Іди і вбивай. Глава 3. Одного разу у травні

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 2082 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 25/05/2013Дата публікації

Тоді була п'ятниця. Покрапував травневий дощ. Чіп йшов з роботи. Його заповнювало легке відчуття свободи. Як завжди, коли закінчується бісів робочий тиждень. Хотілося випити пляшку пива, посидіти десь у парку на теплому сонечку, погомоніти з друзями. Про щось хороше. Та най хоч про безглузду роботу. Але той день був надто прохолодним і вологим, щоб пити холодне пиво і насолоджуватися сонцем. Мрячило, і друзів Іванов мав небагато. Чіп вирішив заскочити в якийсь бар, щоб пропустити там п'ятдесят грамів горілки, а потім випалити сигарету, смакувати її отруйний дим і не думати про рак легень. Узагалі ні про що не думати. Слухати, як за сусіднім столом бубнять пияки, а за вікном гомонить дощ.

Попередні і наступні глави дивіться тут. Про проект.

Дощ, що до цього мрячив скупими дрібними краплями, перетворився на зливу.

Чіп зауважив вивіску з привабливим словом «кнайпа» і, навіть не прочитавши назву забігайлівки, пірнув у напівпідвал назустріч сухому теплу і тихій музиці.

Всередині морок. Крізь вузькі вікна, що припали до бруківки, линуло напівживе світло. Над стійкою розливали м'яке жовте сяйво два круглі світильники. Під ними повненька, але симпатична, дівчина-барменша із кимось неголосно розмовляла по телефону. Працювало радіо. Ді-джей бадьоро сповіщав про затори на дорогах: «Лівий берег стоїть, на всіх мостах тягучка в обидва боки, пожвавилося Набережне шосе, центр паралізований повністю...» Незабаром він заткнувся, поступившись місцем року. Іванов вирішив, що то були Black Rebel Motorcycle Club.

– Два по п'ятдесят, – сказав Чіп барменші. – Біленької.

– І все? – перепитала вона.

– Мм ... І лимон. – Іванов подумав, що закушувати варто хоча б із пристойності.

– Добре. Сідайте, я зараз принесу.

Іванов прибрав мокре волосся з чола, відкинувся на спинку стільця і присунув ближче попільничку. У ній був недопалок, що згас біля самого фільтру. І два сірники. Один горілий, інший – з незайманою червоною сірчаною голівкою.

Підійшла барменша, виставила з таці дві чарки горілки і блюдце з порізаним лимоном. Чіп розплатився. Дівчина сказала, що зараз принесе здачу, а він відповів, що не варто. Вона здалася йому сумною, а Іванову можна напитися і розтринькати всі гроші.

Чіп узяв чарку, влив вміст до рота і проковтнув. Рідина викликала приплив легкої нудоти і вибухнула у шлунку приємним теплом. Іванов витягнув з кишені пачку «Парламенту» і запальничку, поклав на стіл. Взяв сигарету, запалив, зажмурився від диму, що потрапив в очі.

На вулиці шумів дощ, радіо-ефір заповнила попса. Звичайно, можна було попросити вимкнути приймач, але Чіп швидко звик її не помічати. Його погляд ковзав по порожніх столиках, перескакував через сумну барменшу з телефоном на голі цегляні стіни, подекуди прикриті потьмянілими фотографіями Боба Марлея, Елвіса Преслі та інших втрачених зірок. За столиком під Мерелін Монро, якій протяг з вентиляційної системи нью-йорського метро грайливо задирав сукню, сиділа дівчина. Світле волосся до плечей, мокре, темне від вологи і зачесане назад, – вона увійшла сюди з дощу. Слабке напівмертве світло підсліпуватого вікна падало на її щоку і робило одну половинку обличчя сірою, наче дівчина безнадійно хвора, а іншу – світильники над стійкою – жовтою, ніби покритою тонкою позолотою.

