Етногенез в Україні. Соціально-економічні аспекти наслідків Майдану

В статті «Етногенез в Україні. Роздуми про природу Майдану» автором було зроблено спробу визначити суть та природу Майдану, як соціального явища, яке виникло в Україні. В цій статті ми спробуємо окреслити принципи побудови нової системи соціально-економічних відносин, які, на думку автора, відповідають прагненням людей і можуть задовольнити народ України після Майдану. (http://argumentua.com/stati/etnogenez-v-ukra-n-rozdumi-pro-prirodu-maidanu)

Отже, Майдан. Люди борються за правду, справедливість, краще життя. Борються, жертвуючи собою. Сьогодні в Україні народжується нова свідомість, нове мислення, утворюється громадянське суспільство. Одним словом – народжується етнос. Саме зараз час замислитися про те, а що буде далі, після Майдану. Процес етногенезу – тривалий процес. Національний характер за помахом чарівної палички не з’явиться. Майдан усіх питань відразу не вирішить. А здобутки Майдану, які б вони не були за масштабом, необхідно зберегти та з часом збільшувати.

Останнім часом риторика про необхідність докорінних змін, зокрема у владі, все більше набирає обертів. Про це говорять усі, хто не лінується. Політики нібито переконали суспільство про необхідність зміни системи влади. Однак спільної думки щодо цих змін поки що не чутно. Наразі перейшли до парламентсько-президентської республіки, призначили дострокові вибори Президента України, оголосили про вибори до Верховної Ради, включили до органів влади активістів Майдану тощо. Але невже це те, що потрібно Майдану? Невже в цьому полягає справедливість, за яку окремі люди поклали своє життя? Вважаю, що ні.

Для розуміння читачів про що йдеться у двох словах зауважимо.

Справа в тому, що основною функцією влади є розподіл матеріальних благ, які накопичуються через збирання податків, приватизації державного майна, отримання державою дивідендів від діяльності державних підприємств тощо. Цей розподіл здійснюється за допомогою так званого бюджетного процесу, головним учасником якого є Кабінет Міністрів. Саме уряд формує та згодом виконує державний бюджет. Отже, з точки зору українського конституціоналізму основна різниця між президентсько-парламентською та парламентсько-президентською республікою полягає лише у відповіді на питання: хто буде формувати виконавчу владу. У першому випадку Прем’єр-Міністра та членів Кабінету Міністрів призначає Президент, а в другому – Верховна Рада. Тобто суперечка йде про те, хто буде розподіляти матеріальні блага в країні.
До цього ж додамо, що різниця між будь-якою владою й будь-якою опозицією, принаймні в Україні, полягає лише в різному підході до розподілу матеріальних благ. Опозиція, борючись за владу, завжди вважає та декларує, що вона розподілить матеріальні блага більш справедливо та чесно, ніж влада. Внаслідок цього виникають популістські обіцянки під час виборів, нестача в бюджеті грошей під час виконання обіцянок, зовнішні запозичення, борги тощо. І в даному випадку не важливо хто буде у владі, а хто в опозиції. Так званий «ручний» режим розподілу матеріальних благ призводить по-перше, до дисбалансу власне в розподілі коштів, а по друге – до корупції. Цей механізм перейшов нам у спадок від радянських часів. І, на жаль, більш ніж за двадцять років незалежності цей механізм поки що не змінено. Владу зазвичай не турбує джерело надходження цих матеріальних благ.

А ще в нас не змінено ставлення до законів. Якщо для європейців дотримання закону – це природньо, то для нас звичайним явищем є правовий нігілізм. І я вважаю це логічним з огляду на таке. Законотворчість – це механізм формування правосвідомості кожної людини. Закон – це, так би мовити, цеглинка, за допомогою якої будується (формується) свідомість. Ми усі знаємо, що свідомість людини – це дуже інертна субстанція. Вона формується роками. Виховуючи наших дітей, ми щоденною кропіткою працею вибудовуємо в їх свідомості необхідну модель поведінки, роз’яснюючи правила моралі, етики, естетики…. А наші депутати, звітуючи про результати роботи в парламенті, пишаються кількістю запропонованих, а з них прийнятих законів. І чим більше, тим краще. Скажіть, будь ласка, як простому пересічному громадянину на це реагувати?... Виконати усі законодавчі вимоги не можливо, а з огляду на судову практику – правове поле країни взагалі переходить у площину абсурду.

