УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОГЕНЕЗ (ЧАСТИНА 2)
Світ набагато мінливіший ніж нам, заглибленим у щоденні турботи, здається.
Найбільша цінність Пасіонарної теорії етногенезу (ПТЕ) знаходиться у тій частині, де Л.М. Гумільов вийшов за рамки власної етнічної приналежності, і проявив себе як геніальний вчений. Закони етногенезу, що описані в ПТЕ, діють у будь-яку добу для будь-яких етносів і є чудовим інструментом для аналізу поточного етапу розвитку українського етносу і визначення його подальших перспектив, хай навіть у достатньо широких ймовірнісних рамках.
ТЕОРІЯ
Сучасним людям плин часу представляється лінійним, але етнічні системи живуть за циклічними законами. Етноси постійно видозмінюються, і цей природний процес рухається пасіонарними енергіями, коригується навколишнім середовищем і постійним співіснуванням (зіткненням) етносів один з одним. Впродовж століть вони утворюються, посилюються, занепадають і зникають. Але зникають не остаточно. Надбання найбільш значущих етносів стають основою і натхненням для нових спільнот, що утворюються, зазвичай, на географічних границях проживання попередників.
Етнотворчі процеси тривають і у сучасному світі. Світ набагато мінливіший, ніж нам, хто заглиблені у щоденні турботи, здається. Соціальні і етнотворчі процеси мають властивість рухатись непомітно для щоденного спостереження, але напотім невпізнанно змінювати етнокультурні ландшафти.
Етнос (російський, французький і т.п.) - це спільнота людей, яка склалася на певній території, що об’єднана спільним походженням і культурою, і усвідомлює свою відмінність від інших.
Суперетнос (мусульманський, західноєвропейський, східнослов’янський, латиноамериканський, китайський, індійський) – група етносів, що пов’язані спільним походженням та мають спільну ментальність, і базуються на ідейно-релігійній і культурній цілісності.
Субетнос(баварці, гуцули, козаки, дворянство) – група людей, що входить в склад етносу, проте усвідомлює свою культурну самість.
Історичний поступ визначається такою кількістю різноманітних факторів, що втиснути розвиток етносів у струнку схему дуже непросто. В усередненому виді кожен етнос проходить такі фази:
зародження (пасіонарний поштовх) → підйом → пасіонарний перегрів → надлом → інерційна фаза → занепад. Далі у плині історії можливі 3 варіанти: переформатування етносу у новий/оновлений етнос, занепад і поглинання сусідами та перехід у реліктову фазу гомеостазу.
На фазі пасіонарного поштовху в середовищі «етнічного субстрату» збільшується кількість пасіонаріїв (енегонадлишкових, цілеспрямованих і амбіційних особистостей) - носіїв нового світобачення, що проявляється їх активною соціальною позицією. Ідеали, до яких прямують такі люди, виходять за рамки забезпечення свого власного існування, і є формою відповіді на поточні виклики існуванню суспільства. Кількість пасіонаріїв на цій фазі іще недостатня для якісних перетворень, але вони починають предметну дискусію у суспільстві, активною діяльністю і вірою у власну правоту залучають інших. При цьому відбувається формування різних течій «нового бачення».
На фазі підйому починає реалізовуватись «новий світогляд», кількість його носіїв стає достатньою для якісних змін. Суспільний механізм складнішає, а соціальні зв’язки у соціумі набувають нової якості і сили. Суспільство оновлюється на основі нового світобачення, формуються стереотипи поведінки, традиції і закони, яких не було раніше. Власне, починає функціонувати новий етнос.
На фазі перегріву і надлому надлишок пасіонарної енергії призводить до конфліктів всередині етносів. В результаті, в ході часто жорсткої боротьби, різні течії «нового світогляду» уступають одній або кільком найбільш життєздатним. Нерідко намічається розкол етносу. При розколі частини найбільш потужних етносів з часом самі еволюціонують у етноси, разом утворюючи суперетнос.
В інерційній фазі починають переважати люди гармонійного типу, що воліють підтримувати рівновагу у суспільстві і з оточуючим середовищем. Це епохи розквіту етносів, найбільша кількість творів культури, найбільші матеріальні і духовні досягнення відносяться до цієї фази. Ця фаза характеризується поступовим зменшенням пасіонарності середовища.
