Підручник з ненасильницького спротиву. Історії та стратегії (ЧАСТИНА 7)

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 2330 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 29/01/2012Дата публікації

Після перерви відновлюємо переклад підручника про ненасильницький спротив. Початок перекладу читайте тут

Цей розділ містить ряд історій та стратегій використання ненасильницької дії у світі. Історії допомагають навчатися з минулого досвіду; на мотивацію діяти може вплинути те, що вже було зроблено деінде, або надихнути креативність та успіх інших. В багатьох історіях описано, як люди засвоїли стратегії кампаній в інших частинах світу, або як їх надихнув контакт з активістами з інших регіонів. У деяких випадках каталізатором служив візит члена іншої групи, в інших - читання матеріалу, виготовленого в іншому місці, або присутність на інтернаціональній події могла наштовнути на ідеї проведення кампаній. Додатково багато історій пояснюють, як кампанії посилювались інтернаціональною кооперацією.

Хоч контекст цих історій і відрізняється, їхнім спільним знаменником виступає ненасильництво. Деякі випадки зосереджені на вихованні та промоції ненасильництва в середовищі активістів країни, як наприклад у Туреччині та Північній Кореї. Пропаганда солідарності - як скажімо в Південній Африці під час руху проти апартеіду - може служити моделлю для інших ситуацій.

Обмін досвідом через кордони відбувся між Сібруком, Вілем і Маркольсаймом, а також між Ізраїлем і Південною Африкою. Інтернаціональна участь була провідною в Інтернаціональних антимілітарістських маршах, антибомбовій кампанії та виступах 15-го травня вТуреччині. У роботі з побудови альтернативи насиллю та проти порушення прав людини в конфліктних регіонах допомогли ключові вкладники з ненасильницького руху в Чилі та Колумбії.

Плануючи власні кампанії, завжди корисно дослідити, чи хтось інший не робив уже чогось подібного, і вчитися з їхніх успіхів та помилок. І пам'ятайте: варто документувати власні кампанії, щоб поділитися досвідом з іншими. Ми сподіваємося, що наступні історії надихнуть вас у плануванні ненасильницьких стратегій. Інтернаціональна організація противників війни, яка зіграла важливу роль у налагодженні зв'язку між людьми в усіх цих випадках, сприяє обміну досвідом та взаємопідтримці серед ненасильницьких та антимілітарістських рухів, будучи переконаними у важливості створення інтернаціонального руху спротиву війні заради миру та справедливості.

Інтернаціональна кампанія солідарності з Південною Африкою

Говард Кларк

Перші заклики до інтернаціонального бойкоту південно-африканського апартеіду пролунали ще в 1958-у році; у Великобританії Рух спротиву апартеїду, започаткований у 1959-у році, взяв собі це за основну стратегію. На міжурядовому рівні південно-африканська система апартеїду широко осуджувалась, особливо після Шарпевілльської бійні в 1960-у році. У 1961-у році Південну Африку викинули зі Співдружності (яка на той час називалася Британською Співдружністю), а в 1962-у ООН заснувала Спеціальний комітет з боротьби з апартеїдом, який наступного року погодив добровільне ембарго на зброю.

Однак апартеїд не впав аж до 1990-их років.

Існувало три основних напрямки інтернаціональних санкцій проти Південної Африки: економічні санкції, що включали торгівлю та інвестиції; культурний бойкот; бойкот спортивних подій. Культурний і спортивний бойкот мали в першу чергу психологічний вплив на Південну Африку. Виключення такої спортивної країни, як Південна Африка, з Олімійських Ігор 1964-го року і надалі, а найголовніше - з інтернаціональних турнірів з регбі та крікету, починаючи з 1970-го і далі, було здійснено завдяки поєднанню туску з боку інших африканських країн та демонстрацій, що включали також зрив матчів з тенісу та регбі.

