Нотатки про Бєларусь: захоплюватись не можна засуджувати

Оцінка статті на цей момент: +1/-1
Читати Не читати Коментувати
  • 5026 Перегляди
  • 8 Коментарі
  • 30/07/2012Дата публікації

Буваючи в Бєларусі майже щороку протягом вже багатьох років, пропоную до уваги читача
(а) з репортажних нотаток — лише кілька останніх спостережень з нещодавнього візиту;
(б) і всяких розмишлізмів.

Поїзди. Віднещодавна в Бєларусі є експреси, на фоні яких ситуація з Хюндаями виглядає ще більш жалюгідно. Родом поїзд зі Швейцарії, виглядає ось так:

фото взято з http://jazzkosch.livejournal.com/5690.html , там є ще фото, і текст.

Можна довго мусолити плюси і шукати мінуси, але я скажу лиш про ціну проїзду. Ціна проїзду між Мінськом та районним центром іншої області за 200 з гаком км — 14 000 білоруських рублів. Долар — 8 000. Ціна проїзду поїздом, за який в сучасній Україні здерли б гривень 250 — в Бєларусі 14 (чотирнадцять) гривень. Поїзд реально їде більшу частину шляху 120-140 км/год. Зауважте, це поїзд між столицею і, хоч і значним, але районним центром, не столичної області.

Велодоріжка. Вона у Мінську, здається, з 2009 року і досі лише одна, але простягається через усе місто. І вона б змусила пісяти окропом київських велосипедистів.

Виглядає вона ось так:

фото взято з http://archive.feedblitz.com/507700/~4015140#507700_6 , там є ще фото, і текст.

Ще один момент, який з’явився за останні роки — з’явився явно централізовано, але менше з тим: у Бєларусі-2012 ви можете стабільно розрахуватися банківською карткою у таких місцях, де в Україні годі й сподіватися. Та не треба далеко ходити за прикладами — хоча б у будь-якій касі на провінційному вокзалі.

Кількість зовнішньої реклами взагалі важко порівнювати. Лише за цим одним показником, на фоні Мінська, Київ — клоака.

При цьому, так-так, Бєларусь в плані політичних та економічних свобод залишається не дуже люб’язною державою. До будинку уряду важко підійти впритул. Там немає паркану, і там особливо не потрібен паркан, бо чатує багато пильних дядь-міліціонерів. Білоруські інтернет-магазини зобов’язані мати домен в .by і хостинг в Бєларусі. В інтернет-кафе питають паспорт, а всюдисущим в Києві вайфаєм навіть в самому центрі Мінська ніхто не розбалуваний (він є по деяких кафешках, але треба пошукати).

А Мінськ дуже гарний. І дуже гарний не лише Мінськ, зовсім не за законом "у кожному авторитарному режимі столиця повинна жити сито". Білоруський райцентр, віддалений від Мінська — все ті ж відремонтовані дороги, чисті вулиці й акуратно доглянуті фасади будинків. Порівняно низькі зарплати, але й відповідно нижчі ціни, про пенсії зайве згадувати.

Якщо порівнювати з Києвом, Мінськ однозначно здоровіший. Ось правильне слово. Не беремо наразі до уваги, якою ціною, але факт — Мінськ набагато здоровіше в усіх відношеннях місто, ніж Київ. Як тілом, так і духом. При цьому не можна сказати, що Мінськ багатший — але ж і здоров’я (або "рівень життя") не рівнем споживання вимірюється.

Мальчіка-мажора на Mercedes SLK з музикою на всю вулицю теж можна побачити в центрі Мінська. І те, що зазвичай і переважно розуміють під словом "корупція", в Беларусі теж, звичайно, присутнє. Я можу припустити, що в Україні соціальні ліфти для досягнення американської мєчти поки все ще працюють трохи краще, ніж в Бєларусі — можливо, навіть, при глибокому аналізі Бєларусь виявиться вже структурованим становим суспільством (!) Але при цьому всьому, Україна — країна корупції системної, а Бєларусь — ні.

Як це не парадоксально може комусь видаватися і як не іронічно звучати, але в сьогоднішній Бєларусі набагато більше, ніж в Україні, зроблено "для людей". Будете в Мінську, пройдіться по набережній уздовж Нямігі: "зроблено для людей" (чи навіть "залишено для людей") відчувається наскрізь.

Лукашенко отримав Беларусь 18 років тому. Країна у кілька разів менша, ніж Україна, а ще й у 1994 економіка була зрозуміло якого масштабу. Не буду розводити полеміку про методи управління в Беларусі, але сухий факт — Лукашенко свого часу встиг підім’яти під себе і під державу скільки можна. Українського розмаху олігархії в Бєларусі немає, бо ті олігархи були вбиті в зародку. В результаті: об’єднана — поки продовжуємо закриваєти очі, чим і як, але відносно України однозначно об’єднана — країна Бєларусь у 2012 році видає істотно кращий рівень життя, ніж Україна з її двадцятьма роками _демократії_і_можливостей_для_бізнесу_.

