теги:

Таріг-е Каманіче ("Історія Кам'янця) - фрагмент хроніки

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 2166 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 25/04/2012Дата публікації

Як додаток до матеріалу про описи українців у османських літописах публікую також власний переклад фрагменту згаданої в ньому хроніки та його коротке тлумачення.
Уперше текст побачив світ на сайті УММА, отож даю і пряме посилання.

Історія Каманіче

http://umma.org.ua/uk/history/%D0%86stor%D1%96ya_Kaman%D1%96che/190

Літопис «Історія Каманіче» звучить османотурецькою мовою як «Таріг-е Каманіче». Ця «сусідня» назва українського міста, нині Кам’янця – Подільського, фігурує й у нашому перекладі фрагменту хроніки.

Сам твір належить перу секретаря дивану Хаджи Алі-ефенді. У 1672-1673 роках він сто вісімдесят дев’ять днів провів у поході турецької армії на Кам’янець і ретельно занотовував усі пов’язані з ним події. Отож основна частина документа на кшталт мандрівних нотаток, де вказано кожну дату згаданого періоду, кожнісіньке таборування османського війська.

На жаль, хроніка вважається малознаною. Нею послуговувався тільки один із відомих османських літописців – Мустафа Сілагдар. А втім важливо, що згадує він її як документ офіційного штибу. Проте чимало місць «Історії Каманіче» відрізняються від досі представлених у турецькій історіографії або ж узагалі в ній відсутні.

Отак фрагмент хроніки, що пропонується українською мовою, розповідає про перемовини між послами польського короля та представником османів Мустафою - пашею під містечком Бучач, нині Тернопільської області, щодо підписання мирної угоди 1672 року. В історію вона так і ввійшла під назвою Бучацька.

Автор літопису був безпосереднім свідком тих переговорів та скрупульозно фіксував їхні основні моменти. Як зазначає турецький історик Айше Ханде Джан, що опрацьовував літопис: «Подані тут відомості – важливі ниті, що снують розповідь про виникнення сучасної України».

Справді, звернімо увагу: османи в тексті виступають шляхетними протекторами української землі; та ж у свою чергу чітко іменується країною, цебто – державою «Украйною». Згадується під час перемовин і народ козаків та самі козаки, що згідно з літописом станом на 1672 рік уже чотири століття як перебували в польському підданстві. Отже, хронологія відсилає нас аж до 1272 року, тобто незадовго до падіння Галицько-Волинського князівства. Але ж разом із давніми претензіями поляків на українські землі вона таким чином засвідчує й спадкоємність козацької держави у вітчизняній історії як правонаступниці руських князівств. Або ж версія друга – водночас і державних утворень Великого степу?

У кожному разі про тодішнього гетьмана «Украйни» Дмитра Дорошенка ми дізнаємося з літопису, що він претендує на рівність із польським королем, поводиться як решта християнських монархів; вочевидь, як і незадовго до нього Богдан Хмельницький, сам прагне стати монархом. Козацького гетьмана турки високо підносять – так, що поляки аж уникають зустрічі з ним.

Усі ці вкрай важливі, на наш погляд, місця літопису виділено в тексті чорним кольором, а майбутні параграфи Бучацької угоди – пронумеровано, незалежно від оригіналу. Фрагмент подається з незначними скороченнями. Отже:

Історія Каманіче

Місце: степ поблизу Буджаджа[1], стоянка місяця джемазієлягір[2], 21 число, четвер – 3 жовтня.

Того дня три посли ляського короля обговорили справу миру, про яку радилися. Коли ж ясновельможного каймакама-пашу[3] вповноважили висловити тверде рішення з боку падишаха, для послів напнули намети в кінці вулиць його величності згаданого візира. Після того, як посли прибули, їх запросили до покою його величності ясновельможного каймакама-паші; реіс-уль-кютаб[4] Мустафа-ефенді та чавушбаши[5] Сюлейман-ага з головним тлумачем при тому присутні були. Після деякого часу таємних перемовин щодо питань миру, подали наїдки; три посли частувалися в покої ясновельможного каймакама-паші, і три столи з наїдками для знатних осіб із їхніми людьми накрили в околичних наметах, а після частування посли підвелися та, вирішивши продовжити потрактування завтра, повернулися туди, де зупинилися.

Місце: степ поблизу Буджаджа, стоянка місяця джемазієлягір, 22 число, п’ятниця – 4 жовтня.