Вплив економічних санкцій залишається під знаком питання, особливо через те, що дві потужні країни (Великобританія та Сполучені Штати) неодноразово обходили заяви таких міжурядових організацій, як ООН та Сівдружність. Проте можна було спостерігати напливи рухів “громадянських санцій” - які очевидно беруть свій початок з кровопролиттям під час Шарпевілльської бійні - коли навіть лідер британської Лейбористської партії підтримав моральний жест з відмови в закупівлі південноафриканських фруктів.

Моя власна участь в цьому розпочалася пізніше. Будучи студентом, у 1969-у році я був одним з тих, хто хотів перетворити рух спотривного бойкоту на економічний бойкот.

Наше студентське об'єднання вже встигло висунути резолюцію проти закупок університетом апартеїдних фруктів. Після цього ми розпочали кампанію проти банку Барклея, найпопулярнішого банку серед британських студентів на той час і волею випадку - банку, яким послуговувався мій університет. Нашим першим успіхом було переконання нових студентів не відкривати свій перший у житті рахунок у банку Барклея і переконання інших поміняти банк.

Наш другий успіх - страйк проти квартплати з відмовою сплати оренди за студентські кімнати на рахунок банку Барклея. Зрештою керівництво університету поступилося, що спричинило до відставки визначних членів управлінської ради університету. По всій країні серед профспілок, клубів, асоціацій та церков почалися дебати щодо зміни банків. У мене почалися неприємності з Quakers і Peace Pledge Union за написання в 1972-у в Peace News того, що вони не мають морально права говорити про ненасилля в Північній Африці, доки не зроблять такого незначного кроку, як перенести свої банкові рахунки. Місцева влада вирішила саме так і вчинити. 1986-у, через 16 років після бойкоту банку Барклея, останній продав свої південноафриканські філії.

Нарешті кооперативна мережа супермаркетів вирішила також не постачати /тримати в запасах/ південноафриканські продукти.

На цей тип бойкоту значною мірою вплинули хвилі стривоженості апартеїдом. Одна така схвиля була спровокована вбивствами в Совето (поселення на південнозахідній частині Йоганнесбурга) у 1976-у році і вбивством ув'язненого Стівена Біко в 1977-у; інша виникла в 1980-их разом з появою в Південній Африці Об'єднаного демократичного фронту і такими активістами, як Десмонд Туту. Увесь цей час у підгрунтті діяли локальні активісти боротьби з апартеїдом, які висували резолюції профспілкам і церквам, розуміючи, що як профспілки, так і церкви - це великі корпоративні інвестори, здатні чинити тиск на компанії.

У Британії бойкот проти апартеїду становив “довгий демарш”, зазвичай не дуже видовищний. Переконавши муніципальні ради якось діяти, ми ще повинні були побачити, щоб уряд Маргарет Тетчер поступився своєю владою для прийняття рішень на такому політичному ґрунті. Проте ми підтримували в думках людей питання щодо зв'язків Британії з апартеїдом.

В інших країнах історія була інакшою. У 1970-их британці дивилися із заздрістю на успіх голдандського бойкоту кави з Анголи - португальської колонії, тісно пов'язаної з Південною Африкою. У 1980-их працівники однієї з головних мереж супермаркетів Ірландії - Dunne's - встрягли в чотирирічне обговорення, чи слід продавати товари з апартеїду. Конфлікт вирішився тільки тоді, коли ірландський уряд заборонив продаж південноафриканських продуктів.

Особливо важливий терен для боротьби становили США. Рух громадських санкцій зосередився на трьох основних напрямках: коледжі та університетські кампуси, банки і муніципальні та державні корпорації. Його досягнення були значними. У 1985-у році, після 19-річної кампанії, головний банк, який був пов'язаний з Південною Африкою - Chase Manhattan - анонсував, що більше не поновлюватиме свої позики /вливання в/ південноафриканським проектам.

