Межигір’я і Майдан у ГУЛАГу. Вражаючі збіги

Пулітцерівську премію дають не дарма. «Історія ГУЛАГУ» Енн Епплбом збиває з ніг, ти читаєш і уявляєш себе там. Книга вийшла п’ять років тому, але я дістався її тільки зараз. Не люблю читати про репресії. Тим більше, думав, що знаю все треба про них знаю. Але я не здогадувався, що слова які я вживав з друзі чи у глибокому дитинстві з таборів, що приказки і плакати якими нас годували в школі теж звідти. Дивовижно, як ГУЛАГ сформував усіх нас і навіть наше сьогодення. Пощу дві історії з книги, які трапилися наче вчора. Далі цитати з книги:

«Межигір’я»

Для справжніх великих начальників слуги були тільки початком. Іван Нікішов, який став начальником Дальстрою 1939 року, на початку чисток, та перебував на посаді до 1948-го, зажив поганої слави через накопичення багатств серед жахливих злиднів. Нікішов належав до іншого покоління, ніж його попередник Берзін, — покоління, що стояло далі від аскетичних та ідейніших років революції і громадянської війни. Можливо, внаслідок цього Нікішов не мав застережень щодо використання своєї посади в особистих цілях.

Він створив власну «велику службу безпеки, мав розкішні автомобілі, шикарні кабінети і величну дачу з видом на Тихий океан»[972]. Останню, за свідченнями в’язнів, прикрашали східні килими, ведмежі шкури і кришталеві люстри. У розкішній їдальні він зі своєю другою дружиною — молодою амбітною табірною адміністраторкою на прізвище Гридасова, — за словами очевидців, обідали смаженою ведмежатиною, кавказьким вином, південними фруктами і ягодами, а також свіжими помідорами та огірками з приватних теплиць.

Розкішним життям втішався не один Нікішов. Лев Разгон у своїй незабутній розповіді про полковника Тарасюка, начальника Устьвимлагу в роки війни, пише про схожі речі:

«Він жив, як римлянин, призначений губернатором якоїсь із варварських провінцій, завойованих Римом. У спеціальних теплицях і оранжереях для нього вирощували овочі і фрукти, екзотичні для півночі квіти. Було знайдено найкращих меблярів, які робили йому меблі; найвідоміші в минулому кравці обшивали його вередливу і норовисту дружину.

І лікували його не якісь там вільнонаймані лікарці, які зі студентської лави продалися ГУЛАГу, а найвидатніші професори, керівники великих столичних клінік, котрі відбували свої довгі терміни у медпунках далеких лісових таборів».

Часто від в’язнів вимагалася участь у задоволенні таких примх. Табірний лікар Ісаак Фогельфангер постійно потерпав від браку медичного спирту, з якого його фармацевт готував саморобний коньяк.

Начальник табору пригощав цим коньяком приїжджих сановників: «Чим більше вони випивали, тим кращим було їхнє враження від роботи Сєвураллагу». Фогельфангер також був свідком підготовки «банкету» для відвідувачів — табірний кухар використовував при цьому спеціально заготовлені для такої нагоди продукти: «ікру, копчених вугрів, пироги з французького тіста з грибами, полярного гольця у лимонному соусі, смаженого гусака і смажене порося».

Також саме в цей період, у 1940-ві роки, начальники на кшталт Нікішова починають вважати себе чимось більшим за просто тюремників. Деякі навіть почали змагатися між собою, щоб бути «не гіршими від сусіда». Змагалися у створенні найкращих театральних труп із в’язнів, найкращих оркестрів із засуджених, володінні найкращими тюремними художниками.

Лев Копелєв був в’язнем Унжлагу 1946 року, якраз у той момент, коли його начальник відбирав, прямо з тюрми, «найкращих виконавців, музикантів і артистів, яким він давав найкращі роботи прибиральників і сторожів у лікарні». Табір зажив слави «притулку для артистів»[976]. Предметом гордості Дальстрою була трупа з в’язнів, що називалася «Клуб Сєввостлагу» і виступала у Магадані та деяких віддаленіших гірничих таборах.