Того дня посли ляського короля, поставши перед очі його величності високоповажного каймакама-паші, потайки п’ять годин обговорювали-обмірковували справи миру згідно з вчорашнім днем, та не висловивши твердого рішення, пополудні були відіслані до себе. Коли ж вони вирішили прийти дальшого дня й знову раду радити, його величність паша, ясновельможний каймакам прибув до його величності високоповажного садразама[6] та засвідчив, які справи в ставці обговорюються.

Місце: степ поблизу Буджаджа, стоянка місяця джемазієлягір, 23 число, субота – 5 жовтня .

До обідньої пори того дня посли ляського короля знову постали перед очі його величності ясновельможного каймакама-паші; трохи побесідувавши, вони повернулися у свої намети, що оддалік стояли. Порадившись між собою зо три години, вони так і не дійлши згоди щодо чіткого рішення та в якій формі успішно відповідати володареві, отож здебільшого рекли :

«Частину нашого краю козацький гетьман Дорошенко з вашою поміччю захопив, тепер же й фортеця Каманіче з прилеглими паланками відійшла у ваші володіння. Тому ми просимо ласки й милості. Ми-бо не в змозі виплачувати увесь той чинш, що вимагається від нас під назвою «харадж». Хай же змилосердиться над нами падишах».

Отак його величність пашу, високоповажного каймакама вони благали та молили, що й важко описати.

Місце: степ поблизу Буджаджа, стоянка місяця джемазієлягір, 24 число, неділя – 6 жовтня.

Як того дня прийшли посли ляського короля, то трохи перед тим перепочили в наметі, який для них напнули на околиці. Напередодні від них не вимагали виразної відповіді, тож коли постали перед знатні очі ясновельможного каймакама-паші, у присутності можновладного перебували й реїс-ефенді та чавуш-баши-ага, і цей убогий раб, адже слугували його величності можновладцю, згаданому візиру.

Тож у місці, куди тії посли прийшли та мали дати отвіт згідно з попереднім днем, його величність ясновельможний каймакам-паша довго вів мову, щоби пояснити їм тривалу ситуацію з кордонами й рубежами та умови хараджу відповідно до султанського фірману його величності наймилосерднішого падишаха Ісляму. Одначе супротивники до нескінченності ухилялись од відповіді, заповзявшись брехати; і знову марнослів’я завели:

«Коли «з нашого боку прийшла відмова, що суперечить мирові», то землі Країни Османської, сповнені манни та меду, як от край Подолья, від нас одпали, і господи ляські, як от фортеця Каманіче, відійшли в закриті кордони ваших володінь – триб же нашого життя призначений для клімату Подолья. Бачачи таке становище, ми занудьгували за поживою шабель», – то вони отак молили-благали, а то казали:

«Як згоди на примирення та мир немає, то й ми більше війни й кровопролиття не будемо уникати», – заявляючи отак, вони й вряди-годи вагання виявляли.

Візир же, самому Асафу[7] рівня, його величність благочинний та високоповажний каймакам Мустафа-паша, уповноважений ці справи згідно з традиціями владарів-султанів Високих Османів уладнати, з ласки Всемилостивого розумом ясним та вдачею правдивою виділявся.

«Нині, якщо хараджу відповідно до фірману володаря світу ви не приймаєте та не пристаєте на справи, визначені іншим фірманом, то затямте: після переходу фортеці Каманіче в наші володіння й захоплення Подолья, його величність вельмишановний, ясновельможний та осяйний падишах, не скасовуючи тортур і кари вогнем, що спопеляє ворогів віри й держави, не дає згоди султанської не лише на те, щоб ім’я ляського короля у його краї поминали, але й, певне, в цілому світі. Він-бо завоює та захопить ляські землі аж до краю!», – отак мовивши, продемонстрував послам міць та відвагу Високої Держави – аж ті заціпилися од подиву й не могли ніяк одважитися на відповідь, тож схилялися ниць перед ликом його й ридма благали:

«Пізнали ми та збагнули стан справ у Високій Державі. Тим часом козаки Жовтої Тростини[8], які чотириста літ у підданстві нашому перебували та запопадали, нам почали надокучати. Дорошенко ж, ставши гетьманом, претендує на рівність із нашим королем та своєю поведінкою уподібнюється решті християнських королів. Тому благаємо Високу Державу нам у проханнях не відмовляти. Ми ж згідні на всі статті, окрім хараджу»,– мовив здоровенний кафір, голова депутації. І коли другий – міністр над цілим краєм, а також третій – скарбничий ляського короля і за них двох ще дужче вповноважений та сильніший на відповідь кафіра в отакий спосіб теж здіймали річ, його величність можновладний каймакам-паша відказав їм:

«Якщо хараджу ви не приймаєте, то й осяйний та ясновельможний його величність падишах не дає султанської згоди прийняти ваші прохання».