Перед нею стояв келих (здається, з мартіні), схилившись над ним, дівчина палила сигарету (схоже, «Кент») і пускала в склянку дим. Той виривався назовні, створюючи ілюзію, ніби від напою йшла пара. Незнайомка сиділа недалеко від Чіпа, але він бачив її наче крізь туман – може, тут залишився тютюновий дим від відвідувачів, що вже пішли, або ж волога з вулиці продерлася і сюди. Хоча, візуальну ілюзію можна було пояснити тим, що Іванов швидко сп’янів – останній місяць видався багатим на дні народження і корпоративні вечірки, тож печінці ставало дедалі важче служити господарю.

Чіп випив другу чарку і заїв її лимоном. Задзвонив телефон, барменша взяла слухавку і зав'язала нову неголосну розмову з невидимкою. За вузьким вікном, що наполовину вросло в землю, швидко прокрокувала пара брудних черевиків. З монотонним шумом краплі дощу вбивалися в асфальт.

Чіп загасив цигарку, відсунув попільничку на середину столу і підвівся. «Якщо ми вже тут, я й вона, – подумав він, – то чому б нам не бути разом? Хоча б тому, що сьогодні п'ятниця...»

Відразу ж у нього стався напад сором'язливості, він навіть відвів від дівчини погляд, побоюючись, що їхні очі зустрінуться, і тоді вона зрозуміє, про що він думає. Чіпу захотілося випити ще, але він знав, що додаткова порція спиртного тільки нашкодить. Він просто підійшов до столика дівчини і сів навпроти.

– Ви не заперечуєте? – запитав він.

Незнайомка не відповіла. Вона навіть не підвела голову, а так і сиділа, низько схилившись над столом, зрідка затягувалася сигаретою (то був дійсно «Кент» – поруч лежала пачка) і запускала дим в келих, в якому танули кубики льоду.

– Дівчино, ви на когось чекаєте? – Він уже шкодував про те, що заговорив з нею. Іванов думав, що краще було не підходити, а замовити ще грамів сто горілки, випити і поплентатися геть. «Боже, як можна бути таким дебілом?!», - дорікнув собі Чіп..

– Як банально, – не підводячи погляд, сказала незнайомка.

– Що? – перепитав Чіп, хоча відразу зрозумів, що вона мала на увазі.

– Як банально ти намагаєшся мене підчепити. – Вона промовила це втомлено і трохи роздратовано. Можна було подумати, що сьогодні ввечері Чіп вже десятий придурок, який вирішив її банально підчепити.

Іванов знітився, і, як йому самому здалося, дуже почервонів. Принаймні, від того жару, який раптом ударив йому в обличчя, його пика мала б стати багряною.

– Вибач, я інакше не вмію, – винувато промимрив він.

Вона зробила ковток і глибоко затягнулася.

– Так ти на когось чекаєш? – повторив Чіп, вже ні на що не сподіваючись.

Дівчина повільно підвела голову. На Іванова подивилися великі карі очі. Без презирства, відрази чи ще чогось такого, чого боявся Чіп. Просто дивилися.

– А що?

– Та так. Думав, чи готуватися мені до бійки з твоїм кавалером.

– А якщо він зараз прийде?

– Нічого. – Чіп витягнув сигарету і закурив. Крадькома глянув на свої пальці – вони не тремтіли. Вона заговорила, і це вже добре. – У мене є медична страховка.

– Якийсь ти... – Вона відпила з келиха знову. – ...Дивакуватий. Хочеш мене трахнути, то так і кажи. Вибач, я сьогодні не схильна до балачок.

Чіп розгубився. Хоча шансів на те, про що вона щойно говорила, у нього вже явно не залишилось, він не міг просто встати і забратися геть. Його ноги стали ватяними, він їх не відчував, ніби його розбив параліч.

Він зазирнув в її обличчя. Обличчя не красуні, але все ж гарне. Вологе від дощу волосся і лоб, високий і чистий. У кутиках її насмішкуватих очей знайшла притулок втома. Ні, вона не сміялася над ним. Просто була відвертою.

