стрічки як символ відрази (несприйняття) до расистської системи. Прив'язували їх до дерев, стовпів, автомобільних антен, де їх могли побачити всі. Ми спробували використати оранжеві стрічки, подібно то того як чорні стрічки використовувались у Південній Африці, прив'язуючи їх скрізь. Але це не поширилось; воно не спрацьовувало (діяло) наразі. (Рух чорних стрічок послужив прикладом для Жінок в чорному (жалобі), заснованому в Ізраїлі в 1987-у році.)
Але ми відкрили інший аспект їхньої роботи, який виявився дуже корисним. Ми читали про це, але також мали можливість дізнатися безпосередньо від декількох жінок з Південної Америки - однієї білої, однієї темношкірої і однієї вихідці з Індії, які в 1999-му провели семінар, зібравши разом ізраїльких жінок лівого руху.
Південноафриканцям було заборонено збиратися в групи чисельністю більшою ніж три. Тож вони збиралися по троє, потім хтось з них зустрічався з іще двома. Робота південноафриканців проводилась таким круговим способом, з використанням такого роду глибоко прихованої мережі для розповсюдження свого повідомлення та виклику діалогу щодо відмови від обов'язкової військової повинності.
Ми засвоїли важливий урок: усе зводилося до обговорення з людьми, а не повчання. Навіть якщо ви знайшли когось, хто погоджується з вами тільки стосовно однієї якоїсь речі, будуйте відносини на основі цієї одної речі. Один-на-один, або один з невеличкою групою - є більш ефективним. Організовування забирає багато енергії. Повсякденне життя є важким, тому щоб бути активістом треба докласти багато зусиль. Але з часом це може бути ефективним і мати глибокі наслідки.
“Для нашого першого відкритого семінару в жовтні 1998-го року, - згадує Рела, - я занотувала основні принципи, які сформулювала та якими керувалася Кампанія відмови від призову, і виступила з короткою промовою, в якій зазначила можливі подібності та відмінності, як я їх бачила. Час від часу на різноманітних етапах наших зустрічей, обговорень, організації тощо ми верталися до цього питання”.
Дивлячись назад, ми усвідомлюємо, що ця конференція була засадчою. Ми не думали створювати рух. Нам просто хотілося зібратися разом щоб дізнатися більше. Але події того дня і факт, що більш ніж 150 людей зібралося для обговорення і навчання, дало нам зрозуміти, що то були люди, з якими можна працювати.
Те, що мій син - пацифіст, можливо було основною причиною наших обговорень питань військової повинності та свободи совісті. Декотрі вважали, що свідома відмова була занадто радикальною і пізніше покинув групу.
Але щонайменше 12 з 30-и жінок напочатку, які були членами того, що переросло в дві групи навчання, і по сьогоднішній день активні в Новому Профілі. У серпні 2000-го року в Новому Профілі точилися обговорення щодо початку Кампанії відмови від призову. Проте місяцем пізніше розпочалася Антифада, спрямовуючи цю ідею в інший бік. Ми звернулися до неї під іншим кутом у своїй кампанії “Подумай, перед тим як записатися у військо”. Новий Провіль визнає обов'ясковий призов як частину мілітарізації Ізраїлю. Навіть якщо окупація закінчиться, ми всерівно повинні були демілітиразувати ізраїльське суспільство.
Новий Профіль зумів зберегти баланс між навчанням та акціями. Ми маємо наші внутрішні дні навчання, так само як відкриті семінари. Навчальні гуртки у нас збираються від п'яти до шести разів на рік. Іноді ми зосереджуємося на дуже конкретних питаннях під час наших щомісячних пленарних занять. Вони зазвичай відбуваються без запрошених промовців і концентруються на різних аспектах, які можуть стати основою акції. Зате на окремих днях навчання та для навчальних груп у нас міг бути промовець-гість.
Іноді роль координатора брав на себе хтось із групи, хто дізнався для себе про щось зокрема або є фахівцем у даній галузі. Нам хочеться знати більше і засвоювати це разом; Новий Профіль - це неєрархічна організація. Ми продовжуємо залишатися активною організацією, яка працює без ради правління вже 10 років. Нічого і ніколи не можна добитися самотужкиабо бездумно, без аналізу. Ніщо не міняється одразу - щоб дійсно добитися змін ми повинні бути наполегливі. Наше знайомство з ефективними рухами тільки підтверджує це.
РОЗДІЛ 7.1. Приклади Туреччини, Колумбії та інших країн
Мілітаризм і патріархальнісь мають особливо глибоке коріння в турецькій культурі. Будь-яка спроба поставити під сумнів мілітаризм нарікається “зрадою”. Мало хто вбачав проблему в чоловічому пануванні над жінками, широко поширеною була практика фізичного насильства стосовно підлеглих, в'язнів і всередині сім'ї. Мирна спільнота Сан-Хосе де Апартадо знаходиться в районі Урбани, Колумбія, де часто трапляються збройні конфлікти між партизанами (Революційними збройними силами Колумбії - FARC), урядовими військами та парамілітарними угруповуваннями. Це той район, де для усунення лідерів та активістів використовувались терор, вбивства та залякування.
Туреччина: розвиток ненасильницької культури
Гілал Демір і Фелда Улкер (Hilal Demir, Ferda Ülker)
Мілітаризм і патріархальнісь мають особливо глибоке коріння в турецькій культурі. На сьогодні причина війни у південно-східному напрамку полягає в етнічній дискримінації курдів, хоч офіційною версією є “війна проти тероризму”. Будь-яка спроба поставити під сумнів мілітаризм нарікається “зрадою”.
Верства, яку війна зачіпає найбільше, складається переважно з жінок, дітей та людей похилого віку, а також релігійної, етнічної та політичної меншості. Турецьке суспільство настільки просякнуте насильством, що якийсь альтернативний шлях здавався немислимим, навіть серед тих, хто зазвичай піддають сумнівам суспільну ієрархію та проповідують волю та рівність.
Вплив армії можна оцінити з наступних прикладів:
• Тільки після служби в армії юнак вважався “справжнім чоловіком”.
• Рада національної безпеки разом з керівниками штабів аж до 1997-го року запобігала тому, щоб переможці на виборах могли сформувати уряд (“постмодерністська змова”).
• Економічна міць: компанія з фінансування турецької армії OYAK є однією з найбільших інвесторів в економіку Туреччини.
• Соціологічні опитування вказують на те, що армія є установою, якій довіряє найбільше людей.
У 1923-у році, після колапсу Отоманської Імперії, армія під проводом Мустафи Кемаля заснувала Турецьку республіку. Принципи Кемаля залишалися фундаментальними для держави, і були відображені в кримінальному кодексі, у підтримці могутньої армії, у вірі в “неподільність нації”. Це потягнуло за собою репресивну позицію. Мало хто вбачав проблему в чоловічому пануванні над жінками, широко поширеною була практика фізичного насильства стосовно підлеглих, в'язнів і всередині сім'ї.
Перші паростки
Термін “ненасилля” вперше було використано у 1992-у році у формулюванні принципів Ізмірської асоціації противників війни (IWRA). Всередині асоціації ненасилля завжди служило темою суперечок, зокрема: як втілити на практиці ненасильницьке життя в культурі, побудованій на насиллі?
Ми спочатку використали навчання ненасиллю для підготовки
до сценаріїв відвідин тюрми, коли одного з членів групи, Омана Мурата Ульке, було ув'язнено за протести, які виражали його переконання. Напочатку ніхто ззовні не наближався до нас для обговорення ненасилля. Однак тепер люди зацікавились, незважаючи на те, що Асоціяція противників війни розпалась у 2001-у через моральну зношеність учасників.
Відданість IWRA ненасиллю різко виокремлювала нас серед інших груп лівого спрямування, які не сприймали наші зусилля серйозно і вважали ненасильство слабким та малоефективним. Ми переважно брали участь в антимілітарістських, анархістських та феміністських заходах. Напевне з найбільшим ентузіазмом ненасилля сприйняли леcбійський, гомосексуальний, бі- та транссексуальний (LGBT) рух, який тільки-но формувався й обрав ненасильницькі методи.
Серед політичних спільників, найбільш ефективною виявилася взаємодія з жіночими організаціями. Коли ми тільки-но починали, то сформували феміністську антимілітаристську групу жінок під назвою “Антимілітаристські феміністки”, намагаючись таким чином долучити інші жіночі групи.
Незважаючи на деяке розчарування спочатку, нам вдалося знайти багато незалежних жінок і розпочати навчання з жіночою організацією. Ця зміна настроїв була пов'язана зі трансформаціями всередині жіночого руху, зокрема: бажанням робити речі на власний лад замість традиційної лівої спрямованості.
Поставити під сумнів насилля стало основним пріоритетом для жінок, і ненасилля схоже приносило свої результати. Чим більше жінок починало вбачати в цьому джерело особистого зміцніння, тим сильнішими ставали наші зв'язки з жіноцтвом та жіночими групами.
Найближчою нам політичною групою був рух свободи совісті, оскільки він був побудований зусиллями активістів, які пропагували ненасилля. Хоч наша співпраця продовжується у вигляді особистісного членства в русі, на наше переконання це робить обговорення ненасилля менш ефективним.
Хоч більшість турецьких прихильників руху свободи совісті є цілковитими противниками призову в армію (тобто вони проти як військової служби, так і будь-яких цивільних замінників), ставлення руху до насилля є іноді двозначним, особливо через застосування поляття свободи совісті і для курдського руху та лівих угруповань.
