Іди і вбивай. Глава 17. Смерть у зачиненій кімнаті

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 1121 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 23/06/2013Дата публікації

«Мені треба випити пива», – подумав Чіп, коли прокинувся. Його мучило похмілля. І який дідько його смикнув вчора так надертися? Пиво він пити не став. Спустився в ресторан готелю, поснідав, повернувся до кімнати і проспав до обіду. Іванов домовився з Анею зустрітися сьогодні о п'ятій вечора. На цьому побаченні він хотів виглядати більш-менш пристойно.

О пів на четверту він сходив у душ, поголився. Глянув у дзеркало – на нього дивилося інше обличчя, що здавалося незвичним, несхожим на те, яке він бачив останні півроку. Головна відмінність була в тому, що тепер він собі подобався. Найбільше через очі, упевнений погляд у віддзеркаленні. Чіп хотів купити новий одяг, але на це не лишалося часу. Годинник на стіні показував п'ятнадцять хвилин на п'яту.

Попередні і наступні глави дивіться тут. Про проект.

Іванов вийшов з готелю, попередньо дізнавшись у адміністратора, де поблизу продають квіти. Він купив білу троянду із бутоном, що розпустився на половину, і попрямував до театру Музичної комедії, біля якого у нього була призначена зустріч.

Аня з'явилася хвилин за десять.

– Привіт! – сказала вона, приймаючи квітку з рук Іванова, і поцілувала його у щоку.

– Привіт! – Він поцілував її. – Ти сьогодні гарна.

– Правда?

– Звісно, що правда.

Вона старанно попрацювала косметикою над своїм обличчям – сліди побоїв майже непомітні. На ній була рожева курточка і блакитні джинси, що щільно облягали і підкреслювали бентежливі форми. Іванов неохоче відвів погляд від її грудей. Аня взяла його під руку, і вони неспішно пішли Французьким бульваром.

– Куди йдемо? – запитала вона.

– Куди хочеш, туди й підемо.

– А чого хочеш ти? – Аня зазирнула йому в обличчя.

«Тебе», – мало не сказав уголос Іванов.

– Ну, хотів тебе побачити. – Він обійняв її за талію. – Сьогодні, схоже, мої бажання здійснюються.

Вона засміялася і поклала руку йому на плечі.

– Ти мене чимось почастуєш?

– Наприклад?

– Хочу текіли!

– Текіли? – Чіп хмикнув. – Здається, сьогодні ми йдемо в запій.

Вони трохи поблукали вечірньою Одесою, зазирнули в якийсь бар і пили там «Саузу голд». Потім пішли кудись іще й замовили «Санрайз». Вони пили її під «Вечір важкого дня» «Бітлів», який змінився піснею «Я маю бути більш обережним». Вони говорили різні нісенітниці й сміялися. Коли зовсім стемніло, вони вийшли на вулицю і вешталися старою частиною міста. Вечірній солонуватий вітерець трохи розігнав хмари, і закохані могли милуватися зірками, які подекуди підморгували їм із неба.

– Дивись, зірка впала! – сказала Аня. – Бачиш?

– Ага. – Іванов простежив поглядом за маленькою тьмяною цяткою, що на мить перекреслила небосхил. – Бачу.

– Загадай бажання! Загадав?

– Так. – Він хотів загадати щось важливе, про що мріяв усе життя. Але нічого не приходило в голову. Тому він загадав переспати з Анею. – Загадав.

– Тільки нікому не кажи, а то не збудеться. – Вона заплющила очі.

– А ти загадала?

– Так.

– А що ти загадала?

– Не скажу. – Аня поцілувала його в губи. – А то ж не збудеться.

Насправді вона загадала померти молодою, красивою і щасливою. Їй теж не прийшло на думку нічого важливого, і таке бажання здалося їй дотепним і, разом з тим, романтичним.

– Звісно ж, не треба говорити. – Іванов подивився їй в очі, спробував угадати її бажання, і вирішив, що воно загадала таке ж, як і він.

Вони злилися в довгому поцілунку.

– Поїдемо до мене? – ледь чутно запропонував він.