До її складу входили багато знаменитих співаків і танцюристів, що відбували свої терміни на Колимі. Лев Разгон також пише про начальника Ухтіжемлагу, котрий «в Ухті тримав справжню опереточну трупу», керував якою знаменитий радянський артист. «Працювала» у нього поряд з відомими співаками та музикантами і знаменита балерина з Большого театру:

«Іноді начальник Ухтинського табору приїздив до сусіднього табору з візитом. Хоча це прозаїчно звалося "для обміну досвідом", та обставлявся такий візит за всіма правилами протоколу відвідування одних глав держав іншими. Начальство супроводжував великий почет начальників відділів, дія них готувалися добірні місця в готелі, намічалися маршрути і привозилися подарунки. І начальник привозив із собою своїх найкращих артистів, щоб господарі розуміли, що й у них з мистецтвом не гірше, а може, навіть і краще…»

І досі колишній театр Ухтіжемлагу — велика біла будівля з колонами з театральними символами на фронтоні — одна з найбільших у місті Ухта. Від неї пішки можна дійти до колишньої резиденції начальника табору — просторого дерев’яного будинку на краю парку.

Та не тільки артисти задовольняли примхи начальства. Ті, хто більше полюбляли спорт, створювали власні футбольні команди, які не на жарт змагалися з одна з одною. До Ухти було відправлено і Миколу Старостіна — видатного футболіста, арештованого за те, що його команда виграла в команди Берії; вже на залізничній станції його етап зустрічали.

Його відвезли на зустріч з начальником місцевої футбольної команди, який говорив з ним ввічливо і повідомив, що начальник табору спеціально ним цікавився: «Душею генерал — у футболі. Ви тут, зокрема, завдяки йому». Старостін більшість часу в таборі тренував футбольні команди НКВД, переїжджаючи з місця на місце залежно від того, який начальник потребував його послуг[979].

Чутки про всі ці крайнощі викликали певну стривоженість чи принаймні цікавість у Москві. Можливо, у відповідь на скарги Берія одного разу наказав провести таємне розслідування з приводу розкішного життя Нікішова.

У звітах слідства, зокрема, підтверджувалося, що в одному випадку Нікішов витратив 15 тисяч рублів — величезні гроші на ті часи — на банкет на честь візиту Хабаровського театру оперети[980]. У звіті також засуджується атмосфера «низькопоклонства» навколо Нікішова і його дружини Гридасової: «Вплив Гридасової такий великий, що навіть заступники Нікішова свідчать, що вони обіймають свої посади тільки поки вона до них добра».

Проте жодних заходів вжито так і не було. Гридасова і Нікішов продовжували мирно царювати.

"Майдан"

Як і в інших таборах, в’язні Степлагу були організовані за національним принципом. Проте, здається, українці Степлагу пішли на кілька кроків уперед порівняно з іншими у конспірації.

Керували тут не відкрито вибрані лідери, а конспіративний Центр, таємна група, члени якої залишалися невідомими і яка, ймовірно, складалася з представників усіх національних груп табору.

На час прибуття до табору злодіїв Центр уже почав виготовляти зброю — ножі, кийки і піки — у табірній майстерні і налагодив зв’язки з в’язнями на двох сусідніх лагпунктах, № 1, жіночою зоною, і № 2. Можливо, на злодіїв справили враження ці вироби політичних в’язнів; можливо, вони злякалися. У будь-якому разі всі сходяться на тому, що на нічній зустрічі представники обох груп потиснули руки і домовилися про об’єднання.

16 травня це співробітництво принесло свої результати. У другій половині того дня група в’язнів лагпункту № 3 взялася ламати стіну, що відділяла їхній табір від двох сусідніх і від госпдвору, на якому розташовувалися табірні майстерні та склади. У попередню епоху метою таких акцій було згвалтування. Зараз же, коли по обидва боки стіни були українські бійці-націоналісти, чоловіки і жінки, чоловіки йшли на допомогу жінкам — своїм знайомим, родичкам і навіть дружинам.