Ізмірська ініціатива навчання ненасиллю
Ізмірська ініціатива навчання ненасиллю (INTI) була спершу створена як частина IWRA з додатковою допомогою від інших. Наша робота користувалась підтримкою та якісно покращувалась завдяки співпраці з німецькими інструкторами, зокрема: курсам навчання в Курве Вустров у Німеччині, інтернаціональним курсам для інструкторів у Фоці, Турція, у квітні 1996-го, і супроводу двох німецьких інструкторів, які жили в Ізмірі 1998-го по 2001-ий рік.
Хоч IWRA закрилася в грудні 2001-го року, інструкторська ініціатива все ж продовжила своє існування, організовуючи робочі семінари в Ізмірі та інших місцях, куди нас запрошували, включаючи Диярбакир, південносхідний кризовий регіон.
На сьогодні, переважно на добровільних засадах, працюють п'ять інструкторів - чотири жінки та один чоловік - отримуючи тільки відшкодування на подорожі, хоч іноді в нас є досить коштів, щоб оплатити координатора на неповний робочий день. У червні 2006-го року ми розпочали курси підготовки інструкторів з 20-а учасниками з усієї країни.
Ціль INTI полягає у вдосконаленні та встановленні ненасильницьких принципів і структур як альтернатива мілітаризму, націоналізму, звичній ієрархії та патріархальному устрою.
Наші громадські заходи почалися з організації демонстрацій та семінарів з ненасильницького спротиву та свободи совісті, публікування памфлетів (хоч поліція і конфіскувала частину надрукованого з типографій) і пошуку інтернаціональної кооперації.
У навчанні ми працювали з активістами із позапарламентських груп, активістами котрі займаються правами людини, жіночих та LGBT-груп, і з політичними партіями. Крім цього група співпрацювала з Центром прав людини ізмірської Асоціаці адвокатів для виховання адвокатів та поліції щодо питань прав людини.
Загалом теми, які розглядалися на наших курсах, включали створення неєрархічних структур для страйків на траві та політичної роботи, консенсусне прийняття рішень, обговорення мілітаристських структур у суспільстві (починаючи з сім'ї) та ненасильницькі альтернативи.
Особисте поводження та дії учасників завжди є базовим і основним пунктом наших семінарів. На них ми займаємось теоретичним аналізом та практичним досвідом ненасилля та ненасильницьких акцій (починаючи з Генрі Девіда Торо та Могандасом Ґанді і закінчуючи сучасними прикладами). Розглядаємо також анархічні підходи до ненасилля, “Театр пригноблених” Августу Боала, стратегії ненасилля Джина Шарпа.
У нашій групі переконані, що можна усунути будь-яку форму нерівності, дескримінації і таким чином - насилля, і розвинути ненасильницькі дії та методи заради соціальних та політичних змін. Тому, дотримуючись принципу, що “ненасилля не є метою, якої слід досягнути у майбутньому, а - сам спосіб досягнення цієї мети”, наша група почала критично оцінювати будь-яку щоденну практику, яка може здаватися на перший погляд “нейтральною”. Уже більш як десятиліття наша група навчається, практикує і навчає інших ненасильницьким засобам і методам, ставленню до життя, яке ми тепер сприймаємо як принципи.
Спочатку ми пропонуємо ознайомчу одноденну лекцію для різноманітних організацій та окремих активістів, на порядку денному чиїх стоїть критичне ставлення до насилля. Потім ми пропонуємо тематичні курси на певні теми, запропоновані групами залежно від їхніх потреб; вони включають такі теми, як упередження (забобони), вирішення конфліктів, комунікація (спілкування) і сексизм.
Нарешті ми можемо запропонувати тижневий інтенсивний “курс для інструкторів” з особами, які взяли участь у перших двох навчальних курсах і хочуть стати інструкторами; це було зровлено у відповідь на зріст попиту щодо такого модуля. З 2002-го року ми провели першу та другу частину навчання різноманітних груп - працюючи з жінками, спільнотою LGBT, групами захисту прав людини, екологічними групами, захисту миру й антимілітаристськими групами в Ізмірі, Анкарі, Анталії, Адані та Діярбакірі.
Особи, які взяли участь у наших перших двох курсах навчання і хотіли стати інструкторами, вже критично починали ставитися до насилля і намагалися інтегрувати ненасильницькі методи в своїх закладах та індивідуальній практиці. Проте вони відчували, що їм бракує інформації та досвіду “ненасильницьких акцій”.
Наприклад, у Діябакірі ми розпізнали потребу навчитися розробляти ненасильницькі рішення для фундаментальних дій (як от вбивство “з почуття честі”, насильство супроти жінок тощо). Учасники потребували підсилення своєї роботи та вдосконалення здатності використовувати ненасилля для пропонування нових рішень поточних проблем.
Ми знаємо, що неможливо охопити всі принципи ненасилля протягом тижневого курсу навчання. Одним з рішень, яке ми найшли, було - продовжити діалог і знаходити можливості для подальших зустрічей для нагляду та зворотнього зв'язку. Більше того, під час нашого третього курсу ми плануємо створити мережу інструкторів з усієї Туреччини і встановити принципи комунікацій в таких мережах. Такий підхід “мереж інструкторів” забезпечить тривалість нашого діалогу і дозволить інструкторам ділитися знаннями та досвідом і спільно поширити ненасильницьке навчання як на локальному, так і на національному рівні.
Наші цілі
Нашою ціллю є покращення та укріплення культури демократії та прав людини шляхом ознайомлення з концепцією ненасилля, піддати сумніву насильницьку культуру (як має мілітаристський і патріархальний характер у Турції) для того, щоб посіяти зерна культури ненасилля і збудити усвідомлення дискримінації та боротися з нею в усіх проявах життя. Курси для інструкторів дозволять останнім працювати в цьому напрямку, здобуваючи практичний досвід та покращуючи здатність координувати власну навчальну групу.
Ненасильницькі кампанії
Розглядаючи приклади ненасильницьких кампаній у Турції, ми можемо сказати, що ці заходи не були організовані цілком ненасильницьким способом. Хоч ненасилля і було одним з фундаментальних принципів, деяким організаціям бракувало якості по-справжньому ненасильницької дії, як от підготовка до подіїз використанням навчання ненасиллю. Однією з найдовших кампаній у цьому сенсі був Фестиваль Мілітуризму (саме так – Мілітуризму – прим. перекладача).
Цей фестиваль проводився щорічно 15-го травня (Інтернаціональний день свободи совісті) і складався з відвідин видатних мілітарістських символів у різних містах, організації альтернативних подій і демонстрація незгоди згідно принципів свободи совісті.
Іншою була кампанія “Ми дивимося їй у вічі” (We Are Facing It), чиєю ціллю було - протистояти війні, яка точилася в Турції. Її було розтягнено на цілий рік, де кожна важлива акція відбувалася раз на три місяці. Її ціллю було - запобігти тому, щоб люди ігнорували цю війну, з використанням таких ненасильницьких засобів, як вуличний театр.
Іншою ненасильницькою акцією був “День рису” (Rice Day), проведений в Анкарі, в центрі офіційного адміністрування, зокрема - перед військовими бараками. Ми зібралися там, щоб сказати “ми існуємо, ось ми”. Як антимілітаристи, які кинули виклик соціальним ролям своєю діяльністю, ми використали символ “Дня рису” для зміцнення солідарності групи і виходу з тіні. Окрім названих основних заходів, менші організації та акції мобілізували громадян з метою короткочасних політичних втручань.
Епілог
Хоч нас часто намагалися марґінізувати протягом короткої історії ненасилля в Туреччині, і ми не були настільки ефективними як би нам того хотілось, завдяки зв'язкам з жіночим та LGBT-рухам ми стаємо помітнішими. Цьому допомагає той факт, що обговорення свободи совісті перекинулись на публічну арену. Збільшення попиту різних політичних груп на навчання ненасиллю і ненасильницьким методам в їхніх програмах тільки підтверджує загальну тенденцію.
На турецьку перекладено дві книжки Ауґусту Боаля, і два різні періодичні видання час від часу обговорюють його роботу і “Театр пригноблюваних”. Ми зазвичай використовуємо його методи для навчання ненасиллю, особливо “скульптурний театр” і “одночасну драматургію”; ми також користуємося ними в особистому житті.
Техніка, розроблена Боалем, пропонує прості та креативні відповіді на стереотипні ситуації; наприклад, якщо хтось витріщається на вас як на сексуальний об'єкт, то як щодо покулупатися в себе в носі?
Театр скульптур
У цій методі для дослідження концепцій використовується мова тіла. Учасників просять “виліпити” зі свого тіла (або тіла інших) фігуру, яка би виражала якусь ідею. Потім їх включають у групу для створення групової “скульптури” чи зображення. Так ми намагалися розглянути такі концепції, як “війна” та “мир”, використовуючи жести та положення відносно одне одного тіл учасників для вираження різних складових конфлікту в динамиці війни. Ми також просимо учасників “оживити” групову скульптуру війни, перетворюючи її на вираз миру. Це стимулює веселу та живу атмосферу, в якій можна обговорити перепони, з якими ми стикаємось під час переходу від “війни” до “миру”.
Форумний театр (або "одночасна драматургія")
Однією з метод є відтворення сценарію, в якому щось стається, що ви хочете відвернути чи змінити. Потім ви розігруєте знову, де глядачі можуть перервати його будь-якої миті викриком “замри” та порадити, що якийсь актор міг би робити інакше. Особа, яка зупинила дію може перебрати на себе роль цього персонажа і перевірити свою ідею.
