Убогі порівняння

Виникає враження,що останнім часом серед політичного бомонду стало модним порівнювати когось зі своїх колег із відомими українськими письменниками та дисидентами, котрих уже немає в живих. Ідея ця, м’яко кажучи, недолуга.

Автор: Назарiй Заноз

Одним із зачинателів такого тренду став теперішній керівник МВС Могильов, що відзначився, порівнявши судимості сьогочасного гаранта Конституції Януковича зі справою видатного українського дисидента, політика, громадського діяча, журналіста В’ячеслава Чорновола. Як вважає не зовсім адекватний голова МВС, Віктор Федорович теж був засуджений за політичні злочини.

І дійсно, - зараз вкрай складно не розгледіти в сьогочасному главі держави справжнього правозахисника, відданого борця з тоталітарним комуністичним режимом (підписання закону про «червоні прапори» це якнайкраще засвідчує), борцем за свободу слова, думки, віросповідання etc. Тільки відкритим залишається питання: яким чином тодішньому «політичному» злочинцеві вдалося стрімко просуватися кар’єрними сходинками.

Підозрюю, так пролобіювати інтереси ВФЯ не спромігся би жоден радянський космонавт, тому Віктор Федорович міг би забезпечити собі такий швидкий кар’єрний ріст, дуже тісно співпрацюючи з КДБ, ну дуже-дуже вже тісно, в іншому випадку, «ворог народу» не мав би ані найменшого шансу обійняти хоч якусь більш-менш порядну посаду.

Проте дивуватися Могильову українське суспільство могло ще при його перших кроках на своїй посаді, коли ще не знало, хто є хто, тепер ж це мало кому може спасти на думку.

В рядах ПР є й люди, котрі відповідають і за розумову діяльність, а не лише, вибачте за каламбур, внутрішні органи. До таких зачисляють і Ганну Герман (Керівник Головного управління з гуманітарних і суспільно-політичних питань Адміністрації Президента України).

Як відомо, пані Герман, відповідає, тепер уже на пару з Даркою Чепак (хоча назвати їх тандемом язик не повертається), за гуманітарне мислення глави держави і вже встигла неодноразово цим прославитися, як, власне, і її шеф (Гулак-Артьомовский, Бебель, Анна Ахметова, український поет Чехов etc.).

В своєму інтерв’ю, коментуючи висловлювання українського письменника Ю.Андруховича, пані Ганна заявила, що: «в Україні дуже мало добрих прозаїків. Вони зроблять більшу користь державі, якщо будуть добре писати й просувати свої твори, зокрема, на Заході».

Певно, вирішивши, що прозова ніша в сучукрліті пустує, пані Герман вирішила її собою заповнити, кинутись на літературну амбразуру, так би мовити. «Червона Атлантида» - ось ймення книги екс-журналістки.

Ну, власне, цим можна було б і обмежити свою розповідь про дану книгу, адже вона не має жодної літературної цінності, якби не одне «але» - в своїй передмові до цього видання полум’яний екс-комуніст (якщо вони взагалі бувають колишніми), поет, нардеп ВРУ 4-х скликань, та Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (котрий нещодавно заявив, що збирається покинути свою посаду) Борис Олійник порівнює реалізм письма Ганни Герман: «… з жорстким натуралізмом геніального Стефаника».

Зі шкільних років значна частина українців має пам’ятати, що майстер коротких форм прози Василь Стефаник за висловлюванням М.Горького писав: «Коротко, сильно і страшно». Якщо ж екстраполювати дане висловлювання на літературну творчість Ганни Герман, то виходить щось схоже на таке: «Коротко і сильно страшно».

Молодий український письменник Василь Карп’юк з цього приводу міркує так: «…не дивуйтесь, як наступного року Шевченківським лауреатом стане пані Анна. Вона працює у правильному руслі... В анотації ж сказано, що «рівень прози Анни Герман визначається не обсягом творів, а глибинним змістом». Мабуть, саме таким і буде формулювання, за що їй присуджується Шевченківська премія».

Не менш цікавим є, чи присяде ще в глибшім реверансі перед пані Ганною лауреат-нелауреат тієї ж таки премії Василь Шкляр, котрий в коментарі для УНН заявив: «Для мене проза Герман стала великою несподіванкою. Скажу відверто, книжка дуже талановита, вона не пов’язується у мене з образом автора-політика. Я думаю, що все, чим займається Герман в політиці, відійде і забудеться, а проза залишиться.

