ДІД ДАНИЛО І КОВПАК - 3 (ІЗ ЦИКЛУ ОПОВІДАНЬ "МОЯ ІСТОРІЯ СОВКА")

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 2009 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 17/11/2013Дата публікації

Частина третя: Остання зустріч

Світлій пам’яті прадіда Чухрая Данила Івановича, справжнього українця із незламним козацьким духом, присвячується

Читати вступнуhttp://texty.org.ua/pg/blog/strelok57/read/49575/Did_Danylo_i_Kovpak_iz_cyklu_opovidan,http://texty.org.ua/pg/blog/strelok57/read/49619/Did_Danylo_i_Kovpak__1iz_cyklu та лругу частини

Чергового разу діда Данила ледве не запроторили до ГУЛАГу наприкінці 1947-го.

В той час в Україні лютував третій за відліком за роки Совдепії голод, котрий за різними підрахунками забрав від 1 до 2 млн. життів українців. Не секрет, що пересічні громадяни СРСР потай розраховували хоч на якесь покращення життя та деяке послаблення жорстокого сталінського режиму опісля перемоги у війні. Особливо поширені були такі настрої в Україні. Але в Москві вважали зовсім по-іншому.

Кремлівських мрійників такі крамольні сподівання українців надзвичайно лякали. Там розуміли, що загартований жорстокою війною народ, не отримавши очікуваного послаблення, може знову взятися до зброї. Тим паче, що його в повоєнній Україні по лісам та полям залишилось безліч. А, враховуючи визвольну війну ОУН-УПА, котра охопила практично всю Західну Україну, загальнонародний вибух був цілком вірогідним. Запобігти його можна було лише двома шляхами: або хоч трохи лібералізувавши режим, або остаточно загвинтивши гайки.

Треба зазначити, що в радянському керівництві були, як прихильники першого шляху, так і, зрозуміло, адепти – іншого.

Перших, котрі пропонували деякі косметичні реформи в економіці, встановлення більш жорсткого партійного контролю над силовими відомствами, і в першу чергу, над всесильним МДБ, а також надання більших реальних прав Радам народних депутатів та керівництву на місцях, хоча б на республіканському рівні, незабаром репресували і в своїй більшості розстріляли (відома ленінградська справа).

А в намірах яструбів, що перемогли в цьому протистоянні, стосовно України передбачалось навіть тотальна депортація українців подалі за Урал і поближче до біробіджанських євреїв. Принаймні, про це свідчить, датований початком 1946-го р., відомий лист Сталіну із такими людожерськими пропозиціями за підписами Берії і Жукова.

Втім, депортацію Сталін, певно, вважав надзвичайно клопітким, із-за надмірної чисельності українців, і небезпечним заходом – могли і повстати. А тому чергового разу комуністами в Україні був спровокований Голодомор.

Проти голоду українці були безсилі, їм тільки й залишалося, що вимирати, а тим хто вижив глухо ремствувати.

От свідком такого негучного ремствування і став дід Данило, повертаючись якось нічним потягом із Сум до Тростянця (чи ім’ям якого там сталінського сокола це містечко тоді іменувалось).

В темному вагоні обличчя людей ледве вгадувались, і більш розкуті, певно, цією обставиною пасажири пошепки обговорювали біду, що вкотре охопила Україну. Правда, зміст почутого дідом обмежувався усього лише трьома-чотирма питаннями: де і скільки вимерло люду?, як вижити?, голод – це підступи ворогів народу чи результат неврожаю?, і чи відає Сталін про те, що коїться в Україні, чи місцеве начальство переховує пошесть від вождя?

Дід Данило, слухаючи все це, тривалий час мовчав, але вже на самому під’їзді до Тростянця усе ж таки провів роз’яснювальну бесіду. Сенс її зводився до наступного: хоча останні роки і були не зовсім врожайними, але зібраного хліба цілком вистачило би, щоби не пухнути від голоду; а шкідники чи місцеве начальство тут зовсім ні до чого – без команди із Москви, ніхто б не ризикнув влаштовувати таку голодуху; а щоби вижити, треба порозпускати колгоспи к лихій годині чи тікати із них усіма можливими шляхами, тоді може і пощастить уціліти – поділився на кінець власним досвідом Данило Іванович. Завершивши цей політлікнеп, дід поспішив на вихід і сплигнув з вагону потяга, що вже починав пригальмовувати перед Тростянцем.

Але, не дивлячись на усі партизансько-конспіративні хитромудрощі, гебісти його все ж таки вирахували. Десь через тиждень діда викликали до районного МДБ, де й влаштували йому чотириденний безсонний допит.

Звичайно ж, дід Данило геть усе заперечував, мовляв, так, тоді-то і тоді-то в такому-то потязі їхав, але ніяких антирадянських розмов не вів, і ні від кого нічого схожого не чув. На залякування ж слідчого, що, мовляв, і свідки тому маються, дід лише пхикав: „Обізналися. Та й не дивно, бо ж у потязі було темно, як у цигана в дупі”.