Ми скористалися цією методою з групою з 20-и жінок для відтворення сценарію сексуальних домагань на зупинці автобуса під час подорожі. Учасників спитали: “що вона може зробити, щоб уникнути домагань?” Коли котрась особа пропонує якесь рішення, її запрошують увійти в гру, щоб перевірити ідею. Ми самі практикуємо способи діяти, яких ми навчилися на цих курсах, у повсякденному житіі, а також ділимося цим досвідом з іншими групами та людьми. (Дивіться вправу з “форумного театру' на ст. 137.)
Невидимий театр
Це вистава, виконана на вулицях або ще в якомусь неочікуваному місці замість театру. В Ізмірі хорошим місцем для цього служить паром, особливо в часи пік. Якогось року, 25-го листопада - міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства над жінками - ми розіграли сцену, в якій чоловік погрожував жінці.
Решта нашої групи розпорошилася поміж пасажирами і почали обговорення, пояснюючи вкінці короткої подорожі паромом, що чоловік грав тільки роль негідника і насправді був нашим другом, але жінки змушені стикатися з такими ситуаціями щоденно.
Після другого експерименту з невидимим театром ми запросили пасажирів на пресконференцію, яка відбулася потім. Деякі жінки, які її відвідали, схотіли зберегти з нами контакт. Одного разу ми виконали “невидимий спектакль” на тему насилля над дітьми, але по закінченню учасник гри образився на те, що ми змусили його зіграти таку обурливу сцену.
Газетний театр
Ця метода завичай використовується під час вуличних акцій, особливо коли треба зробити медійні заяви чи скласти петицію стосовно порушень прав людини. Це дає можливість првернути увагу людей. Ми створили нашу власну газету, яка виглядала як звичайне турецьке видання, і читали її зі сцени широкому загалу. Ми використовували цю техніку, щоб вказати та звернути увагу публіки на факти повсякденного життя: що далі точиться війна, і незважаючи на те, що медія не торкається цієї теми, ми повинні пам'ятати про це.
Щоб дізнатися більше про “Театр пригноблених” відвідайте http:/
Виклики та невдачі в роботі з ненасиллям у Південній Кореї
Не так давно корейські соціальні рухи почали використовувати концепцію “ненасильницького способу боротьби”. Проте багато активістів, частково через нашу історію, усе ще сприймають ненасилля погано, як слабку, пасивну форму боротьби без опору.
Протягом більше як 30 років з часів колоніальної окупації, а потім Корейської війни, Південною Кореєю правив авторитарний військовий режим. На прагнення свободи та демократії цей режим відповідав збройним терором, а тому люди самі озброїлись, задумуючись над “насильницьким спротивом”. На сьогодення держава і далі вдається до насилля, особливо супроти активістів, але все більше активістів починають доходити згоди, що існує ненасильницький спосіб боротьби.
У 1980-их вже існували певні форми ненасильницького спротиву, як наприклад студенти, які відмовились служити в армії на північному кордоні, солдати, з викриттям насильства, пережитого ними під час служби, цивільні, які протестували проти допитів, здійснюваних поліцейськими патрулями. Проте концепція ненасилля обмежувалась тільки тим, що була лиш способом протесту.
Тепер прихильники свободи совісті, які протестують проти обов'язкового призову, вважаються першими щирими пацифістами в Кореї, які розглядають ненасилля як життєву філософію. Вони захищають право відмовитись виконувати безглузді накази держави (коли панують націоналізм і мілітаризм) і звертаються до питомого добра в людях, просячи їх переглянути своє ставлення до війська, зборої та війни.
Людей це глибоко зворушувало, коли вони бачили захисників свободи совісті, ладних сісти в тюрьму на 18 місяців, тільки щоб не брати в руки зброї. Вони починали розуміти значення акту вираження свободи переконань, спостерігаючи постійні війни, спричинені США та Ізраїлем.
Робоча група захисту свободи совісті в Кореї на сьогодні зодереджена на наданні потрібної допомоги, як то правової та психологічної, тим, хто бажає чинити опір, а також поширення інформації про свободу совісті за допомогою різноманітних заходів, як от пресконференції, форуми, кампанії та пряма дія. Число прихильників свободи совісті в Кореї все ще залишається малим і ті, хто існує, вимагають всілякої підтримки.
Рух свободи совісті не має чіткої спрямованосі в бік ненасилля. У 2003-у році, наприклад, коли перебуваючи на військовій службі про свій протест заявив Канг Чул-мін, серед руху існували протилежні думки, чи слід вдаватися до сидячого страйку в знак солідарності. Такі самі дискусії виникли щодо студентів, які заявили про свободу совісті перед тим, як їх призвали до війська. Багато хто не вбачають у протестах, пов'язаних зі свободою совісті, одну з форм ненасильницької прямої дії, яка має бути пов'язана з іншими формами прямої дії.
Інші групи, які розглядають ненасильницький пацифізм як основу своєї філософії, зіграли важливу роль у боротьбі проти розгортання військових баз США в Пйонгтеку. Вони скористалися з різноманітних тактик, які включали в себе креативні форми ненасильницької прямої дії, які разюче контрастували з попередніми формами боротьби.
Деякі учасники кампаній взялися за створення “мирного селища”, оселяючись у покинутих будинках, які звільнили, щоб зробити місце для бази, і оновлюючи їх та перетворюючи на бібліотеку, кафе, мотель, виставкову залу для художників тощо.
Коли бульдозери за підтримки озброєної поліції та приватних сил безпеки (“найнятих головорізів”) прибули для знесення будинків, які залишилися, поселенцям і тим, хто їх підтримував, спочатку вдалося заблокувати знесення, забравшись для цього на дахи, прив'язавши себе до будинків і сидячи навпочіпки перед бульдозерами. Проте зі збільшенням чисельності урядових сил - від 4000 у березні 2006-го року до 22000 у вересні - сотні поселенців і тих, хто їх підтримував, було заарештовано або поранено.
Незважаючи на це, люди і надалі намагалися обробляти окуповані військом поля, доки не здалися в лютому 2007-го року. Останній сполох протесту стався в березні 2007-го; через місяць після цього поселенці та решта повернулися на це місце, щоб поховати там капсулу часу, в якій було сховано прапор з написом “Ми повернемося”.
Спільнота миру в Сан-Хосе де Апартадо, Колумбія: урок спротиву, гідності та відваги
Рубен Даріо Пардо Сантамарія
Заснована у 1997-у році, мирна спільнота Сан-Хосе де Апартадо народилася у ворожих умовах для ненасильницького спротиву. Спільнота знаходиться в районі Урбани, Колумбія, який є суб'єктом сильних економічних інтересів і де часто трапляються збройні конфлікти між партизанами (Революційними збройними силами Колумбії - FARC), урядовими військами та парамілітарними угруповуваннями (які зазвичай співпрацювали з урядом).
Це був той район, де для усунення лідерів та активістів використовувались політичний терор, вбивства та залякування. Спільнота миру складалася з людей, які змушені були переселитися, чиї батьки та діди також стали жертвами насилля. Протягом всього свого існування Спільнота миру змушена була терпіти кампанії з її дескредитації з боку найвищих рівнів національного уряду та медія, особливо під час правління Альваро Урібе.
Спільнота миру налічувала більш як 1000 членів, незважаючи на те, що біля 150-и було вбито урядовою службою безпеки, парамілітаріями або FARC.
Стратегія цивільного опору
Ми почали з того, що з'явилася нагальна потреба в знаходженні практичних альтернатив для того, щоб переселені люди стали частиною проекту, який би пропонував альтернативу сучасній моделі суспільтва. Це мало три виміри:
• Опір війні та вимушеному переселенню, створивши механізм для захисту цивільних у контексті сильного збройного конфлікту.
• Створення відповідної бази для існування спільноти, що включає в себе цілісні та екологічні економічні альтернативи.
• Побудова мирних відносин на щоденному, особистому рівні, а також на політичних рівнях шляхом засудження насильства і надання переваги політичним перемовинам над збройними конфліктами, а зовні - шляхом поширення ідеї мирних зон і надання керівництва іншим локальним спільнотам.
Економічна стратегія
Воєння зона зазвичай не має нормального постачання всього необхідного. Тому спільнота повинна самостійно вирощувати власні продукти; вона співпрацює з групами “вільної торгівлі” для продажу власного какаю та бананів. Окрім цього спільнота організовує зустрічі та курси (під назвою Сільський університет або Університет опору) для обміну інформацією про екологічні форми землеробства.
Політична стратегія
Поява Спільноти миру стала радикальним викликом для тих, хто хоче хазяйнувати над цією територією, особливо - для різного роду збройних угруповувань, парамілітантів, партизан. Щоби вижити Спільноті треба вибудувати взаємини, які з одного боку послабили би тиск на Спільноту миру, а з іншого - посилили б її стійкість завдяки зв'язкам на локальному, національному та інтернаціональному рівні.
Єдність спільноти
Установча декларація Спільноти миру прокладає дорогу принципам демілітаризації та нейтралітету, які представляють спільний знаменник спільноти. Акт підписання цієї декларації є об'єднуючою силою для колективу.
Життєво важливим є навчання спільноти. Спочатку для підготовки до створення спільноти було започатковано майстерні для біженців і можливих членів. Тепер Освітній комітет зосередився на зміцненні та відданості принципам спільноти, аналізуючи її стан та оцінюючи процес цивільного опору в цілому. Він навчає вмінню вирішувати конфлікти всередині самої Спільноти і прагне укріпити рішучість членів Спільноти не приєднуватись до жодних озброєних груп. Освітній комітет працює не тільки з сім'ями, координаторами та робочими групами всередині Спільноти, але й з іншими сім'ями в цьому районі.