До 1991-го року 28 штатів, 24 округи, 92 міста та Віргінські острови прийняли законодавчі акти або заяви, які накладали ті чи інші санкції на Південну Африку. До кінця 1987-го року більш як 200 американських компаній формально відкликали свій бізнес з Південної Африки, хоч деякі з них ухитрилися якось інакше його продовжити. (Наприклад General Motors ліцензіювала локальний продукт, тоді як IBM computers мала дистрибутора в Південній Африці.) Що було важливіше однак в цих кампаніях, так це освіта громадскості, яка їх супроводжувала, і пробудження відчуття солідарності з рухом проти апартеїду в самій Південній Африці.

Сібрук, Віль і Маркольсайм: транснаціональні зв'язки та ланцюг кампаній

Джоанна Шіхан та Ерік Бакмен

Коли 18 чоловік увійшли на територію будівництва Сібрукської атомної електостанції 1-го серпня 1976-го року, це було першою колективною ненасильницькою акцією проти атомної енергетики в США. Багато противників атомної енергетики вважали таку тактику занадто радикальною. Пізніше того самого місяця, коли 180 осіб здійснили акт громадської непокори на тому самому місці, організатори, Ал'янс Кламшелл (Clamshell Alliance), вперше скористалися з тренування ненасильницькому опору та спорідненої структури групи (affinity group structure).

У майбутньому ці елементи стануть загальновідомими і практикуватимуться в багатьох ненасильницьких соціальних виступах. 30-го травня 1977-го року понад 2400 людей, організованих у сотні споріднених груп, захопили територію електростанції. Протягом наступних двох днів 1415 осіб було арештовано, багато з яких ув'язнено на два тижні. Ця акція надихнула на рух спротиву атомній енергетиці /енергії/ і створила нову інтернаціональну модель з організації акцій, в які входило навчання прямій ненасильницькій дії та консенсусного прийняття рішень у неєрархічній спорідненій структурі.

Ідея акції в Сібруку, власне, прийшла з Європи. На початку 1970-их серед громадян Німеччини та Франції виникло занепокоєння щодо планів побудови атомної електростанції у Вілі, Німеччина. Неподалік через кордон, у Маркольсаймі, Франція, німецька компанія оголосила про свої плани побудувати хімічно шкідливий завод на березі Рейну. Мешканці Віля та Маркольсайма дійшли спільного рішення об'єднати свої зусилля в транскордонній кампанії, заснувавши в серпні 1974-го року об'єднану організацію: Інтернаціональний комітет від 21-єї екологічної групи з Бадена (Німеччина) та Ельзаку (Франція). Разом вони вирішили, що ненасильницьки займуть перше ж будівництво, яке з'явиться, щоб перешкодити появі заводів.

Щойно робітники почали зводити огорожу для заводу з переробки свинцю в Маркольсаймі 20-го вересня 1974-го року, як місцеві жінки зайняли отвори для встановлення стовпів і зупинили роботу. Активісти-екологи натягнули палатку - спочатку по той бік огорожі, але згодом перебралися всередину і зайняли терен.

Підтримка кампанії надходила з багатьох місць. Німецький журнал анархопацифістів Graswurzelrevolution допоміг з поширенням ідеї ненасильницьких акцій на траві. Місцева група з Фрайбурга, Німеччина, познайомила з активним ненасильництвом організаторів акцій у Вілі та Маркольсаймі. У 1974-у в Маркольсаймі відбувся трьохденний робочий семінар з навчання ненасильницькому спротиву; 300 людей практикувалося з грою ролей і планували, як діяти у разі появи поліції.

Люди з узбережжя Рейна - фермери, домогосподарки, рибалки, вчителі, екологи, студенти та інші - побудували круглий дерев'яний “Будинок Дружби” на майбутній території заводу. Захоплення Маркольсайма тривав цілу зиму, аж до 25-го лютого 1975-го року, доки французький уряд не скасував дозвіл на будівництво свинцевого заводу.