Ні, я не відстоюю білоруський шлях. Я про те, що вони шлях обрали. І пішли. І прийшли. Валютна криза? Реальна економіка.

Лукашенко від самого початку розумів, що неможливо дати всім все й одразу, бо країна бідна. Лукашенко демонстративно плював на Захід, садив у тюрми політичних опонентів, забороняв концерти N.R.M — і виплачував високі пенсії своєму справжньому електорату і високі зарплати сторожовим псам режиму. Весь час Лукашенко залишався відносно легітимним диктатором (неодноразово наголошувалося, що, мовляв, ну не буде чесних виборів, ну буде у Лукашенка не 85%, а 65%... в чому зерно гіркої істини таки є). Принаймні, як видається, Лукашенко завжди — набагато краще від усіх українських президентів — розумів, чим фактично дихає країна, яку він отримав. Лукашенко обрав собі один шлях — недемократичний, але як є — він дотримувався того шляху. Пройшло 15 років, бідна, але об’єднана, країна якимось дивом продовжує виплачувати високі пенсії та ще й відремонтувала дороги, побудувала нові вокзали і поліклініки — і у 2007 чомусь заборона на концерти N.R.M. вже знімається. Так само, як і на права політичних опонентів, Лукашенко послідовно плював на білоруську мову — але, як не сумно і цинічно, та білоруська мова була потрібна значно менше, ніж ковбаса, суто кількісно абсолютно переважній більшості самих білорусів. Це гірко, цинічно визнавати — але Лукашенкові не можна відмовити у послідовності. Як важко заперечити і те, що послідовність дає результати. Лукашенко — вкрай неоднозначна особистість, але на відміну від Януковича — таки особистість (ну ви спробуйте на місці Аляксандра Грыгоравіча, 18 років...). Білоруси не мають політичної свободи, білоруська мова в тотальній резервації — проте білоруси мають небагату, але об’єднану країну, яка чітко будує егалітарне суспільство і державу, яка по факту працює не тільки на себе.

Ні, я не фанатичний адепт "сильної руки". Просто, порівнюючи з українським шляхом останніх 20 років — лебідь, рак і щука, тільки віз зненацька виявився не вічний, віз вже розвалився.

Регульований і (відносно) низький рівень споживання білорусів — великою мірою примусовий. Невідомо, що би обрали самі білоруси, маючи для порівняння українські _свободи_і_можливості_для_бізнесу_. Звичайні білоруси заздрять тому, що за вартість одного хорошого пилососа в Бєларусі можна купити два таких в гігантських шопінґ-коробках в Україні. Білоруси заздрять українському споживацьому раю, бо ж трава завжди зеленіша відомо де — при цьому, звісно, плутаючи туризм з еміграцією, для білорусів не актуально сплачувати українські ціни у вигляді жахливих доріг і свинської концентрації рекламних білбордів.

До речі, випереджаючи критику, застереження про зелену траву і туризм/еміграцію застосовую і я до себе, пишучи про Бєларусь з українського погляду. Але моя похибка має бути суттєво менша, адже, повторюся, в Бєларусі я за останніх 20+ років провів чимало часу. І геть не завжди мої критичні оцінки були настільки позитивними, як зараз.

Власне, суть моєї спекуляції: білоруси не _виборювали_ свої велодоріжки і міський простір, у якому можна дихати. "Не завдяки, а всупереч", білоруси то все отримали як "доважок" до інших, не таких приглядних, сторін режиму Лукашенка. А саме через те, що не виборювали — то ще питання, наскільки цінують самі пересічні білоруси стан своєї інфраструктури та соціальної сфери, заздрячи українському споживацькому раю і _можливостям_для_бізнесу_.

Далі спекуляція, що буде, якщо завтра Лукашенка раптом не стане — чи то (а) білоруси швидко втратять свій рівень життя ("парадак") і повернуться до бедламу 90-х, чи то (б) якимось дивом "парадак" збережеться при демократизації політичного життя. Між (а) і (б) мої особисті ставки непевно коливаються довкола 75 на 25, але то був суто риторичний набір опцій.

Практично корисні ті спекуляції як ілюстрація до висновку, що українцям варто би його засвоїти: зараз лузерами із failed state виглядають скоріше українці, не білоруси. Хоча українці мали (мають?) шанси лузерами не бути. Свої переваги відносної демократії Україна все далі втрачає, за 20 років так і не використавши їх потенціалу. До Кабміну в Києві вже майже так само важко фізично наблизитися, як і до Дому Правітєльства в Мінську. Та в білорусів натомість нікуди не діваються хоча б ті ж чудові дороги. Що залишається в українців — знищені історичні центри? Парки, перетворені на звалища? Нескінченні шопінґ-моли, бутікі та, тим не менш, ще і лоточні торгаші на кожному розі? Ціле покоління, навчене не торгувати, аби жити, а жити, аби торгувати?