Захист
Спільнота займається різноманітною діяльністю, щоб запобігти порушення прав людини щодо членів Спільноти і щоб посилити сам процес цивільного опору. Це включає:
• документування та публічне обвинувачення порушень, здійснених будь-якими збройними угруповуваннями;
• позначення простору спільноти білбордами з оголошеннями принципів спільноти;
• розповсюдження інформації за допомогою публікацій малим тиражем, відео, національних та інтернаціональних зборів на території Спільноти, національних та інтернаціональних екскурсій та власного веб-сайта.
• подання петицій національному урядові та міжнародним агенціям, що іноді призводило до сприятливих вердиктів, як от обмеження військової допомоги з боку США та відкриття справи на солдатів, звинувачених у вбивстві лідерів Спільноти в лютому 2005-го року;
• стороння протекція: Міжнародна Бригада Миру постійно супроводжує транспорт до та від Спільноти, тоді як інші міжнародні групи, серед яких Американське Товариство Примирення, підтримують працевлаштування в Спільноті, як скажімо робота в школі.
Пропозиція нової нейтральної зони
На відміну від “безпечних зон”, створених за угодою між військовими силами, у Спільноті миру цивільне населення саме вирішило утворити фізичний простір та соціальний захист для тих, хто не бере участі у війні. Мирні спільноти - це не тільки схованка, де можна вберегтися від куль, але й місце, де люди намагаються забезпечити собі мирне співіснування та соціальну справедливість, спосіб життя, сповнений гідності, незалежності та солідарності.
Здатність опиратися репресіям
Спільнота миру в Сан-Хосе де Апартато є однією з тих, яка найбільше постраждала від політичного насилля в Колумбії. Політичні репресії мають на меті зламати принципи та віру тих, які обрали собі мирний шлях, посіяти недовіру та страх, перешкодити особистим та колективним діям. Шляхом вибіркових утисків та прямого насилля, такого роду репресії вкорінюють страх і недовіру серед населення, позбавляючи його здатності опиратися.
Живучість опору Спільноти, незважаючи на насильство кругом, можна частково пояснити браком кращих альтернатив для людей, які вимушені були стати біженцями. Проте вона також завдячує білше позитивним факторам: ясне соціальне усвідомлення того, що люди виступають суб'єктами, які не підкоряються політичним наказам; усвідомлення, що, незважаючи на збройні угруповування, процес опору може мати успіх; впевненість у тому, що ненасилля дає кращі шанси на виживання; і несхитна відданість справі, якій стільки мучеників уже віддали своє життя.
Різні типи опору
Спільнота миру чинить опір на багатьох рівнях:
• опір малярії, бідності та браку елементарних послуг у подібних районах Колумбії;
• опір терору легальних та нелегальних військових груп;
• опір спокусі помститися в місцевості, де легко приєднатися до якогось збройного угруповування, щоб помститися своєму кривднику;
• опір нав'язуванню виключної та авторитарної моделі суспільства, одночасно пропонуючи проект життя, основаного на широкому баченні (comprehensive vision) гідності та розвитку.
Висновок
Серед найважливіших факторів, які дозволили селянам та фермерам Сан-Хосе де Апартадо чинити ненасильницький спротив протягом останніх десяти років є:
• дотримання цінностей Католичної церкви;
• демократична та гнучка організаційна структура Спільноти, яка зміцнює відчуття приналежності та єдності спільноти;
• міцна внутрішня дисципліна, повага до ухвалених правил поведінки ту дотримання фундаментальних принципів нейтралітету та ненасилля;
• вживання внутрішніх заходів безпеки;
• відкритість до діалогу з представниками уряду;
• втілення економічних стратегій для забезпечення базових потреб Спільноти;
• поступальний процес інтегрування та координування дій з іншими локальними виявами цивільного опору в різних районах Колумбії;
• виховання нових лідерів;
• приклад мучеників, що спонукає до продовження опору;
• захист, наданий міжнародними інстанціями;
• поступова консолідація мережі міжнародної підтримки в багатьох країнах;
• моральна сила Спільноти та її стійкість перед лицем насилля з боку озброєних груп.
Шукачі бомб: європейська кампанія
Роел Стінен
8-го липня 1996-го року Міжнародний суд оголосив, що “загроза використання ядерної зброї в цілому суперечить правилам міжнародного закону”. Це дало рухам за мир додатковий аргумент та правову підставу для акцій цивільної непокори та прямих дій проти ядерної зброї. Малі акції цивільної непокори перед штаб-квартирою НАТО та військово-повітряною базою в Клейк Брогел (Kleine Brogel) у Бельгії переросли в кампанію “Шукачів бомб” (Bombspotting), яка підняла питання ядерного озброєння та законної вимоги роззброюватись.
“Шукачі бомб” була першою кампанією, в якій у прямій дії прийняло участь стільки людей. Із самого початку організатори доклали великих зусиль, щоб люди могли долучитися до прямої дії без обов'язкової довгої підготовки. Хоч ми і заохочуємо людей контактувати з регіональними групами й організовуємо та активно просуваємо тренування до ненасильницьких прямих дій, заходи залишаються відкритими і для звичайних мешканців міста, а не тільки професійних активістів. Це означає, що акція “Шукачі бомб” - велика структура, яка включає сотні волонтерів - дозволяє легко та без додаткових зобов'язань взяти участь іншим громадянам.
Одним з важливих способів, завдяки якому вдалося полегшити долучення людей, була організація локальних груп. Ці групи, які складаються з людей з дуже різними заняттями,
Акція “Шукачів бомб” біля Міністерства Оборони в Брюселі, Бельгія, 8 липня 2006. Святнування 10-ої річниці, відколи Міжнародний суд оголосив своє рішення щодо ядерної зброї.
Локальні зусилля з мобілізації були більш ефективні за офісну кампанії з промоції. Працюючи з локальними групами, ми переконалися, що потенційно зацікавлені люди майже звідусіль могли б зустрітися лицем до лиця з людьми, які працювали над компанією на вуличному рівні.
Декілька років ми запрошували до участі також міжнародних активістів, але потім зіткнулися з новим викликом. Як можна було створити тиск на уряди країн-членів НАТО?
Це питання все ще обговорюється. Ми ще далеко від того, щоб перетворитися на справді міжнародну кампанію, але вже доклали зусиль та провели обговорення, з яких можуть навчитися інші. Коли ви запрошуєте прийняти участь міжнародних активістів, то дуже легко забути про такі прості речі, як їжа, зручності, місця зборів, транспорт, що створює стресові умови для учасників.
Ми повинні переконатися, що міжнародні учасники мають всю інформацію, потрібну їм для прийняття рішень. Треба звернути увагу на мовні питання, як наприклад - переконатися, що люди, які відповідають по телефону або надають правову підтримку, володіють різними мовами. Міжнародні учасники потребують трохи часу, щоб освоїтись та підготуватись до акції, як дома, так і перед самою акцією.
При підготовці ми проходимося різними фазами їхнього перебування в країні та ролі в акції з їхньої перспективи. Яку інформацію вони потребують? Що допоможе їм почуватися безпечно та зручно? Ми також розглядаємо можливість попередньо зустрітися з декількома закордоними гостями, щоб підготуватися до події разом.
Чудовим прикладом інструмента, розробленого для цієї цілі, є “Набір з 365-ресурсів Фаслейна”. Ця брошура містить основну інформацію про цілі та політичний контекст блокування впродовж одного року, яке відбулося у Фаслейні, і практичні поради з мобілізації, тактики, тренування тощо, які дозволяють групам самостійно приготуватися до участі в акціях.
З нашого власного досвіду, тренування до ненасильницької прямої дії міжнародних учасників виявилося дуже ефективним. Тренування дають можливість екстенсивно пройтися по сценаріях акцій і підготуватися до вирішення проблем і труднощей, які можуть з'явитися. У декого може з'явитися думка, що участь в акціях закордоном не просуває їхню власну кампанію. Більше того, це забирає час і коштує купу грошей. Проте відвідування іншої країни може зробити більш видимою вашу кампанію на міжнародному рівні. Зазвичай це дуже ефективний спосіб зустрітися з людьми, з якими можна співпрацювати в майбутньому.
Одним з прикладів може бути, коли міжнародна участь надихнула французьких активістів Ґрінпіс вжити заходів проти розробки французами нових ядерних ракет. У вересні, під час великої демонстрації проти ракет M51 близько 30-и членів руху “Шукачів бомб” взяли участь у першій громадській інспекції в стилі “Шукачів бомб” випробовувального центру (Centre d'Essais des Landes) біля Бордо. Ми дали поради та допомогли в підготовці до акції, а через декілька місяців після інструктори прямої дії “Шукачів бомб” повернулися для проведення “курсу для інструкторів”.
Але акція за кордоном ніколи не може замінити акцію у власній країні. Тому важливо зрозуміти, чого ви очікуєте від міжнародних учасників у вашій кампанії і навпаки - від вашої участі за кордоном.
Існують різні способи збільшити важливість міжнародної участі. В акції “Шукачів бомб XL” (Bombspotting XL) у 2005-у році, де громадський контроль відвідав чотири різних об'єкти, пов'язані з ядерною зброєю в Бельгії, були присутні також активісти з усіх країн-членів НАТО, на території яких розміщені ядерні ракети НАТО (Великобританія, Сполучені Штати, Італія, Німеччина, Турція та Нідерланди) та з інших країн (Фінляндія, Франція, Греція, Португалія та Іспанія).
Наша преса звернула увагу на цю участь, а міжнародні делегації подбали про те, щоб цю подію висвітлила преса в їхніх країнах. Працюючи таким чином, важливо не просто запросити міжнародні організації та дозволити їм взяти участь. Потрібно зробити набагато більше роботи, що включає в себе координацію зусиль преси та розподіл ролей до, під час і після акції.
