Іди і вбивай. Глава 15. Небезпечне знайомство

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 1211 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 18/06/2013Дата публікації

«Перлина біля моря» зустріла його холодним серпанком. Чіп кинув заспаній провідниці «До побачення!», надів рюкзак на плечі, ступив на перон і пішов з вокзалу. Він не мав в Одесі ані друзів, ані родичів. Мабуть, так краще – Іванову не хотілося, щоб його хтось упізнав. А грошей, щоб не залишитися без даху над головою, у нього достатньо.

Попередні і наступні глави дивіться тут. Про проект.

У газетному кіоску на першому ж розі Чіп купив мапу міста і уважно вивчив. Найближчий готель був поруч, у декількох хвилинах пішки від залізничного вокзалу. Іванов завернув у бік Рішельєвської. Готель був ближче, ніж здавалося на мапі.

– Ви до нас надовго? – закрадливо поцікавилася жінка середніх років, що сиділа за стійкою з табличкою «реєстратор». Вона дивилася на нього з улесливою усмішкою і, одночасно, з бридливою недовірою.

– На тиждень, – відповів Чіп. – Можливо, трохи більше чи менше. Все залежить від того, як підуть справи.

– Ви у відрядженні?

– Так точно.

Заповнивши всі необхідні папери і заплативши, Іванов взяв ключ. Ліфт виніс на потрібний поверх, Чіп вийшов у коридор, і червона килимова доріжка привела його до номера «88». Іванов увійшов і замкнувся. Кинув рюкзак на ліжко, зняв куртку і увімкнув телевізор. На російському Fox Crime показували четвертий сезон «Декстера». Чіп роздягнувся догола і відправився в душ. Була тільки холодна вода, умивання вийшло екстремальним. Іванов витримав під струменями не більше двох хвилин, але все ж йому вдалося хоч якось змити з себе бруд важких днів. Він витерся і поквапився одягнутись – і без вмивання у крижаній воді в номері було досить прохолодно.

«Що ж, ми в Одесі. – Чіп сів у крісло навпроти телевізора і запалив. – Тепер лишилося тільки чекати».

Він збирався пробути у цьому місті тиждень, від сили два. Іванова зараз не хвилювало, чи шукає його міліція. Його більше турбували ті, хто телефонували до «Таверни...». Спілкування з владою в гіршому випадку загрожувало втратою грошей і вкрай неприємним з'ясуванням обставин загибелі Доу. А ось загадкова дівчина, яка назвала Чіпа бродягою, згаданий нею капітан, і, може, хтось іще, хто з цим пов'язаний, загрожують Іванову серйозними неприємностями. Якщо вони полюють на гроші, то підуть на все. Чіп дуже ризикує. Але зараз Іванов не надто непокоївся. Наразі, судячи з усього, його і цю небезпеку розділяла відстань. Це по-перше. По-друге, Чіп знав про загрозу або, принаймні, здогадувався про неї, тому вважав, що його не зможуть застати зненацька, як зробив це Джон. І, врешті-решт, Іванов озброєний і сам небезпечний для своїх переслідувачів.

У телевізорі Декстер Морган добивав Трійцю.

Чіп загасив цигарку в попільничці, що стояла на журнальному столику, і підпалив нову. План Іванова простий: якщо його переслідувачі в найближчий тиждень не дадуть про себе знати (він припускав, що за ним все ж ніхто не женеться – просто розігралася уява), він продовжить свій шлях на схід, за кордон. Якщо ж вони таки з’являться...

– Що ж, тоді мені знадобиться інший план, – сказав собі Чіп.

Він поклацав пультом дистанційного керування телевізором, але нічого цікавого для себе не знайшов.

Прийшов час сніданку. Чіп заховав рюкзак у шафу, прихопив куртку і попрямував до ліфту. Натиснув кнопку, дверцята відчинилися. Всередині стояв чоловік років сорока п'яти з акуратно підстриженою чорною бородою і сивою шевелюрою. Чіпу здалося, що бородань на нього якось дивно зиркає, ніби колись раніше вони вже бачилися.

– Ви униз, юначе? – запитав він у Чіпа і підморгнув, немов змовник.

– Так. – Іванов увійшов і повернувся до свого попутника спиною.

– На сніданок?

– Точно. – Відповів Чіп і подумав: «Придурок».

Ліфт зупинився, Іванов вийшов.

– Приємного апетиту! – побажав йому вслід бородань, залишаючись у ліфті.

– Та пішов ти! – пробурмотів собі під носа Чіп.

На сніданок була яєчня з грінками. Іванов ум’яв її та взявся за каву. Вона виявивсь розчинною.

Чіп покликав офіціантку.

– Дівчино, а можна мені натуральну каву?