Обскурація (занепад). Фаза втрати віри у попередні цінності за відсутності нових. Кількість субпасіонаріїв починає переважати. Субпасіонарії – енергодифіцитні особистості, які поповнюють дефіцит життєвої енергії за рахунок бездумного задоволення поточних потреб і жадань. У цій фазі відбувається спрощення соціальних зв’язків, що також негативно відображається на рівні культури, науки і технологічного розвитку такого суспільства. Розтринькуються багатства і надбання попередників, етнос послаблюється і поступово втрачає суб’єктність.
Для перевірки цієї моделі можна проаналізувати, скільки саме етносів дожили до наших днів у незміненому культурному і генетичному стані? Таких насправді одиниці, всі вони невеликі і географічно ізольовані (як, наприклад, племена Амазонії), або достатньо відмінні від сусідів, що, навіть після етнічного переродження, допомогає їм зберігати власну традиційну суб'єктність ( наприклад, грузини і баски). Багато сучасних етносів носять назви своїх колишніх завойовників, інші – назви культурних або географічних попередників. Більшість етносів, базуючись на конкретних попередниках, мають лише часткове відношення до них, і є іншими.
Наприклад, сучасні італійці мають мало генетично спільного із тими, хто жив там за до германських часів Римської імперії. Сучасна італійська і вся західноєвропейська культура базується на культурі Древнього Риму, але є настільки видозміненою, що лише зводиться істориками до древньоримської попередниці, насправді лише частково нагадуючи її.
Причини процесів етногенезу містяться у властивостях біосфери. Адже нічого немає вічного, і для продовження існування необхідне постійне оновлення. Як людина народжується, росте, старіє і вмирає, залишаючи потомство, так і етнос як суспільне утворення не може існувати як обмежена система і не проходити усі фази розвитку, що передбачені природою.
З найбільш цікавих узагальнень Пасіонарної теорії етногенезу є такі:
1. Етногенез – тривалий історичний процес, і навіть найкоротша з його фаз триває довше одного покоління
2. Майже всі відомі історії етноси з’явилися на базі етнічної неоднорідності (змішання різних етнічних попередників), а отже
3. Етноси, як правило, утворюються на границях співіснування своїх попередників, або у результаті міграцій
4. Для етносу на стадії утворення не має значення генетичне походження його нових членів, головне – розділяти їх світобачення і закони
5. Світобачення, що формує новий етнос, не повторює попередню культурну традицію, а лише частково наслідує її.
МИНУЛИЙ І СУЧАСНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС
Для розуміння в якому стані з точки зору ПТЕ зараз знаходиться український народ треба кинути погляд на умови, в яких він розвивався.
Східнослов’янський етнос відокремився з слов’янського суперетносу близько І-го сторіччя нашої ери (згідно ПТЕ), і склався із набору різноманітних східнослов’янських племен, і, скоріш за все, домішку племен германських. За цей час він міг повноцінно розцвісти, вирости, «надломитися» і занепасти, проте сталося не зовсім так.
Пасіонарного заряду у східнослов’янському етносі виявилося достатньо не тільки на створення власної держави (на інерційній фазі) – Київської Русі, а і на його розселення і, як результат, розокремлення на 3 субетноси. Ці процеси намітилися вже у 11-му сторіччі і розвивалися на фоні впливів Візантії, Литви, Орди, Польщі, і контактів з фіно-угорськими племенами на північному сході. Три субетноси Східнослов’янського етносу оформилися у самостійні етноси у ХІІІ-XV сторіччях: російський, український і білоруський, утворивши східнослов’янський суперетнос.
Український етнос сформувався і живе за загальними законами великого етносу, проте завжди мав важливу особливість: український етнос ніколи не мав державності, яка, як форма самовираження спільнот, у середньовічні часи оформлювалась навколо монарха. В той час так звані еліти ототожнювали себе не за мовною ознакою, а за ознакою підданості монарху.
