теги:

Нотатки про Бєларусь: захоплюватись не можна засуджувати

Оцінка статті на цей момент: +1/-1
Читати Не читати Коментувати
  • 5316 Перегляди
  • 8 Коментарі
  • 30/07/2012Дата публікації

Буваючи в Білорусі майже щороку протягом уже багатьох років, пропоную до уваги читача:
(а) кілька спостережень з нещодавнього візиту;
(б) і всяких розмишлізмів.

Поїзди. Віднещодавна в Білорусі є експреси, на фоні яких ситуація з Хюндаями виглядає ще більш жалюгідно. Родом поїзд зі Швейцарії, виглядає ось так:

фото з http://jazzkosch.livejournal.com/5690.html

Можна довго мусолити плюси і шукати мінуси, та я скажу передусім про вартість проїзду. Ціна проїзду між Мінськом та районним центром іншої області за 200 з гаком км — 14 000 білоруських рублів. Долар — 8 000. Ціна проїзду поїздом, за який в сучасній Україні здерли б гривень 250, у Білорусі — 14 (чотирнадцять) гривень. Потяг реально їде більшу частину шляху 120-140 км/год. Зауважте, це поїзд між столицею і, хоч і значним, але районним центром, не столичної області.

Велодоріжка. Вона у Мінську, здається, з 2009 року і досі лише одна, але простягається через усе місто. І вона би змусила пісяти окропом київських велосипедистів.

фото з http://archive.feedblitz.com/507700/~4015140#507700_6

Ще один момент, який з’явився за останні роки — з’явився явно централізовано, але тим не менш: у Білорусі-2012 ви можете стабільно розрахуватися банківською карткою у таких місцях, де в Україні годі й сподіватися. Можна далеко не ходити по приклади — хоча б у будь-якій касі на провінційному вокзалі.

Кількість зовнішньої реклами взагалі важко порівнювати. Лише за цим одним показником, на фоні Мінська, Київ — клоака.

При цьому, так-так, у плані політичних та економічних свобод Білорусь залишається не дуже люб’язною державою. До будинку уряду важко підійти впритул. Там немає паркану, і там не особливо потрібен паркан, бо чатує багато пильних міліціонерів. Білоруські інтернет-магазини зобов’язані мати доменне ім'я в .by і хостинг у Білорусі. В інтернет-кафе питають паспорт, а вайфаєм, всюдисущим у Києві, навіть у самому центрі Мінська ніхто не розбалуваний (він є по деяких кафешках, але треба пошукати).

А Мінськ дуже гарний. І дуже гарний не лише Мінськ, зовсім не те що "у кожному авторитарному режимі столиця повинна жити сито". Білоруський райцентр, віддалений від Мінська — все ті ж відремонтовані дороги, чисті вулиці й акуратно доглянуті фасади будинків. Порівняно низькі зарплати, але й відповідно нижчі ціни. Про пенсії зайве згадувати.

Якщо порівнювати з Києвом, Мінськ однозначно здоровіший. Ось правильне слово. Не беремо наразі до уваги, якою ціною, але факт — Мінськ набагато здоровіше в усіх відношеннях місто, ніж Київ. Як тілом, так і духом. При цьому не можна сказати, що Мінськ багатший — але ж і здоров’я (або "рівень життя") не тільки рівнем споживання вимірюється.

Мальчіка-мажора на Mercedes SLK з музикою на всю вулицю теж можна побачити в центрі Мінська. І те, що зазвичай і переважно розуміють під словом "корупція", у Білорусі теж, звичайно, присутнє. Я можу припустити, що в Україні соціальні ліфти для досягнення американської мєчти працюють трохи краще, ніж в Білорусі. Але при цьому, Україна — країна корупції системної, а Білорусь — ні.

Як не парадоксально може видаватися, та у сьогоднішній Білорусі набагато більше, ніж в Україні, зроблено "для людей". Будете в Мінську, пройдіться набережною уздовж Нямігі: "зроблено для людей" (чи навіть "залишено для людей") відчувається скрізь.

Лукашенко отримав Білорусь 18 років тому. Країна у кілька разів менша, ніж Україна, а ще й у 1994 економіка була зрозуміло якого масштабу. Не буду розводити полеміку про методи управління, але факт — Лукашенко свого часу встиг підім’яти під себе і під державу скільки можна. Українського розмаху олігархії в Білорусі немає, бо ті олігархи були вбиті в зародку. В результаті: об’єднана — поки закриваємо очі, чим і як, але в порівнянні з Україною однозначно об’єднана — країна Білорусь у 2012 році видає істотно кращий рівень життя, ніж Україна з її двадцятьма роками демократії_та_можливостей_для_бізнесу.