– На жаль, ні, – відповіла вона. На її обличчі читався не жаль, а швидше роздратування.

– Чому?

– Тому що воно не входить до вартості комплексного сніданку.

– А якщо я заплачу?

– За що?

– За каву, звісно.

– Ой, я не знаю. Піду, запитаю у менеджера. – І, спантеличена, пішла.

Тепер роздратування читалося на обличчі Чіпа. «Хіба складно за мої ж гроші зварити мені філіжанку «еспресо»? – думав він і скреготів зубами. – Ненавиджу дурість! Убив би».

Йому принесли ледь теплу, але натуральну каву. Він випив її двома ковтками, кинув на стіл двадцятку і пішов геть. «Напевно, кава була зайвою, – сказав собі Чіп, крокуючи Великою Арнаутською. – А то і справді когось уб'ю». Іванов прямував дивитися на море, яке не бачив з дитинства.

Він лавірував між перехожими, що поспішали у якихось вкрай важливих справах, димів цигаркою і міркував, чим би сьогодні себе розважити. Можна було сходити в кіно, пограти на більярді чи у боулінг, напитися і викликати повій. Кожен з варіантів викликав у Чіпа нудьгу, і він припинив думати про розваги. Діставшись вулиці Бєлінського, він витяг з кишені мапу, переконався, що йде у вірному напрямку, і завернув у майже безлюдний Лермонтовський провулок. До його вух вже долинав шепіт моря. Зліва, з боку порту, прогудів теплохід. Над причалом височіло громаддя танкера. На щоглі майорів турецький прапор. В кінці алеї біля заростей акацій, що безсоромно поскидали листя, Іванову трапився невеликий кабачок. Чіп хотів заскочити на чарку коньяку, однак на дверях закладу висіла табличка «зачинено». Іванов пішов далі.

За пару хвилин до його ніг припало море. Воно, хлюпаючи і зітхаючи, гнало свої темні хвилі, перекочувало через вузький пляж і розбивало їх об залізобетонні плити, що захищали берег від шторму. Іванов сів навпочіпки на одній із плит і дістав нову сигарету. Зліва, десь за сто метрів від нього, кутаючись у плащ, стояв огрядний бородатий чоловік і, здавалося, щось видивлявся серед хвиль. Інших людей не було. У тумані виднілися контури торгових кораблів, голодні чайки літали низько над хвилями, вишукували здобич, перегукувались на своїй пташиній мові. Одна з них опустилася поряд з Чіпом, повернула голову, моргнула чорним оком-намистинкою, і знову зринула у небо. Іванов проводжав її поглядом. Зробивши коло над його головою, вона піднялася вище і загубилася серед інших птахів. Чіп вдихав солоний вологий запах моря і слухав його заспокійливий гомін. Він ні про що не думав, він посміхався і був майже щасливий. Чоловік у плащі, на якого Іванов більше не звертав уваги, повернувся до нього і помахав рукою. Чіп цього не помітив. Незнайомець рушив стежкою, що вела вгору до міста.

Незважаючи на холод і вогкість, Іванов просидів навпочіпки біля осіннього моря не менше півгодини. Воно дарувало йому спокій, умиротворення, якого у нього не було давно. Це море відрізнялося від моря з дитячих спогадів (те лишилося в уяві літнім, теплим, із бурштиновим відблиском від сонця, що сідало), але все ж воно було прекрасним. Він дивився на нього широко відкритими очима і з насолодою відчував, як буденність зникає. Залишалися тільки він і море.

З трансу його вивів звук, що порушував цю гармонію. Спочатку Чіп сприйняв його за крик чайки, що змішався із шумом хвиль, але потім його вуха вловили: «Що ви робите, покидьки?!» У нього виникло бажання піти геть – це ж не його справа. Так би він вчинив раніше, в іншому житті, але тепер у нього був револьвер.

– Допоможіть! – долинуло звідкись справа.

Іванов скочив на ноги і швидко пішов на крик. У якийсь момент він втратив напрямок, але знову долинув крик, тепер вже безсловесний і відчайдушний, і Чіп побіг. У заростях акації він помітив метушню: двоє чоловіків – один років сорока, другий ще підліток – притисли до землі дівчину. Неподалік валялася біла жіноча сумочка, біля якої ходила жирна ворона і насторожено спостерігала за тим, що відбувалось.

– Сука! – Підліток з розмаху вдарив. Дівчина скрикнула.

– Ноги цій сучці тримай! – прогарчав старший.

Чіп звів курок і прицілився. На його обличчі з'явилася бешкетна посмішка. Прогримів постріл. Куля перебила тонкий стовбур акації, він затріщав, переламався і впав. Ворона злякано каркнула, залопотіла крилами і зринула в небо. На Іванова дивилися дві пари переляканих очей. «От дідько! – подумав Чіп. – Не влучив».