Цікаво, що монархічні роди завжди утворювалися тільки на етапі підйому етнічної цілісності. Надалі, хоч би які достойні лідери не очолювали державу, вони все одно не могли претендувати на визнання права монархічної передачі влади. Це було притаманно і середньовічному західноєвропейському суперетносу, і східнослов’янському. Саме тому Хмельницький, будучи деякий час повноправним господарем України, не дозволив собі проголошення монархом, а вже потім шукати союзів з іншими державами. Тому і Наполеон, одноосібно володіючи Францією, так наполегливо намагався взяти шлюб із будь-ким з європейських королівських родів.
Відсутність власної держави і монарха обумовили факт «замороження» українського етнопоступу у пізньому середньовіччі. Наявність Дикого поля і створення Січі відволікали пасіонаріїв з українського народу від активної участі у соціальних процесах. Їх енергія розсіювалась «у степу». Пізніше найбільш активні представники українського народу, які не попадали на Січ, включалися у польський, потім у великоросійський етнічний поступ. При цьому, не маючи державності і монархічного роду, український етнос всеж зберіг свою ідентичність і навіть міг досить пордуктивно її розвивати. На нашу думку це стало можливим завдяки як наявності державницької пам'яті з часів Київкької Русі і Галицько-Волинських князівств, так і відносно толерантним ставленням панівних етносів до самобутності українців.
У ХІХ-му ст. посилення націоналістичної свідомості у сучасному розумінні (за мовними і культурними ознаками), не відобразилася у здобуття державності на національній основі. Українці були найбільшим бездержавним етносом у світі. Незалежницька боротьба початку-середини ХХ-го сторіччя говорить про сильний пасіонарний поштовх до цієї мети. Але відсутність національної держави стало впливовим стримуючим фактором природного розвитку українського етносу.
Наразі націоналістична ера, що базується на мовно-культурній домінанті, вже минає, як пройшли часи, коли домінантою у самоідентифікації етносу були релігія і монарх. В поточний період історії, не виключаючи впливу і вищезазначених факторів, провідну роль відіграватимуть домінанти економічні і безпекові, а, отже, принципи, які забезпечуватимуть їх реалізацію, будуть рушійними історичними силами.
Свій кардинальний внесок у механізми етногенезу внесе інформаційне суспільство і інтернет, а також зменшення залежності умов життя оточуючих ландшафтів. Повертаючись до України, виходячи з усього, національний український проект у розумінні початку ХХ-го століття, якщо і здійсненний, то лише у видозміненому виді, оскільки з часом видозмінились і етнокультурні чинники.
Непроста ситуація із національним державотворенням, з іншого боку, компенсується тим, що «етнічний субстрат» - українське село – завдяки осілості і закріпаченню, до 30-х років XX-го ст. перебувало у великій мірі у реліктовому гомеостазі, тобто у рівновазі із оточуючим середовищем, циклічно відтворюючи саме себе, і свої традиції. Тому у сьогоденні, не дивлячись на Голодомор, війни і колективізацію, видимий і невидимий (сакральний) вплив «українського етнічного субстрату» залишається дуже сильним на сучасне українське суспільство, і тепер працює на підживлення суто українського етнічного поступу.
Ті, хто шукають сучасні відповіді на старі питання суспільного життя, хочуть, чи ні, звертаються до місцевих джерел.
Це виявляється через потяг до вивчення української мови і літератури, інтерес до історії і традицій, через намагання виявити реальний хід історичних подій, і через бажання жити у злагоді із «духом цієї землі». Як би там не було, «українскість» - світоглядна домінанта тих, хто орієнтується саме на Київ. При цьому спостерігається зростаючий інтерес людей до більш глибоких коренів – часів Київської Русі. Підтвердженням цьому, зокрема, є результати проекту «Великі Українці». Так європейці часів раннього Відродження звертались до античних грецьких і римських джерел як до культурних орієнтирів.
Українці не єдиний народ, що опинився у ситуації відсутності власної державності і повноцінної політичної і культурної суб’єктності. Це є проблема. Яка, менше з тим, має позитивну сторону. Українська державницька ідея існувала і існує в головах, але не прожила своє повноцінне природне життя. І ця колективна психічна енергія не може зникнути нікуди, вона завжди шукатиме свого втілення. Тут доречно вжити економічний термін «відкладений попит» на «українське».