– Як тебе звати? – запитав він.

– Оксаною. – Вона згасила сигарету. – А мого хлопця – Віталіком. Віталіком Кличком.

– А я – Чіп.

– Ти не схожий на китайця. – Оксана недовірливо схилила голову.

Усіх незнайомців дивувало його ім’я. А знайомих програмістів – тішило.

– Я не китаєць, я – єврей, – пожартував він. Іванов не був євреєм, але хотів би поніжитись під сонцем Обітної Землі. Чи повоювати у лавах ЦАХАЛу. Останнє йому чомусь здавалось романтичним.

– Боже, у тебе, напевно, якесь незвичне прізвище. Цукерберг, наприклад.

– Та ні, Іванов. Про обрізання краще не питай.

Вона посміхнулася. Дідько забирай, вона посміхнулась!

– І що ти від мене хочеш, Чіп Іванов? – Це звучало все ще прохолодно, але давало підстави для сподівань.

– Навіть не знаю. Просто... Просто сьогодні п'ятниця, а завтра – субота. Надворі дощ і холодно, я зайшов сюди трохи напитися, ми тут удвох, і... не знаю... Просто закортіло побути з тобою поруч.

– Але ж ти хочеш мене трахнути?

– Ну, у принципі не відмовлюся. Але тільки після весілля.

Вона засміялася. Неголосно, але дзвінко. Якщо вона була крижинкою, то почала танути.

– Добре. Але перш ніж одружуватись, пригости мене мартіні. Ні-ні, не подумай, ти мені і на тверезу голову подобаєшся. Чесно-чесно.

Барменша принесла два бокали, Чіп з Оксаною запалили по цигарці. Дівчина, як і до цього, низько схилившись над столиком, пускала в свій келих дим і зрідка надпивала отруєний нікотином і алкоголем напій. Іванов майже не торкався свого келиха, а тільки дивився, як бавиться на дівчині кольорами вбоге освітлення цього бару.

Знову задзвонив телефон. Барменша підійшла не відразу – здається, їй набридли розмови з людьми, загубленими у хитросплетіннях дротів, але телефон дзеленчав відчайдушно-наполегливо, і вона нарешті здалася.

«Дівчинко моя, ти скоро станеш жінкою!» - звістила радіохвиля. Urge overkill співали пісню зі старого тарантінівського фільму.

Оксана допила свій мартіні, і Чіп запитав:

– Може, ще?

– Ні, досить, – відповіла вона. – А то я налигаюся і не зможу ходити.

– Я тебе понесу.

– Ні-ні! Хто знає, куди ти мене занесеш.

Вона згасила сигарету і витягла з пачки нову. Він дав їй прикурити. Вони розглядали одне одного.

– Ти щось хотів сказати? – порушила мовчанку Оксана.

– Що?

– Ти дивишся так, ніби хочеш щось сказати. – Оксана посмакувала дим і випустила Чіпу в обличчя. – Але соромишся, чи що ...

Справді, Чіп соромився.

– Ну?

– Оксано, може... Може, поїхали до мене?

Вона збила попіл, затягнулася, знову випустила в Чіпа сіру тютюнову хмарку, примружилась і удавано серйозно промовила:

– А що я казала: ти просто хочеш зі мною переспати.

Чіп відчув, як фарба знову заливає його обличчя.

– Що, це так помітно?

– А ти що, дійсно хочеш зі мною переспати? – І Оксана пирснула сміхом.

І хоча Чіп був присоромлений, як спійманий на онанізмі хлопчисько, він засміявся теж. З нею було так просто.

– Боже, які ж ми ідіоти! – сказала Оксана, коли заспокоїлася. – Добре, далеко ти живеш?

– Ні, – відповів він, – п'ятнадцять хвилин пішки, або дві зупинки на тролейбусі.

– Тоді пішли.

Чіп розплатився, залишив щедрі чайові, і вони попрямували до виходу.