Зрозуміло, що рівень правосвідомості є індикатором ставлення суспільства до влади. А правовий нігілізм є ознакою того, що суспільство не поважає владу. В свою чергу влада відповідає тим, що розбещує суспільство. Популістська соціальна політика влади, дотації (безплатні кошти) у бізнес, непропорційне, відносно продуктивності праці, підвищення заробітних плат створює у суспільстві атмосферу байдужості та безвідповідальності до створення матеріальних благ – саме того, що згодом влада має розподіляти.

З цього приводу наведу приклад. Державне підприємство «Завод ім. В.О. Малишева» наприкінці 80-х років минулого століття випускало щомісяця біля 1000 одиниць виробів, в кінці 90-х років – біля 100 одиниць техніки на рік, на даний час державне замовлення підприємством не виконане (вважається через недостатнє фінансування), а за іноземним контрактом підприємство спромоглося виготовити протягом останніх двох років лише п’ять одиниць техніки.

За моєю думкою, з точки зору етногенезу, дії влади щодо стимулювання за рахунок держави експорту і у зв’язку з цим надмірне використання природних ресурсів без адекватного розвитку та стимулювання внутрішнього ринку слід розцінювати такими, що створюють загрозу країні і суспільству та спрямовані на їх знищення. Тобто влада в даному випадку є «чужою» для суспільства.

Обґрунтую свою позицію.
Отже етнос – це колектив людей, який природно утворився за принципом компліментарності (усвідомлення того хто «свій», а хто «чужий»), має оригінальний стереотип поведінки (національний характер) та безпосередньо пов’язаний через свою діяльність з природним ландшафтом, що його вміщує. Виділимо із перелічених ознак етносу його зв’язок із ландшафтом, землею.

Свого часу академік В.І. Вернадський говорив, що після того як людство поширилося на усю поверхню Землі людина стала частиною біосфери. Газообмін між Землею та Сонцем вчений називав диханням Землі. Біосфера являє собою систему живої речовини, в якій також відбувається обмін енергіями між її елементами, зокрема між людиною і Землею. За цих умов природним виявляється те, що надмірне, нераціональне користування Землею, як енергетичним донором, з боку людини призводить до зменшення енергетичного потенціалу системи або її відповідної ділянки.

Внаслідок цього логічним є припущення, що спад виробництва, яке наразі спостерігається на підприємствах, заснованих за радянських часів, пов’язаний саме з надмірним використанням природних ресурсів. І, на мій погляд, жодна модернізація виробництва на цих підприємствах за рахунок держави не буде мати позитивних результатів, якщо енергетичний потенціал відповідної ділянки землі не відновиться.
Виходячи із принципів існування етносу, виробляти потрібно стільки продукції, скільки необхідно для внутрішнього споживання відповідним колективом людей і лише залишок продукції (за певними дослідженнями не більше 30-40% від загального обсягу виробництва) може йти на експорт. Експорт продукції, по суті, є переносом енергії на іншу територію, територію іншого етнічного утворення.

На підтвердження цього наведемо приклад з етнічної історії за дослідженнями Л.М. Гумільова. Наприкінці минулої ери та на початку раннього Середньовіччя майже чотириста років існувало протистояння між кочовою державою Хунну (хунну – пращури гунів) та Північним Китаєм династії Хань (ровесниця Давнього Риму імперського періоду). Не зважаючи на чисельну та економічну перевагу, Китай силою не міг знищити кочову державу. Проте, згодом, китайці змінили тактику та в період чергового перемир’я почали поставляти до кочівників шовк, рис, прикраси та іншу продукцію власного виробництва. В результаті частина народу хунну «окитаїлась» і колись могутня кочова держава розпалася. До речі, згодом загинула й імперія династії Хань.

Водночас в історії є свідчення, коли природа мстить за спричинення їй шкоди через порушення біоценозу. Прикладом цього є Північна Америка. Так, в XIX столітті американці знищили заради розваги цілі стада бізонів, які паслися на преріях континенту. На вивільнених територіях стали вирощувати пшеницю аж так, що посіли перше місце у світі з експорту цього продукту. Земля давала стільки пшениці, що приходилося фермерам спеціально топити кораблі з вантажем, щоб втримати світові ціни на цей продукт. Згодом ці території були виснаженні картоплею. І в решті-решт в 30-х роках ХХ століття ці землі були охоплені пиловими бурями, які в історію увійшли як «пиловий котел».

