Іди і вбивай. Глава 10. Три "доріжки" кокаїну

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 1355 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 06/06/2013Дата публікації

– Чіпе, а як воно чекати на смерть?

Джон допив свою каву, склав руки на грудях і свердлив Іванова поглядом.

Думки Чіпа були далеко від цього місця, прокуреної засміченої кімнати, і тому його тіло здригнулося, коли свідомість відреагувало на запитання.

– Що? – перепитав він.

– Ну, ти ж знаєш, що я тебе вб'ю. – Доу поклав долоню на рукоять револьвера, наче нагадуючи. – Якщо не зараз, то трохи пізніше. Не сьогодні, так завтра. Так чи інакше, у цій іграшці чекає на свій час і твоя куля. І мені цікаво, що ти думаєш з цього приводу.

– Що скоро помру. – Чіп вжахнувся спокою, з яким це вимовив. І відчув, як вкривається сиротами.

Попередні і наступні глави дивіться тут. Про проект.

Біль у спині від постійного сидіння на стільці знову нагадала про себе. Він уже кілька ночей спав сидячи. Чіп облизав пересохлі губи.

– Джоне, ти скоро мене вб'єш?

– Так, скоро, – відповів Доу і примірявся револьвером до чола Чіпа. – Дуже скоро прийде час помирати.

Іванов проковтнув ком, що підступив до горла.

– Знаєш, Чіпе, а помирати не так страшно, як тобі здається. – Доу відклав зброю убік. – Просто щось стається, і тебе вже немає. Я знаю, про що говорю, тому що багато де був і чимало бачив. Я навіть був у такому місці, якого немає на жодній мапі. Можливо, воно не існує взагалі, але, присягаюся, я там побував і пережив відчуття раю в декораціях пекла. У тому місці я стояв біля узголів'я власної могили. Я втік звідти, щоб незабаром пізнати істину і почати вбивати.

***

У той день, коли я пізнав істину, була страшенна злива. Я вже втомився тікати незрозуміло від чого і невідомо що шукати. Так, спочатку я думав десь зупинитися з тією купою грошей, що дісталася мені від божевільного, який вбив мою сім'ю. Але мене увесь час переслідував страх. Мене не полишало відчуття, що за мною женеться хтось могутній і небезпечний, розставляє найпідступніші пастки, щоб зловити і знищити.

В якомусь місті, назву якого не знаю і забув, як туди потрапив, я сів у тролейбус, і катався в ньому з одного кінця маршруту в інший. День хилився до вечора. Тролейбус важко дихав електричним двигуном, сопів дверима, в нього заходили люди, базікали про щось, витріщалися у вікна, виходили, а я сидів і дивився собі під ноги. Стемніло, під стелею салону загорілися тьмяні світильники. Коли тролейбус зайшов чи не на останнє коло по сірому місту, людей у ньому майже не лишилось. Крім мене, водія і немитого п'яниці, який заснув на місці кондуктора, дбайливо пригортаючи, немов дітей, надкушену копчену скумбрію і надпиту пляшку портвейну. Від нього смерділо розкладанням.

На одній з незліченних зупинок увійшла дівчина. Зовсім юна, майже дитина. Мокра, замерзла, в легенької курточці, притискала худенькими руками до грудей маленький шкіряний заплічник. На мене щось накотило – я забажав її, мені необхідно було нею оволодіти. Прямо тут і зараз. Але я не посмів. Сидів, дивився і чекав. Тролейбус зупинився знову, дівчина вийшла, я за нею.

Крізь морок і дощ майже нічого не видно. Зимно. Від холоду дівчина сутулилася. Вона, не озираючись, крокувала по розбитому тротуару. Я крався за нею на певній відстані, тримав дистанцію, щоб вона не помітила мене завчасно.

У куцих смужках світла, що розкидали випадкові ліхтарі, виринали два горбаня. Це – наші тіні. Навколо – ані душі. Тільки морок і дощ. Я і вона. Погожий час, щоб підійти і сказати, що тепер вона моя. Але я вичікував.

Ми дісталися дев'ятиповерхового будинку, в якому деінде жевріли жовтим вікна. Ми зайшли у темний під'їзд, що просмердівся сечею. Вона мене не чула. Але чув її я: як шарудить її легка промокла до підкладки курточка, як швидко і радісно стукає сердечко, як вона ступає по обісцяній бетонній підлозі. І її дихання, ніжне і свіже.

Дівчина піднялася сходами на другий поверх, попрямувала до однієї з квартир. Я крався за нею. Вона вставила ключ у щілину замка, провернула, двері відчинилися. Незнайомка увійшла, увімкнула світло і спробувала зачинитися. Але я їй не дав, відштовхнув її, легенько, навіть лагідно, щоб не зробити боляче. І замкнув за собою двері.

Ми стояли у тісному передпокої і дивилися одне на одного. Обидва здивовані, приголомшені. Вона – від несподіванки, я ж тому, що зважився на це. Її великі сірі очі переповнилися страхом, обличчя зблідло.

– Привіт, – сказав я, опустив валізу на підлогу і витер рукавом зі свого чола краплі дощу.

– Хто ви? – запитала вона голосом, що зривався на істеричний вереск. – Що вам потрібно?

– Не бійся! – попросив я. – Я тебе не скривджу.

– Забирайся геть! – закричала вона. – Геть... Султане!