Чотири дні та ночі слідчі змінюючи одне одного, ставили одні і ті ж питання, а дід Данило лише віднікувався. Нарешті наприкінці четвертої доби, коли дід був готовий чорту душу закласти, хоча б за півгодинки сну, слідчого несподівано викликали із кабінету, Допитів більше не було, а на ранок діда відпустили.

Як виявилось, поки діда Данила тримали в гебе, вдома у нього влаштували тотальний трус і таки розшукали ковпаківський папір, який, як здавалось діду, він приховав у надійному місці. Ознайомившись із її змістом, гебісти, певно, дещо ошаліли – наявність у заарештованого такого високоповажного покровителя в їхні плани зовсім не входило.

Тим паче, що Ковпак був явно номенклатурою не по зубам районному чи навіть обласному МДБ. Так саме ім’я Ковпака в третє мимоволі врятувало діда Данила, якщо не від розстрілу, то вже від буцегарні напевне.

Але скуштувати арештантської баланди діду Данилові усе ж таки довелося. Трапилось це десь в середині 60-х, на зорі брежнєвського застою. Втім, відсидка була нетривалою – знову діду допомогли добрі люди і все той же Сидір Артемович.

Незважаючи на похилий вік, дід в той час все ще працював лісником, і до його угідь часто-густо завітало пополювати чи порибалити місцеве, а інколи і обласне начальство.
Того разу заразом із начальством прибула і якась, ну, дуже поважна особа із Києва. Позаяк, гості приїхали добряче на підпитку, обмежились риболовлею.

Конфлікт трапився вже після усіх рибальських звитяг. Фінальну частину програми вирішили провести під відкритим небом, на березі мальовничого озера. Гість виявився якийсь некомпанійський, і поки дід із начальством „стелили галявину”, поважна особа осторонь милувалась пейзажами.

Потім гостю приспічило поплавати озером на човні, і він наказав начальству: „Ви тутечки доварюйте, досмажуйте, а ти, - хитнув він головою у бік діда, - сідай за весла, я поплавати озером хочу. Освіжитись треба”.

Дід Данило спробував бути ввічливим і під три чорти поважну особу відразу ж посилати не став. Але, вичиняючи трофейним фельд’єгерським тесаком щуку, нагадав важняку, що він – Чухрай Данило Іванович – взагалі-то лісник, а не човняр, а гість не в себе в кабінеті, а в рибальській компанії, де усі рівні, а тому нехай візьме ножик та й луску з рибки пошкребе, чи дрівець для багаття натягає.

Ошелешений гість тільки й забуркотів в бік начальства, мовляв, порозпускали ви тут народ, але до гурту приєднався і пару окуньців пошкріб.

Продовження ж сталось вже в самий розпал застілля. Гість поводив себе потворно: пив без краю, слова вставити нікому не давав, перериваючи нескінченними похвальбами про свої високосферні знайомства та зв’язки будь-чию традиційну у таких випадках рибальську чи мисливську байку на самому початку.

Важняк часто-густо дзюрився, але щоб його не перебили від „галявини” відходив усього на пару кроків, і, поливаючи найближчий кущик, продовжував слововивергатися. Потім гість обблювався, і начальство потягло керівне тіло занурюватися в озеро. Малопитущий же дід Данило, хильнувши пару-трійку чарчин, в компанії залишався лише із ввічливості, як приймаюча сторона, мовчки спостерігаючи за цим дійством.

Завершилось усе це тим, що гість опісля купання побажав випити за батьківщину, радянську владу і партію. Дід пити відмовився, мовляв, свою норму прийняв. І тут поважна особа оскаженіла – „батьківщину не любиш, радянську владу і партію зневажаєш”.

У діда Данила терпець теж увірвався, і він розповів важняку, що, якщо радянська влада та партія має у своєму керівництві таких гівнюків, як той, то і партія із владою теж гівно, а за непотріб він пити не бажає. Батьківщину ж, повідомив дід Данило важній особі, він любить, але з усілякою сволотою, котру ще в громадянську до стінки становив, пити наміру не має.

Важняк же вихиливши чарку, зовсім втратив залишки розуму і поліз до діда Данила із кулаками. І треба зауважити, абсолютно даремно. Дід, не дивлячись на те, що йому давно вже минуло сімдесят, був ще достатньо міцним, аби впоратися із будь-яким 30-40-річним дядьком, тим паче із розбещеним спецпайками п’яним чинушею. Вистачило одного ляпаса, аби гість гепнувся розбитою носопиркою в землю.

Діда Данила спочатку, за образу дією партійного чинодрала запроторили до буцегарні на 15 діб адмінарешту. Дід від відсидки не заперечував, але на роботи заразом із п’яничками та дрібними бешкетниками виходити категорично відмовився, мовляв, не козацька це справа на сміх людям вулиці мітлою замітати. Начальник же міліції, в минулому теж ковпаківець, наказав діда залишити в спокої, тобто в камері.