Давайте уявимо, який політичний світогляд мав би сучасний українець, якби Україна останні п’ятсот років була самостійною державою. Світогляд українців в такому разі формувався би навколо питань, як втримати позиції України у сучасному світі, або як повторити якусь величну добу держави у минулому. Цим у більшій чи меншій мірі займаються і росіяни, і поляки, і багато інших націй із тривалою державницькою традицією. Хочуть вони, чи ні, але «баласт» історичних досягнень, що часто перетворюються у символи і фетиші, прив’язує суспільство до минулого, цим ускладнюючи адаптацію до сучасного, і звужуючи можливості до витворення нових незвичних і життєздатних формацій.
В українській свідомості мається свій набір історичних штампів, які звужують «маневр» сучасної прогресивної частини суспільства. Це і горезвісна меншовартість, і «хатазкраю», і «шароварство», і некритичність або ж упередженість сусідніх народів, це возвеличення історичних особистостей і ідеалізація історичних часів та подій тощо. Та прикметно, що в сучасній Україні ці штампи є гранично суперечливі. Що може думати прогресивний українець, аналізуючи таке «різноманіття»? Що це все є, м’яко кажучи, неоднозначним в сучасних соціополітичних умовах. Так в нашій свідомості звільняється місце для нового світоглядного формату.
Як результат значна частина громадян не є носіями консервативно-українських або радянських традицій, до України їх прив’язує патріотичне чуття власного дому, часто досить раціональне. Саме таке сприйняття Вітчизни є універсальним, себто несуперечливим, для будь-якого регіону різнорідної країни в даний історичний проміжок часу. Це ж сприйняття Вітчизни є підходящим матеріалом для формування нових етнічних традицій.
Питання, чи володіє український етнос достатнім пасіонарним потенціалом для розвитку і впровадження «нових форматів» і «нових смислів», є відкритим. Та щонайменше, ми маємо для цього непогані засновки, які аналізуються нижче.
НОВИЙ ЕТНОС
Повертаючись до ПТЕ, неможливо однозначно встановити, на якій саме фазі етногенезу знаходиться сучасний український етнос. Хоча вже поверховий аналіз говорить, що оскільки і держава, і значна частина суспільства ведуть себе як агресивні субпасіонарії, очевидно, в Україні переважає занепадницьке світобачення. Можливо, ми знаходимось десь в кінці інерційної фази життя сучасного українського етносу. Вірогідно також, що ми паралельно спостерігаємо процес відмирання «химерного» (тобто накинутого штучно) етносу під назвою «радянський».
Що надалі – занепад і втрата суб’єктності? Не все так просто. Як було сказано вище, виродження старого способу буття означає звільнення життєвого простору для нового світобачення. За законом збереження енергії, якщо є занепад, десь має відбутися підйом. Спробуємо пошукати фактори так званого пасіонарного підйому у сучасному українському суспільстві.
В Україні прикметною є сильна політизація суспільства, активне політичне протистояння і практично повна відсутність конфліктів на етнічному і релігійному ґрунті. Згідно ПТЕ, відсутність конфліктів - ознака низького рівня пасіонарної енергії. Це створює ситуацію природного взаємопроникнення етносів і субетносів на добровільних засадах (так, приміром, було у Московському князівстві у ХІV-му ст.). Не дивлячись на вперте намагання політиків придати актуальність питанням мов і реалізації інших культурних потреб, в існуючому українському соціальному середовищі вони лише побіжно цікавлять людей. Але невдоволеність українців існуючим станом речей у країні є загальною, незалежно від того, до якого субетносу (галичани, донбасці або кримчани) вони належать. По аналогії з електрикою - це ознака високого пасіонарного потенціалу.
Описаний стан суспільства є спільною рисою дійсно несхожих субетносів, і, з точки зору ініціювання процесів етногенезу, такий негативізм щодо оточуючої дійсності цілком виправданий та свідчить про те, що якість соціального буття і кількість (складність) соціальних зв’язків виявляються більш пріоритетними для етносів і субетносів, що населяють Україну, порівняно із архетипічними потребами, традиціями і забобонами. Напрошується висновок, що у більшості українці воліють жити сьогоденням і майбутнім, у якійсь мірі базуватись на минулому, але не «чіплятися» за нього. Така масова потреба є необхідною причиною формування нових суспільних структур.
