Етногенез в Україні. Етнічна система в Україні та антисистема в Росії
Продовжуючи свої спостереження за суспільними процесами, що відбуваються в Україні під час та після Майдану, прийшов до висновку, що потрібно зупинитися на наступному.
Майдан дав поштовх до утворення нової системної цілісності під назвою етнос. Справа не в тому, що раніше українського етносу не існувало, а йдеться про те, що через пасіонарність більшості членів сучасного українського суспільства поступово почала з’являтися нова система зв’язків, основу якої утворюють нове світосприйняття та нова система цінностей.
Достатньо подивитися на той сплеск волонтерського руху, патріотизму та творчості, який з часом продовжує зростати на фоні зміни вектору компліментарності: там де були «свої» з’явилися «чужі» і навпаки, щоб впевнитися в тому, що в країні народжується нова система світогляду.
Нагадаємо, що етнос, перш за все, це колектив людей. Значить етнос, як система, характеризується відкритістю, динамічністю та нерівноваженістю. Додамо до цього ще одну характеристику етнічної системи і зазначимо, що етнос є «багатозв’язковою» системою. Завдяки саме цій характеристиці створюється, так звана, еластичність етносу, що дозволяє йому амортизувати зовнішній вплив. Зв’язки в системі можуть бути як позитивними, тобто спрямованими на ускладнення системи, збільшення щільності системних зв’язків, так і негативними – спрямованими на спрощення системи, зменшення кількості зв’язків, що, в свою чергу, тягне за собою поступове руйнування та знищення системної цілісності. Саме середньостатистичний набір зв’язків, як позитивних так і негативних, визначає міру стійкості етносу.
Таким чином виявляється, що в середині будь-якої відкритої системи завжди буде утворюватися антисистема, тобто система, в якій системні зв’язки будуть мати протилежний знак.
Л.М. Гумільов визначав етнічну антисистему як системну цілісність людей з негативним світосприйняттям, яке являє собою специфічне ставлення до матеріального світу, що виражається в прагненні до спрощення системи, тобто до зменшення щільності системних зв’язків. Антисистема виробляє для своїх членів спільний світогляд. Для антисистеми, незалежно від конкретної ідеології її членів, має місце одна спільна об’єднуюча установка: відкидання реального світу, як складової різноманітної системи, в ім’я тих чи інших абстрактних цілей. Ідеологія антисистеми завжди протиставить себе будь-якій етнічній традиції, а значить завжди прагне до морального знищення етносу, з числа представників якого вона інкорпорує своїх нових членів.
Вчений виокремлював багато прикладів проявів антисистем у світовій історії, зокрема: гностицизм, маніхейство, маркіонізм, павлікіанство, єресі богомилів, катарів тощо.
Для прикладу етнічної антисистеми окремо зупинимось на такому явищі як опричнина, яке утворилося в Московській державі за часів правління Івана Грозного.
Збір опричників
Головним змістом опричнини стали цілком безпрецедентні та безглузді вбивства заради вбивств. Однак найстрашніша та найсуттєвіша етнічна характеристика опричнини полягає в тому, що і цар, і його опричники були абсолютно впевнені у добрих намірах своїх жахливих лиходійств. Спочатку Іван Грозний, вбиваючи тіло, намагався також «вбити душу»: тіла розсікали на дрібні частини, а в руському простонародному православ’ї існувало упередження, що «без тіла» небіжчик не може постати на Страшному суді. Потім цар став вносити імена своїх жертв в синодник, служив по ним панахиди і щиро вважав своє покаяння цілком достатнім для зразкового православного християнина. Таким чином бачимо, що в опричнині спостерігається те, що характерно для кожної антисистеми: добро і зло міняються місцями, тобто системні зв’язки змінили знак.
Наслідки опричнини виявилися вкрай загрозливими для країни. Важко собі уявити, що було б тоді з Московією, якщо б через сім років Іван Грозний сам не скасував би цю політику терору. Доречно допустити, що від наслідків опричнини майбутню імперію врятували події Смутного часу, які продемонстрували величезний патріотизм і пасіонарність народу Московії в боротьбі з іноземною агресією та не дали зруйнувати великоруський етнос.
Сталося так, що у формуванні моральних аспектів життя, а, отже, й на стереотип поведінки, будь-якого народу величезну роль завжди відігравала релігія. Саме церква, починаючи з часів Середньовіччя стала основою для вибудовування правил поведінки, формування культурної та етнічної традиції. Питання часу мали величезне значення, тому що форма сповідування ототожнювалася з певною поведінкою, певною ідеологічною програмою і легко переходила в політику та побут.
Водночас історія свідчить про те, що український та російський народи обрали різні шляхи накопичення етнічної традиції, різні форми утворення етносу як системи, що призвело до суттєвих відмінностей в світоглядній культурі.
