Андрій Приймаченко: «Я розумію, що своїми плакатами міг спровокувати когось на смерть»

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 3325 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 19/05/2015Дата публікації

Український режисер розповів про свою пропаганду, війну та символи нової України

Андрій Приймаченко – автор рекламного ролику Мотор Січ Акбар, який за лічені години поширили медіа всього світу.

Тепер він працює над проектом #українськавесна – серія мотиваційних плакатів про війну на Донбасі, наших солдат та багато іншого. Його ілюстрації уже давно привернули увагу Міноборони та Міністерства інформаційної політики, які використовують його роботи та співпрацюють з молодими режисером.

Українська весна

Проект стартував у квітні. Пам’ятаю, по ТСН показали міні-сюжет про загиблого офіцера «Альфи» Генадія Біличенка. Це був перший український військовий, який загинув в АТО. Ніде не було його фотографії чи будь-якої іншої інформації окрім та прізвища. Для мене це був переломний момент, бо це була перша людина, яка свідомо зі зброєю в руках їхала на війну і там загинула.

Мені здалось, що було б дуже несправедливо, якби це ім’я забули. Я швидко намалював плакат, виклав його у мережу, а за кілька годин було вже 500 поширень. зрозумів, що такий продукт на часі, люди хочуть бачити інформацію у такому вигляді.

Є невеличка компанія художників та ілюстраторів. Я в цій компанії більше ідейник, аніж художник. Буває, що у мене з’являється ідея для наступної серії. Пишу про неї у наш спільний чат, питаю у кого є час над нею попрацювати. Найчастіше у цьому сенсі я контактував із київським ілюстратором Сашком Ком’яховим. З ним ми оновлювали проект «Від творців борщу», робили серію «Миру Мир». Усе це на волонтерських засадах.

Буває, що на нас виходять певні організації і пропонують разом щось робити. Так я почав співпрацювати із Міністерством інформаційної політики. Вони звернулися до мене після мого інтерв’ю для Радіо Свобода. Там було якесь питання про це міністерство. Я сказав, що не проти його створення і хотів би з ними працювати. У той же день, коли вийшла ця розмова, статтю постить на своїй сторінці у Фейсбук міністр Юрій Стець і просить допомогти знайти мої контакти. Так почали працювати. Та все дуже довго розкачувалася, бо міністерство тільки створювалось. Довелось місяць чекати поки всі необхідні документи попідписували.
Загалом там дуже адекватні люди. З ними комфортно працювати. У них сучасний погляд на речі, але вони поставлені у рамки постсовкової системи. Тобто, коли нікому нічого не треба, усі приходять і відтарабанюють на роботі від дзвінка до дзвінка, перекладають папірці і так далі. Все ж, ми реалізували серію «Наш маніфест» – листівки та біл-борди по Україні. Їх мали розповсюдити по обласних центрах у державних установах.

Символи війни

Пам’ятаю, що перший плакат, який я зробив про Донецький аеропорт, був про розбиту диспетчерську вежу. Коли побачив її фотографію в мережі, мені здалось, що це символ тої війни. Далі мої колеги ілюстратори підхопили цю ініціативу і намалювали. Я не можу сказати, що першим зробив ілюстрацію про диспетчерську вежу Донецького аеропорту. Паралельно зі мною працював Андрій Ярмоленко. Та взагалі, цю вежу символом війни зробили хлопці, які її захищали. Я там ні до чого – просто зробив картинку.

Ідеї моїх плакатів виникають спонтанно. Наприклад, другого травня була річниця подій в Одесі. Коли я дізнався, що одесити творили у своєму місті, мене це вразило. Раніше я мав дуже стереотипне уявлення про Одесу. Думав, що воно проросійське. Та й сам мав доволі неприємний досвід перебування. Та коли я побачив, що одесити в такій кількості вийшли захищати своє місто від проросійських придурків, які приїхали туди наводити свої порядки – я зрозумів, як помилявся. Зараз кажуть, що другого травня минуло року одесити довели, що Одеса – це Україна. Я думаю, в той день Україна була Одесою.

Одесити показали, що треба робити із заїдами, які без запрошення прийшли до твого дому – не переговори з ними влаштовувати, не сюсюкатись, а давати по морді. Як на мене, то ці події задали тон усім наступним. Це ми зараз бачимо, які рішучі наші Збройні сили, як вони готові виконувати наказ. Якщо згадати, що було рік тому, то зрозуміємо, що все було навпаки. Пригадайте, як у десантників неозброєні люди віджимали БТРи.

Вояки не були готові виконувати накази. Я думаю, після другого травня в Одесі, коли інформація стала відомою, у військових щось змінилось. Це був переломний день. Я уявляю себе на місці вояка, який там щось охороняє, або отримує наказ щось захопити. Я до цього не звик, для мене це дивні накази. І тут я бачу, як в Одесі неозброєні люди вийшли і наваляли нетамтешнім, які приїхали їх вчити життю. В мені це точно б щось змінило.

33 москалики

Коли конфлікт тільки починався, коли в Крим заїхали «зелені туристи» і так далі, я сидів на парі і наспівував слова «33 москалики приїхали у гості». На папірці намалював 33 прямокутники, а коли заняття закінчилось – склав це у ранець і пішов. Десь через місяць натрапив на цей листок, бо хотів зробити такий плакат.