– До побачення! Приходьте ще! – сказала їм услід барменша. Задзвонив телефон.

Дощ зустрів їх лютими потоками води. Вода зривалася з неба, хапала в холодні вологі обійми, проймала до самих кісток і набиралася у взуття.

Чіп зняв піджак, вони накрилися ним і побігли до зупинки. Хрипко стогнучи електродвигуном, під'їхав тролейбус. Стулки дверей прочинилися із здавленим сопінням, і Чіп з Оксаною слідом за кількома парасольками заскочили усередину. Вони протиснулися між вологих тіл до заднього вікна. Вона пригорнулася до Іванова й прошепотіла на вухо:

– Ти мокрий, холодний і бридкий.

Тролейбус рушив далі.

– Ти теж. – Чіп торкнувся губами її чола. Воно було теплим.

За вікном тяглися заплакані будинки, дощ стояв стіною.

– Зайці та зайчихи, хто не сховався – я не винна! – голосно проспівала товстуха-кондукторка, що виринула з кабіни водія і попрямувала до кінця салону.

Багато хто робив вигляд, що його тут немає, хтось показував проїздний. А Чіп тицьнув товстуні п’ятигривенну купюру і, не відриваючи губ від теплого чола Оксани, сказав:

– Два.

Кондукторка відірвала від пачки пару квитків.

– Бачу, ви зайняті, – сказала вона, закомпостувати квитки і вклала у Чіпову руку. – Зайці та зайчихи, хто не заховався – я не винувата!.. – Товстуха рушила у зворотному напрямку.

Волосся Оксани пахло дощем і квітами.

– Ваш проїзд? – тихо, але нав'язливо, запитав хтось у самісіньке вухо.

Іванов простягнув долоню, на якій лежали два зім'яті папірці. Чоловік у чорному узяв їх, уважно вивчив і, розірвавши, повернув.

– Ваш проїзд? – Він підкрався до іншої жертви і ткнув їй в обличчя запаяне у прозорий пластик посвідчення контролера.

Тролейбус, тяжко зітхнувши гальмівними механізмами, зупинився.

– Наша, – сказав Іванов, і вони проштовхався до виходу.

Він скинув піджак, який від вологи став незвично важким, вони прикрилися ним від безжальної зливи, вискочили під удари її батогів і побігли до під'їзду будинку, нечіткі обриси якого ледь проступали крізь завісу дощу. Услід за ними молодики в шкіряних куртках тягли бідолаху, який не придбав квиток. «Заєць» голосно протестував, але після кількох стусанів притих.

Чіп і Оксана їхали в ліфті. Вони трималися за руки. Оксана дивилася на нього, він на неї. З них стікала вода і збиралася в калюжу на підлозі. У ліфті було надто тісно, варто лиш податися вперед, зовсім трохи, і можна своїми губами торкнутися вуст дівчини. Її волосся пахло дощем і якимись дивними квітами. Чіп знав, що то просто шампунь, але гадав, які квіти могли б так пахнути.

– Ти що, хочеш зробити це прямо тут, у ліфті? – тихо запитала Оксана.

– Так, – відповів Іванов і потягнувся до її губ.

Ліфт смикнувся і зупинився, з шумом розсунулися дверцята, виганяючи людей геть.

– А не вийде! – грайливо сказала вона і показала Чіпу язика. – Ну, веди мене у своє лігво, маніяк!

Вони підійшли до дверей квартири, Чіп довго нишпорив у кишенях, шукаючи ключі (вже думав, що загубив), відшукавши, не відразу зміг потрапити у шпарину замка. Іванов був близький до паніки, коли пролунало знайоме клацання.

– Де в тебе ванна? – запитала Оксана, щойно переступивши поріг. Чіп показав. Дівчина швидко скинула туфлі і втекла, немов від ванної у ту хвилину залежало її життя. Відкрився кран, зашумів душ.

У квартиру долинав монотонний гомін дощу.

Іванов попрямував до кімнати, скинув з себе мокрий одяг, переодягнувся в сухе.

