Ганді. Сатьяграха. Розділ XLVII. Початок кінця

XLVII

Початок кінця

Читач побачив, що індійці прикладали стільки тихої сили, скільки могли, й більше, ніж можна було від них очікувати. Він також побачив, що більшість із цих людей, які чинили пасивний опір, були бідними пригнобленими людьми, на яких не можна було покладати надію. Він також пригадає, що всі відповідальні працівники з поселення у Феніксі, за винятком двох або трьох, тепер були в тюрмі. Один із працівників не з Фенікса, покійний шет Ахмад Мухаммед Качхалія, досі був на свободі, як і містер Вест, міс Вест і Маганлал Ганді у Феніксі. Качхалія-шет займався загальним наглядом. Міс Шлезін підтримувала всі трансваальські рахунки та дбала про індійців, які перетинали кордон. Містер Вест відповідав за англійську секцію Indian Opinion та за листування телеграмами з Гокхале. В такий час, як цей, коли становище змінювалося щомиті, листування поштою було поза питанням. Доводилося відправляти телеграми не коротші за листи, й делікатну відповідальність за них узяв на свої плечі містер Вест.

Так само, як Ньюкасл у районі шахт, Фенікс тепер став центром страйкарів на північному узбережжі, й сотні з них приходили сюди по поради, а також шукаючи прихистку. Тож природно, що він привернув увагу уряду та злі погляди європейців, які жили поблизу. Жити у Феніксі стало дещо ризиковано, та все ж навіть діти сміливо виконували тут небезпечні завдання. Веста тим часом заарештували, хоча, якщо на те пішло, причин для його арешту не було. Ми розуміли, що Весту й Маганлалу Ганді не тільки не слід намагатися бути заарештованими, а й навпаки, наскільки можливо, треба уникати будь-яких приводів для арешту. Тому Вест не давав уряду жодного приводу для арешту. Проте від уряду навряд чи можна було очікувати, що він порадиться з сатьяграхі про те, як їм зручніше, та й йому не потрібно було чекати на те, щоб постала причина для арешту будь-кого, чия свобода діяла йому на нерви. Вже саме бажання влади вжити певного заходу цілком вистачає як причини, щоб його вжити. Як тільки Гокхале передали телеграфом новину про арешт Веста, Гокхале почав посилати кваліфікованих людей із Індії. Коли в Лахорі відбулися збори на підтримку сатьяграхі Південної Африки, містер С.Ф.Ендрюс віддав на їхню користь усі гроші, якими володів, і відтоді Гокхале доглядав за ним. Тож як тільки він почув про арешт Веста, то запитав телеграмою в Ендрюса, чи готовий той зараз же поїхати в Південну Африку. Ендрюс відповів позитивно. Його любий друг Пірсон також підготувався до негайного від’їзду, й ці два друга відпливли з Індії в Південну Африку першим наявним пароплавом.

Проте боротьба ось-ось мала закінчитися. Союзний уряд не мав сили утримувати в тюрмі тисячі невинних людей. Віце-король не бажав із цим миритися, й цілий світ чекав, що ж робитиме генерал Смутс. Тоді Союзний уряд зробив те, що зазвичай роблять усі уряди в подібних ситуаціях. Насправді не було потрібно жодних розслідувань. Вчинена кривда була добре всім відома, й усі усвідомлювали, що її слід виправити. Генерал Смутс також бачив, що існувала несправедливість, яку слід було виправити, проте перед ним стояли ті самі труднощі, що й перед змією, котра схопила в рот щура, проте не може ані проковтнути його, ані вивергнути. Він повинен чинити справедливо, проте він втратив можливість чинити справедливо, оскільки він ані скасував податку в 3 фунти, ані провів будь-яких інших реформ. І тепер він почував себе зобов’язаним скасувати податок, а також запровадити інше законодавство, яке б виправило ситуацію. Держави, в яких громадська думка має значення, виходять із таких незручних ситуацій, призначаючи комісію, що проводить лише номінальне розслідування, а у своїх рекомендаціях доходить висновку, відомого заздалегідь. Звичайна практика, що рекомендації такої комісії мають прийматися державою, й тому під личиною дотримання рекомендацій уряди чинять справедливість, у якій спершу відмовляли. Генерал Смутс призначив комісію з трьох членів, із якою індійці заприсягли не мати справи, поки не урядом не буде виконанто певні їхні вимоги стосовно цієї комісії. Однією з цих вимог було випустити в’язнів-сатьяграхі, а іншою – щоб індійці були представлені в цій комісії бодай одним членом. Перша вимога певною мірою була прийнята самою комісією, котра рекомендувала урядові "з метою уможливити якомога більш повне розслідування" без жодних умов відпустити містера Калленбаха, містера Полака та мене. Уряд прийняв цю рекомендацію і відпустив нас усіх трьох водночас (18 грудня 1913 року) після ув’язнення, що тривало не більше шести тижнів. Веста, якого раніше заарештували, також відпустили, оскільки уряд не мав проти нього обвинувачень.