Проте передумав, бо тоді цю тему не можна було чіпати, бо як це росіян називати москаликами, це ж наші друзі і тому подібне. Вони ж всі хороші, просто Путін їх обманює. Я подумав, що не лізтиму в це, бо ще фашистом-нацистом назвуть. Ще десь через місяць, ми зрозуміли, що москаликів таки можна називати москаликами, бо в Росії не тільки Путін поганий. Я знову натрапляю на цей папірець і вирішую робити плакат.

Поки я його робив у мене в голові постійно лунала мелодія і слова «33 москалики». Вирішую записати пісню. Прошу свою подругу, поетесу та журналістку Олю Перехрест, написати слова. Вона буквально за годину це зробила. Потім швиденько знаходжу музикантів, студію, ми все це записуємо і маємо готову пісню. Першою її взяла «Львівська хвиля». Знаю, що ще кілька регіональних радіостанцій у себе крутило. Десь місяць тому на каналі «Россия 1» показали сюжет про цю пісню. Вони прокрутили приспів та зробили «натхненний» відеоряд про те, як люди палять один одного і все в такому руслі.

Відео на ютубі

«Ми ідемо у світ, де трясуться над кожним солдатом»

З новими серіями плакатів маю невеличку проблему. Нарешті державна машина всі органи, які можуть займатись їх виробництвом це роблять. І МВС, і СБУ, і Міністерство інформаційної політики. Я бачу в якому руслі вони рухаються і мені це зовсім не подобається.

Наприклад, зараз «Інформаційний спротив» зняв два ролики до Дня Перемоги, де ветерани Другої Світової спілкуються зі своїми нащадками. Так, це красиво знято, можна заплакати, мурашки по шкірі – але ми знову товчемо ту ж воду в ступі. Скільки можна цього совка? Якщо вдуматись, чим була Радянська Армія? Вона тисячами кидала людей як гарматне м’ясо під кулі з криками «Ура. Вперед!». Ми ж не туди ідемо. Ми ідемо в світ, де трясуться над кожним солдатом.

У американців є неписане правило – своїх не кидати. Навіть, якщо їх убили – потрібно вивезти. Байдуже чи з важкими боями. Натомість ми тут знову: «Вот, спасибо тебе, дед, за Победу». Я не можу зрозуміти, який сенс знову до цього апелювати. Наприклад, дуже гарний проект до Дня Перемоги зробив Інститут Національної Пам’яті. Вони відзняли серію роликів, у яких розповіли про українців та їхні геройські вчинки під час війни.

Найкраща апеляція до ветеранів, яка тільки може бути – це сюжет про 97-рінчого ветерана, внук якого загинув у АТО. Хто вдумається, той зрозуміє весь глибинний зміст. Той дід, обвішаний купою тих медалей, розуміє, що воював за щось не те. Його внук загинув, бо воював на Донеччині та Луганщині проти відрижки совка. Найкраща у цьому ролику кінцівка. Дідусь просто йде. Так само має відійти вся радянщина і Червона Армія, бо навіщо апелювати до того, яке не мало поваги до людського життя.

Послання українському захисникові

Коли я починав робити серії своїх плакатів, то знав людей, які не розуміли для чого, за кого і за що їхати воювати на Схід. Щиро кажучи, я сам не дуже це розумів. Я хотів, щоб ці плакати допомогли людям зрозуміти, чи йти воювати, чи відгукуватись на повістку із військкомату. Моєю цільовою аудиторією були потенційні вояки. Тепер інша сторона питання у тому, що я не можу точно сказати чи вплинули мої плакати на чиєсь рішення йти до війська.

А раптом двадцятирічний хлопчина, надивившись моїх мотиваційних плакатів, записався добровольцем, поїхав туди. Війна це така штука, де тебе можуть вбити. Тепер я розумію, що своїми плакатами міг спровокувати когось на смерть. Через це я вирішив зробити серію радіороликів, де пояснюю, що війна – це не круто і туди не треба їхати аби зробити селфі.

Послання українському захисникові - ютуб

Рік тому у нашого суспільства був такий настрій – ми постійно за усе вибачались. А насправді, це ворог має перед нами вибачатись. Це він прийшов на нашому землю без запрошення. Ми воюємо за свою територію. Я знаю, що на Сході є люди, які не хочуть жити в Україні. Солдати це підтверджують. Ну що ж, з таким населенням потрібно працювати, або депортувати, як це свого часу зробили в Ізраїлі. Не хочуть вони жити в Україні – не треба, але це наша територія і не їм вирішувати, що з нею робити. На Донбасі ми воюємо за самоповагу.

Можна сказати, що я патріот. Але в хорошому розумінні цього слова. Я знаю, що на полі бою з мене буде ефекту як із качана капусти. Не вмію я робити те, що можуть навчені десантники. Я вмію інше, тому роблю те, що можу. Те ж саме робили добровольці, які першими їхали на Схід. Вони теж не знали чи це комусь треба. Як би не було, але на Майдані теж не питали чи треба там стояти, чи є в тому сенс. Ти приходив і стояв біля бочки, мерзнув. Кому це було потрібно? Хіба іншому, який теж стояв з тобою на Майдані та мерзнув. По суті, мої картинки – це продовження стояння біля бочки.

Ярослав Назар, фото Олександра Чернова

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!