Світова історія містить багато прикладів взаємодії людей з ландшафтом. Навіть поверховий аналіз наведеного дає нам підґрунтя стверджувати, що як і надмірне споживання імпорту на внутрішньому ринку, так і завойовування зовнішніх ринків збуту без достатнього для цього внутрішнього енергетичного потенціалу, призводить до загибелі етносу. В цьому зв’язку ми маємо зрозуміти, що людина і природа є елементами однієї системи під назвою біоценоз, які перебувають в постійній взаємодії.
Вважається, що пасіонарій, тобто людина, завдяки якій відбувається етногенез, в жодному випадку не спричинятиме ландшафту шкоди. Звернемо увагу на Майдан. Там, не зважаючи на ведення «бойових» дій, ми спостерігаємо бережливе ставлення до всього, що оточує його учасників. Водночас, нажаль, на Антимайдані ми спостерігали зворотнє.
За цією ознакою думаю, що Майдан під час участі у подальшому суспільному та державному житті країни жодним чином не дозволить владі знищувати той ландшафт, який дає енергію для існування.
В цьому контексті наразі доречно говорити не про змінення системи влади, а про створення нової системи взаємовідносин влади та суспільства, яка б дійсно відповідала тим високим цілям, за які стояв і стоїть Майдан.

З цього приводу наважуся запропонувати певні основи фундаменту для подальшого вибудовування такої системи взаємовідносин. Не побоююся виглядати банальним, але зауважу, що ці основи перебувають у площині дотримання певних положень Конституції України та природних, основоположних прав людини, які відомі людству ще з часів Синайського законодавства.

Отже, Конституція містить таке положення, яким встановлено, що джерелом влади в Україні є народ України. Таким чином можна стверджувати, що народ є роботодавцем влади. А якщо це так, то потрібно наголосити й внести зміни до бюджетного законодавства про те, що єдиним джерелом забезпечення органів державної влади є податок на доходи фізичних осіб. Тобто, скільки б народ не заробив, а 15% має віддати на утримання влади (за Синайським законодавством цей відсоток називався десятиною). Таким чином, якщо хоче влада більше отримувати – має забезпечити народу можливість отримувати більший дохід.

Далі: за усталеною та зрозумілою усім практикою, за сімейним законодавством України, християнськими заповідями тощо усі працездатні діти мають забезпечувати своїх непрацездатних батьків. А також, якщо за Конституцією Україна є соціальною державою то й влада має забезпечити нормальну старість для своїх громадян. Тобто, іншими словами маємо сказати, що свій обов’язок із забезпечення своїх непрацездатних громадян влада має виконувати за рахунок працездатного населення – саме населення, а не бізнесу. При цьому витрати на виплату пенсій мають розподілятися між усіма непрацездатними особами однаково на рівні прожиткового мінімуму працездатних осіб, встановленого законодавством.

Також доречно згадати про необхідність забезпечення права приватної власності. Зокрема йдеться про збереження права людини на суми, які утримуються із заробітної плати до Пенсійного фонду.

Таким чином, задля запобігання появи корупційної та популістської складових під час розподілу матеріальних благ, схема реалізації забезпечення життєдіяльності влади та непрацездатного населення має виглядати так: у бюджетному законодавстві необхідно заздалегідь передбачити визначення в загальному обсязі надходжень від податку з доходів фізичних осіб пропорційного (у відносних одиницях) обсягу асигнувань на утримання органів державної влади та виплати пенсій. Потрібно визнати, що більше коштів ніж працездатне населення заробить, влада та шановні пенсіонери не зможуть спожити. Водночас надходження від податку на прибуток та дивіденди отримані від управління державним майном мають використовуватись владою для стабілізації економічної ситуації в країні. Але про це поговоримо дещо пізніше.

Я сподіваюсь, що більшість читачів погодяться зі мною з приводу того, що зазначені вище тези є фундаментом для побудови справедливої, чесної і прозорої системи взаємовідносин між владою і суспільством.
А тепер розглянемо питання реалізації даних тез.

Не сумніваюсь, що перша теза про єдине джерело фінансування органів державної влади за рахунок податку на доходи фізичних осіб викличе серед спеціалістів певні зауваження, зокрема щодо неспроможності виконання владою своїх функцій в умовах обмеженого фінансування.
Однак відповім – вважаю, що цих коштів буде достатньо. А інакше, що це за влада, яка споживає більше, ніж суспільство спроможне виробити. Необхідно лише збалансувати доходи та видатки.