Ні, я не відстоюю білоруський шлях. Я про те, що вони шлях обрали. І пішли. І прийшли. Валютна криза? Реальна економіка.

Лукашенко від самого початку розумів, що неможливо дати всім усе й одразу, бо країна бідна. Він демонстративно плював на Захід, садив у тюрми політичних опонентів, забороняв концерти N.R.M. — і виплачував високі пенсії своєму справжньому електорату і високі зарплати сторожовим псам режиму. І Лукашенко весь час залишався відносно легітимним диктатором (неодноразово чув спекуляції, що, мовляв, ну пройдуть вибори чесно, ну буде у Лукашенка не 85%, а 65…). Принаймні, Лукашенко, як видається, завжди набагато краще від усіх українських президентів розумів, чим фактично дихає його країна. Лукашенко обрав собі шлях — недемократичний, але як є — і він його дотримувався.

Пройшло 15 років. Бідна, але об’єднана, країна якимось дивом продовжує виплачувати високі пенсії та ще й відремонтувала дороги, побудувала нові вокзали та поліклініки — і у 2007 чомусь заборона на концерти N.R.M. уже знімається.

Так само, як і на права політичних опонентів, Лукашенко послідовно плював на білоруську мову — але, як не цинічно, та мова була потрібна значно менше, ніж ковбаса, переважній більшості самих білорусів. Лукашенкові не можна відмовити у послідовності, як важко заперечити і те, що послідовність дає результати. Лукашенко — вкрай неоднозначна особистість, але на відміну від Януковича — таки особистість (ну ви спробуйте на місці Аляксандра Рыгоравіча, 18 років…). Білоруси не мають політичної свободи, білоруська мова в тотальній резервації — однак білоруси мають об’єднану, хоч і небагату, країну, яка чітко будує егалітарне суспільство, і державу, яка по факту працює не тільки на себе.

Ні, я не фанатичний адепт "сильної руки". Просто, порівнюючи український шлях останніх 20 років — лебідь, рак і щука, тільки віз виявився, зненацька, не вічний. Віз уже розвалюється.

Регульований і (відносно) низький рівень споживання білорусів — великою мірою примусовий. Невідомо, що би обрали самі білоруси, маючи для порівняння українські свободи_та_можливості_для_бізнесу. Звичайні білоруси заздрять тому, що за вартість одного хорошого пилососа в Білорусі можна купити два таких в гігантських шопінґ-коробках в Україні. Білоруси заздрять українському споживацькому раю, бо ж трава завжди зеленіша відомо де. При цьому, звісно, плутаючи туризм з еміграцією, для білорусів не актуально сплачувати українські ціни у вигляді жахливих доріг і свинської концентрації рекламних білбордів.

До речі, випереджаючи критику: застереження про зелену траву і туризм/еміграцію — застосовую і я до себе, пишучи про Білорусь з українського погляду. Але моя похибка має бути суттєво менша, адже повторюся: в Білорусі я за останніх 20+ років провів чимало часу. І геть не завжди мої критичні оцінки були настільки позитивними, як зараз.

Власне, "захоплюватися не можна засуджувати" — тому що білоруси не виборювали свої велодоріжки і міський простір, у якому можна дихати. "Не завдяки, а всупереч", білоруси то все отримали як "доважок" до інших, не таких приглядних, сторін режиму Лукашенка. А саме через те, що не виборювали — то ще питання, наскільки цінують самі пересічні білоруси стан своєї інфраструктури та соціальної сфери, заздрячи українському споживацькому раю і можливостям_для_бізнесу.

Далі я спекулюю, що буде, якщо завтра Лукашенка раптом не стане — чи то: (а) білоруси швидко втратять свій рівень життя ("парадак") і повернуться до бедламу 90-х; чи то (б) якимось дивом "парадак" збережеться при демократизації політичного життя. Між (а) і (б) мої ставки коливаються біля 75 на 25, але то був суто риторичний набір опцій.

Українцям же так чи інакше варто засвоїти висновок: лузерами із failed state сьогодні виглядають скоріше українці, не білоруси. Хоча українці мали (мають?) шанси лузерами не бути. Переваги відносної демократії Україна все далі втрачає, за 20 років так і не використавши їх потенціалу. До Кабміну в Києві уже майже так само важко фізично наблизитися, як і до Дому Правітєльства в Мінську. Та в білорусів натомість нікуди не діваються хоча б дороги. Що залишається в українців — понищені історичні центри? Парки, перетворені на звалища? Нескінченні шопінґ-моли, бутікі та, тим не менше, ще й лоточні торгаші на кожному розі?

