Іди і вбивай. Глава 20. Слід від срібних куль

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 1002 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 29/06/2013Дата публікації

У слухавці лунали довгі гудки. Гліб намагався додзвонитися додому. Дружина до телефону не підходила. Її мобільний був поза зоною досяжності. «Галю, де ти є?» – думав Сергійчук. Йому потрібно поговорити з дружиною, він схибнеться, якщо не почує зараз її тихий голос, в якому завжди криється докір, коли Гліб затримується на роботі допізна. Час наближався до півночі.

Попередні і наступні глави дивіться тут. Про проект.

Вони разом пройшли все. Їхній медовий місяць тривав лише тиждень. Через дев'ять місяців народився Іванко. Їм було важко. Грошей бракувало на хліб і підгузки. Вони нарікали на злидні, але раділи життю. Вони були щасливі, незважаючи ні на що. Вийшовши з декрету, вона пішла працювати, але і удвох вони заробляли надто мало. Часом Сергійчук гадав, чи тій справі він присвячує життя – важко ловити бандитів, коли ти сам ледь зводиш кінці з кінцями і насилу утримуєшся від спокуси когось убити і пограбувати.

Коли його перевели до Києва, стало ще важче. Їм доводилося знімати кімнату у божевільної старої, з якою жив її тридцятирічний син-алкоголік. Орендувати окрему квартиру не виходило – грошей ледь вистачало на кімнату та їжу. Потім, за пару років, начальство, оцінивши Сергійчука, надало йому двокімнатну квартиру в новій відомчій багатоповерхівці на Лівому березі. Квартира була просторою і світлою. Вони з Галею не могли натішитися з того, як їм поталанило. На той час начальство Сергійчука почало залучати його до певних оборудок.

Спочатку він був шокований, але йому дохідливо пояснили, що це нормально, у цьому немає нічого поганого, і нікому не буде від цього зле. Та й потрібно було від нього зовсім небагато – іноді на дещо закривати очі. Він розумів: якщо не погодиться, його просто виживуть з роботи (якщо не влаштують десь у темному підворітті хуліганський напад з летальними наслідками). І не тільки з роботи, а й з просторої світлої відомчої квартири. Він знав – вони це можуть. А у нього родина, яку потрібно годувати, якій потрібно десь жити.

Він погодився і став заробляти значно більше, ніж йому переказувала бухгалтерія Головного управління на банківський рахунок. Вони зажили більш-менш по-людськи. До того ж, Галя знайшла кращу роботу. Рік тому їй вдалося влаштуватися менеджером з персоналу у філію великої компанії, що торгувала різним лайном на кшталт чіпсів і сухариків до пива. Минулого тижня під час поспішного спільного сніданку вона обмовилася, що якась фірма переманює її на ліпші гроші і вищу посаду. Думка про те, що дружина зароблятиме більше, ніж він, викликала у Сергійчука певне занепокоєння. Ні, звичайно ж, це добре, це – прекрасно, але все ж таки...

Він закурив і підійшов до вікна. Тротуаром чвалала зграйка підхмеленої молоді. Вікно було прочинене, і Гліб чув їхній сміх. Повз повільно сунула прибиральна машина, змітала щітками на узбіччя сніг і посипала дорогу змішаним із сіллю піском.

Дев'яносто дві людини. Саме стільки людей, убитих срібними кулями, знайшли за останні два роки. У різних містах – у Києві, Полтаві, Ужгороді, Донецьку, Гадячі, Бердичеві, Хоролі... Гліб упевнений, що загадковий стрілець наслідив набагато більше. Можливо, деякі тіла досі не знайшли, або ж його колеги, аби уникнути зайвого головного болю, «забули» внести дивні кулі до рапортів.

Сьогодні вранці (вірніше, вже вчора) знайшли дев'яносто третього. У решті випадків не було жодних «зачіпок»: стрілець не залишав відбитків, його не помітили свідки, а ті деякі, що бачили ймовірного вбивцю, не могли пригадати його обличчя. І, головне, між жертвами не було жодного зв'язку – лише кулі. Убиті не підозрювали про існування одне одного. Надто скидається на те, що стрілець обирав жертв спонтанно. Або ж ні, в його діях є якась система? У цьому ще слід розібратися. Добряче розбиратися. Нарешті, дев'яносто третій дав Сергійчуку хоч якусь зачіпку.

Двокімнатна квартира, де знайшли останнього, належала загиблій сім'ї, яка проживала в іншому більш просторому трикімнатному помешканні. Подружжя, водія таксі і вчительку старших класів, розстріляли срібними кулями, їхню малолітню доньку задушили подушкою. Їхнім квартирантом, який знімав двокімнатну квартиру, був якийсь молодик, котрий нечасто показувався сусідам на очі. «Він приблизно вашого віку», – розповіла Глібу старенька, що жила в тому ж під'їзді. Сергійчук відправив Дроздова ще раз обшукати помешкання, в якому убили вчительку і таксиста. Старший лейтенант порсався там пару годин, поки не знайшов те, що потрібно Глібу – договір про оренду. З цього документа випливало, що квартиру у вбитих винаймав такий собі Чіп Іванов.

Гліб був збентежений. Він одразу згадав це ім'я – воно, м'яко кажучи, досить рідкісне.

Невже Чіп, той самий Чіп, кращий друг дитинства? Сергійчук не міг у це повірити. Гліб поривався поїхати в морг (він був упевнений, що неодмінно впізнає Чіпа, якщо це той Чіп), але було запізно. Коли він зателефонував патологоанатомам, його попросили приїхати вранці.

Він вимкнув світло, замкнув кабінет, здав ключі черговому і вийшов на морозне повітря. Якщо поквапитися, можна встигнути на останній поїзд метро.

Далі буде

Попередні і наступні глави дивіться тут.

Про проект.

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!