Почнемо з доходів. По-перше нагадаємо тезу: дохід влади залежить від рівня доходів населення, тому необхідно збільшити доходи населення. Але для цього наразі необхідно вжити вкрай непопулярні заходи.

Перш за все потрібно усвідомити, що головним негативним чинником розвитку економіки є єдиний соціальний внесок. По суті ЄСВ є податком, який сплачує роботодавець за те, що він уклав трудовий договір з працівником. У нас в державі прийнято, що саме за рахунок роботодавця виплачуються пенсії, тобто не за рахунок народу, який обирав владу, яка встановлює розмір пенсії, а за рахунок суб’єкта економіки, який створює для країни та держави додану вартість. Впевнений, що нормальний роботодавець-господар буде мінімізувати такі несправедливі та зайві для нього виплати. Тому ЄСВ має бути скасований повністю. Наслідком такого скасування має стати логічне та природне підвищення рівня офіційної заробітної плати, а також має стати стимулом для підвищення продуктивності праці і створення робочих місць.

Водночас для стимулювання роботодавців до збільшення рівня заробітних плат має бути запроваджено прогресивну шкалу податку на прибуток у зворотній залежності від витрат на оплату праці у собівартості продукції. Тобто – чим більше зарплата працівників, тим менше податок на прибуток підприємства.

Крім того необхідно скасувати спрощену систему оподаткування як осередок тіньового сектору економіки. Але для того, щоб це зробити обов’язково необхідно скасувати податок на додану вартість. Зараз не будемо зупинятися на деталях «взаємодії» єдиного податку та ПДВ, їх багато.

На мою думку, перераховано усі джерела за рахунок яких можна збільшити доходи населення шляхом внесення відповідних змін до законодавства. Економічних стимулів ми не торкалися.
Тепер розглянемо варіанти зменшення видатків органів державної влади, також через зміни у законодавстві. Зараз не будемо рахувати видатки на утримання будівель, автомобілів та чиновників, а лише торкнемось основних функцій міністерств та відомств. У своїй більшості орган центральної виконавчої влади виконує три функції: а) функцію розробки та впровадження політики в певній галузі економіки або напрямку суспільної діяльності; б) функцію управління об’єктами державної власності; в) функцію розпорядника бюджетних коштів.

Не вдаючись до подробиць зазначеного функціоналу схематично опишемо його реалізацію. Наші органи державної влади до сих пір переважно будують економічну політику, виходячи із показників та потужностей державних підприємств, що належать до їх сфери управління (про здатність працювати деяких з них ми говорили раніше), формуючи при цьому програму розвитку відповідної галузі, з включенням в неї відповідних державних підприємств та виділенням на це коштів з державного бюджету. Здається все вірно, однак, наскільки мені відомо, жодна з таких програм за 23 роки незалежності України своїх цілей не досягла, а бюджетні кошти витрачено. На мою думку, тут щось не так. Тому спробую запропонувати певні умови та обмеження, в яких орган держаної влади має формувати та реалізовувати свої політику.

По-перше необхідно усі об’єкти державної власності, що входять до сфери управління відповідних органів державної влади, передати до Фонду державного майна України (питання Державного управління справами та НАН України не розглядаємо). Уявіть собі, якщо у Мінінфраструктури «відібрати» ДК «Укрзалізниця», у Мінагрополітики «відібрати» спиртові заводи, у Міненерго – НАК «Нафтогаз України» та ДК «Укргазвидобування» тощо! Тоді чиновникам цих міністерств дійсно потрібно буде займатися економічною політикою. Влада перестане бути учасником господарського процесу і буде над ним. При цьому можна буде втричі скоротити міністерства або взагалі, щоб не утримувати допоміжний персонал міністерства, передати ці функції у відповідний підрозділ Секретаріату Кабінету Міністрів, які (підрозділи) й так існують.
По-друге, необхідно скасувати усі державні програми економічного розвитку, які хоча б частково фінансуються за рахунок державного бюджету. При цьому, як захід державного регулювання економіки, доцільно використовувати переважно систему державного замовлення. Потрібно значно посилити відповідальність зацікавлених осіб за виконання державних контрактів та встановити вимоги до якості продукції (послуг), що замовляються владою, на рівні державних стандартів.

Сподіваюсь, що впровадження зазначених заходів не тільки зменшить видатки бюджету, але й зменшить влив корупційної складової в діяльності органів державної влади.