– Можна поголитися твоєї бритвою? – почувся її голос.
– Що?

– Я жартую!

Крізь звуки води, що билася об метал ванни, пролунав сміх. Сріблясто-дзвінкий.

Чіп попрямував на кухню, дістав з холодильника розпочату пляшку вина, налив у склянку. Червоне, ніби кров. Він зробив ковток, підійшов до вікна. Відкрив кватирку, припав до неї і на повні груди вдихнув вологе холодне повітря. У ньому відчувався присмак молодого листя і легке збудження. Так може пахнути лише весняний дощ. Восени він пахне інакше.

Дощ розрісся до непроглядної стіни. Він розмив будинки, небо і землю, допомагаючи вечірнім сутінкам робити свою справу.

Чіп одним ковтком осушив склянку, вийшов з кухні. Двері у ванну були прочинені. Він зазирнув. Дівчини там не було. По білій плитці стікала тепла роса, дзеркало вкрилося парою. На вигнутій трубі змійовика сушився одяг Оксани. Погляд Чіпа на мить застиг на трусиках, і йому пригадалося дещо, що він колись читав про фетишизм. Зазвичай у нього цей термін асоціювався з жіночою білизною, але в пам'ять також врізалася ілюстрація з написом «Взуттєвий фетишизм». На ній товстий мужик самовіддано обнюхував старий поношений кросівок..

Чіп пройшовся по квартирі, шукаючи свою гостю. «Де ти, сонечко?» - Подумки гукнув він.

Іванов знайшов її в спальні. Оксана сиділа на ліжку, загорнувшись у ковдру, і терла рушником волосся.

– Вибач, – сказала вона. – У мене змок увесь одяг, я гола, а тут так холодно, і тому я залізла у твою постіль. Тим паче, що ти однаково збирався мене сюди затягти... Що ти на мене так дивишся?

– Ти вилизуєшся наче кішка, – посміхнувся Іванов.

– Іди краще помийся, а то, якщо полізеш до мене брудний, я тебе подряпаю, – відповіла вона.

Він послухався. Роздягнувся, став у ванну і увімкнув душ.

Коли витирався і вдягався, не відводив очей на мокрих трусиків Оксани, що сушилися на рівні його очей на теплій трубі, і в голову лізли думки про фетишизм і ніжне голе тіло, закутане у ковдру на його ліжку. Подумки він підніс їх до свого обличчя. Йому захотілося побачити ці трусики на ній.

Коли Іванов повернувся до спальні, Оксана лежала, заклавши руки за голову, і дивилася в стелю. Він сів поруч.

– Хочеш щось випити? – Іванов торкнувся її плеча.

Вона пильно подивилася на нього і сказала:

– Ти хочеш мене споїти, тому що боїшся, що тверезою я тобі не віддамся? – І засміялася. – Вибач, не ображайся. Просто коли я тебе так підколюю, у тебе обличчя робиться таким смішним. – Вона знову приснула. – Ну, годі ображатись! Зроби мені, будь ласка, чаю.

Чіп вийшов на кухню, увімкнув газ, поставив чайник. Закурив цигарку. Чекаючи, доки закипить вода, Іванов ні про що більше не думав. Може, трохи про фетишизм і про те, що сьогодні п'ятниця, а завтра – субота... Думки про секс чомусь викликали в нього острах, що межував з переляком.

Шепелявим посвистуванням чайник повідомив про те, що закипів. Чіп поклав у дві чашки по пакетику Lipton і залив окропом.

– Оксано, скільки тобі цукру? – голосно запитав він.

– Трішечки! – озвалася вона.

Чіп якусь мить міркував, скільки це. Потім поклав їй одну, а собі дві ложки. Розмішав, відніс у спальню.

– У-у, гарячий! – сказала Оксана, коли спробувала. – Чому ти зробив чай гарячим?

– Вибач, я забув покласти туди льоду.