РОЗДІЛ 8. Вправи для роботи з ненасиллям
У цьому розділі знаходиться опис вправ, які допоможуть вам спланувати ненасильницькі кампанії та акції. Ці вправи можна використати під час ненасильницьких тренувань, робочих семінарів чи зборах груп. Вправи роблять наш час, проведений разом, більш активним та сприяють процесові навчання та освоєння навиків серед учасників.
Зібрані нами вправи походять з різних джерел нашої багатої історії. Ці вправи багато разів були адаптовані та змінені з часом. Ми сподіваємось, що ви зробите та само, змінюючи їх, щоб вони відповідали вашим потребам. Хоч більшість вправ у цьому розділі може бути використано для різних цілей, ми даватимемо деякі рекоменації щодо того, де і як їх краще використовувати, так само як підказки для координаторів та інструкторів.
Ми сподіваємось, що ці вправи виявляться корисні у вашому процесі розробки ненасильницьких кампаній, і що вони спонукатимуть вас до пошуку та розробки додаткових вправ, які би ще більше збагатили репертуар ненасильницького руху.
Авторські права
Тільки деякі з цих вправ посилаються на певних інструкторів чи групи навчання. Ми наперед перепрошуємо тих, хто переконаний, що його слід згадати як автора певної вправи. У такому раді дайте нам знати, і ми виправимо це в мережі Веб та майбутніх друкованих виданнях. Проте більшість вправ, які використовуються в тренуванні ненасиллю, передавалиса від однієї групи до іншої та пристосовувалися, залежно він нових ситуацій та стилів.
Межа суперечки
Час виконання:Мінімум 15 хвилин
Ціль вправи: Дати учасникам можливість вирішити суперечку чи конфлікт не вдаючись до насилля. Дати відчути себе по обидва боки конфлікту. Це хороша початкова вправа для багатьох ситуацій.
Як вправу виконати - примітки для координаторів
Попросіть людей стати в два ряди, приблизно однакової чисельності, лицем один до одного. (Ви можете додати ще один ряд, який відіграватиме роль спостерігачів.) Попросіть людей простягнути руку до особи навпроти, щоб упевнитися, що вони знають з ким взаємодіятимуть. Поясніть, що в цій вправі існують тільки дві ролі: усі в одному ряду мають одну роль, усі в іншому - іншу; кожна особа в рядку взаємодіє тільки з особою навпроти. Поясніть роль кожної сторони, поясніть конфлікт і хто мусить його розпочати. Дайте учасникам декілька секунд тиші, щоб вони вжилися в свою роль, і скажіть розпочати. Залежно від ситуації, це може бути коротка сутичка (менше ніж хвилина), або ви можете дати їх продовжитить, але не більше за три чи чотири хвилини.
Потім скомандуйте припинити та почніть обговорення. У теми обговорення повинно входити: як діяли люди, як вони почувалися, який шлях знайшли для вирішення конфлікту, що вони помітили в жестах іншого (мові тіла), що їм хотілося зробити тощо. (Якщо у вас був третій ряд спостерігачв, спитайте, що вони бачили.)
Виконайте вправу знову, але цого разу помінявшись ролями. Щоб люди не взаємодіяли з тією самою особою, змістіть якийсь ряд на одного чоловіка, щоб особа, яка знаходиться в кінці перейшла на початок.
Приклади ролей
Хтось, хто хоче прийняти участь у ненасильницькій акції і хтось з близьких родичів, хто проти цього.
Блокувальник збройного або урядового об'єкта і роззлючений тамтешній працівник.
Протестувальник і хтось, кого обурює протест або штрейкбрейкер.
Протестувальник, який дотримується ненасильницький правил і протестувальник, який порушує ці правила.
Мозковий штурм
Час виконання: 15 хвилин або більше
Ціль вправи: Групова техніка, задумана для генерування великої кількості ідей у малий проміжок часу.
Як вправу виконати - примітки для координаторів
Поставте групі запитання, як скажімо “що таке ненасилля?” або “як нам провадити нашу стратегію залучення коштів?” Потім попросіть групу запропонувати якнайбільше ідей та відповідей.
Ось п'ять рекомендацій щодо проведення сеансів мозкового штурму:
Зосередьтеся на кількості: чим більше число згенерованих ідей, тим більший вибір.
Відкиньте критицизм: критицизм, суперечки та обговорення треба відкласти на потім, коли мозковий штурм вже завершено.
Вітайте незвичні ідеї: щоб отримати хороший довгий список ідей заохочуйте до незвичайних ідей.
Комбінуйте та покращуйте ідеї: хороші ідеї можна поєднати для утворення дуже хорошої ідеї, що можна порівняти з гаслом “1+1=3”.
Мозковий штурм зазвичай починається повільно, набираючи обертів, в той час як одна ідея породжує інші, а потім згасає знову. Саме тому дехто називає мозковий штурм “приготуванням попкорну”.
Після того, як перелічені всі ідеї (краще записані так, щоб усі могли бачити) спитайте, чи учасники мають якісь питання щодо окремих ідей або не погоджуються з якимись. Відкрийте обговорення. Вам не обов'язково доходити до якогось консенсусу в сеансі мозкового штурму. Або ви можете обрати деякі відповіді для подальшого обговорення.
Під час сеансу тренування ненасиллю ви не повинні намагатися дати одне-єдине визначення для питання “Що таке ненасилля?” Завдяки мозковому штурму учасники можуть поділитися багатьма відповідями на це питання. Так само пізнавальним може виявитись мозковий штурм на тему “Що таке насилля?” Звертайте увагу на ключові слова. Переконайтеся, що слова “влада” та “гнів” не з'являються тільки в мозковому штурмі на тему насилля.
Право на слово
Час виконання: 3 години
Ціль вправи:
• Переконати членів групи, на чиєму боці перевага (домінантна група), прислухатись до інформації про несправедливість.
• Обернути динаміку влади навпаки, щоб група, на чиєму боці була перевага, могла відчути, як це - коли інші мають безперервну можливість переважати “в ефірі”.
• Зробити більш згуртованими тих, у кого менше влади, щоб вони могли краще підтримувати один одного під час організації чи робочого семінару.
• Зробити нормою, щоб члени групи, на чиєму боці перевага, підтримували зміни в своєму середовищі замість того, щоб їх “вчили цьому” ті, у кого менше влади.
Як вправу виконати - примітки для координаторів
Поясніть цілій групі, що гендерна дискримінація існує не тільки між чоловіками та жінками, але залежить також від сексуальної орієнтації і того, наскільки особа відповідає культурним стереотипам про ту чи іншу стать. Хоч ця вправа включатиме окреме обговорення чоловіків та жінок, щоб поділитися досвідом та поглядами, у ній вітається й обмін досвідом про іншу статеву динаміку. Поясніть усім, що жінки поділяться своїм життєвим досвідом тільки у відповідь на ряд запитань. Робота чоловіків полягатиме в тому, що вони повинні будуть якнайуважніше вислухати жінок, не задаючи питань. Точно так само можна дати поділитися життєвим досвідом чоловіків-геїв та інших, хто відчуває, що їхня гендерна ідентифікація позбавляє їх впливу та влади.
Задля ефективності цей процес вимагає певної домовленості.
Конфіденційність. Ніхто не повинен повторювати поза сеансом того, що на ньому хтось інший сказав.
Учасники повинні попросити дозволу особи на те, щоб відповісти чи заперечити якийсь пункт, висловлений учасником, якому надано слово.
Попросіть жінок перейти в іншу кімнату та підготуватися до промови з координатором жіночої статі. Їх потрібно настроїти до цього, вказавши, що всім брати слово не обов'язково, але попередній досвід з цією вправою свідчить, що вона допомагає згуртувати колектив. Задайте наступні питання та попросіть учасників переповісти власні історії з їхнього досвіду як жінка.
• З чого ви вдоволені чи горді, що стосується вашої гендерної ідентифікації?
• З чим пов'язані труднощі та неприємнощі у зв'язку з цим?
• Що ви хотіли б щоб інші знали, щоби вони краще могли співпрацювати з вами та підтримувати?
Заохочуйте до відвертості та вираження почуттів, які виникають.
Одночасно попросіть чоловіків залишитися в кімнаті для роботи з координатором чоловічої статі, який спочатку спитає їх про їхні почуття. Спитайте їх, що їх допомагало в житті прислухатися до чогось важливого, що було важко чи неприємно чути. Спробуйте змусити говорити якнайбільше чоловіків. Слухайте та заохочуйте висловитись чоловіків-геїв та інших, котрі можливо почувалися в меншості через гендерні питання.
Коли жінки будуть готові, вони можуть повернутися. Вони повинні стати перед чоловіками, які слухатимуть сидячи, і висловлюватись окремо (а не як група). Вони можуть висловитись по кожному з трьох питань, наведених вище, які задаватиме координатор.
Будь-який чоловік, який гадає, що іхня гендерна ідентифікація надає їм статусу меншості в їхній культурі, вільні встати та відповісти на те саме питання.
Коли жінки закінчили, вони покидають кімнату. Координатор-жінка слідує за ними, заохочуючи їх до обговорення.
Координатор-чоловік повинен допомогти чоловікам обдумати та засвоїти те, що вони почули та дізналися.
Після цього координатори зводять обидві групи разом для обміну враженнями.
Хорошим знаряддям для використання є утворення кола з учасників, в якому кожний може коротко поділитися власною думкою - зазвичай чимось, що вони дізналися про самих себе. Координатори можуть усунути розрив, змішавшись з учасниками групи іншої статі. Після цього можна перейти до танців чи якоїсь іншої фізичної активності, де кожний може прийняти участь та розважитись.