Але, дуже поважній особі, що виявилась не тільки „зам завом” якогось ЦК-івського відділу, але ще й до того ж і депутатом Верховної Ради України, такого покарання діду здалося малувато і він, підключивши усі свої зв’язки, почав тиснути на прокуратуру, щоби та перекваліфікувала дії діда Данила із дрібної хуліганки в напад на представника радянської влади. Про що через пару днів після арешту і повідомив діду начальник міліції. І констатував, що лише термінове втручання більш впливової, ніж ображена дідівським ляпасом поважна особа, людини може врятувати бойового товариша від більш серйозної відсидки.

Такий знайомий у діда Данила був лише один – Ковпак. І він попрохав начальника міліції відпустити його під чесне слово на тиждень до Києва, побачитись із Сидором Артемовичем. Партизанський побратим погодився, але в Київ діду їхати не довелось. По своїм міліцейським каналам товариш з’ясував, що Ковпак якраз в той час мандруючи у справах Полтавською областю, як раз мав навідатися на батьківщину до Котельви. От туди-то дід і подався.

Ковпака дід Данило примудрився перехопити, коли той чимось розлючений в оточенні переляканого котелевского начальства залишав місцеву цитадель влади. Діду партизанський командир зрадів, розцілував, і, обійнявши того за плечі, потягнув до авто, що чекало неподалік. А вже сідаючи в членовоз, Ковпак роздратовано кинув райкомівсько-райрадівському начальству, що оточило машину: „Ноги моєї більш тутечки не буде, зажерлися, героїв не шануєте, - і вже звертаючись до водія, розпорядився, - жени звідси, де мені на голову серуть, чимдалі”.

Виявилось, Сидір Артемович проїжджаючи повз власний пам’ятник, установлений йому на батьківщині в Котельві ще в 1948 році, звернув увагу на те, що у його мусянжового аналога хвацько задерта набакир папаха, і накинута на плечі бурка мають якийсь зухвало білявий відтінок.

Як з’ясувалось, сквер навколо монумента був улюбленим місцем котелевского вороння, а сам пам’ятник слугував для пернатих відхожим місцем.

От розгніваний Ковпак і влаштував місцевому начальству показову головомийку, свідком фіналу котрої як раз і став дід Данило. Коли ж Ковпак, вислухавши діда, з’ясував, що героїв-партизан, не тільки не поважають і потурають паплюженню їхніх пам’ятників ворожою галичою, але й усілякі знахабнілі чиновники руку на них підіймають, а потім справу шиють, партизанський командир пообіцяв: „До самого Шелеста звернусь, але ображати свого бійця нікому не дам!”

Чи турбував Ковпак українського генсека Шелеста, чи вистачило власного авторитету легендарного партизанського командувача і впливу посади заступника голови Верховної Ради, невідомо. Але справу проти діда Данила зам’яли і залишили його в спокої. Через пару років Сидір Артемович помер, а дід, пішовши на пенсію, вирішив повернутися добувати дані йому Богом роки на батьківщину – у Нові Санжари.

Певно, ця оповідка буде неповною, якщо я наприкінці не додам пару життєвих епізодів, що безпосередньо пов’язують мене і діда.

В нашій родині, одним із пращурів котрої був Іван Богун, побутує легенда про відомого полковника. Якийсь шляхтич настрочив на Івана донос до гетьманської канцелярії. Ця кляуза потрапила до Генерального писаря Івана Виговського, а той віддав її Богуну. Славетний полковник, довго не розмірковуючи, викликав поклепника на герць. А перед тим, як взятися до зброї, поцікавився у шляхтича, якою рукою той писав донос. Почувши, що правицею, тільки й мовив: „Шкода, вона тобі більше не знадобиться!”, вихопив шаблю і відсік поклепнику руку. А на прощання додав: „Дякуй Богові, що тільки рукою водив, а язиком не плескав. А то й без нього б залишився.”

Дід Данило дуже полюбляв цю байку, а себе вважав прямим нащадком шибайголови-полковника. А коли батько якось у моїй присутності наскаржився дідові на мене ж, мовляв, дуже норовистий хлопчина росте (того разу я полаявшись із класною керівницею, грюкнув дверима і майже місяць не ходив до школи), то у відповідь ми почули: „То кров, кров Богуна грає. Із цим нічого не поробиш.” А коли батько обережно зауважив, що ми не зовсім той рідні по крові, то дід аж скипів: „Ми усі українці, а тому вже рідні!, - а потім трохи заспокоївшись додав, - Тим паче, що ми з одного старого села, а в таких селах усі одне одному рідня.”

А мені , коли я пригадую цю історію, відразу ж видається, що про якісну зміну нашої політеліти ми зможемо говорити лише тоді, коли в тому ж таки парламенті з’явиться хоча б із десяток безруких та без’язиких та побільше нашої із вами української рідні!

А ще я пригадую, коли ми з дідом виходили на вулицю, то майже всі зустрічні не просто здоровкались із ним, а низько схиляли голови, а той навіть вклонялися.

Тож хай ці спогади і стануть моїм поясним уклоном дідовій пам’яті...

Валерій Семиволос, Харківська обл., село Губарівка, 2008-2012 рр.

Оцінка статті на цей момент: +0/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!