– Тю на тебе! Я обпекла собі язика. Як ми тепер цілуватимуся? – Вона висунула язика і торкнулася ним кінчика свого трохи кирпатого носа. «Тепер зрозуміло, чому ти така балакуча», – подумав Чіп, спостерігаючи за цим трюком. Але вголос промовив:

– Мабуть, дійсно варто було покласти туди льоду.

Набираючи повні щоки повітря, Оксана дмухала на чай. Вона кумедно тримала чашку обома руками, і це, а ще надуті щоки, робило її схожою на тваринку. Білку, яка гризла горішок. Чіп посміхнувся, подумки приробивши їй пухнастого хвостика.

Іванов пив чай обережно, щоб не обпекти язика (адже як вони тоді цілуватимуться?). І дивився на неї, а вона – на нього. Вони вивчали одне одного, наче від нових пізнань залежала прийдешня ніч. Він витягнув сигарету, взяв попільничку, поставив біля ліжка, креснув запальничкою. Зазвичай він не палив у спальні, але не хотілося йти на кухню, коли тут була вона.

– Дай мені цигарку, – попросила Оксана.

Чіп простягнув їй пачку, добув з «крикету» вогник. Оксана надпила чаю, який вже трохи охолов.

– Ти теж любиш пити чай і одночасно палити? – запитала вона, відставивши чашку.

– Так, а що?

– Виявляється, у нас є спільні звички.

Він посміхнувся.

– Дуже схоже на те.

Оксана відкинулася на подушку, повернулася на бік, немов збиралася спати, волосся впало на її обличчя. Крізь цю вуаль вона крадькома споглядала на Чіпа. Він допив свій чай, допалив сигарету і роздавив її в попільничці. Догори потягнувся прощальний димок. Чіп залишився сидіти на ліжку, поклавши руки на коліна.

– Ти ще довго будеш так сидіти? – запитала Оксана.

Іванов ліг поруч поверх ковдри, заклав руки за голову і втупився у стелю.

– У чому справа? Ти привів мене, я лежу тут гола, а ти роздивляєшся зірки на стелі! – Оксана прибрала з обличчя досі вологе волосся. – Ти що, мене боїшся? Соромишся, чи що?

– Боюся?

– Так, схоже на те, що ти боїшся до мене доторкнутися.

«А вона ж права, – подумав Чіп. – Якщо уважно придивитися, то на цій довбаній стелі можна побачити зірки».

– Ну, чого мовчиш? Може, у тебе ніколи не було дівчини? – Оксана доторкнулася вустами до його губ, він відповів на поцілунок. – Ні, принаймні, цілуватися ти вмієш.

– Ти права. Дівчат у мене не було. Одні тільки хлопці.

– Дійсно, щось занадто мужній у тебе вийшов поцілунок... Ну, а навіщо привів мене сюди? – Вона провела пальцем по його щоці.

– Люблю експериментувати... До речі, навіщо ти зі мною пішла?

– Навіщо? І справді, що я наробила! – Оксана знову поцілувала його. – Просто в тому барі ти був один. Ну, ще барменша і пара якихось старих пердунів, тож я обрала тебе.

– Ні, ну, справді...

– Насправді я не проти побути з тобою, тільки не надто довго. – Оксана засміялася і пригорнулася до Чіпа. – Господи, ти такий кумедний!

– Здається, я це вже від когось чув. – Іванов звільнився від її обіймів, підвівся і сів.

– Що саме?

– Що я кумедний.

– І від кого ж: від дружини чи дітей?

– Ні, від свого психіатра.

– Боже! – Оксана зробила великі очі і з удаваним жахом схопилася за голову. – Ти спиш зі своїм психіатром?!

– Яка ж ти капосна!

Вона приснула.

– Тепер ти шкодуєш, що мене привів? Ні, не тікай! – Вона грайливо вчепилася в нього. – Спати ще зарано, тож тобі доведеться мене розважати! – Раптом вона стала серйозною. – Ну, ти чого насупився? Іди до мене. Тільки роздягнися. Якщо ти лишишся в штанях, у нас може нічого не вийти.