Українці, можливо, ще не втратили шансу у своєму безкінечному тупцюванні із реальним політичним та економічним самовизначенням, раптом вибороти щось велике і світле — у боротьбі _знизу_. (презюмуємо, що в порівнянні з білорусами, в україні, можна сказати, типу є опозиційний потенціал). Якщо це станеться, українці точно цінуватимуть свої майбутні велодоріжки більше, ніж білоруси — цінуватимуть те, що вибороли самі. Інакше ж може вийти в результаті — у білорусів хоч і бацька, та ковбаса і парадак, а українці як нація остаточно опиняться біля розбитого корита, де не залишиться вже ані _можливостей_для_бізнесу_, ані решток умовної політичної свободи.

Звичайно, не можна сказати, що в білорусів все безхмарно. Але — дивимося тут і зараз. Це пост про Україну, а не про Бєларусь, врешті-решт ;) Це пост про країну, хвору фізично і ментально, яка має всі шанси прийти до повномасштабного нео-феодалізму, тільки не як в Японії, а ближче до Сомалі. Білоруси, дурні вони чи пасивні, але по-простому щасливі, перед ними вже 15+ років не стоїть постійний вибір. У нас начебто було чимало можливостей вибору — така собі історична честь, і відповідальність. Хтось мені підкаже — що ми обрали? Єдина в нас країна чи розділена — але за 20 років напевно можна було знайти національні консенсуси? Авжеж, для цього треба чимось поступитися — більшість же українців мають дуже правильні переконання, кожен на своєму дивані.

Сьогоднішня Україна, в порівнянні з Білоруссю — країна недо-. Недоробленої роботи, нереалізованого потенціалу. В Бєларусі не було УБК-2001 і жовтогарячого 2004. Але УБК-2001 і жовтогарячий 2004 — це символічні досягнення на дуже довгу перспективу, якщо вони взагалі не встигли ще нівелюватися усім подальшим. Як почув я колись від одного успішного і цинічного комерсанта — "в долгосрочной перспективе все умирают". Треба бути несповна розуму, аби в Україні займатися фундаментальною наукою, і люди, які все ще продовжують робити в Україні фундаментальні дослідження — вони таки несповна розуму. Поважайте цих людей, ваші пра-правнуки теоретично мають якісь шанси бути їм вдячними.

Ще одна, хоч і дуже груба, аналогія: взаємні ставлення українців і білорусів можна трохи порівняти з США-громадянами і канадійцями. Як і янкі щодо Канади, українці переважно ставляться до Бєларусі як до "молодшого брата", країни з нижчим рівнем _можливостей_для_бізнесу_. При цьому в самій Бєларусі, як і в Канаді, загальний "рівень життя", якщо говорити про інфраструктуру та соціальну сферу, суттєво вищий.

До речі, було би цікаво почути думку українських лівих про процеси та результати в Бєларусі. З однієї сторони, білоруська ситуація із соціальною сферою явно має слугувати позитивним прикладом для лівих. З іншої сторони, деяких київських лівих активістів можна було зустріти й у Мінську на протестах проти нечесних виборів та порушень прав людини.

Я не хочу сказати, що велодоріжки і незасмічений міський простір — це справедлива компенсація за політичних в’язнів у білоруських тюрмах. Але, на мій погляд, реалістично буде визнати, що на якусь умовну 1/10 це все-таки так і є. Хочеться вірити, що і без порушень режимом Лукашенка прав людини нинішній колективний, егалітарний достаток в Білорусі було би збудувати все ж можливо — але попри "хочеться вірити", ввижається мені ще й суворо-іронічна "правда жизні", тобто в цілому здорова країна як _частково_ зворотня сторона Лукашенківського режиму "парадку".

Насамкінець хочу вибачитися перед критичним читачем за постійне оперування заяложеними термінами "демократія" і "права людини". Я їх завжди вживаю з певним відсотком іронії і приймаю, що не можна оминути стандартного аргументу "не-демократів": ті ж "права людини" — концепція західна і концепція ліберальна. Мені не подобається, коли мене кидають в автозак за висловлення моїх поглядів і безпардонно лупцюють у відділку до смерті. Але сьогодні, чи стосується цей аргумент в першу чергу Бєларусі, чи може навіть більшою мірою України, країни демократії_та_можливостей_для_бізнесу_? Бєларусь сьогодні точно знає, що вона країна не західна і не ліберальна, і вона з цим живе. Живе не надто вдумливо, але у відносній гармонії тіла і духу. Український неспокійний дух без кінця краю живе дуже вдумливим пошуком рішень для тіла, яке скоро загнеться.