Вона кивнула. На її вустах з'явилася полохлива, майже безневинна усмішка.
Вони зловили таксі.
Вони сходили по черзі в душ.
Вони кохалися.
Вони кохалися нестримно, поки втома не здолала їх.
Вони допили мартіні, який принесли з собою.

Чіп не помітив, як Аня щось підсипала до його склянки. Він хотів пригорнути дівчину, але на нього раптом навалилася непомірна важкість, світ у його очах згас, і Чіп провалився у безодню. Коли у вікно зазирнув місяць і облив їх сріблястим холодним світлом, Аня підвелась з ліжка і, не кваплячись, одяглася.
***

Він прокинувся, коли на сході на краю неба з'явилася кривава смуга. У роті пересохло, голова наче набита ватою. Чіп із зусиллям відкрив очі, і відразу ж скроні пронизав пекельний біль. Іванов застогнав. Йому ще ніколи не було так погано. У грудях поколювало.

«Води, – подумав він. – Готовий віддати всі «бабки» за склянку води!»

Чіп підвівся. Він був сам.

– Аню, ти мені лише наснилася чи вже втекла? – мовив Іванов. Його голос був сиплий, як у застудженого.

Він боявся, що не зможе зробити жодного кроку, та його не полишала думка, що без ковтка води він зараз помре. Чіп підвівся на ноги, хитнувся, дивом зберіг рівновагу і поплентався у напрямку ванної. Він вже уявляв собі, як відкрутить кран, з нього вирветься крижана вода, і він питиме її жадібними ковтками, допоки його кишечник до відмови не заповниться життєдайною вологою. Крок, другий – номер невеликий, мета зовсім поруч, але раптом Іванов наштовхнувся босою ногою на щось м'яке і холодне.

– Що за фігня?! – вигукнув він, відсахнувся, підсковзнувся і упав в липку калюжу. – О, Боже...

Він насилу підвівся і намацав вимикач. Світло засліпило його. Іванов прикрився рукою і забруднив обличчя якоюсь маслянистою рідиною. Він відсмикнув долоню, потім підвів її до очей. Вона була закривавленою.

Аня розпростерта на підлозі. Права рука закинута за голову і стискає пачку стодоларових купюр. Поруч – відкритий рюкзак Чіпа. Дівчині бракувало частини черепа. З жахливої рани визирав ушкоджений мозок.

Чіпа знудило.

– Як? – запитав себе Іванов. – Як це сталося?!

Він нічого не пам'ятав. Ніч, що минула, у його голові була випотрошеною і зіжмаканою.

Очі Ані розплющені. Здавалося, що вона дивиться на нього з докором.

– Що за дідько! – Чіп заметушився по готельному номеру. Двері замкнені, вікна зачинені. Хто і як міг сюди вдертися? Хто зробив це? Невже...

– Ні, це не я! – Іванов намагався відгородитися від страшного здогаду.

Револьвер валявся на підлозі біля ліжка. Чіп підібрав його. Від зброї тхнуло горілим порохом.

– Але чому? – крикнув він. – Навіщо я тебе вбив?!

Він знайшов сили знову подивитися на тіло. Його погляд притягли гроші в руці Ані. Він висмикнув їх із заціпенілих пальців і жбурнув у рюкзак.

«Вона дала мені склянку мартіні. Вермут був незвично терпким. Я випив, і світло згасло. Маленька підступна жадібна сука!»

Він поплентався у душ і став під крижану воду. Вона змила кров Ані і важкість у голові, спричинену її зіллям.

Іванов повернувся до кімнати, заходився збирати речі. На труп він намагався не дивитись. Похапцем одягнувся, замкнув номер, повісив табличку «Не турбувати» і, зриваючись на біг, попрямував на вокзал. Часу на придбання квитка не було. Він просто підійшов до потягу, що відправлявся кудись у Росію, сподіваючись домовитися з провідником.

– Без квитка не пущу! – відразу заявив мужик у потолоченій синій уніформі.

Іванов сунув йому п’ятисотгривенну купюру. Провідник поправив кашкета.

– Гаразд, зачекай у моєму купе, потім я тебе впишу куди-небудь.

Потяг рушив. Іванова «вписали» в плацкарт, що просмердівся скислим потом ніг і перегаром.

Далі буде

Попередні і наступні глави дивіться тут.

Про проект.

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!