– Привіт, хлоп’ята! – сказав він, прицілився і вистрілив ще раз.

Куля зачепила вухо молодшого, бризнула кров. Як за командою, двоє скочили на ноги і кинулися навтьоки. Іванов подивився їм услід і вирішив, що стріляти більше не варто. Він підійшов до дівчини і опустився поруч на коліна.

– З тобою усе гаразд?

– Так, – схлипуючи, відповіла вона, підвелася і сіла. – Я більш-менш.

Під її правим оком наливався фіалковим синець, нижня губа розбита, руки подряпані.

– Тебе чого потягло сюди одну? – Чіп подав їй сумочку.

– Хотіла подивитися на море. – Вона виловила із сумочки косметичку, подивилася в люстерце і простогнала: – Ой, лишенько!

– Могло бути й гірше. Вони щось у тебе відібрали?

– Ні, не встигли. Хотіли спочатку ... – і вона розревілася.

Іванов сховав револьвер за пояс, взяв її за руки і ривком поставив на ноги.

– Припини, все вже позаду, – сказав він. – Треба забиратися звідси.

Постріли, ймовірно, привернули чиюсь увагу, і шляхетний вчинок міг закінчитися конфліктом з міліцією.

– Куди?

– Може, щось вип'ємо? – Чіп, зустрівши її погляд, додав: – Тобі не завадить. Та і мені теж.

Він допоміг їй обтрусити пальто, взяв під руку, і вони пішли стежкою, що вела угору від пляжу. Від припливу адреналіну руки Чіпа тремтіли, і він заховав їх у кишені куртки.

– А ти з пістолетом що тут робив? – запитала вона.

– Дивився на море.

– Правда?

– Еге ж. – Вони вийшли на незнайому Іванову вулицю. – Сто років не бачив моря.

– Ти не тутешній?

– Ні. Приїхав у відрядження. – Він закурив, схаменувся і простягнув пачку дівчині.

– Дякую.

– Нема за що. – Чіп дав їй прикурити. – Ти не знаєш, де тут поблизу є пристойне місце?

– Так, але там дорого. – Вона весь час намагалася не дивитися на Іванова, відверталася, ховаючи своє побите обличчя.

– Гроші – не проблема. Веди. – Чіп посміхнувся. Він сподівався, що усмішка вийшла підбадьорливою.

– Як тебе звати?

– Аня, – відповіла вона, дивлячись убік.

– Андрій. – Він вирішив, що краще не користуватися своїм справжнім ім'ям. Про всяк випадок. – То де це?

Заклад дійсно здавався недешевим: різьблені дерев'яні столи і стільці, викладена декоративною плиткою підлога, одну зі стін прикрашав величезний акваріум з барвистими цихлідами, решту – мальовані олією пейзажі. Напівсонний персонал, молоді хлопці у старомодних фраках, з подивом озирались на ранніх відвідувачів. Найбільше, мабуть, офіціантів збентежив неабияк пошарпаний вигляд супутниці Чіпа.

– Ви впевнені, що вам сюди? – звернувся до Іванова низькорослий худорлявий офіціант, що перехопив їх на півдорозі до бару.

– А у вас що, сьогодні не наливають? – зверхньо перепитав Чіп.

– Так, але...

– Тоді ми, напевне, вип'ємо у вас коньяку. – Іванов взяв Аню під руку і повів до бару.

– Схоже, вони вважають нас за волоцюг, – прошепотіла дівчина йому на вухо.

– Якщо так, то не отримають чайових, – умисно голосно відповів Чіп.

Він допоміг Ані зняти пальто, повісив його на вішалку, поруч прилаштував свою куртку. Револьвер приховувала одягнена на випуск сорочка.

Вони сіли на високі табурети, Іванов поклав сигарети і запальничку на стійку.

– По сто коньяку, – кинув він бармену. – «Мартель».

– Ти часом не бандит? – запитала Аня, беручи з пачки сигарету.

– А що, схожий? – Він дав їй прикурити.

– Ну, озброєний, кидаєшся грошима.

Чіп розсміявся.

– Ні, я не бандит.

– А хто ж тоді?

Іванов задумався. Хто він? Загалом уникати контактів з іншими людьми в нього не вийде, тому йому потрібна легенда, що пояснює хто він і звідки. І, щоб в неї вірили, в ній має бути якнайменше брехні.

– Якщо чесно, я ніхто і нізвідки. – Він закурив, випустив дим через ніздрі. – Був колись дизайнером-поліграфістом в одній канторі, а зараз я – просто заможний безробітний.

– Як це? – Аня недовірливо посміхнулася.