Тому що вона самобутній автор зі своїм власним стилем. Вона витворила свій окремий світ, який не перетинається ні з яким більше. Дуже добре, що вона зберегла галицький колорит, і книжка, без перебільшення, дуже талановита. Я просто вражений». Може, саме Шкляр якраз і номінує пані Ганну на здобуття Шевченківської премії, він ж досі відчуває вдячність за обстоювання його «Залишенця».

Що цікаво, після заяви пана Олійника про свою відставку, в письменницьких колах покотилися чутки, що Комітет може очолити Марія Матіос – ще одна українська письменниця, що завдячує пані Герман особистою аудієнцією з Президентом та швидкому розв’язанню «Справи Матіос».

Напевно, літературні бздури владної команди не давали спокою й діячам опозиції, тому політики-антагоністи «Донецького братства» вирішили зробити контрвипад у відповідь. Першою, звісно ж, стала головна опозиціонерка Юлія Тимошенко, котра завше відслідковує усі модні тренди сезону, тому й цей не змогла оминути увагою.
Юлія Володимирівна теж вирішила не розмінюватися на дрібних чи маловідомих й порівняла Юрія Луценка не з ким-небудь, а з самим Василем Стусом, вважаючи, що таке порівняння, в контексті політичних репресій, є доцільним. Немає особливого бажання писати ці речі, але ЮВТ варто зрозуміти, що такі заяви аж ніяк не красять пана Юрія, а навпаки – лише відбивають будь-яке бажання по-людськи співчувати ув’язненому Луценкові.

Порівнювати екс-голову МВС, котрий за свою каденцію не спромігся ні побороти корупцію, ні втілити у життя славетне «Бандити сидітимуть в тюрмах», з прекрасним поетом, дисидентом, членом ПЕН-клубу, правозахисником, як мінімум, - невігластво і зневага до світлої пам’яті Василя Семеновича. Такі перли вказують на недалекість тих, хто їх транслює. Не дивно, що син Стуса, Дмитро, обурився такій заяві і назвав таке порівняння образливим. Хоча й щодо самого пана Дмитра теж виникає багато питань стосовно його участі в все тому ж Шевченківському комітеті.

Проте опозиція вирішила не обмежуватися в висловлюваннях і, навздогін за Тимошенко, своє слово сказав нардеп Юрій Стець, один з небагатьох адекватних, принаймні, донедавна. Пан Юрій, чи то вирішив скористатися уже протоптаною Юлією Володимирівною стежкою, чи, можливо, й не чув її порівняння, але вони навдивовижу схожі. Депутат Стець в своєму інтерв’ю УНІАНу сказав наступне: «Зараз я Луценка можу прирівняти і до Василя Стуса, і до Григорія Чубая».

Якщо з Василем Семеновичем усе вже більш-менш зрозуміло, то з Грицьком Чубаєм спробуємо розібратися. Насправді в обох українських поетів можна знайти багато спільного, проте між собою, а не з Юрієм Луценком. Звісно, нардепові Стецю можна подякувати хоча б за те, що він знає такого навдивовиж цікавого і не менш навдивовиж забутого геніального письменника, як Грицько Чубай, проте таке порівняння ні в тин, ні в ворота.

Постать Грицька, неповторного поета, пам'ять про котрого досі живе в його поезії; піснях сина (частину батькової поезії Тарас, фронтмен гурту «Плач Єремії», поклав на музику і ці пісні стали безсмертними хітами) і дочки, гурту «Файно»; в дружині, друзях і т.д., ніяк не заслуговує на те, щоб бути порівняною з людиною, що сама на протязі багатьох років уособлювала владу.

Опозиціонерам, якщо вони бажають повернути собі довіру думаючої частини населення країни, варто утриматися від таких порівнянь і не опускатися до рівня регіоналів. Всім цим Могильовим-Германам-Олійникам-Тимошенкам-Стецям необхідно зрозуміти, що їхні недолугі висловлювання виставляють їх не в найкращому світлі, вони втрачають залишки поваги до себе, а тих, кого намагаються такими порівняннями підняти в очах народу, прирікають на зневагу і відразу до їхніх персон.

Іноді можна навіть подумати, як чудово, що знання українських політиків у вітчизняній літературній царині, дисидентському рухові доволі убогі, завдяки цьому ніхто, слава Богу, поки що не здогадався посягнути на пам'ять Івана Світличного, Олекси Тихого, всього «Розстріляного Відродження» й багатьох інших правдивих героїв України .

Блог: Народні ТЕКСТИ

Знак гривні
Знак гривні