Руйнування стіни тривало і вночі. У відповідь охорона відкрила вогонь — 13 в’язнів було вбито, 43 поранено, решту, включно з жінками, побили. Наступного дня, обурені вбивством, в’язні лагпункту № 3 влаштували великий протест і написали на стінах їдальні антисталінські гасла. Того вечора група в’язнів увірвалася у штрафний ізолятор, буквально рознісши його на шматки, і визволила 252 утримуваних там в’язні. В’язні повністю захопили склади, кухню, пекарню і майстерні, у яких негайно почали робити ножі та кийки.

Вранці 19 травня більшість в’язнів страйкували.
Здається, ні московське, ні місцеве табірне керівництво не знало, що далі робити. Начальник табору негайно повідомив міністра Круглова про те, що сталося. Так само негайно Круглов наказав керівникові казахстанського МВД Губіну провести слідство.

Тоді Губін у свою чергу звернувся до Москви з проханням прислати комісію. Комісія приїхала. Почалися переговори — комісія, намагаючись виграти час, пообіцяла розібратися з незаконними розстрілами, ліквідувати стіну між таборами і навіть прискорити процес перегляду справ в’язнів.

В’язні повірили. 23 травня вони вийшли на роботу. Коли денна зміна повернулася з роботи, в’язні побачили, що принаймні одна з обіцянок не була виконана: стіни між лагпунктами відбудували наново. 25 травня начальник Кенгіра знову надсилав істеричні телеграми до Москви, вимагаючи дозволу запровадити «суворий режим»: жодних листів, жодних грошових переказів, жодного перегляду справ. До того ж він перевів у інший лагпункт 420 кримінальних в’язнів, які на новому місці продовжили страйкувати.

Результат: за 48 годин усіх представників адміністрації в’язні вигнали із зони, погрожуючи виготовленою ними зброєю. Хоча адміністрація мала вогнепальну зброю, на боці в’язнів була велика кількісна перевага. У трьох табірних підрозділах утримувалося понад 5 тисяч в’язнів, більшість з них приєдналася до повстання.

Ті, хто не брали в ньому участі, були надто налякані, щоб протестувати. Тих, хто займав нейтральну позицію, скоро захопив дух повстання. Перший ранок страйку, як згадував один з в’язнів, був дивовижним: «Нас не будила охорона, нас не зустрічали викриками і лайкою».

Здається, адміністрація спочатку сподівалася, що страйк розвалиться сам по собі. Начальство розраховувало на те, що рано чи пізно злодії і політичні посваряться між собою. В’язні погрузнуть в анархії і безпорядках, жінок згвалтують, продукти вкрадуть. Але хоча поведінку в’язнів під час повстання не слід ідеалізувати, правильним буде сказати, що вийшло майже навпаки: у таборі запанував дивовижний порядок.

В’язні дуже швидко обрали страйковий комітет, відповідальний за проведення переговорів і за організацію щоденного життя в таборі. Щодо цих комітетів думки радикально розходяться. За офіційними документами, влада вела переговори з групами в’язнів, коли несподівано з’явилася ще одна група, члени якої стверджували, що це вони насправді є страйковим комітетом і ніхто інший не має права вести переговори від імені в’язнів.

Численні очевидці, проте, свідчили, що саме влада порадила в’язням формувати страйкові комітети, які потім і було обрано голосуванням.
Справжні стосунки страйкового комітету зі «справжнім» керівництвом повстання також залишаються неясними — ймовірно, доволі невизначеними вони були і під час повстання.

Навіть якщо керований українцями центр не здійснював детального планування, саме він, очевидно, був рушійною силою страйку і відігравав вирішальну роль у «демократичних» виборах страйкового комітету. Здається, що українці наполягали на його багатонаціональному складі: вони не хотіли, щоб страйк видавався надто антиросійським і антирадянським, а також прагнули, щоб страйк очолював росіянин.

Цим росіянином був полковник Капітон Кузнецов, постать якого навіть у нез’ясованій історії Кенгіра видається особливо неоднозначною. Колишній офіцер Радянської армії, Кузнецов під час війни потрапив у німецький полон. 1948 року його арештували і звинуватили у співпраці з фашистською адміністрацією табору для військовополонених, у якому він був під час війни, і навіть у тому, що він нібито брав участь у боях проти радянських партизанів. Якщо ці звинувачення справедливі, то це проливає певне світло на його поведінку під час повстання.

