У пошуках України. Вступ (1). Проба керма

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 2997 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 29/03/2010Дата публікації

Спершу тебе зустрічають із сумішшю недовіри та цікавості, зрідка навіть із домішкою неприязні – проте значно частіше з іронією, за якою, схоже, ховається сором’язливість. Але досить кілька промовлених щирим тоном слів – і, якщо тільки ти сам не мізантроп, уже можеш розраховувати на певну дружність і навіть обмежену дозу довіри. Принаймні, такі перші асоціації, коли починаєш замислюватися над тим, «які українці?»

Узагальнення кульгають так, як аналогіям і у страшному сні не снилось – і мабуть, їх не варто робити зовсім (у тому числі це); але спробуйте усвідомити себе «незнайомцем» і простежте перші хвилини зустрічі.

- Що, ми в кіно будемо? – дядько на возі помітив-таки, що він потрапляє в кадр (чорт!). Гукає вже здалеку, замість «привіт». Контакт починається саме з тієї властивої «простим» українським чоловікам іронії, способу подолати лід незручності. (Без фотоапарата – те саме. Почати треба з жарту.) Далі – розпитування та «я сам працював у Коломиї, на сільмаші».


Зараз сільмаш розвалився - на фото не він, але стан заводу подібний

- Так, ти дуже хріново стартуєш, - каже Ромашка (моя дружина), коли ми знову двічі глохнемо, а потім рушаємо з місця стрибком. Заїхали на пробу недалеко – але і так з незвички встигли потомитися. Ромашка ще й боялася моєї водійської майстерності. Спочатку ми ще покружляли кілометрів 15 по Коломиї: коли вже виїжджали на об’їзну, сто метрів перед нами впоперек дороги звалили дерево. Дереворуби радісно нам усміхалися – здавалося, в той момент вони щиро любили свою роботу. А нам довелося рулити до іншого виїзда.


Привезли нову партію секонду.
До речі, не думайте, що я стібуся: більшість мого власного одягу - саме з цього магазину.

Вже за Обертином ми зупинились і я поділився з Ромашкою думкою про зручність подорожування мотоциклом. Звісно, це свідчить, що ми таки забуржуїли трохи за останній рік – зате, на відміну від автостопу, це дозволяє їхати маленькими відрізками, спинятися, де хочеш – а також обирати явно третьорядні дороги, куди не ступала нога «городського». Стопом ти б їхав ці кілька кілометрів довго і старався проминути – автобусом чекав би на єдиний рейс на день, а Йобрик жере лише два літри на сотню, тож у розрахунку відстані подорожувати так виходить дешевше за купівлю квитків.

У Незвиску дядько щосили махає рукою – пильно дивлюся, чи не знайомий часом. Здогадуюсь, чого – але поки що не хочу в це вірити. Але він підскакує до машини і сигналить. Доводиться зупинятись. Угу, звичайно. Заднє колесо спустило. Я чув раніше тихий «пук» і навіть запитав Ромашку, що це – але подумав, що то не у нас.


Так, дятел

Жінка, що білить біля потічка дерева, нам усміхається.
- От, - кажу, - колесо спустило.
Вона з усмішкою розводить руки: буває.
Йду мити руки в потічку.
- Здалеку доїхали?
- Та нє, з Коломиї.
- Я теж.
- А зараз тут живете?
- І тут, і там. Лишилася сама з трьома дітьми.
Сором’язливість – але тут же запросто поділитися приватним із незнайомою людиною. У Першому світі це було б малоймовірно. Як я колись писав уже, мені українці більше схожі на латиноамериканців.
- А це ви білите дерева проти комах чи просто для краси?
- Завтра ж Шутка [Вербна неділя – не плутати з російським «жарт»]. Тут усі так роблять.

Не скажу, що я був щасливий від пробитого колеса – але був радий, що це сталося одразу. Бо потім це вже так не лякатиме.


Стрьомний такий міст - завдовжки понад півкілометра, але з дощаним настилом і завширшки під одну машину

До Дністра лишався якийсь кілометр – то ми таки доїхали. До речі, за Обертином ЗНЕНАЦЬКА починаються горби, ліси, якісь піщані обриви, багато струмків і озер – значно красивіше за рівнину. І якось затишно.

От тільки кури, гуси й індики там якось наполегливіше, з гідною камікадзе сміливістю стрибають під колеса.

Разів зо три підкачуючи колесо, доїхали до Городенки. Щоб не платити більше, колесо знімав я сам. Втім, хлопець із борідкою а-ля Джонні Депп не тільки позичив мені всі інструменти – він ще й підходив час від часу і казав, що там знімати далі. А головне не це. Всупереч моїм побоюванням, він навіть не стібався з того, що за кермом сидить такий ламер. Дуже приємний чувак, одним словом.


(рекламна вставка) Спонсор цього поста - гондураське відділення вказаної організації

Коли ми ввечері в кафе розповідали свої враження моєму однокласнику, той зауважив:
- Але люди там хрінові.
- Чого?
- Та їх колгоспи розбестили. Поняття приватної власності для них… - він знизав плечима: мовляв, дуже умовне у них це поняття.
Здогадуюсь, чому. У них там сад – але коли завгодно хто завгодно може забрести чи заїхати возом набрати яблучок.
- У нас би [на Гуцульщині] якби впіймали, що хтось краде – то били б, що не знаю, чи живий лишився б. Он хата бабина стояла ще від вісімдесятих – ніхто нічого не потягнув.


А цей дядько просто несе мішок, повний бутлів із водою, від джерела

Додам від себе, що мій покійний дід (на Рівненщині) жалівся, що у нього вночі покрали металевий посуд на металобрухт, і казав: «Та краще підійди до мене, я тобі гроші дам на пляшку – а посуд де тепер в селі купити?»

А коли ми вже поночі поверталися додому, біля озера сиділа компанія з гітарою. Тут і патлаті, й бородаті, й хіпуваті – і навіть кілька молодих сімей із дітьми. І пісня у них була класна: куплет російською, куплет українською, без заморочок з цього приводу. Коли я вчився в школі в середині 90-х – мені здавалося, що в Коломиї є тільки гопи. Тепер якось різноманітніше – приємніше. Може, на рівні «простих людей» усе не так погано?

А вранці прийшла кріпотура.

Для звітності:
Маршрут: Коломия-Обертин-Незвиско-Городенка-Коломия,
115 км.

Мабуть надалі варто домальовувати карту, бо хто ж знає, де ті Обертин із Незвиском :)

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!