Тим часом розпочалося будівництво ядерного реактору у Вілі, Німеччина. Перше захоплення ділянки електростанції стався 18-го лютого 1975-го року, але йому поклала край поліція через декілька днів. Після транснаціонального автомобільного маршу, здійсненого 30000-а людьми 23-го лютого, ділянку під забудову у Вілі було окуповано вдруге. Підбадьорені успіхом у Маркольсаймі, активісти-екологи, серед яких були цілі сім'ї з тієї місцевості, продовжили захоплення на вісім місяців. Більш як 20 років судової тяганини нарешті поклали край планам побудови атомної електростанції у Вілі.

Улітку 1975-го року, два активісти зі США, Ренді Кеглер і Бетсі Корнер, відвідали Віль після участі в щотрирічного зібрання Інтернаціоної організації противників війни (WRI) в Нідерландах. Вони привезли фільм “Ядерна війна Лавджоя” (Lovejoy's Nuclear War) - історію першого особистого акту ненасильницької громадської непокори проти атомної електростанцій в Сполучених Штатах.

Назад в Америку та для тих, хто організовував протести проти Сібрукської атомної станції, вони привезли з собою історію захоплення об'єктів німецькою громадою. Далі відбувся додатковий обмін інформацією. Під час захвату Сібруку в 1976-у році, хлопці з WRI в Німеччині щоденно спілкувалися по телефону з Ал'янсом Кламшелл. Німецькі ненасильницькі активісти використовували одностайність, але споріднені групи було новим поняттям для них, і вони побачили сприйняли їх як чудовий спосіб організації акцій.

У 1977-у році німецькі активісти та інструктори, Ерік Бачман (Eric Bachman) і Гунтер Сафоф (Günter Saathoff) здійснили лекційну поїздку до північносхідної частини Сполучених Штатів, а також відвідали групи в Каліфорнії, де тривали протести проти атомної електростанції в Диявольському каньйоні (Diablo Canyon). Активісти по обидві сторони атлантики просовували цей процес взаємообміну.

Заводи та станції в Маркольсаймі та Вілі так і ніколи не було побудовано. Хоч один з двох пропонованих реакторів і спорудили в Сібруку, з того часу більше не почалося будівництво жодної атомної станції в США. Як Віль у Німеччині, так і Сібрук у Сполучених Штатах були важливою віхою для антиядерного руху і надихнули на багато інших подібних кампаній.

Альянс Кламшелл в Сібруку, якого самого по собі надихнули акції в Європі, у свою чергу став джерелом натхнення для інших у Сполучених Штатах та Європі. В Америці акція в Сібруку стала прикладом успішної кампанії проти завершеної вже на 80% Шоргамської, Лонг-Айленд, Нью-Йорк, атомної електростанції.

Вона розпочалася, коли одна зі споріднених груп Ліги противників війни повернулася з Сібкукського захоплення і почала організацію заходу у власній спільноті.

Британські активісти, які брали участь в захопленні Сібруку в 1977-у році, разом
з активістами, які читали про це в “Мирних новинах” (Peace News), вирішили поширити цю форму організації в Британії, що допомогло в протистоянні Альянсу Торнесс останньому ядерному об'єктові у Великобританії.

У Німеччині завдяки протестам, які зростали, було закрито або попереджено цілий ряд атомних станцій та заводів зі збагачення ядерного палива. На початку 1980-их як у Британії, так і в Німеччині, було організовано великі ненасильницькі акції використанням моделі споріднених груп, як протест проти встановлення американських крилатих ракет. Ця історія повторювалась ще багато разів, коли споріднені групи використовувались у багатьох ненасильницьких акціях навколо світу (включно з сидячим страйком з метою перешкодити конференції Світової організації торгівлі у 1999-у році).

Інтернаціональні антимілітаристські марші

Мілан

Інтернаціональний ненасильницький марш за роззброєння (IMD) став щорічною подією між 1976-им і 1989-им роком в Європі, що допомогло поширити ідею організації акцій протесту за допомогою споріднених груп і використання інструктажу з ненасилля та консенсусного прийняття рішень.