До нас вибіг здоровань у боксерських трусах і майці. Смаглявий, неголений.

– Виродку, ти що тут робиш, га?! – прогарчав він.

Я знизав плечима і спокійно відповів:

– Вибачте, помилився адресою.

Вихопив револьвер і натиснув на спуск.

Спочатку я побачив кулю. Ні, я розумію, що вона летить ледь не зі швидкістю звуку, і її неможливо побачити, але я точно пам'ятаю її – маленький продовгуватий шматочок мерехтливого металу, шматок цей з одного боку тупий, з іншого, спрямованого до цілі, – округлений. Куля повільно виповзла зі ствола і раптом стрілою встромився в голову того хлопця. Голова тріснула, як кавун, і лиш після цього я почув постріл.

Дівчина, заціпеніла від жаху, дивилася, як бризнули мізки, і її хлопець плавно, немов у сповільненому кіно, сповз на підлогу в калюжу власної крові.

– А-а-а! – заволала вона і схопилась за голову. – Н-і-і-і!

– Не кричи, – наказав я.

– Рятуйте! – вона вчепилася у своє мокре від дощу волосся і заверещала ще голосніше. Мої барабанні перетинки ледь не луснули від того крику. – Рятуйте! Убивають...

– Стули пельку, інакше я тебе теж уб'ю! – гримнув я і, щоб не виникло сумніву у моїй погрозі, приставив дуло револьвера до її обличчя. – Голову знесу, мізки виб'ю! Ясно?

Вона припинила волати, упала на коліна і тихо заскиглила, обливаючись слізьми і шмарклями.

«Сука, – подумав я, – нікчемна сука».

Я сховав зброю і потягнув дівчину до спальні. Кинув на ліжко і зірвав з неї одяг. Спочатку вона, здається, не розуміла, що відбувається, але коли дівчина побачила, як я розстібаю свої джинси, вона зойкнула і спробувала вирватися. Я її втримав, з розмаху відважив ляпас, і опір ослаб.

Я стягнув з неї штани. Її ноги рясно вкриті сиротами. «Що я у біса роблю?» – промайнуло у голові. Її заплакане обличчя скривилося у гримасі відчаю і страждання. На мене навалила хвиля огиди, я не міг дивитися на це. Я вхопив подушку і накрив нею обличчя дівчини. Вона пискнула, засмикалась, стала відбиватися руками та ногами. Я приставив до подушки револьвер, і коли з обгорілої дірки полетіло пір'я і виповз димок, дівчинка завмерла.

Я сповз на підлогу, сів і прислухався до себе, шукаючи докори сумління. Їх не було, і це мене налякало. Я щойно вбив, але провини не відчував.

Я раптом завив. Виття вирвалося з горлянки без моєї на те волі, завібрувало в голосових зв’язках, полегшуючи душу. Звідкись здалека мені підспівував собака.

– Заткни пащу своєму псові, ідіоте! – закричали за стіною.

– Стули писок сам, вилупок! Зараз пристрелю, суко! – заволав я у відповідь і побачив, як з мого рота бризнула слина.

За стіною більше не репетували.

Злива скінчилася. Небо посвітлішало, на нього видерся повний місяць. Я пішов у туалет, помочився, натиснув на важіль зливу, але вода не потекла – щось заважало зливному механізму. Я зняв кришку, зазирнув усередину і побачив два поліетиленові пакети, великі, що займали майже увесь бачок. Я взяв один, струсив з нього воду, відніс на кухню, поклав на застелений строкатою скатертиною стіл. Знайшов ніж, розрізав плівку. Посипався білий порошок. Я взяв щіпку, понюхав – вловив ледь відчутний знайомий запах. Обережно спробував на смак – гіркота обдала свіжістю, язик онімів. Це був кокаїн. Я скрутив із стодоларової купюри трубочку, сипонув щіпку порошку на обробну дошку, ножем вирівняв дві доріжки, і по черзі втягнув їх у ніздрі.

Мене накрив приємний холодок. Він підбадьорював, прояснював думки. «Так ось воно як! – подумав я. – Виявляється, цих двох було за що вбивати». Навіть важко уявити, скількох людей вони відправили на той світ своїм зіллям, скільки життів зламали. Та я їх зупинив.

Це звичайний збіг чи щось потойбічне, натхнення з неба вказало мені на дівчину? До цього я не надто вірив у божий промисел, але, роблячи собі ще одну кокаїнову доріжку, вирішив перевірити.

На світанку я пішов. Залишив на пам'ять про своє минуле життя відкритий газ і запалену свічку. І коли перший ранковий тролейбус рушив з місця, везучи мене геть, почувся вибух і задзвеніло розбите скло.

***

Наступний, кого я вирішив вбити, після нетривалих розпитувань повідав, де закопав труп дружини. Ще один зізнався, що любить хлопчиків не старше тринадцяти, інший п'яним сів за кермо і задавив людину. У кожного, абсолютно кожного, до кого я приходив, була огидна таємниця, смертний гріх лежав на ньому. З часом я припинив вивідувати ці таємниці – я знав, що всі вбиті мною заслуговують на смерть. І якщо я тут, Чіпе, значить, і ти зробив щось таке, за що повинен вмерти. Це твоя доля.

Далі буде

Попередні і наступні глави дивіться тут.

Про проект.

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!