Українці, можливо, ще не втратили шансу, з нашим безкінечним тупцюванням у політичному та економічному самовизначенні, раптом вибороти щось велике і світле — у боротьбі знизу. Вважаймо, що у порівнянні з білорусами, в Україні, можна сказати, є опозиційний потенціал. Якщо він реалізується, українці точно цінуватимуть свої майбутні велодоріжки більше, ніж білоруси — цінуватимуть те, що вибороли самі. Інакше ж — у білорусів хоч і бацька, але ковбаса і парадак, а українці можуть остаточно опинитися біля розбитого корита, де вже не залишиться ані можливостей_для_бізнесу, ані умовної політичної свободи.

Звичайно, не можна сказати, що в білорусів усе безхмарно. Але — тут і зараз це текст про Україну, а не про Білорусь, урешті-решт ;) Це текст про країну, хвору фізично і ментально, яка має всі шанси прийти до повномасштабного нео-феодалізму, тільки не як у Японії, а ближче до Сомалі. Білоруси, які б вони не пасивні, але через політично обмежені можливості, про що турбуватися, перед ними вже 15+ років не стоїть реальний вибір. У нас начебто було чимало можливостей вибору — і що ми обрали? Чи можна було за 20 років знайти національні консенсуси? Авжеж, для цього треба кожному чимось поступитися заради спільного блага. Більшість же українців мають дуже правильні переконання кожен на своєму дивані.

Сьогоднішня Україна, у порівнянні з Білоруссю — країна "недо-". Недоробленої роботи, недореалізованого потенціалу. В Білорусі не було УБК-2001 і жовтогарячого 2004. Але УБК-2001 і жовтогарячий 2004 — символічні досягнення на дуже довгу перспективу, якщо вони взагалі не нівелюються усім подальшим. Як почув я колись від одного успішного комерсанта — "в долгосрочной перспективе все умирают". Треба бути несповна розуму, аби в Україні займатися фундаментальною наукою. І люди, які все ще продовжують робити в Україні фундаментальні дослідження — мають бути фанатично віддані справі. Поважайте цих людей, ваші пра-правнуки теоретично мають якісь шанси бути їм вдячними.

Ще одна, хоч і груба, аналогія: ставлення українців до білорусів можна порівняти з громадянами США і канадійцями. Як і янкі щодо Канади, українці переважно ставляться до Білорусі як до "молодшого брата", країни з нижчим рівнем можливостей_для_бізнесу. При цьому в Білорусі, як і в Канаді, загальний рівень життя, якщо говорити про інфраструктуру та соціальну сферу, суттєво вищий.

До речі, було би цікаво почути думку українських лівих про процеси та результати в Білорусі. З однієї сторони, білоруська ситуація із соціальною сферою явно має слугувати позитивним прикладом для лівих. З іншої сторони, деяких київських лівих активістів можна було зустріти й у Мінську на протестах проти нечесних виборів та порушень прав людини.

Я не хочу сказати, що велодоріжки й незасмічений міський простір — цілком справедлива компенсація за політичних в’язнів у білоруських тюрмах. Але, на мій погляд, реалістично буде визнати, що на якусь умовну 1/10 воно все ж так і є. Хотілося би вірити, що нинішній колективний достаток у Білорусі було би можливо збудувати і без порушень прав людини. Але попри "хотілося би вірити", вбачається мені ще й сувора "правда жизні", себто у цілому здорова країна як частково зворотня сторона лукашенківського режиму "парадку".

Насамкінець хочу пояснити оперування заяложеними термінами "демократія" і "права людини". Я їх вживаю з певним відсотком іронії і приймаю, що не можна оминути аргументу деяких "не-демократів": ті ж "права людини" — концепція західна і концепція ліберальна. Мені не подобається, коли мене кидають в автозак за висловлення моїх поглядів і безпардонно лупцюють у відділку до смерті. Але сьогодні — чи стосується цей приклад у першу чергу Білорусі, чи (може, навіть більшою мірою) України, країни демократії_та_можливостей_для_бізнесу? Білорусь сьогодні точно знає, що вона країна не західна і не ліберальна — і вона з цим живе. Може, не надто вдумливо живе, але у відносній гармонії тіла і духу. Український неспокійний дух живе без кінця-краю дуже вдумливим пошуком рішень для тіла, яке скоро загнеться.