Я був учасником чотирьох маршів і брав участь в організації трьох з них: у 1983-у році в Брюсселі проти Виставки засобів електронного захисту (IDEE - electronic defence exhibition), 1984-го в Гребенхайні (Фульдский коридор, блокування військових навчань) і 1985-го в Данії (проти ядерної зброї).

Блокада, в якій я вперше прийняв участь, відбулася 1979-го року в Рамштайні. Ми були зорганізовані в споріднені групи, приймаючи рішення консесусом, з радою представників від кожної спорідненої групи. Майже всі табори, марши та більші акції організовувались таким чином після цього. Виглядало на те, що неєрахічний способи організації ненасильницьких прямих акцій дедалі поширювалися, а може це було просто тим типом подій, в яких я вирішив брати участь.

У 1982-му я відвідав мій перший “Інструктаж для інструкторів”, де ми дізналися більше про систему споріднених груп та консенсусне прийняття рішень. У 1980-их був великий попит на ненасильницький інструктаж і однією з постійних тем, які піднімалися, була “неєрархічні способи організації ненасильницьких прямих дій”.

Міжкультурний профіль IMD мені здався дуже сильним і гадаю, що багато учасників були в захопленні від можливості поїхати додому та поширити ідеї та форми організації. Також ми використовувати притягальну силу інтернаціональної події, для того щоб долучити більше різних людей, аніж що відбувалося б у разі чисто локально зорганізованого заходу.

На цих маршах ми також узгоджували споріднені теми. Наприклад, я дізнався про гештальт-терапію, як спосіб протидії особистим межам, які обмежують нашу креативність. Це відбувається на акціях і таборах восьмого покоління (G8) сьогодні.

Один журналіст прокоментував це так: “напевне найбільші політичні зміни на сьогодення відбудуться тоді, коли ці молоді люди повернуться додому, до свого звичайного життя - змінені пережитим досвідом, загатровані та виховані здійсненими ними акціями та підтримкою, якою вони ділиллися та отримали”.

Пережитий хороший досвід - як зерно, що який час лежить в родючому ґрунті, а потім проростає, перетворюючись у стрімкий пагін і зрештою - у могутню рослину. Для мене, і гадаю - для багатьох інших, IMD вкинув саме таке зерно.

Чилі: ідеї Ґанді спонукали людей виступи проти диктаторського режиму

Роберта Бачик

11-го вересня 1973-го року чилійська хунта за підтримки ЦРУ та адміністрації Ніксона скинула демократично обраний уряд президента-соціаліста Сальвадора Альєнде. Прісчилла Гайнер у своїй книжці “Неприваблива правда, протидія державному терору та звірствам” (2001 р.) звертає увагу на жахливі наслідки диктатури, яка утворилася: “Режим перейнявся злісним антикомунізмом, щоб виправдати свою репресивну тактику, яка включала в себе масові арести, катування (приблизне число людей, яких було піддано тортурам, коливається між 50000 і 200000), вбивства та зникнення. Диктаторський режим підступно вбив, закатував та відправив у заслання тисячі політичних опонентів.

За цих умов над Чилі нависла зловісна тиша, як наслідок залякувань і терору. Декотрі з нас задумались, чи спроможні ідеї Ґанді силу ненасилля допомогти в боротьбі з терором?
( Ненасилля бере свій початок з філософії та стратегії вирішення конфліктів, знаходження способів боротьби з несправедливістю, і - у ширшому значенні - способу життя, розробленому та застосованому Ґанді та його послідовниками по всьому світу. Ненасилля - це дія, яка не вдається до або не дозволяє собі несправедливості.)

Слово правди

Декілька з нас вирішили спробувати надихнути інших виступити проти диктатури, звернувшись до “волання правди”. Страждання було двояким: біль від насильства диктатури та страждання вимушеної мовчанки через страх.