Одного разу побувавши перебіжчиком, він був готовий зіграти цю роль ще раз.

Очевидно, українці вибрали Кузнецова, сподіваючись, що завдяки йому повстання матиме «радянське» обличчя, що не дасть владі можливості розправитися з повстанцями. «Радянське» обличчя він, поза сумнівом, справді надав — і, можливо, зайшовши надто далеко. На вимогу Кузнецова в’язні по всьому табору розвісили плакати: «Хай живе Радянська Конституція!», «Хай живе радянська влада!», «Геть убивць-беріївців!». Він умовляв в’язнів припинити поширення листівок, мовляв, «контрреволюційна» агітація лише завадить справі.

Він постійно добивався прихильності «радянських» в’язнів — тих, хто стверджував свою вірність партії, — і переконував їх зберігати спокій.
Незважаючи на те що українці допомогли з його обранням, Кузнецов, поза сумнівом, їхніх сподівань не виправдав.

У своєму довгому докладному зізнанні, яке він склав після того, як страйк дійшов свого неминучого кривавого кінця, Кузнецов стверджував, що завжди вважав Центр незаконним і боровся з його таємними наказами упродовж всього страйку. Та й українці ніколи повністю не довіряли Кузнецову. Під час повстання його всюди постійно супроводжували двоє озброєних українців. Це начебто мало на меті його захист. Насправді ж, імовірно, вони були приставлені стежити за тим, щоб він по-зрадницькому не втік уночі з табору.

Українці, мабуть, мали рацію, побоюючись, що він може втекти, тому що ще один член страйкового комітету — Олексій Макєєв зрештою зробив це через кілька тижнів після початку страйку. Пізніше Макєєв зачитував промови, які передавалися гучномовцями, з вимогами до в’язнів повернутися до роботи. Можливо, він уже на початку зрозумів приреченість страйку — або ж, що також можливо, був від самого початку знаряддям властей.

Проте не всі члени страйкового комітету були непевними людьми. Сам Кузнецов пізніше стверджував, що принаймні троє членів комітету — «Гліб» Слученков, Герш Келлер і Юрій Кнопкус — насправді були представниками таємного Центру. Про належність до таємного українського Центру одного з них, Герша Келлера, стверджувала потім також і влада; його біографія справді дає підстави погоджуватися з такою можливістю.

Записаний у табірних документах євреєм, Герш Келлер насправді був за національністю українцем — справжнє прізвище його було Пендрак; під час арешту йому вдалося приховати свою справжню національність від МВД.

Келлер під час страйку був відповідальним за «військову» частину, організовував оборону в’язнів у разі можливого нападу охорони на табір. Саме він організував у табірних майстернях масове виробництво зброї — ножів, палиць, пік, кийків, і саме він створив «лабораторію» для виготовлення саморобних гранат, пляшок із запалювальною сумішшю та іншої «вогневої» зброї. Келлер також керував будівництвом барикад і поставив у кожному бараку біля дверей ящики з товченим склом — кидати в очі атакуючим солдатам.

Якщо Келлер представляв українців, то Гліб Слученков був пов’язаний із кримінальними в’язнями. Кузнецов пише про нього як про «представника злочинного світу», а в українських націоналістичних джерелах про Слученкова йдеться як про ватажка злодіїв.

Під час повстання Слученков завідував «контррозвідувальною» діяльністю. У нього була своя «поліція», яка патрулювала табір, підтримувала спокій та ізолювала потенційних перебіжчиків та інформаторів. Слученков поділив табір на підрозділи і поставив у кожен з них «командира». Пізніше Кузнецов скаржився, що імена командирів трималися в таємниці, і їх знали тільки Слученков і Келлер.

Кузнецов з меншою злістю відгукувався про ленінградця Кнопкуса, литовця за національністю, який керував під час повстання «відділом пропаганди». Разом з тим, з погляду сьогоднішнього дня, саме діяльність Кнопкуса видається найбільш революційною і антирадянською. «Пропаганда» Кнопкуса включала в себе виготовлення листівок, які поширювалися серед місцевих мешканців поза табором, видання табірних «стінгазет» для в’язнів і, найдивовижніше, створення саморобної табірної радіостанції.