Чіп скидав з себе одяг, Оксана спостерігала за ним, і він губився від її погляду, соромлячись свого тіла – воно здавалося йому незграбним. Він швидко заскочив під ковдру, і відчув її струнке тіло. Оксанине волосся все ще пахло якимись дивними квітами і дощем. Іванов знав, що це лише шампунь, але пахло так...

Чіп провів рукою по її грудях, невеликих, але пружних, спустився до стегон. Оксана зазирнула в його очі.

– Подобається?

– Що?

– Торкатися мене.

– Так. – Його рука повернулася до її грудей. – Дуже.

– А ти... – Вона посміхнулася. – А ти худющий.

– Що, надто кістлявий?

– Ну, на Чахлика Невмирущого не схожий. – Оксана потягнулася, і її тонкі кісточки солодко хруснули. – Але на Шварцнеггера – теж.

– Просто я недавно дуже хворів.

– Сподіваюся, не на СНІД?

– Ні, на свинячий грип. – Чіп пригорнув Оксану і припав до її губ.

Вона припала до нього, Чіп виставив уперед коліно, воно опинилося між її стегон – він відчував, що там немає жодної волосинки – провів рукою по пружному животу, насолоджуючись її ніжною шкірою.

– А у тебе презервативи є, солодкий мій? – Вона відсторонилася.

– На дідька? Я ж хворію не на СНІД, а на свинячий грип.

– Це означає, що ти готовий стати татусем?

– Згадав, у мене десь була пара.

Він виліз з-під ковдри, Оксана перевернулася на живіт і стежила за ним, і він знову нітився від її погляду. Чіп пішов до вітальні, де на спинці стільця сушився його піджак, витягнув гаманець і повернувся.

– О, молодий чоловіче, ви збираєтеся розплатитися наперед?

– Саме так. Які у вас ціни, панночко?

– Тебе цікавить за годину чи за ніч? – Оксана вихопила у нього гаманець, не давши Іванову дістати те, що йому було потрібно, і почала вивчати вміст.

– Мене цікавлять найближчі років сорок-п'ятдесят. – Чіп повернувся в ліжко і обійняв Оксану.

– П'ятдесят років? – Вона знайшла презервативи, витягла їх, а гаманець кинула на підлогу. – Так довго ти зі мною не протягнеш.

Він виліз на Оксану, сперся на руки, щоб вага його тіла не тиснула на неї, і поцілував її в губи.

– Хто знає, може, не так вже й погано померти молодим.

***

Було близько сьомої ранку. Чіп розплющив очі і відразу ж примружився. Ранок сліпив сонцем. Іванов тихцем встав з ліжка, підкрався до вікна і різким рухом запнув штору. Занурилась в сутінки.

Навшпиньки, крадькома, щоб її не розбудити, він повернувся в ліжко поніжитися в солодкій млості. Чіп доторкнувся вустами чола Оксани, вона щось пробурмотіла уві сні і поклала руку йому на щоку, ліниво відсторонюючи. Він провів долонею по її стегну і заплющив очі.

Її волосся, здавалося, все ще пахло дощем. І квітами.

Він вдосталь надихався цим ароматом, прибрав її руку зі своєї щоки, підвівся, одягнувся і попрямував у ванну. Почистив зуби, умився. Пішов на кухню, викурив сигарету, зварив кави. Він розлив ароматний напій по чашках і коли озирнувся, побачив її у дверях. Закутану в простирадло, заспану, але сонячну.

– Я тебе розбудив? – запитав Чіп.

– Ні, мені захотілося попісяти. – Вона увійшла, сіла на табурет, взяла чашку кави і почала обережно пити. – У тебе вершків немає?

– Ні.

– Шкода, я люблю каву з вершками.

Чіп сів поруч.

– Я теж, але ніколи їх не купую. Навіть не знаю, чому.

Вони мовчки допили каву.