Адаптовано з вправи, розробленої в нотатках “Тренування до змін” Джорджа Лейкі, які можна знайти за адресою http:/
Гендерний діалог для миротворців
Час виконання: 30 до 45 хвилин
Ціль вправи:
• Сприяння діалогу між жінками та чоловіками в миротворчих організаціях.
• Визначення спірних місць між жінками та чоловіками в миротворчих організаціях.
• Досягнення певного рівня комфорту та відданості вирішенню питань гендерності в миротворчих організаціях.
Як вправу виконати - примітки для координаторів
I. Обговорення в малій групі питать статі, конфлікту та миротворчості.
За допомогою змішаних малих груп з чоловіків та жінок створіть списки відміностей щодо того, як переживають конфлікт та насилля чоловіки та жінки.
За допомогою тих самих групи створіть списки того, як жінки та чоловіки приймають участь у роботі з миротворчості.
В об'єднаній великій групі попросіть кожну малу групу повідомити про свої висновки.
II. Розділіть велику групу на малі, які складаються тільки з чоловіків і тільки з жінок.
Попросіть кожну групу поділитися історіями про удачі та труднощі в миротворчій роботі з протилежною статтю. Заохотьте групи, щоб вони навели якомога більше прикладів з реального життя, як позитивних, так і негативних.
Попросіть кожну групу обсудити стратегії роботи з протилежною статтю над питаннями миру.
Попросіть кожну групу озвучити свої висновки та стратегію.
У змішаних парах, чоловік проти жінки, попросіть учасників відповісти один одному стосовно почутого. Кожна особа по черзі повинна висловити своє ставлення до почутого, тоді як інша має вислухати не перебиваючи.
Цей приклад було адаптовано з “Жіночого миротворчого ресурсу та посібника” під редакцією Лізи Счирч. Повний текст посібника можна знайти за адресою http:/
Стратегії 10/10
Час виконання: 30 хвилин або більше
Ціль вправи: Дати учасникам дізнатися про багату історію ненасильницьких кампаній і покращити своє розуміння кампаній, тактик і рухів.
Як вправу виконати - примітки для координаторів
Попросіть людей розбитися на маленькі групи по п'ять або шість осіб (число учасників у групах повинно бути однаковим). Попросіть одну особу в кожній групі на листку паперу перелічити числа від 1 до 10. Скажіть групам, що вони змагаються одна з одною в тому, хто швидше виконає завдання (на відміну від звичайного стилю кооперування). Скажіть най кожна група якнайшвидше перелічить 10 війн, піднявши руку, коли вони впорались. Занотуйте час. Потім попросіть їх перелічити 10 ненасильницьких кампаній і також підняти руку. Зверніть увагу, що перелік ненасильницьких кампаній імовірно забере більше часу ніж перелік війн (хоч ми не обговорюватимемо тут це питання).
Починаючи з групи, яка “перемогла”, перепишіть список ненасильницьких кампаній на дошку. Попросіть інші групи доповнити список. У ньому скоріш за все буде суміш рухів, тактик, кампаній тощо. Запишіть їх усі; використайте цей список для пояснення відмінностей, щоб учасники могли дізнатися про стратегічні процеси і як розробляються вдалі стратегії. Наприклад, список може включати в себе “боротьбу з апартеїдом” (рух), “Соляний похід” (кампанія) і “страйк навсидячи” (тактика). Користуючись цим списком, попросіть учасників описати складові кампанії, визначити тактики та визначити
, з чого складається рух. Скористайтеся із загальновідомих кампаній для прикладу, щоб дослідити стратегічне планування ненасильницьких кампаній. Ви можете також використати цей список для ознайомлення решти з кампаніями, про які вони досі не знали. Цей список може служити основою для докладнішого обговорення. Час, відведений на завдання, пристосуйте до рівня знань групи.
Дерево
Час виконання: мінімум 30 хвилин
Ціль вправи: Визначення й аналіз природи та складових проблеми та знаходження позитивного рішення.
Як вправу виконати - примітки для координаторів
Намалюйте дерево з корінням, стовбуром і гілками, вкритими фруктами. Дерево представляє проблему, яку вам слід аналізувати. Попросіть учасників ідентифікувати коріння (причини), фрукти (наслідки) та стовбур (установи, на яких тримається система). Ви можете також ототожнити ґрунт з базовими принципами, які живлять коріння (причини).
Здорове дерево
Якими мають бути здорові фрукти, котрі ми хочемо виростити? Яке нам потрібне коріння для того, щоб виростити здорові фрукти? Які корені нам потрібно пообрізати? Які структури слід заснувати задля здорового суспільства? Чому треба опиратися, протистояти? Якими якостями повинен бути наділений ґрунт, щоб живити коріння? Назвіть, що треба зробити, щоб виростити здорове дерево, або причини, через які треба зрубати хворе. Чи можемо ми відповісти на ці питання?
Аналіз хворого дерева
Припустіть, що стовбур (установи) дерева, яке ви вирощуєте, ослабився. Намалюйте інше дерево, звернувши увагу на коріння (причини) та фрукти (наслідки). Скористайтеся зі списку питань вище для аналізу ситуації, або використайте питання на ст. 34.
Три стовпи влади
Час виконання: мінімум 30 хвилин
Ціль вправи:
• Визначення того, на чому тримаються структури влади, яку ми хочемо побороти.
• Аналіз кістяка власи з метою розробки стратегій для його послаблення.
• Знаходження слабкостей в структурах влади.
Як вправу виконати - примітки для координаторів
1) Намалюйте перевернутий трикутник зі стовпами, які його підпирають. Підпишіть трикутник назвою проблеми, яку він символізує. Це може бути якась установа або несправедливість (наприклад “війна”).
2) Попросіть групу назвати стовпи, які представляють установи та фактори, на яких тримається проблема (наприклад військо, корпорації, псевдопатріотичні громадяни). Будьте точними щодо елементів структур підтримки (наприклад військо включає в себе командування, солдатів, ветеранів, сім'ї військових). Це нам допоможе в аналізі того, як ослабити структуру.
3) Означте принципи, які служать основою стовпів (наприклад сексизм, жадоба, обман).
Аналіз стовпу
Оберіть стовп, який ваша група хоче повалити. Зважте на мету вашої групи під час прийняття рішення. Намалюйте іншу подібну схему, внісши в трикутник назву установи обраного вами стовпа в попередній. Тепер проаналізуйте що підтримує цю проблему. Це може служити базою для розробки вашої стратегії.
Поясніть групі, що хоч проблему здається ніби важко похитнути, перевернутий трикутник насправді символізує її слабкість. Щоб ослабити владу не обов'язково повністю вибити один стовп - досить його розхитати, послабити.
Наслідки страху
Час виконання: мінімум 1 година
Ціль вправи: Поділитися та аналізувати причини та наслідки страху.
Як вправу виконати - примітки для координаторів
Попросіть членів групи навести один з випадків, коли вони вдчували страх. Розбийте всіх на малі групи, щоб кожний міг прийняти участь. Один з учасників у кожній групі повинен занотовувати наслідки страху. Після цього, об'єднавшись в одну велику групу, напишіть основні ідеї на дошці. Іншою опцією є попросити людей намалювати ситуацію, коли вони відчували страх. Обговоріть малюнок, зосередившись на суб'єктивних переживаннях (що учасники подумали, відчули, якими були фізичні відчуття, якою була реакція тощо), а не просто відтворюючи факти.
Вправу важливо закінчити обговоренням різноманітних альтернатив, якими можна скористатися, щоб побороти страх і вийти переможцем. Вона допомагає людям поділитися пережитим, зрозуміти свою реакцію та дізнатися, як краще поборювати труднощі.
Спектр спільників
Час виконання: мінімум 20 хвилин
Ціль вправи:
• Зрозуміти, хто наш союзник і хто наш противник.
• Допомогти зрозуміти, що тактичні ходи потрібно планувати з урахуванням того, наскільки вони приваблюють або не приваблюють ключових союзників і переконують людей стати активними союзниками.
• Заохотити до більш оптимістичних зусиль з мобілізації шляхом розуміння того, що не обов'язково переконувати в протилежному, хто не згоден з нашою точкою зору.
• Ознайомлення людей із захопливою складністю розробки стратегії.
Як вправу виконати - примітки для координаторів
У цій вправі використовується діаграма з метою дослідження ідеї, що більшість змін у суспільстві передбачають боротьбу між тими, хто хоче змін, і тими хто ні. Намалюйте тих, хто хоче, як крапку на одному боці листа (наприклад лівому), а противників - на іншому. Поясніть, що суспільство (або міста чи країна в цілому) зазвичай складається з діапазому груп, які світоглядно можна розмістити від якнайближче до якнайдалі до одного з пунктів. Намалюйте горизонтальну лінію, яка представляє цей спектр. Намалюйте півміцяць або половину порізаного пирога (як показано на діаграмі нижче). Скибки ближче до кінців представляють найближчих союзників і найзатятіших противників, далі йдуть більш пасивні союзники та противники, а група посередині складається з нейтральної сторони.
Використайте те питання, над яким ви працюєте; якщо це загальний курс, тоді спитайте, яке питання людей цікавить або над яким вони працюють. Спитайте, хто в суспільстві схильний до найбільшої підтримки цього питання, до найменшої, а хто знаходиться посередині. Як приклад наведіть “спілки”, “групи малозабезпечених”, “Торгову палату” тощо. З ідентифікацією груп та їхнього положення в спектрі, внесіть кожну в скибки графіка. Виясніть, чому люди ставляться нейтрально; обсудіть, чи є можливість перетягнути їх ближче до союзників. Також зверніть увагу на випадки, коли люди вже перемістилися з одного кінця спектру на інший, і обсудіть чому так сталося (наприклад, коли солдати та ветерани схильні були спочатку підтримувати війну, але з її розгорянням їхнє ставлення змінилося на протилежне).