Зробимо ще одне невелике історичне узагальнення. Важливо, що будучи частиною східнослов’янського суперетносу, український етнос, тим не менше, у період своєї «молодості» (ХІV-XVІI ст.) в повному складі входив до держав західноєвропейського суперетносу (Велике Князівство Литовське і Польща), в той час як російський етнос «замолоду» був політично інтегрований із монгольським суперетносом. При цьому хід історичних подій створив ситуацію, що окрім субетносів українського народу, на території сучасної України знаходяться ареали співіснування етносів (українського з російським, білоруським, татарським, румунським, угорським, польським) і суперетносів – східнослов’янського, західноєвропейського і, частково, мусульманського.
Цей факт використовують, намагаючись тим самим показати, наскільки штучним є таке утворення, як Україна. Під більш відстороненим і глобальним поглядом все виглядає протилежно – більш життєздатного і багатообіцяючого утворення годі й чекати (дивіться пункти 2 і 3 серед узагальнень ПТЕ). На теренах України активно взаємодіють, борються, але і співіснують та взаємно збагачуються два досить пасіонарні субетноси – східноукраїнський і західноукраїнський, що, до всього, є істотно підвпливними різним суперетносам.
При цьому центральний український субетнос із сакральним центром – Києвом – залишається більш пасивним, сприймаючи і позитивно засвоюючи різні впливи. В цій ситуації зовсім неважливо, хто з субетносів політично переможе в результаті, оскільки для перемоги політичної необхідні зовсім інші властивості, ніж для «перемоги» етнічної. Важливо, що спрацюють діалектичні закони розвитку: «теза» і «антитеза» можуть синтезувати щось нове, що починатиметься з території центральної України.
Отже, суперактуальним є питання: яка формація може утворитися на території перетину ідей «євразійства» із західноєвропейськими демократичними цінностями в умовах послаблення обох носіїв цих цінностей – Росії і Європи – на основі народу під назвою «український»?
Підсумовуючи вищенаписане, на нашій території, опріч наочний занепад, можна виділити кілька факторів, що вказують на протікання початкової фази розвитку нового етносу:
1. Часткове виродження старого способу буття, системна криза у суспільстві, яка змушує пасіонарні особистості актуалізуватися і генерувати ідеї реформування
2. Географічне і адміністративне співіснування різних (суб)етносів, яке дає можливість вийти за рамки тільки однієї етнічної традиції
3. Низький рівень пасіонарної енергії в суспільстві, завдяки чому не наступають культурні та релігійні конфлікти
4. Високий рівень пасіонарного потенціалу, який є результатом часткового виродження старого способу буття, і виражається у актуалізації пасіонарних особистостей та генеруванні ідей реформування
5. Активне, але мирне, політичне протистояння, через яке зміни поступово впроваджуються у життя і засвоюються суспільством, що таким чином об’єднується
6. Стабілізуючий фактор, роль якого грає «мати міст руських» - Київ
При цьому згадуваний вище «відкладений попит» на «українське» визначить основний вектор нового етнічного поступу.
«ЩО РОБИТИ», ЯКЩО НІХТО «НЕ ВИННИЙ»?
Питання, якою може бути Україна у майбутньому, звичайно, не може мати чіткої відповіді. Намагання точно відповісти на нього – футурологія. Процес етногенезу може бути перерваний історичними катаклізмами як міграції, війни і стихійні лиха. Та хто готовий судити, чи не стануть вони факторами, що зумовлять етнотворчий процес? А до всього необхідний ще пасіонарний поштовх, на природі якого, щоправда, ми тут не зупинятимемось. Але пасіонарний поштовх фіксується істориками як факт. У повсякденній реальності – це непроста і часто жертовна боротьба нових формацій із старими, що не мають майбутнього, але все ще достатньо сильні, щоби впливати на нього.
Сучасна українська суспільна структура, навіть на побіжний погляд не має історичної перспективи. Значна частина суспільства, як і належить при наближенні до фази занепаду, сповідує навіть не соціалістичні, а утриманські цінності, і вимагає у держави кормити себе. І тільки на цих умовах погоджується на лояльність. У деякій мірі це може бути справедливе, тільки от чи життєздатне?