При тому, що у перші дні страйку власті відрізали від табору постачання електрики, ця радіостанція була не просто бравадою, а великим технічним досягненням. По-перше, зеки зробили «гідроелектростанцію», яка працювала на водогінному крані. Генератор виготовили з електричного двигуна; він давав достатньо енергії для живлення телефонної мережі табору і радіостанції. Радіопередавач склали з частин табірної портативної кіноустановки.

За кілька днів у таборі з’явилися свої радіоведучі, які вели регулярні програми, розраховані як на в’язнів, так і на населення поза табором, включно з солдатами і охоронцями. Одне з таких радіозвернень було записане приблизно через місяць після початку повстання, коли в таборі вже закінчувалися запаси продуктів. Вона призначалася для солдатів, які стояли за табором; текст зберігся в архівах МВД:

«Товариші солдати! Ми вас не боїмося і просимо не заходити до зони. Не стріляйте в нас, не виконуйте волі беріївців. Ми їх не боїмося, так само, як не боїмося і смерті. Ми краще помремо з голоду у цьому таборі, ніж здамося беріївській банді. Не брудніть собі рук тією самою кров’ю, яка на руках у ваших офіцерів…» [1816]

Тим часом Кузнецов організував постачання їжі, яку готували в таборі жінки. Всі в’язні отримували однакові пайки — придурки жодних додаткових продуктів не отримували, — які поволі скорочувалися зі скороченням запасів продуктів. Наряди з добровольців прибирали бараки, прали одяг і білизну, стояли на варті.

Один в’язень згадує «порядок і чистоту», які панували у їдальні, де раніше часто був бруд і безладдя. У звичайному режимі працювали табірні лазні й лікарня, хоча влада відмовлялася передавати необхідні ліки і матеріали.
В’язні також організовували і «розваги».

Один автор спогадів пише, що польський аристократ граф Бобринський відкрив у таборі «кафе»: «Він кидав щось у воду, вода шипіла, і ув’язнені у спекотні дні із задоволенням пили цей напій і дуже сміялися, а граф Бобринський сидів у кутку "кафе" з гітарою і співав старовинні романси»[1817]. Інші в’язні організовували лекції і концерти.

Самодіяльна театральна група поставила на сцені п’єсу. Одна з релігійних сект, чоловіки і жінки якої знову об’єдналися завдяки руйнуванню стіни, стверджувала, що їхній пророк сказав, що тепер їх усіх заберуть живими на небо. Кілька днів вони на матрацах сиділи на центральній площі табору, чекаючи, коли їх забиратимуть на небо. Та нічого так і не сталося.

Також у великих кількостях з’явилися молодята, яких вінчали численні табірні священики, арештовані разом зі своїми прибалтійськими й українськими парафіянами. Серед них були й такі, що одружилися, знаходячись по різні боки стіни, і тепер вперше зустрілися. Хоча жінки і чоловіки тепер не були розділені, усі очевидці відзначають, що до жінок ніколи не чіплялися, не було випадків нападів і згвалтувань, частих у звичайних таборах.

Звісно, були й пісні. Хтось склав гімн українською мовою, який час від часу разом співали всі 13 500 страйкуючих в’язнів. Його приспів звучав приблизно так:

Ми не будем, не будем рабами
І не будем носити ярма…
У тій пісні був і такий рядок:
Братня кров Воркути і Норильська,
Колими і Кенгіра…

«То був дивовижний час, — через 45 років згадувала Ірен Аргінська. — Ні до того, ні після того я не почувалася так вільно». Інших в’язнів переймали похмурі передчуття. Любов Бершадська згадує: «Ніхто не знав і навіть не думав про те, що на нас чекає, все робилося неусвідомлено».

Переговори з владою тривали. На 27 травня комісія МВД, уповноважена вести переговори зі страйкарями, вже провела з в’язнями першу зустріч. Серед тих, кого Солженіцин називає «золотопогонниками», у складі комісії були Сергій Єгоров, заступник керівника МВД, Іван Долгіх, тодішній керівник ГУЛАГу та заступник генерального прокурора, відповідальний за ГУЛАГ Вавілов. Їх зустріло зібрання з 2 тисяч в’язнів, очолюване Кузнецовим, який подав комісії список вимог в’язнів.