– Розумієш, один мій дуже хороший, але хворий на всю голову друг помер і заповів мені солідну суму грошей. – Бармен подав коньяк, Чіп узяв свій келих і зробив маленький ковток. – Я навіть не знаю, чому він це зробив. Напевно, тільки тому, що був абсолютно божевільним.

– І багато грошей? Мільйон?

– Трохи менше.

Аня засміялася.

– Брешеш ти все.

– Хочеш – вір, хочеш – не вір. – Іванов знизав плечима.

– І як він помер? – Вона надпила свій коньяк і скривилася.

– Що?

– Чому помер твій друг?

– Застрелився. – Чіп зробив великий ковток і відвів погляд. – Застрелився прямо у мене на очах.

Аня вражено дивилась на нього.

– Жартуєш?

– А тобі смішно?

– Вибач. – Вона торкнулася його руки. – Напевно, це жахливо боляче, коли ось так...

– Та все гаразд. – Він накрив її долоню своєю. Вона була як крижинка, і Іванов мало не відсмикнув свою руку.

Вони мовчали. Дівчина дивилась у точку, що знаходиться десь серед пляшок, розставлених на полицях. Риси обличчя Ані нагадували грецькі: маленький ніс з горбинкою, коротке чорне волосся ледь діставало високих вилиць. Аня була приблизно одного з Чіпом зросту, її постава з першого погляду здавалася дещо незграбною, проте тепер Іванов добре розгледів її принади – груди притягували погляд, наче магніт. Вона подобалася йому, незважаючи на синець під оком і розбиту губу.

– А ти? – Він провів пальцем по її зап’ястку, рука Ані здригнулася.

– Що?

– Хто ти, Аню?

Вона вивільнила руку, торкнулася розбитою губи, сумно посміхнулася.

– Я теж ніхто і нізвідки.

– Та ну?

– Ага.

– Не хочеш – не говори. – Він зазирнув у її великі карі очі, почервонілі і заплакані. – Ти гарна навіть із синцем під оком.

Вона засміялася і затулила обличчя долонями.

– Я серйозно. – Іванов зробив ще один ковток. – Якби я знав, що зустріну тебе біля моря, то купив би по дорозі квіти.

– Припини знущатися!

– Добре, не буду.

Аня знову пирснула.

– Я просто уявила тебе з пістолетом в одній руці і букетом в іншій.

– А по-моєму, це виглядало б романтично. – Він згасив цигарку. – Ти снідала?

– Ні, а що?

– Можу тебе нагодувати. – Чіп взяв її долоню в свою.

– Спасибі, я не голодна. – Вона винувато посміхнулася. – Вибач, мені час додому.

Іванов розплатився і допоміг дівчині одягнутися. Вони вийшли із бару.

– Давай, я тебе проведу, – запропонував він.

– Не варто, Андрію. – Вона повернулася до нього і взяла за руки. – Я живу неподалік, тут зі мною нічого не станеться.

– Як хочеш. – Йому не хотілося її відпускати. – Телефон свій даси?

Аня попорпалася в сумочці, знайшла блокнот, надряпала у ньому номер, вирвала аркуш і простягнула Чіпу.

– Тримай, це мобільний.

– Дякую.

– Ну, я піду. – Вона поцілувала його у щоку.

Він притримав дівчину за талію і торкнувся вустами її верхньої губи.

– Іди.

– Бувай!

– Бувай, Аню.

Чіп проводжав її поглядом, слухав, як її підбори цокають по тротуару в такт погойдуванням стегон. Дівчина віддалялася все далі, в якийсь момент озирнулася і помахала йому рукою. Він помахав у відповідь. Вона розчинилася серед решти перехожих. Він постояв ще трохи і пішов у протилежний бік.

Деякий час він безцільно блукав вулицями. Відчувши голод, заскочив в якусь забігайлівку і перекусив. Потім вирішив, що не завадило б привести себе до ладу, зайшов до супермаркету, купив набір для гоління «Жилет», пару пляшок пива і з пакетом в руках поспішив у бік готелю. По дорозі він побачив салон мобільного зв'язку і завернув туди.

– Покажіть мені, будь ласка, он ту трубку, – звернувся Іванов до продавця.

– Це – Nokia-5500, – сказав хлопець у помаранчевій уніформі. – Надійний термінал для людей, що ведуть активний спосіб життя.

– Активний спосіб життя, кажете? – Чіп покрутив телефон у руках. – Мабуть, я його візьму. І стартовий пакет, будь ласка.

Тепер у Іванова з’явився телефон, але він не мав куди телефонувати, крім номеру мобільного, надряпаного на аркуші, вирваному з блокнота. Увечері, коли налигався «Джоні Волкера» в готельному барі, він набрав цей номер і сказав: «Привіт! Як ти?»

Далі буде

Попередні і наступні глави дивіться тут.

Про проект.

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!