Не волати, коли тих, кого ми любимо, вбивали, катували або вони просто зникали - було нестерпним. Було надруковано таємні памфлети та листівки. Вночі, наражаючись на великий ризик, активісти писали на стінах будинків заклики (лозунги), які викривали порушення прав людини. В основі цих акцій стояв принцип активного ненасильництва: оскільки справедливість існує, ми всі зобов'язані сказати про це, інакше ми - співучасники злочину.

Таємні акції допомогли поширити принцип виголошення правди та дії. Так, незважаючи на ризики ми повинні були вийти за межі таємних протестів - ми повинні були перейти до публічних протестів проти чилійської хунти.

Створення громадського руху проти катувань

Жозе Алдунате, ієзуїтський священник, який очолював Рух проти тортур імені Себаст'яна Ачеведо, пише в своїх спогадах: “До нас прийшов товариш і підняв питання факту тортур. Ми дізналися більше про них і про динаміку ненасилля. Ми переглянули фільм про Магатму Ґанді. Я більше схилявся до протестів проти бідності, але скорився дисципліні групи. Ми поміркували і вирішили розпочати ненасильницьку демонстрацію для викриття катувань… щоб розбити стіну замовчування та приховування катувань, ми повинні були сказати про це вголос публічно. Ми повинні були збудити свідомість населення”.

14-го вересня 1983-го року, через десятиліття з того часу, як режим захопив владу, рух проти тортур переродився в акцію перед штаб-квартирою Національного Центру Розслідувань у Сантьяго. Більш як сімдесят осіб перекрило рух, розгорнувши транспарант, на якому був напис “Тут катують”. Вони викрикували звинувачення і заспівали гімн свободи.

Група верталася назад на те саме місце, щоб заявити про злочини проти людства режиму, принаймні раз на місяць аж до 1990-го року. Рух викривав катування. Він полишив іншим завдання дослідити та зробити відповідні заяви.

Діючи, ми повинні були відкрито кинути виклик службі Надзвичайних ситуацій, яку хунта заснувала для того, щоб тероризувати населення. Нам треба було побороти в собі відчуття безпорадності, ізоляції та страху.

Так само нам слід було подбати про власну безпеку. Рух не мав ні якого певного місця зібрання, ні секретаріату, ні інфраструктури. Зустрічі відбувалися на вулицях і площах, коли наставав час діяти.

У нього не було списку членів. Учасники приходили за особистим запрошенням, оскільки рух повинен був протидіяти проникненню таємної поліції та інших репресивних служб. Інструкції передавалися від однієї особи до іншої. Учасників навчали як діяти під час самих акцій, де ми оцінювали ситуацію на місці.

Учасникам загрожували правові та неправові санкції при затриманні та обвинуваченні, як часто ставалося. Сльозогінний газ, побої, утримання під вартою і судилища були поширеною репресивною практикою, яка використовувалась проти демонстрантів. Тортури також були можливим наслідком арешту.

На такі санкції наражалися не тільки учасники руху Себаст'яна Ачеведо, але так само репортери та журналісти, які наважувались освітлювати події та питання, які піднімалися. Деякі акції мали до 300 учасників. Загалом в них взяло участь до 500 людей. Серед них були християни і не хтистияни, священники, ченці, шахтарі, студенти, старші люди, будівельники та члени різноманітних організацій із захисту прав людини - люди з усіх класів, ідеологій та занятть.

Основною ціллю було покласти край тортурам у Чилі. Як спосіб було обрано пробудження громадянської свідомості і підняття її до такого рівня, що змусило би режим відмовитись від тортур, або країна позбулася б режиму. У 1988-у, після широкої кампанії протистояння залякуванням, ненасильницька кампанія “Chile Sí, Pinochet No” спромоглася, шокувавши диктатора, виграти плебісцит, задуманий для ратифікації правління Піночета.

Зусилля, направлені на те, щоб покласти кінець культу безкарності, встановленого в роки Піночета, і розпочати процес національного примирення - тривають, але ненасильницькі протести послужили важливим засобом, окрім іншого, для того, щоб скинути диктатора.