На час, коли повстання досягло своєї найвищої точки, ці вимоги включали як притягнення до кримінальної відповідальності охоронців, котрі стріляли у в’язнів, — чого в’язні вимагали від самого початку, так і політичні по своїй суті вимоги.

Серед них було скорочення усіх 25-річних термінів ув’язнення, перегляд справ усіх політв’язнів, ліквідація штрафних ізоляторів і штрафних бараків, більше свободи для в’язнів у контактах з родинами, скасування загального довічного заслання для звільнених в’язнів, поліпшення умов життя для ув’язнених жінок та скасування розділення чоловічих і жіночих таборів.

В’язні також вимагали зустрічі з кимось із членів Центрального комітету Комуністичної партії. Вони вимагали цього до самого кінця, на тій підставі, що вони не можуть повірити обіцянкам ні керівництва Степлагу, ні МВД. За словами очевидців, заступник міністра Єгоров, почувши це, запитав: «А хто вселив у вас таку ненависть до МВД?»

Якби цей страйк відбувався кількома роками раніше, то, певна річ, жодних переговорів не було б. Але за станом на 1954 рік перегляд справ політичних в’язнів уже фактично розпочався — хоча і проходив повільно.

Під час страйку навіть траплялося, що окремих в’язнів викликали на засідання трибуналів, які переглядали їхні справи. Знаючи, що багато в’язнів уже загинули, і, очевидно, бажаючи швидкого і мирного вирішення проблеми, Долгіх майже негайно почав іти на поступки щодо другорядних вимог в’язнів: зняття грат з вікон бараків, запровадження восьмигодинного робочого дня і навіть переведення певних особливо ненависних в’язням охоронців і співробітників з Кенгіра.

За прямим наказом Москви Долгіх спочатку утримувався від застосування сили. Проте він намагався зламати опір в’язнів активними закликами виходити з табору і забороною на постачання харчів і ліків.

Однак час ішов, а Москва втрачала терпіння. У телеграмі від 15 червня Круглов гнівно дорікав Єгорову за те, що у його звітах подається тільки безглузда статистика — як-от скільки у таборі було випущено голубів з прив’язаними до них листівками, — і повідомляв, що до них вирушив військовий ешелон, у якому, зокрема, було і п’ять танків Т-34.

Останні десять днів страйку були справді дуже напруженими. Комісія МВД донесла до в’язнів через систему табірних гучномовців суворі попередження. У відповідь в’язні передали за допомогою своєї саморобної радіостанції повідомлення світові: вони вмирають з голоду.

Кузнецов виголосив промову, в якій розповідав про долю своєї сім’ї, зруйновану через його арешт. Один з ув’язнених згадував: «Багато з нас теж втратили сім’ї, і його промова посилила нашу рішучість стояти до кінця».

О пів на третю ночі. 26 червня МВД завдало удару. Напередодні ввечері Круглов надіслав Єгорову телеграму, рекомендуючи йому «задіяти всі можливі ресурси», і той рекомендацію виконав: табір оточило щонайменше 1700 військових, що мали 89 собак і п’ять танків Т-34.

Спочатку солдати пускали освітлювальні ракети і стріляли холостими патронами. У табірних гучномовцях залунали попередження: «Солдати заходять до таборів. В’язнів, які бажають співробітничати, просимо спокійно залишити табір. В’язнів, які чинитимуть опір, буде розстріляно…»

Коли дезорієнтовані в’язні бігали по табору, у табірні ворота заїхали танки. За ними йшли озброєні солдати. За деякими спогадами очевидців, і танкісти, і піхотинці були п’яні. Хоча це може бути і легендою, що виникла після подій, достеменно відомо, що і радянська армія, і таємна поліція видавали солдатам горілку перед «брудною роботою»: у братських могилах майже завжди знаходили порожні пляшки.

Та п’яні чи ні, водії танків без жодних сумнівів їхали прямо на в’язнів, які вийшли їм назустріч. «Я знаходилася в центрі, а навколо мене танки давили живих людей», — згадує Любов Бершадська. Вони проїхали прямо по групі жінок, які стояли, взявшись за руки, не вірячи, що танки наважаться їх душити.