А згаданий скарбничий мовив: «Аніколи ще ляські королі не несли данини, званої хараджем».

На це його величність ясновельможний кайммакам-паша відповів послам:

«Його величність, мій могутній та можновладний падишах, бере харадж, у вашому ж управлінні, як забажаєте й харадж вимагаєте, то називаєте його податок».

[……..] Якийсь час порадившись між собою знову [……] та підхожих слів не знайшовши, ляські посли мовили:

«Ми не в змозі виплатити сто тисяч золотих, що вимагаються».

Далі плакали вони, присягалися та, щоб завершити примирення, прописали такі статті: [1] щороку платити хараджу – двадцять дві тисячі золотом – і відмовитися від усіх сіл та кріпостей із паланками, підвладних фортеці Каманіче в краї, знаному як Подолья, [2] та потім [туди] не вторгатися [3] й не чинити перешкод на шляху татарам-липкам[9], котрі в ляській землі тихо сидячи, прагли вийти до раю, [4] і платити данину, яку здавна постійно несли його величності вельмишановному [Кримському] ханові; [5] відтак надалі не вторгатися й не нападати: на країну Украйну, де панував Дорошенко, гетьман козаків Жовтої Тростини, котрі стають вірнопідданими столиці держави його величності падишаха Ісламу, та – на нарід козаків, що під Його [султана] покровом. Далі сторони урадили ці умови договору й після того, як було навзаєм по праву ухвалено та закріплено мир, третій із послів, скарбничий ляського короля, знову взяв слово:

«Нашому королеві сплата хараджу, далебі, ятрила душу, але хіба ж не очевидно: скільки лиха нам завдали напасті Жовтої Тростини й те, що Дорошенко зібрав батальйон під крилом у султанського війська його величності могутнього падишаха з роду Османів та, щоб засвідчити відданість свою, під час завоювання кріпості Каманіче дав погуляти рушницям із гарматами, і те, що нині сам їздить верхи в королівській манері та зі свитою своєю розгулює в палаці воїнів Ісляму, та нам наперекір дійшов до земель, де ми перебуваємо?»

Коли мовив він отак, можновладний каймакам-паша теж відповів:

«Ті, хто стають рабами його величності могутнього та сильного падишаха, у такий спосіб і далі отримують перевагу, нині ж, аби ворожнечі у вашому володінні покласти край, укладено угоду. Тож, аби у володіннях ваших щира дружба запанувала, зустрівшись, підготуймо нас до спільного спокою. Ми давні друзі та сусіди».

Тоді всі три посли підвелися та заблагали:

«Будь людяний та благодушний, не зводь нас аніде з Дорошенком, для нас тортури вже саме його ім’я у Вашій шляхетній присутності згадувати. А не те, що віч-на-віч балакати».

І його величність каймакам-паша, щоб утішити послів, так мовив:

«Після цього ляський король зі своєю країною, як і решта християнських поводирів, яка в тіні Держави Падишаха прощення попросила, спокій матиме».

Уподобавши такі ідеї, посли повернулися до місць вдячності Аллаху та згоди. A його величність можновладний каймакам-паша прибув до його величності милостивого, можновладного й високоповажного садразама та доповів йому й засвідчив на письмі справи примирення та миру, які ухвалив із послами […].

[1] Назва міста Бучача, що нині – на півдні Тернопільщини.

[2] Місяць арабського календаря.

[3] Каймакам – намісник, губернатор (османотур.)

[4] Реіс-уль-кютаб – дослівно: голова секретарів, утім тут – очільник дипломатів e 17 столітті, мовою сучасної термінології – міністр закордонних справ.

[5] Чавушбаши – командир чавушів (дрібних офіцерів, гвардійців, сторожів султана, тощо - в Османській імперії)

[6] Садразам – головний (Великий) візир Османської імперії.

[7] Асаф – в ісламі вважається візиром пророка Сулеймана (Соломон).

[8] Військо Жовтої Тростини – так дослівно в османських літописах називали запорізьких козаків.

[9] Татари-липки або литовські татари чи білоруські татари — етнографічна група татар, що в XIV—XV ст. оселилися на землях сучасних Литви, Білорусі, Польщі, України та Молдови. Назва походить імовірно від тюркського «лубка татарлар» — «литовські татари».
Автор: Олесь Кульчинський, Інститут сходознавства ім. А. Кримського – спеціально для ІА УММА

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!