Можна, втім, і не турбуватися. Гіпермаркети нікуди не зникнуть. Та й кредити повертаються, можна врешті купити новий китайський позашляховик. Розміром побільше, а то цими дорогами ж реально неможливо їздити. І хто за них узагалі відповідає?

Оцінка статті на цей момент: +1/-1
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 8

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Пафосно звучить але краще бути вільним і голодним ніж ситим рабом. Гітлер теж дороги гарні будував і рівень життя німців трохи підвищився. Чим закінчилося усім відомо. До того ж все економічне чудо тримається на дотаціях з Росії, одна з яких можливісь через білоруський кордон гнати в РФ імпорт без мита. Був ще дешевий газ, і є багатомільярдні позички.

Які там нині гарні пропозиції від лоу-костів?

Що чути у світі про наукові відкриття, які перевершують найсміливіші фантазії і швидко стають повсякденною реальністю?

Я думаю, протиставлення бєларусів-українців аж такою мірою як ситих рабів та вільних-і-голодних — не зовсім коректне, м’яко кажучи.

Гадаю, більш адекватним протиставленням є:
(а) жити у титановій клітці, їсти мало і невибагливо, носити грубу уніформу, регулярно проходити медичний огляд і промивання мізків, бути відданим господарю;
(б) жити у блискучо мідній клітці з помпончиками, вдягати стрази з гіпюром, жерти нє в сєбя, загиджувати простір довкола себе всіма сортами лайна, пишатися "свободою" жрать і срать, поки господаря немає вдома.

Я б сказав трохи інакше - білоруси живуть і клітці, бо їх туди посадили і замкнули замок, українці живуть у клітці, бо це їхній власний "демократичний" вибір - в клітці не так дме і можна трохи заховатись від дощу. (причому, оскільки про українську клітку ніхто не дбає, то вона знаходиться у значно гіршому стані, ніж білоруська.) Різниця в тому, що українці загалом можуть вийти з клітки і збудувати собі нормальне житло. Віртуальність цієї різниці в тому, що в дійсності українці цього не роблять.

Є знамениті дослідження цінностей громадян різних держав (мабуть найбільше про них полюбляє говорити Грицак) і там є цікава опозиція - цінності виживання vs цінності самореалізації. Також є цікава гіпотеза, що чим більш виражені цінності самореалізації - тим більше громадяни країни готові до демократії. І ось тут є цікавий момент - у українців цінності самореалізації не набагато більш виражені, ніж у росіян (а гірше росіян, здається, лише молдавани) і вони _значно_ відстають від білорусів. Тобто, не зважаючи на Ригоровича, потенційно білоруси значно більш готові до демократичних інституцій, ніж українці. Хоча зовсім не факт, що вони збережуть цю готовність у процесі демократичних перетворень.

Але. Я спілкувався з різними білорусами (хоча, мабуть, і менше, ніж автор) - вони не такі, як українці у плані ментальності. Це може здатись банальністю, але тим не менш. І з цього випливає, що не все можливе для білорусів - можливе для українців і навпаки. Можна скільки завгодно дивитись на білоруського диктатора, що будує дороги, але в нас саме такого не буде. Так само як в нас, нмд, неможливе повторення польського варіанту.

Тобто, підсумовуючи мій коментар до замітки одним реченням: "Ну то й що з того?".

Дякую.
Власне, я й намагався наголосити, що не відстоюю білоруський шлях, але він у них є.

Продовжуючи тему зневажливого ставлення

> Як і янкі щодо Канади, українці переважно ставляться до Бєларусі як до "молодшого брата", країни з нижчим рівнем _можливостей_для_бізнесу_.

Рутинних прикладів безліч, з сьогоднішніх коментів на finance.ua:

"Ладно, зависим от России по газу, нет таких объемов и взять вроде негде. Но от Беларуси по бензину - позорище. Скоро будем зависеть от состояния какого-то производства в "гондурасах"."

http://forum.finance.ua/viewtopic.php?p=1355595#p1355595

Важко сказати, що автор коментаря не має рації по практичній суті конкретного питання. І що з того? Мільйон дріб’язкових коментів в інтернетах щодня уживаються в кожному нас із таким комфортним розумінням власної відчуженості. Бо ж "позорище" — це щось абстрактне десь там. "Тільки не я, і не мій кум." І скільки з таких коментаторів на finance.ua піднімуть п’яту точку від свого макбука хоча б на якійсь акції якихось там letsdoitkyiv сміття в парку прибрати? (аби не ображати конкретно того коментатора, може він і виняток, я не знаю — але від наявності винятків правило не змінюється).