Так, наприкінці XVI сторіччя в історії українського народу відбулися достатньо значимі події, які у подальшому суттєво вплинули на формування світоглядної та етнічної культури українців. У той час відбулося об’єднання православної церкві в Україні та Білорусі з Римо-католицькою церквою, було підписано Берестейську унію та створено Греко-католицьку церкву. Тут слід зазначити, що історики неоднозначно оцінюють цю подію, а тому мають місце діаметрально-протилежні точки зору щодо впливу цієї події на подальше суспільно-політичне життя України. Однак, на мій погляд, з точки зору етногенезу, це мало величезне позитивне значення для утворення українського етносу, як системної цілісності. Оскільки відбулося ускладнення етнічної системи, з’явився ще один значимий суб’єкт суспільно-політичних відносин – уніатська церква, яка своїм існуванням та впливом розширила спектр культурних та моральних аспектів життя українського народу.
Таким чином українська етнічна система стала розвиватися через збільшення щільності системних зв’язків, що дало можливість вижити українському етносу в історичному вирії подій, незважаючи на потужний вплив його сусідів.
Сьогодні виявляється так, що українці продовжують прагнути до ускладнення своєї етнічної системи. Наше прагнення до інтеграції з європейським суперетносом, до об’єднання діючих в Україні церков, здається передумовою для подальшого ускладнення системи, а значить для її розвитку.
Церковна унія
Іншими виявляються справи в Росії.
В середині XVIІ сторіччя обставини в Московії радикально змінилися. Відійшла в минуле «світла Русь» з її відносною єдністю в світогляді та поведінці людей, період Смутного часу, який продемонстрував вкрай високу пасіонарність великоруського етносу. Перед країною постало питання троякого вибору: ізоляціонізм, підтримка багатоголосся в православ’ї (шлях Аввакума), яке в наслідок історичних обставин в той час було достатньо поширено; створення теократичної всесвітньо-православної імперії (шлях Никона), що передбачало впровадження жорсткої системи богослужіння та робило церкву більш впливовим суб’єктом суспільно-політичних відносин; входження до так званого «концерту» держав (шлях Петра І) з неминучим підпорядкуванням Церкви державі. Приєднання України до Московії зробило проблему вибору ще актуальнішою. Київські православні ченці, що з’явилися ще до приєднання України, стали наполягти на виправленні церковної служби і книг у відповідності до їх власних уявлень. Тому, поряд з іншим, доводилося думати про однаковість церковного обряду та типу богослужіння.
Зрештою Росія зробила свій вибір. Вона обрала «шлях Никона». Далі слідувало розширення царської влади, ліквідація усіх вільнодумських течій, посилення кріпацького права тощо. Тобто відбувалося поступове зміцнення системних зв’язків та зменшення їх кількості. Таким чином Росія обрала для себе шлях спрощення етнічної системи. Проте, на мою думку, той енергетичній потенціал, який довгий час залишався від потужного сплеску пасіонарності у минулі роки, багатонаціональність країни, що забезпечувала «багатозв’язковість» системи, постійні війни, які велись Росією протягом декількох століть, не дали зруйнуватися великоруській етнічній цілісності.
Сьогодні, на фоні вкрай низького рівня пасіонарності, ми можемо спостерігати в Росії появу певної кількості течій, які за вищеописаними ознаками можуть втілитися у формування антисистем.
Так, узагальнюючи інформацію зі ЗМІ, виявляється, що найбільш поширеними концепціями та ідеями в Росії є: ідея з відновлення Російської імперії («імперіалізація Росії»); ідея утворення політико-фундаменталістського православ’я (політизоване православ’я); концепція «Руського миру»; євразійська доктрина; теорія консервативної революції. Огляд цих течій наведено за цим посиланням: http:/
Не будемо вдаватися до детального аналізу вищевказаних ідеологічних течій, залишимо цю справу спеціалістам. Лише зазначимо, що загальною рисою перелічених концепцій та ідей є те, що кожна з них, так чи інакше, в тому чи іншому ступені, спирається на ідеологію «нового російського православ’я». Однак, з жалю слід зауважити, що за деякими оцінками сучасне фундаменталістське православ’я Росії визначається як Нова Інквізиція.
Детальніше про те, що це за ідеології, чи обміняються в них добро та зло місцями, наскільки глобально вони зможуть вплинути на сучасний російський етнос, думаю, що відповіді на ці питання ми отримаємо в майбутньому.
Наприкінці хочу зауважити, що закони природознавства є вірними та справедливими. Самостійно розвиватися може лише тільки нерівноважна та невизначена система, яка після досягнення стану рівноваги та визначеності або руйнується, або переходить в наступний стан невизначеності та нерівноважності.
Тоталітарний та авторитарний режими правління це система жорстких системних зв’язків між елементами, руйнування яких призводить до знищення системи в цілому. Підтримка життєдіяльності такої системи забезпечується постійним веденням війн, що, в свою чергу, забезпечує певну ступінь невизначеності. Гадаю, що на прикладі Росії ми усі можемо впевнитися в цьому.
Системна етнічна цілісність з демократичним режимом правління, який, сподіваюсь, в решті-решт обрала Україна, за логікою речей має усі шанси на успішний розвиток.
Що буде з Україною та Росією далі і наскільки є вірними виявляться викладені тут висновки та припущення – подивимось.
Слава Україні!