Повідомте хорошу новину: у більшості кампаній із соціальних змін не обов'язково змінювати погляди опонентів на протилежний, навіть якщо опенентом є влада. Потрібно тільки зрушити всі скибки груп на одне положення у вашому напрямку. Якщо ми змістимо кожну скибку на один крок ближче, то швидше за все переможемо, навіть якщо противник на іншому боці залишиться непохитним.
З розвитком стратегії і тактики групи потрібно визначити, до якої скибки суспільства слід звернутися і як саме переконати людей. Обираючи того, кого слід переконати, запитайте себе: до яких груп ми маємо доступ та користуємся довірою? До яких груп доступу немає? Зважаючи на нашу ціль, які групи найкраще піддадуться впливові?
Цю вправу можна виконати за 20 хвилин, але ви вільні провести набагато більше часу, складаючи скибки та аналізуючи ситуацію.
Вітер і дерево - гра в довіру
Час виконання: 30 хвилин
Ціль вправи: Висвітлити ситуації вразливості та страху та зміцнення впевненості в собі та групі.
Як вправу виконати - примітки для координаторів
Сформуйте тісне кільце з шести-семи учасників і однією особою посередині. Попросіть особу посередині міцно стати на обидві ноги, затулити свої очі і дозволити собі вільно падати з однієї сторони на іншу (як дерево, розколихане вітром). Попросіть решту групи простягнути руки вперед і передавати учасника всередині від одного до іншого без різких рухів і не даючи йому (або їй) впасти. Важливо так скоординувати рухи всієї групи, щоб це виглядало, ніби колихання дерева з одного боку в інший. Після якоїсь хвилини чи більше попросіть якогось іншого учасника групи стати посередині. Важливо, щоб у цьому прийняли участь всі учасники, щоб вони могли поділитися враженнями.
Після того, як кожна особа побувала в середині, нехай кожний поділиться на великому листку паперу своїми впраженнями та переживаннями під час гри. Зверніть увагу на пережитий ними страх. Порівняйте це із ситуаціями з реального життя, коли з'являється страх і які це має наслідки. Підведіть підсумок наслідкам страху і тому, що можна зробити, щоб побороти його.
Прийняття рішень
Час виконання: мінімум 30 хвилин
Ціль вправи: Підготувати людей до критичних ситуацій і розвинути вміння швидко думати в стресових ситуаціях, зосередившись на основному та відкидаючи дрібниці, щоб бути спроможним приймати оперативні рішення.
Як вправу виконати - примітки для координаторів
Групі, не більшій за вісім осіб (це може бути мала група, тоді як інші виступають у ролі спостерегачів), запропонуйте сценарій. Наприклад: “Посеред колони маршу зомліла жінка. Колона складається з борців за мир. Якими будуть ваші дії?” Дайте групі 15 секунд на обговорення, де братимуть участь три або чотири особи. Після цього зверніться до всіх учасників. Спитайте, як вони дійшли певного рішення? Що допомогло в цьому процесі? У чому полягала основна складність?
Наступним кроком є практикування вправи з представниками. Сформуйте декілька малих груп, які виступатимуть як “споріднені групи”. Задайте їм новий сценарій і попросіть кожну групу обрати собі представника. Після того, як “споріднені групи” визначились з лідером, попросіть представників зібратися разом, щоб прийняти певне рішення. По досягненні консенсусу, попросіть представників проконсультуватися зі своєю “спорідненою групою” щодо рішення представників. Кожна група може запропонувати свої рекомендації для внесення змін, якщо потрібно. Потім дайте представникам зустрітися знову, щоб дійти до остаточного рішення, яке сподіваємось влаштує всіх членів усіх “споріднених груп”.
Але майте на увазі, що забагато вправ з швидкого прийняття рішень, особливо перед тим як має відбутися акція, може настроїти людей на стан непередбачуваності, таким чином збільшуючи напруження серед них, тож люди можуть запанікувати. Вправи зі швидкого прийняття рішень слід робити впереміш з іншими вправами, щоб уникнути цього відчуття неминучої небезпеки.
Розігрування ролей
Час виконання: мінімум 20 хвилин
Ціль вправи: Розігрування ролей - це вправа симуляції, в якій учасники беруть на себе роль у певній ситуації, як підготовка до зіткнення з подібною ситуацією чи аналіз такої, що вже сталася. Розігрування ролей використовується для розвитку чуття тактики, особистої компетентності, єдності групи. Основною перевагою розігрування ролей над іншими вправами є те, що воно за своєю природою включає в себе людські емоції окрім розуму. Оскільки учасники більше задіяні в розігруванні ролей аніж у звичайних обговорюваннях, вони засвоюють більше й імовірно - швидше. Розігрування ролей - це різностороннє знаряддя, яке можна можна використовувати для різних цілей, наприклад для аналізу ситуацій, теорій і тактик, для розуміння людей та їхніх ролей, для проникнення в розум і почуття “опонентів”, для передбачання нових ситуацій, для виявлення страхів, тривог та інших почуттів, які люди переживають під час акції, для розвитку індивідуальної та групової компетентності та впевненості, для укріплення моралі групи.
Як вправу виконати - примітки для координаторів
Хоч розігрування ролей може бути складним процесом, в якому задіяно багато учасників, вони часто розробляються для того, щоб проаналізувати конкретну ситуацію, а не всю акцію в цілому. Зважте на те, чого група потребує, щоб успішно підготуватися до акції. (Дивіться “Ролі перед, під час і після акції” на ст. 86, щоб визначитися з потрібними ролями.)
Підготуйте сцену, часто за допомогою декількох простих реквізитів і описом ролей, щоб усі учасники зрозуміли навколишні умови, в яких розігруватимуться ролі. Роз'ясніть учасникам їхні ролі, особливо звернувши увагу на спонуки та інтереси ролей замість простого опису сценарію, якому вони мають слідувати. Дайте людям декілька хвилин, щоб вони увійшли в свою роль і, якщо це група, - можливо намітили свою тактику дій. Дайте ясно зрозуміти, коли гра почнеться і коли вона закінчиться. Попросіть учасників почати з певної сцени та грати свою роль так, як вони розуміють.
Найкраще перервати розігрування ролей тоді, коли важливі питання розкрито. Інструкторам важливо запобігти фізичним поряненням чи образам серед учасників, можливо припинивши гру, якщо вона ставить учасників у небезпеку.
Після припинення гри дайте учасникам трохи часу оговтатись. Тепер почніть обговорення. Це невід'ємна частина вправи з розігрування ролей. Часто має зміст почати з того, щоб дозволити учасникам поділитися емоціями, які вони пережили під час гри. Якщо не всі були в змозі спостерігати цілу гру, то має зміст пересказати розвиток подій. Учасники можуть поділитися тим, що вони засвоїли під час вправи. Спостерігачі можуть поділитися своїм поглядом на те, що сталося, що пройшло добре, над чим ще треба попрацювати, що збільшувало чи зменшувало напругу тощо.
Задайте тон обговорення таким чином, щоб члени групи могли поділитися своїми відчуттями, тим, що вони засвоїли про тактику, стратегію, цілі, теорію ненасилля та її застосування. Відмовтеся від обговорення того, як “добре” учасники зіграли свою роль. Не існує єдиної “правильної” відповіді на певну ситуацію, тому важливо дати групі висловити свої ідеї та альтернативні рішення для подібної ситуації. Для короткого розігрування ролей зазвичай вистачає двадцяти хвилин. Часто буває корисним повторити гру, щоб дозволити групі перевірити альтернативи, які прийшли їм на думку під час обговорення, замість просто продовжувати обговорення. Одним із способів зробити це є - повторити той самий сценарій, але поміняти учасників ролями, або змінити сценарій, додавши нові ролі, як от поліція чи рекція натовпу.
Обговорення повинно тривати допоки виникають нові питання й учасники досліджують нові проблеми та альтернативи.
Крізь спектр
Час виконання: мінімум 20 хвилин
Ціль вправи:
• Допомогти групі визначити, що становить ефективну ненасильницьку акцію.
• Показати різне сприйняття ненасильництва.
• Перевірити або розробити певну модель ефективної ненасильницької акції, яка задовольнятиме всю групу.
Як вправу виконати - примітки для координаторів
Накресліть великий хрест (+) на підлозі за допомогою скотчу, досить великий, щоб у ньому вмістилися члени групи. Напишіть “ненасилля” та “насилля” на двох протилежних кінцях однієї лінії, і “ефективно” та “неефективно” - на інших двох. (Замість скотчу ви просто можете написати ці слова на листках паперу та розставити відповідно.) Представте учасникам певний сценарій акції; попросіть їх стати на певний квадрат, який відповідає ставленню до почутого (наприклад “ненасильницки, але неефективно”). Попросіть декого пояснити, чому вони обрали саме цей квадрат. Дайте іншим зрозуміти, що якщо їх переконало, те, що каже опитуваний, то вони можуть поміняти своє положення в системі координат.
Якщо ціллю цієї вправи є створення ефективної ненасильницької кампанії, пов'язаної з певною ситуацією, то скористайтеся зі сценарію, який сприятиме ненасиллю та ефективності учасників. Під час обговорення укладіть список того, що на думку учасників зробить акцію еффективнішою та мирною (наприклад навчання всіх учасників акції, залучення медіа тощо). Якщо ціль складається з показу різного сприйняття ненасилля, тоді оберіть найрізноманітніші сценарії (ваші власні, а також ті, які підкажуть учасники).