Ізраїль: Новий Профіль навчається з досвіду інших

Руф Гіллер

В Ізраїлі в дев'яностих роках зростало нове політичне усвідомлення ситуації. Усе більше людей не погоджувалось з військовою присутністю Ізраїля в Лівані та втратою життів ізраїльтян. Деякі ставили під питання вторгнення уряду на палестинські землі. Щоденно відбувалися демонстрації, особливо на великих перехрестях доріг, щоб змусити Ізраїль покинути Ліван. Декілька груп влаштовували протести на траві - Чотири матері, Матері та жінки за мир та Жінки в чорному (в жалобі).

Мій син вирішив відмовитись від призову (військової повинності, набору у військо), і я прагнула якось його підтримати. Я почала шукати людей, які критично ставились до речей, сподіваючись найти групу підтримки.

Я мала сусіда, який був соціальним активістом; ми почали відвідувати демонстрації на найближчому від дому перехресті. Там я почула жінку, яка зверталася до людей, щоб ті прийняли активнішу участь. Я подзвонила їй наступного дня. Вона розповіла мені про навчальну групу, яка тільки-но почала щомісячні збори. Група складалася з “білих” (вихідців з Європи, на відміну від мізрагімських, ефіопських чи палестинських ізраїльтян) жінок середнього та вище середнього класу, подібних на мене саму, які шукали способу якось разом щось змінити. Деякі вже були активними учасниками руху за мир, деякі втратили рідних на війні.

У групі навчання я засвоїла, як оцінювати речі з критичної, феміністської точки зору.

Координатором була Рела Мазалі - фемініска, письменниця та багаторічна активістка рухів за мир за права людини. Вона принесла на матеріали, які ми аналізували, щоб зрозуміти, чому речі є такими, якими вони є. Чому Ізраїль - мілітаристська країна? Чому так багато дискримінації в Ізраїлі? У чому подібність піраміди влади у військовому та цивільному житті Ізраїля? Що означає стати жертвою (victimisation)? У чому полягає роль жінок і матерів? Яким є єврейське насліддя, і яку роль воно відіграє в Ізраїлі сьогодні? (І багато інших подібних питань.)

Ми обговорювали ефективні рухи, від яких можна було чомусь навчитись. Ми розглянули дві відмінні, але пов'язані між собою групи в Південній Африці, направлені на повалення апартеїду. Вони служили яскравим прикладом сили малих фокусних груп, які працювали, рухаючись по спіралі, і набирали обертової сили.

Ми проаналізували південноафриканську Кампанію відмови від призову, розпочату різноманітними групами відмовників за ідеійними міркуваннями (CO - conscientious objector) у 1983-у році для протистояння обов'язковому набору у військо на користь апартеїду. У 1985-у році, коли білі війська окупували міста, населені темношкірими громадянами, число призовників, які не явились збори зросло на 500% (зі стислої історії http://www.wri-irg.org/co/rtba/southafrica.htm). Ми вивчали Кампанію відмови від призову, користуючись матеріалами та дослідженнями Рели, з її поточної бібліографії - для початку з книжки Джеклін Кок “Жінки та війна в Південній Африці”. Потім ми продовжили через обмін електронними листами з нею та іншими.

Ми також ознайомилися з Рухом чорних стрічок - ненасильницькою групою білих жінок, які користувалися безпекою свого привілейованого становища для того, щоб кинути виклик апартеїду.

Вони виставляли чорні стрічки як символ відрази (несприйняття) до расистської системи. Прив'язували їх до дерев, стовпів, автомобільних антен, де їх могли побачити всі. Ми спробували використати оранжеві стрічки, подібно то того як чорні стрічки використовувались у Південній Африці, прив'язуючи їх скрізь. Але це не поширилось; воно не спрацьовувало (діяло) наразі. (Рух чорних стрічок послужив прикладом для Жінок в чорному (жалобі), заснованому в Ізраїлі в 1987-у році.)