Вони проїхали по молодому подружжю, яке, міцно обнявшись, свідомо стало на їхньому шляху. Вони руйнували бараки, в яких спали люди. Їх не зупиняли ні саморобні гранати, ні каміння, ні піки, ні інші металеві предмети, якими по них кидали в’язні. Дивовижно швидко — трохи більше як за півгодини — війська замирили табір, вивели з нього в’язнів, які зголосилися йти мирно, а всіх інших забрали в наручниках.

"Кров Кенгіра"Картина одного з учасників Кенгірського повстання

За даними офіційних документів, того дня загинуло 37 в’язнів. Ще дев’ятеро згодом померли від ран. Ще 106 в’язнів зазнали поранень; також було поранено 40 солдатів. І цього разу офіційні цифри є набагато нижчими за ті, про які згадують в’язні-очевидці. Бершадська, яка разом з табірним лікарем іспанцем Хуліаном Фустером надавала допомогу пораненим, пише про 500 загиблих:

«Фустер надяг на мене білу шапочку і марлеву хірургічну маску (яку я зберігаю досі) і попросив мене стояти біля хірургічного столу з блокнотом і записувати імена тих, хто ще був у змозі себе назвати. На жаль, майже ніхто себе вже назвати не міг.

Поранені у більшості своїй помирали на столі і, дивлячись на нас очима вже не з цього світу, казали: "Напишіть мамі, чоловікові, дітям" і т. ін.
Коли мені стало особливо жарко і душно, я зняла шапочку і у дзеркалі побачила себе із зовсім білою головою. Я подумала, що, ймовірно, чомусь моя шапочка була напудрена, я не знала, що, перебуваючи в центрі цього нечуваного побоїща і спостерігаючи за всім, що відбувалося, я за 15 хвилин стала зовсім сивою.

13 годин стояв Фустер на ногах, рятуючи, кого міг.
Нарешті цей витривалий талановитий хірург сам не витримав, втратив свідомість, і операції закінчилися…»

Відразу після побоїща усіх, хто залишився живим і не був у лікарні, вивели з табору і повели в тайгу. Солдати з кулеметами наказали їм лягти обличчями донизу і розкинути руки — як на розп’ятті; тривало це багато годин. За фото, знятими на зустрічах в’язнів з комісією, і за повідомленнями інформаторів, було арештовано 436 в’язнів, включно з усіма членами страйкового комітету.

Шістьох з них було страчено, зокрема Келлера, Слученкова і Кнопкуса. Кузнецова, який через 48 годин після арешту подав довге і докладне зізнання, було засуджено до страти, а потім помилувано. Його перевели до Карлагу і звільнили 1960 року. Ще тисячу в’язнів — 500 чоловіків і 500 жінок — було звинувачено у пособництві повстанню і вивезено з Кенгіра до Озерлагу на Колимі. Як видається, більшість із них до кінця десятиліття було звільнено.

Здається, під час повстання владі не спадало на думку, що у таборі, крім офіційного страйкового комітету, діє ще якась організована сила. Потім вона почала це розуміти — ймовірно, завдяки докладному звітові Кузнецова. Були встановлені п’ятеро представників Центру: литовець Кондратас, українці Келлер, Суничук, чеченець Вахаєв, а також кримінальний в’язень, відомий за кличкою «Вус».

Власті навіть виготовили діаграму, на якій зображувалися лінії, по яких команди йшли від Центру через страйковий комітет до відділів пропаганди, оборони і безпеки. Вони знали про бригади, організовані на захист кожного бараку, про радіостанцію і саморобний генератор.

Але їм так і не вдалося встановити усіх членів Центру — справжніх організаторів повстання. За словами одного з авторів спогадів, багато «справжніх діячів» залишилися у таборі спокійно відбувати свої терміни, чекаючи на амністію. Їхні імена невідомі — і, ймовірно, такими й залишаться.

Битву кенгірські страйкарі програли, та війну виграли. Після повстання у Степлагу керівництво Радянського Союзу справді втратило довіру до таборів примусової праці, і сталося це дивовижно швидко.

Блог: Роман Кульчинський гулаг майдан історія межигіря

Знак гривні
Знак гривні