Можна, втім і не турбуватися. Гіпермаркети нікуди не зникнуть. Та й кредити повертаються, можна врешті купити новий китайський позашляховик розміром побільше, а то по цих дорогах же ж реально неможливо їздити. І хто за них взагалі відповідає?

Оцінка статті на цей момент: +1/-1
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 8

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Пафосно звучить але краще бути вільним і голодним ніж ситим рабом. Гітлер теж дороги гарні будував і рівень життя німців трохи підвищився. Чим закінчилося усім відомо. До того ж все економічне чудо тримається на дотаціях з Росії, одна з яких можливісь через білоруський кордон гнати в РФ імпорт без мита. Був ще дешевий газ, і є багатомільярдні позички.

Які там нині гарні пропозиції від лоу-костів?

Що чути у світі про наукові відкриття, які перевершують найсміливіші фантазії і швидко стають повсякденною реальністю?

Я думаю, протиставлення бєларусів-українців аж такою мірою як ситих рабів та вільних-і-голодних — не зовсім коректне, м’яко кажучи.

Гадаю, більш адекватним протиставленням є:
(а) жити у титановій клітці, їсти мало і невибагливо, носити грубу уніформу, регулярно проходити медичний огляд і промивання мізків, бути відданим господарю;
(б) жити у блискучо мідній клітці з помпончиками, вдягати стрази з гіпюром, жерти нє в сєбя, загиджувати простір довкола себе всіма сортами лайна, пишатися "свободою" жрать і срать, поки господаря немає вдома.

Я б сказав трохи інакше - білоруси живуть і клітці, бо їх туди посадили і замкнули замок, українці живуть у клітці, бо це їхній власний "демократичний" вибір - в клітці не так дме і можна трохи заховатись від дощу. (причому, оскільки про українську клітку ніхто не дбає, то вона знаходиться у значно гіршому стані, ніж білоруська.) Різниця в тому, що українці загалом можуть вийти з клітки і збудувати собі нормальне житло. Віртуальність цієї різниці в тому, що в дійсності українці цього не роблять.

Є знамениті дослідження цінностей громадян різних держав (мабуть найбільше про них полюбляє говорити Грицак) і там є цікава опозиція - цінності виживання vs цінності самореалізації. Також є цікава гіпотеза, що чим більш виражені цінності самореалізації - тим більше громадяни країни готові до демократії. І ось тут є цікавий момент - у українців цінності самореалізації не набагато більш виражені, ніж у росіян (а гірше росіян, здається, лише молдавани) і вони _значно_ відстають від білорусів. Тобто, не зважаючи на Ригоровича, потенційно білоруси значно більш готові до демократичних інституцій, ніж українці. Хоча зовсім не факт, що вони збережуть цю готовність у процесі демократичних перетворень.

Але. Я спілкувався з різними білорусами (хоча, мабуть, і менше, ніж автор) - вони не такі, як українці у плані ментальності. Це може здатись банальністю, але тим не менш. І з цього випливає, що не все можливе для білорусів - можливе для українців і навпаки. Можна скільки завгодно дивитись на білоруського диктатора, що будує дороги, але в нас саме такого не буде. Так само як в нас, нмд, неможливе повторення польського варіанту.

Тобто, підсумовуючи мій коментар до замітки одним реченням: "Ну то й що з того?".

Дякую.
Власне, я й намагався наголосити, що не відстоюю білоруський шлях, але він у них є.

Продовжуючи тему зневажливого ставлення

> Як і янкі щодо Канади, українці переважно ставляться до Бєларусі як до "молодшого брата", країни з нижчим рівнем _можливостей_для_бізнесу_.

Рутинних прикладів безліч, з сьогоднішніх коментів на finance.ua:

"Ладно, зависим от России по газу, нет таких объемов и взять вроде негде. Но от Беларуси по бензину - позорище. Скоро будем зависеть от состояния какого-то производства в "гондурасах"."

http://forum.finance.ua/viewtopic.php?p=1355595#p1355595

Важко сказати, що автор коментаря не має рації по практичній суті конкретного питання. І що з того? Мільйон дріб’язкових коментів в інтернетах щодня уживаються в кожному нас із таким комфортним розумінням власної відчуженості. Бо ж "позорище" — це щось абстрактне десь там. "Тільки не я, і не мій кум." І скільки з таких коментаторів на finance.ua піднімуть п’яту точку від свого макбука хоча б на якійсь акції якихось там letsdoitkyiv сміття в парку прибрати? (аби не ображати конкретно того коментатора, може він і виняток, я не знаю — але від наявності винятків правило не змінюється).