Ще один спосіб зменшити видатки державного бюджету полягає у скасуванні усіх видів дотацій та субвенцій для регіонів країни та переведення органів місцевого самоврядування на так зване самофінансування. Джерелами фінансування доцільно визначити кошти, що надходять від оплати за землю, від оренди комунального майна, а також інших податків, що за законодавством визначені як місцеві. В разі впровадження такого способу фінансування органів місцевого самоврядування в подальшому можна буде говорити про створення місцевої міліції з одночасною децентралізацією функції охорони громадського порядку, як це пропонувалось ще на початку 2000-х років. До того ж має прискоритись реалізація земельної реформи. Я вважаю це по-хазяйськи: як налагодила місцева влада справи в регіоні, те й має отримувати.

Водночас повинні розуміти, що обмеження мають бути запроваджені також відносно виплат пенсій, оскільки, як ми раніше говорили, джерело фінансування цих видатків та видатків на забезпечення органів державної влади одне – податок на доходи фізичних осіб.

Вище було зазначено, що пенсія для усіх має дорівнювати розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, не більше й не менше. Виплата цієї суми має бути конституційним обов’язком влади. Про варіанти збільшення пенсії скажемо пізніше. Також хочу нагадати, що на початку 2000-х років було створено законодавство щодо призначення та розрахунку прожиткового мінімуму. Впевнений, якщо переглянути у відповідних нормативних актах показники та їх проіндексувати, прожитковий мінімум в країні може зрости більш, ніж втричі. І якщо це так, то логічним буде подальше скасування усіх субсидій та пільг.
Однак при цьому може виникнути питання: а яким чином влада зможе регулювати ціни (тарифи), щоб через це контролювати рівень прожиткового мінімуму та видатки з бюджету? Спробую відповісти: виключно ринковими механізмами. І наша влада має з цього приводу досвід. Отже, в країні працює валютний ринок, створено єдиний енергоринок (хоча як він працює – питання до спеціалістів), лунала ініціатива про створення спотового газового ринку. Можливо доцільно створити ринок зерна та нафтопродуктів тощо. Головним способом участі держави у таких ринках є вихід на торги своїм ресурсом та регулювання цін на ті продукти, які складають основу для розрахунку прожиткового мінімуму. А звідки взяти владі цей ресурс? Вважаю, що належним джерелом формування ресурсу для заходів регулювання економіки є надходження від податку на прибуток та дивіденди отримані від управління об’єктами державної власності. При цьому зауважу, що надходження від приватизації державного майна доцільно залишити у розпорядженні Фонду державного майна з подальшим використанням їх в управлінні державним майном.

Знову може виникнути запитання: а якщо не вистачить бюджетних коштів відповідного призначення для врегулювання або навіть стабілізації виниклої економічної ситуації? В цьому контексті пропоную звернутися до нашої третьої тези, а саме: про необхідність збереження права власності на зароблені гроші. З цього приводу вважаю доцільним запровадити такий механізм, який передбачав би замість відрахування внесків до Пенсійного фонду, які на даний час підлягають утриманню із заробітної плати, розміщення відповідних сум на спеціальних депозитних банківських рахунках під процент, який має дорівнювати розміру облікової ставки НБУ, з правом поповнення та зі строком повернення в разі втрати людиною працездатності. Цей захід дасть: для економіки країни – дешеві «довгі» ресурси; для людини – збільшення розміру пенсії та збереження права власності на зароблені протягом життя гроші; для влади – джерело фінансової підтримки економіки у непередбачуваних випадках.

У підсумку хочу наголосити, що в цій статті викладено лише загальні принципи, які на думку автора дозволять створити справедливу, чесну та прозору систему взаємовідносин між владою та суспільством, яка може забезпечити взаємну довіру та повагу. Вважаю, що виникнення Майдану, як суспільного явища, є точкою відліку та поштовхом для утворення принципово нової моделі взаємин. Той енергетичний потенціал, який ми усі зараз відчуваємо, спрямований на консолідацію суспільства, створення нової свідомості та моральності, фундаментом яких є дбайливе, доброзичливе, поважне ставлення один до одного, до батьків, майна, природи та всього того, що нас оточує. Іншими словами – це утворення національного характеру. І ми маємо розуміти, що влада наразі має бути провідником в реалізації цих ідеалів. А якщо цього не станеться, впевнений, цієї влади не буде.

З повагою, Дмитро Арчаков