Державні діячі зараз підмінені менеджерами фінансової піраміди. Замкнутість і світоглядна обмеженість владної верстви змушуватиме її прагнути до циклічного самовідтворення. Досягнення цієї мети, що сумнівно, буде потребувати від її захисників неабияких субпасіонарних зусиль і залежатиме від того, наскільки сильним виявиться вороже йому «нове суспільство». При цьому, якщо існуюча система виявиться більш життєздатною у середньостроковій перспективі, Україна загалом виглядатиме як звичайний субпасіонарій, який розтринькає все, що залишилось йому від попередників, і не створить нічого нового.
Та це лише субпасіонарна частина етнічного ландшафту. Серед проявів пасіонарних процесів у нашому суспільстві слід виділити такі на перший погляд різні досягнення, як швидке засвоєння законів ринкової економіки; часткові успіхи у створенні українських державних структур у 90-х; створення банківської системи; поява малого і середнього бізнесу, тобто наявність хисту до самозанятості; поява і ріст «з нуля» великих національних компаній у різних сферах економіки; значне підвищення рівня українського бізнес менеджменту; посилення українського «культурного поля»; успіхи у IT індустрії; мобільність українців, робота великої їх кількості за кордоном і часткове повернення, і т.д. І, звичайно, такий суспільно-політичний феномен як Майдан 2004-го року, який у суті своїй мав мало спільного із політикою, що продемонстрував прихований потенціал нового суспільства на території України.
Оцінити наявність (чи відсутність) пасіонарності нового типу, іншими словами здатність суспільства до етнотворення, можна, відповівши на питання, чи збільшується у суспільстві кількість людей, що відповідають таким світоглядним індикаторам:
1. Сприйняття своїх вчинків у суспільному і історичному контексті
2. Підвищений рівень життєвих інтересів (пошук відповідей, як і на що змінити умови життя, ніж як задовольнити себе у існуючих умовах)
3. Сильна потреба у поширенні кругу довіри
4. Помірна - рефлекторна, а не догматична, релігійність, що заперечує забобонність
5. Прагнення до рівноцінного або екстенсивного відтворення, тобто до народження 2-х і більше дітей при – обов’язково - одночасному підвищенні рівня піклування про своє потомство.
6. Насамкінець, нездатність поступатися такою суспільною позицією, яка виходить за рамки забезпечення фізичного існування.
Що робити звичайним громадянам в державі Україна у плині глобальних процесів? В добу, коли держава не є державою в нормальному розумінні слова, здатна на мародерство або на милостиню, і неспроможна на партнерство. Коли очевидні ознаки суспільного занепаду, субпасіонарії переважають, їх примітивні цінності домінують, багато людей думають як вижити, а не як жити, взаємодовіра низька, в ціні корупція, здирництво, і сильні процеси спрощення соціальних зв’язків? Простих відповідей не існує, винних не знайти, та навіть коли й знайти, їх покарання нічого не змінить.
Що робити тим, кому не байдуже питання, чому все відбувається саме так? Хто не може вписатися в ці рамки, але мають достатньо сили в них існувати? Хто могли би бути серед успішних субпасіонаріїв сучасності, але щось не дає їм бути такими? Хто є такими, яким не може не бути, бо спираються на життєстверджуючу енергію, яка і визначає їх світогляд?
Така енергія, що направлена на створення і розвиток, а не на споживання і задоволення жадань, є «позитивною» пасіонарністю. Досі ця сила у нашому суспільстві не використовувалась на повну, не цінилась і не пропагувалась, а працювала на глуху оборону цінностей, що їй притаманні. Але вона здатна на більш великі справи.
Людям, що відчувають причетність до такої сили, не варто відноситись до себе, як до вигнанців у власному суспільстві. Без жодного перебільшення, вони вже визначають майбутнє, і їх активне спілкування, виявлення собі подібних, довіра, взаємодопомога і самоорганізація тільки підживлюватиме той ґрунт, на якому синтезуватиметься, втілюватиметься і пропагуватиметься «нове світобачення».
Людей таких вже достатньо, щоби забезпечити процес творення нового. При цьому форма, традиції і закони, у які зможе втілитися цей процес, мають другорядне значення. Природній відбір залишить найбільш життєздатну для даного історичного часу систему.
Чи є альтернатива процесу «позитивного» етногенезу? Звичайно, є. Але про це не варто говорити, це не про нас.