Крізь шум машин за вікном до них долинали голоси птахів.

– Чіп, – почала вона, – Знаєш...

– Що?

– Мій одяг вже сухий.

Дощ давно скінчився, настав ранок, і її вже нічого тут не тримало. А йому хотілося, щоб знову почалася злива і затримала її тут іще хоч трохи.

– Ти вже хочеш йти? – запитав він, сподіваючись почути «ні». Але він знав, прекрасно знав, що вона скаже «так», навіть якщо захоче лишитися.

– Чому така надія в голосі? – Оксана посміхнулася. – Я тобі вже набридла?

Він глибоко вдихнув і залпом вимовив:

– Оксано, я хочу, щоб ти залишилася.

– Якщо хочеш, я піду пізніше. – І вона, нахилившись, поцілувала його у чоло.

– Ні, ти не зрозуміла. – Іванов нервував і тому закурив нову сигарету. Руки трохи тремтіли. – Я хочу, щоб ти залишилася тут... жити.

– Що-що?! – Вона засміялася. – Невже ти закохався?

– А якщо й так?

У неї був вигляд психіатра, який вивчає пацієнта.

– Уперше бачу хлопця, який закохується у першу ж ніч. У дівчину, яку випадково підчепив у барі. Це що, кохання з першого погляду?

– Оксано, це не смішно!

– Ну, вибач! – Вона сіла йому на коліна і, пестячи, пригорнула. – А ти справді в мене закохався?

Чіп мовчки кивнув.

– І ти хочеш, щоб я з тобою жила?

– Так.

Вона поцілувала його у вухо і прошепотіла:

– Який же ти дурний, Чіпе Іванов.

– Це означає «так» чи «ні»?

Оксана засміялась.

– Так! – сказала вона крізь сміх. – Напевно, я така ж ненормальна, як і ти.

Вони кохалися прямо на кухні.

Була неділя. Точно, неділя. Сонячна і тепла. У повітрі відчувався присмак літа, хоча не всі дерева встигли розпустити листя.

Оксані потрібно було кудись сходити. «Додому», – пояснила вона. Він не знав, де вона живе і з ким. І боявся питати. Чіп дав їй запасний ключ від квартири, вона чмокнула його у щоку, сказала: «До завтра!» І пішла. Він зачинив за нею двері.

Оте «до завтра» для нього тривало вічність. Спочатку в Іванова виникло переконання, що Оксана не повернеться. Ані завтра, ані післязавтра, ніколи. Немов її не було, немає і не буде. Ніби сон, який насправді навіть не наснився, а Чіп його вигадав.

Він пішов у ванну, пустив холодну воду, став під крижані струмені. Але довго так не витримав. Втерся рушником, повісив його сушитися. Раніше там висіли Оксанині трусики, і він думав про фетишизм. Іванов попрямував до спальні, прибрав ліжко, склав постіль у пакет для прання і застелив нову. На нічному столику стояла наполовину повна попільничка і порожні келихи. Поряд валялася упаковка від презервативів Life styles. Теж порожня.

***

У понеділок, коли Чіп повернувся з роботи, на порозі його зустрічала Оксана. Вона була по-домашньому просто одягнена. З кухні чимось смачно пахло.

– Гей, юначе, ви до кого? – удавано суворо запитала вона.

Він притягнув її до себе і поцілував.

– До тебе, звичайно! – сказав Іванов.

Вона вивільнилася з його обіймів.

– Іди на кухню, я приготувала тобі вечерю.

Вішаючи у шафу піджак, він побачив там Оксанині речі: блузочки, спіднички, джинси з низькою талією і ще чорт знає що. Іще він помітив, що штори на вікнах чисті і випрасувані.

***

Скільки це тривало? Кілька місяців, може, півроку. Минуло літо. Потім – осінь. На той час Оксана його полишила.

Далі буде

Попередні і наступні глави дивіться тут.

Про проект.

Оцінка статті на цей момент: +4/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!