Усі ці події сталися до прибуття Ендрюса та Пірсона, яких я, таким чином, зміг привітати після того, як вони ступили на землю в Дурбані. Вони були приємно здивовані, побачивши мене, оскільки нічого не знали про події, що сталися, поки вони пливли. Це була моя перша зустріч із цими благородними англійцями.

Ми всі троє були розчаровані своїм звільненням. Ми нічого не знали про події зовні. Новина про комісію стала для нас несподіванкою, проте ми бачили, що не можемо співпрацювати з цією комісією в жодному вигляді чи формі. Ми вважали, що індійцям, безумовно, мають дозволити призначити хоч одного представника в цю комісію. Тому ми втрьох, приїхаввши до Дурбану, 21 грудня 1913 року відправили генералові Смутсу листа такого змісту:

"Ми вітаємо призначення комісії, проте категорично проти включення до неї панів Есселена та Вайлі. Ми не маємо нічого проти них особисто. Вони відомі та кваліфіковані громадяни. Та оскільки обоє вони часто висловлювали свою неприязнь до індійців, є ймовірність, що вони, несвідомі цього, вчинять несправедливо. Людина не може відразу змінити свого характеру. Буде протиприродним вважати, що ці джентльмени раптом зміняться. Втім, ми не просимо, щоб їх вилучили зі складу комісії. Ми лише пропонуємо, щоб на додачу до них було призначено кількох безсторонніх людей, і в цьому зв’язку ми згадали б сера Джеймса Роуз Іннса та його честь містера В.П.Шрайнера – обоє вони відомі люди, що відзначаються своїм почуттям справедливості. По-друге, ми просимо звільнити всіх в’язнів-сатьяграхі. Якщо цього не буде зроблено, буде важко, щоб ми залишалися не в тюрмі. Тепер більше немає причин тримати сатьяграхі в тюрмі. По-третє, щоб ми надали свідчення комісії, нам повинні дозволити піти на шахти та фабрики, де працюють зв’язані контрактами працівники. Якщо ви не виконаєте всі ці вимоги, на жаль, нам доведеться випробувати нові шляхи, щоб піти в тюрму".

Генерал Смутс відмовився призначити до комісії інших членів і заявив, що комісію призначено не для будь-якої зі сторін, а просто для того, щоб задовольнити уряд. Отримаючи цю відповідь 24 грудня, ми не мали іншої альтернативи, окрім як готуватися піти в тюрму. Тому ми оприлюднили повідомлення для індійців, що група індійців, яка прагне потрапити в тюрму, почне похід із Дурбану 1 січня 1914 року.

Проте у відповіді генерала Смутса було одне речення, яке спонувало мене написати йому ще раз, і це було таке речення: "Ми призначили безсторонню та законну комісію, і якщо, призначаючи її, ми не радились із індійцями, то ми не радились і з власниками шахт або цукровими плантаторами". Я приватно написав генералові, попросивши про зустріч із ним, щоб викласти перед ним певні факти, якщо уряд збирається задовольнити справедливість. Генерал Смутс задовольнив моє прохання про зустріч, і відповідно, похід було відкладено на кілька днів.

Коли Гокхале почув, що ми замислили новий похід, він відправив довгу телеграму, стверджуючи, що такий крок з нашого боку поставить у незручне становище його та лорда Гардінджа, й наполегливо радячи нам відмовитися від цього походу й допомагати комісії, надаючи їй свідчення.

Перед нами посатала дилема. Індійці присягли бойкотувати комісію, якщо її склад не буде збільшено, як вони того хочуть. Хай лорд Гардіндж буде невдоволений, хай Гокхале образиться, але як ми могли відмовитися від своєї присяги? Містер Ендрюс висловив нам міркування про почуття Гокхале, його слабке здоров’я та шок, якому наше рішення обов’язково піддасть його. Проте насправді я ніколи не випускав з думки цих міркувань. Лідери провели нараду й нарешті дійшли рішення, що бойкот повинен зберегтися будь-якою ціною, якщо до комісії не буде кооптовано нових членів. Тому ми відправили довгу телеграму Гокхале, що коштувала близько сотні фунтів. Ендрюс водночас виклав суть нашого повідомлення, яка була такою:

"Ми усвідомлюємо, що вам боляче, й хотіли б послухатися ваших порад за будь-яку ціну. Лорд Гардіндж надав нам неоціненну допомогу, й ми б хотіли продовжити отримувати її до кінця. Проте ми дуже хочемо, щоб ви зрозуміли нашу позицію. Йдеться про тисячі людей, що прийняли присягу, з якої не може бути винятків. Уся наша боротьба була побудована на фундаменті присяг. Багато з нас сьогодні здалися б, якби не обов’язкова сила наших присяг. Усі моральні зв’язки відразу ослабли б, якби тисячі людей одного разу не дотримали свого слова, скріпленого присягою. Цю присягу було прийнято після повного та зваженого обміркування, й у ній нема нічого аморального. Спільнота має безсумнівне право заприсягтися бойкотувати комісію. Ми хотіли б, щоб навіть ви порадили нам, що присягу такого роду не слід порушувати, що всі повинні неухильно її дотримуватися, будь що буде. Будь ласка, покажіть цю телеграму лорду Гардінджу. Ми б хотіли, щоб вас це не ставило в незручне становище. Ми розпочали цю боротьбу, взявши у свідки Бога та з Його допомогою як нашою єдиною підтримкою. Ми прагнемо здобути й заздалегідь вітаємо допомогу старійшин та великих людей, і ми раді, коли її отримуємо її. Але незалежно від того, чи буде надано таку допомогу, ми дотримуємося скромної думки, що присяг завжди слід скрупульозно дотримуватись. Ми прагнемо вашої підтримки й вашого благословення у цьому дотриманні".

[Зміст наступного абзацу приблизний: можливо, помилка чи пропущено частину в оригіналі – прим. укр. перекл.]. Коли ця телеграма дійшла до Гокхале, його бажання допомагати нам не тільки залишилось непохитним, але й збільшилося. Він написав з цього питання телеграму лорду Гарнінджу, де не тільки не відрікся він тас, а навпаки, захищав нашу точку зору. Лорд Гардіндж також залишився на нашому боці.

Я поїхав із Ендрюсом до Преторії. Саме в цей час відбувався великий страйк європейських співробітників Союзної залізниці, що зробило становище уряду дуже хитким. Мене закликали розпочати похід індійців у такому сприятливому союзі. Проте я оголосив, що індійці не можуть допомогти таким чином страйкарям з залізниці, оскільки їхньою метою є не шкодити уряду, їхня боротьба цілком інша й зародилася по-іншому. Навіть якщо ми здійснимо похід, ми почнемо його в якийсь інший час, коли проблеми на залізниці закінчаться. Таке наше рішення справило глибоке враження, й агентство Ройтер написало про нього телеграму в Англію. Лорд Емптгіл надіслав нам привітання з Англії. Англійські друзі у Південній Африці також оцінили наше рішення. Один із секретарів генерала Смутса жартома сказав:

- Ваші люди мені не подобаються і я зовсім не збираюся їм допомагати. Але що мені робити? Ви допомагаєте нам у дні, коли нам це потрібно. Як ми можемо вас схопити? Я часто хочу, щоб ви вдалися до насильства, як англійські страйкарі, й тоді ми одразу знали б, як вас позбутися. Та ви не хочете поранити навіть ворога. Ви прагнете перемоги, страждаючи лише самі, й ніколи не виходите за призначені самим собі межі поштивості та рицарства. Й саме це робить нас цілком безпорадними.

Генерал Смутс також виразив подібні почуття.

Навряд чи варто й казати читачеві, що це був не перший випадок рицарського ставлення до інших, яке показали сатьяграхі. Коли страйкували індійські працівники на північному узбережжі, плантатори у Маунт-Еджкомі зазнали б величезних збитків, якби всю цукрову тростину, яка вже була зрізана, не відвезли б на млин і не розмололи. Тому тисяча двісті індійців повернулися до праці лише з метою закінчити цю частину роботи та приєдналися до своїх співвітчизників, закінчивши її. Або ж, коли застрайкували індійські співробітники дурбанського муніципалітету, то людей, які були зайняті на санітарній роботі в районах міста чи піклувалися про пацієнтів у лікарнях, послали назад, і вони охоче повернулися до своїх обов’язків. Якби залишили санітарну роботу чи не було кому подбати про пацієнтів у лікарнях, у місті могла в вибухнути епідемія, а хворі залишилися б без медичної допомоги – а ніхто з сатьяграхі не міг бажати, щоб настали такі наслідки. Тому описані вище працівники не брали участі у страйку. При кожному кроці, який робить сатьяграхі, від зобов’язаний подумати про становище свого супротивника.

Я бачив, що численні випадки такого рицарства скрізь залишили невидимий, проте потужний відбиток, збільшили престиж індійців і підготували атмосферу, що підходила для урегулювання.

****

Повернутися до змісту: Махатма Ганді. Сатьяграха у Південній Африці

Цей переклад - доволі масштабний проект, який здійснюється за пожертви читачів. Ви також можете допомогти.

Блог: Артем Чапай сатьяграха переклад самоорганізація ганді

Знак гривні
Знак гривні