Але ми відкрили інший аспект їхньої роботи, який виявився дуже корисним. Ми читали про це, але також мали можливість дізнатися безпосередньо від декількох жінок з Південної Америки - однієї білої, однієї темношкірої і однієї вихідці з Індії, які в 1999-му провели семінар, зібравши разом ізраїльких жінок лівого руху.

Південноафриканцям було заборонено збиратися в групи чисельністю більшою ніж три. Тож вони збиралися по троє, потім хтось з них зустрічався з іще двома. Робота південноафриканців проводилась таким круговим способом, з використанням такого роду глибоко прихованої мережі для розповсюдження свого повідомлення та виклику діалогу щодо відмови від обов'язкової військової повинності.

Ми засвоїли важливий урок: усе зводилося до обговорення з людьми, а не повчання. Навіть якщо ви знайшли когось, хто погоджується з вами тільки стосовно однієї якоїсь речі, будуйте відносини на основі цієї одної речі. Один-на-один, або один з невеличкою групою - є більш ефективним. Організовування забирає багато енергії. Повсякденне життя є важким, тому щоб бути активістом треба докласти багато зусиль. Але з часом це може бути ефективним і мати глибокі наслідки.

“Для нашого першого відкритого семінару в жовтні 1998-го року, - згадує Рела, - я занотувала основні принципи, які сформулювала та якими керувалася Кампанія відмови від призову, і виступила з короткою промовою, в якій зазначила можливі подібності та відмінності, як я їх бачила. Час від часу на різноманітних етапах наших зустрічей, обговорень, організації тощо ми верталися до цього питання”.

Дивлячись назад, ми усвідомлюємо, що ця конференція була засадчою. Ми не думали створювати рух. Нам просто хотілося зібратися разом щоб дізнатися більше. Але події того дня і факт, що більш ніж 150 людей зібралося для обговорення і навчання, дало нам зрозуміти, що то були люди, з якими можна працювати.
Те, що мій син - пацифіст, можливо було основною причиною наших обговорень питань військової повинності та свободи совісті. Декотрі вважали, що свідома відмова була занадто радикальною і пізніше покинув групу.

Але щонайменше 12 з 30-и жінок напочатку, які були членами того, що переросло в дві групи навчання, і по сьогоднішній день активні в Новому Профілі. У серпні 2000-го року в Новому Профілі точилися обговорення щодо початку Кампанії відмови від призову. Проте місяцем пізніше розпочалася Антифада, спрямовуючи цю ідею в інший бік. Ми звернулися до неї під іншим кутом у своїй кампанії “Подумай, перед тим як записатися у військо”. Новий Провіль визнає обов'ясковий призов як частину мілітарізації Ізраїлю. Навіть якщо окупація закінчиться, ми всерівно повинні були демілітиразувати ізраїльське суспільство.

Новий Профіль зумів зберегти баланс між навчанням та акціями. Ми маємо наші внутрішні дні навчання, так само як відкриті семінари. Навчальні гуртки у нас збираються від п'яти до шести разів на рік. Іноді ми зосереджуємося на дуже конкретних питаннях під час наших щомісячних пленарних занять. Вони зазвичай відбуваються без запрошених промовців і концентруються на різних аспектах, які можуть стати основою акції. Зате на окремих днях навчання та для навчальних груп у нас міг бути промовець-гість.

Іноді роль координатора брав на себе хтось із групи, хто дізнався для себе про щось зокрема або є фахівцем у даній галузі. Нам хочеться знати більше і засвоювати це разом; Новий Профіль - це неєрархічна організація. Ми продовжуємо залишатися активною організацією, яка працює без ради правління вже 10 років. Нічого і ніколи не можна добитися самотужкиабо бездумно, без аналізу. Ніщо не міняється одразу - щоб дійсно добитися змін ми повинні бути наполегливі. Наше знайомство з ефективними рухами тільки підтверджує це.

Далі буде...

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!