Ставте запитання, щоб група задумалась глибше про те, що є ефективним та ненасильницьким. Залежно від цілі вправи, її можна виконати за 20 хвилин для виявлення ставлення учасників до акцій; її також можна продовжити для розробки дієвого ненасильницького сценарію, якщо ціль полягає в цьому. Це також хороша вправа в поєднанні з мозковим штурмом.
Форумний театр
Час виконання: мінімум 45 хвилин
Ціль вправи: Дослідити різноманітні сценарії та опції; розробити нові альтернативи.
Як вправу виконати - примітки для координаторів
Форумний театр - це такий вид розігрування ролей, який може бути використано для публічної акції (дивіться “Турція: розвиток ненасильницької культури” на ст. 104). Основна ідея полягає у виконанні сценарію, імовірно такого, який приводить до небажаних наслідків або насилля, а потім відтворення того самого сценарію знову. Цього разу, однак, або учасник гри, або якийсь спостерігач може скомандувати “замри” і перебрати на себе якусь роль у сценарії, діючи інакше.
Невеличкий приклад форумного театру
Фабула: Два члени вашої групи навідались до представника влади з тим, щоб повідомити про насильницькі дії стосовно групи. Незрозуміло, чи поліція і то, хто напав на вашу групу, діяли спільно. Перед тим, як зайти до офісу службовця, спитайте членів груп, чи мають вони досить документації про напад і якої цілі вони хочуть досягти. Попросіть особу, яка грає чиновника, прибрати певного ставлення (від загалом доброзичливого, удаючи ніби він або вона поставиться серйозно до питання, до неприховано ворожого) і мати певний мотив (як от бажання не розголошувати того, що сталося, або бажання якнайбільше дізнатися про групу). Попросіть актора, який грає службову особу, розпочати зустріч із чогось неочікуваного, як наприклад взяття ініціативи у власні руки (або щонайменше повідомлення відвідувачів про те, наскільки зайнятою вона є, або прохання показати свої документи). Він або вона повинні також спробувати зробити якийсь дружній жест або намагатися налякати (джружнім може бути, наприклад, згадка про власну активістську юність або дружні стосунки з декотрими членами, а залякування може складатися з натяку на обізнаність з особистим життям декотрих членів групи).
Розподіл ролей: 2-4 членів групи, 1 службовець, 1 секретар службовця.
Гра: Зіграйте один раз, дотримуючись сценарію. Коли група повторно гратиме цей самий сценарій, попросіть “службовця” додати нових перепон для групи. Нагадайте учасникам, що якщо у них виникли нові ідеї, вони можуть скомандувати “замри” і помінятися місцями з одним з акторів.
Теми обговорення: Які цілі членів групи були прийнятними? Яким чином вони могли заволодіти ініціативою в даній ситуації? Скільки їм треба було розголошувати про групу та її членів? Чи не піддавали вони ризику членів групи та їхні родини? Якщо вони переконали службовця вжити якихось заходів, як можна було скріпити це угодою та переконатися, що її виконано? Чи можна було краще підготуватися до візиту?
Засоби заспокоєння, захисту та блокування
Час виконання: 10 хвилин на кожну вправу
Ціль вправи: Освоїти знаряддя, які допомагають захистити вас самих та інших членів групи та розрядити ситуацію.
Як вправу виконати - примітки для координаторів
Сцентровування: Коли ви сцентровані, то спокійні, врівноважені, добре усвідомлюєте поточну мить, вас важко вивести з рівноваги як фізично, так і емоційно. Ви також справляєте заспокійливий ефект на тих, хто вас оточує. Для того щоб сцентруватися, зосередьтеся на своєму центрі тяжіння. Він знаходиться в області живота трішки нижче пуповини, глибоко всередині вашого тіла. Сосередьтеся на цьому місці, коли ви в замішанні чи знаходитись під тиском, для того, щоб заспокоїтись та відновити зв'язок із внутрішньою силою.
Зробіть видимим нападника: Ви можете зробити насильницький напад добре видимим, якщо самі і ті, хто поруч, сядете, і нападник опиниться раптом у полі зору всіх і медія зокрема.
Утворіть купу тіл: Щоб захистити когось від нападу на землі. Одна особа повинна опуститися та утворити місток над тілом жертви нападу; інші - накрити собою цей міст. Але не розчавіть жертву!
Станьте між нападником і жертвою: Зберігайте свої долонями відкритими і на видноті, намагайтеся не торкатися нападника або принаймні не хвататися за нього. Просто встрягнути між двома може бути достатньо, щоб зупинити напада. Заспокойте нападника.
Оточіть (літерою “U”) і відтягніть нападника: Разом з кількома іншими людьми станьте між нападником та демострантом, утворіть літеру “U” навколо нападника і відстороніть його від жертви. Не беріть нападника в оточення - залиште йому вихід. Заспокоюйте нападника під час своїх дій.
Оточіть (літерою “O”) та сховайте демонстранта: Повністю оточіть учасника демонстрації, на якого напали, та сховайте його в натовпі.
Утворіть ланцюг між протилежними групами протистояння: Коліна повинні бути розслаблені і не зімкнені, стійте на відстані плечей один від одного. Зверніть увагу, наскільки сильним повинен бути ланцюг, залежно від різних ситуацій, наприклад стояння окремо → тримання за руки → стояння ліктем до ліктя → зімкнення рук.
Стійте твердо: Використовується, наприклад, при блокаді. Сцентруйтеся, вкорініться глибоко в землю, відчуйте себе розслабленим і важким.
Інші варіанти
Сидіння в ряд: Огрядніших (важчих) людей розмістіть по краях.
Сидіння колом: Схрестіть руки по-під колінами і міцно тримайтеся рук сусіда. У такій формації ви можете бачити й емоційно підтримувати одне одного. Попереджайте тих, хто сидить навпроти про те, що відбувається в них за спиною.
Сидіння колоною: Охопіть ногами особу, яка сидить перед вами, нахиліться вперед і опустіть руки на груди особи перед вами й опустіть голову вниз.
Поза самозахисту: Спочатку зімкніть руки на потилиці, звівши лікті разом для захисту скронь. Згорніться калачиком (у позі ненародженої дитини) на землі, лежачи на правому боці, щоб захистити печінку. Основні органи та голова таким чином - захищені, хоч ваші нирки все ще залишаються вразливими.
Спектр/барометр
Час виконання: 10 хвилин на одне питання; якщо треба, то більше, або менше, якщо досягнуто порозуміння.
Ціль вправи: Побачити та почути спектр думок людей щодо певного питання та зняття показників барометра, коли група виступає із заявою.
Як вправу виконати - примітки для координаторів
Знайдіть місце, в якому члени групи можуть стати в один ряд. Один кінець цього ряду представлятиме “згоду”, а інший - “незгоду” в спектрі ставлення до певного питання (ви можете зробити відповідні написи на кінцях). Зробіть зрозумілу заяву (яка представляє одну ідею, викладену одним або двома реченнями) і попросіть зайняти місце в спектрі, яке відповідає їхньому ставленню. Дайте зрозуміти, що не існує “правильного” чи “неправильного” ставлення, а лише - різні думки з цього приводу, і що важливо почути один одного та зрозуміти точку зору іншого. Попросіть деяких людей пояснити, чому вони обрали саме те місце, де стоять; поясніть іншим, що вони можуть пересуватися по спектру, залежно від почутого. Дайте час на обговорення.
Якщо потрібна взаємна згода (наприклад задля укладання Установ з ненасилля) і виявлено широкий спектр непорозуміння, тоді попросіть людей з протилежних частин спектру зібратися разом і порадитися, чи можуть вони переглянути своє ставлення задля того, щоб дійти згоди.
РОЗДІЛ 9. Візьміться за це самі: створення підручника.
Оскільки це міжнародний підручник, ми розуміємо, що багато груп перекладуть ці матеріали для створення власних підручників. Якщо ви надумали створити власний підручник, то ось декілька підказок. Перш за все вам потрібно ясно усвідомити свої цілі та кількість енергії, яку ви ладні витратити на створення підручника (дивіться питання далі після цілей та змісту). Іншим важливим аспектом є визначення, що зробить вашу книжку особливою.
Ось список тих питань, які стануть вам у нагоді, перед тим як розпочати роботу над власним проектом підручника:
Цілі:
• У чому полягає основна причина створення підручника?
• Для кого він призначений?
• Як ви хочете, щоб він використовувався?
• Що вам треба включити в підручник?
• Чи ознайомилися ви вже з підручниками, які існують? Що вам у них не подобається, або що ви знайшли в них корисного?
Зміст:
• Які предмети та теми ви хотіли би включити?
• Якою повинна бути структура підручника?
• Наскільки великим повинен бути підручник?
• Чи використовуватимете ви тільки новий текст, чи також той, який вже існує?
• Хто обиратиме вже наявний текст і писатиме новий?
• Скільки часу повинна зайняти ця робота?
• Як використовуватиметься підручник? Чи можуть читачі ознайомитись тільки з розділами, які їх цікавлять, чи їм слід прочитати весь підручник?
Втілення:
• Яким чином фінансуватиметься книжка?
• Ви збираєтесь її продавати, чи роздавати задарма?
• Яким буде діапазон розповсюдження?
• Яким буде формат видання (тобто розмір сторінки, стиль графіки тощо)?
• Яким чином оцінюватиметься якість підручника?
