Шаміль Алядін - кримськотатарський Гончар
Шаміль Алядін - класик кримськотатарської літератури
Розумію, що матеріал - трохи в класичному стилі, проте як цього й вимагає постать класика. Публікація також готувалася для збірника на пошану автора, що має побачити світ у Сімферополі.
12 липня цього року виповнюється сто літ з дня народження однієї зі знакових фігур кримськотатарської літератури – поета, письменника та публіциста Шаміля Алядіна (1912-1996). Вплив цієї особистості на кримськотатарське культурне життя був такий потужний, що Шаміль Алядін, без сумніву, іще довго - довго незримо й далі перебуватиме поміж свого народу.
Пригадую, як кілька років тому, спекотного літа, я дістався до Бахчисараю. Мета проста – почути кримськотатарську мову з живих уст. На вокзалі два колоритні дідусі у фесках, Хасан та Алі, дали мені тоді перший урок із національної фонетики та простої лексики. «Хош кельдін!» («Ласкаво просимо») – ніби й досі звучать їхні голоси, а в уяві постають мудрі та зацікавлені очі. Хтозна, можливо, ці два літні репатріанти, а до війни – мешканці Бахчисараю, свого часу бачили, як тісними вуличками колишньої ханської столиці блукає замріяний юнак, син теслі із приміського селища Махульдюр (нині Нагірне). Адже отак, власне, починалися життєві стежки Шаміля Алядіна.
Ще майже дитиною, у дванадцять років, покинувши батьківську оселю, він перебрався в колишню ханську столицю, аби здобути освіту в тутешній семирічці. Узагалі прагнення кримських татар до якісної освіти – це окрема тема. І Шаміль на цьому фронті боротьби свого народу виявився на передовій.
Щоправда, життя письменника, як відомо, припало на лиху, трагічну пору. Можна тільки уявити собі: молодого поета, чия перша збірка «Усміхнулася земля, усміхнулося небо» побачила світ ще 1932 році, оточувала ціла плеяда талановитих кримськотатарських літераторів. Згадаймо лише деякі з найяскравіших імен: Б. Чобан-заде, А. Гірайбай, А. Ільмій, А.С. Айвазов, А. Одабаш, А. Лятіф-заде, У. Іпчі, О. Акчокракли, М. Джавтобелі… Більшість із цих людей загинули в таборах та тюрмах, чи були розстріляні; хтось із підірваним здоров’ям теж недовго після війни милувався світом. Шамілю Алядіну ж випав талан жити й зберігати пам'ять про колишніх друзів і колег, що один за одним у нього на очах трагічно йшли з життя. Це нагадує екзистенційні постулати: «мужність жити», «сміливість не піти самому з життя».
Чимось така доля Шаміля Алядіна перегукується з українським представником літератури 30-их років – Павлом Тичиною. Атож, він, достоту як і Тичина, стає головою Спілки письменників, але Криму, тільки в геть молодому віці – у двадцять сім років. Саме Тичина й презентує 1939 року на пленумі Спілки письменників СРСР переклад «Заповіту» Тараса Шевченка Шамілем Алядіном. Цей переклад і досі вважається одним із найкращих, та не лише - у кримськотатарській , а й загалом у тюркських мовах.
Власне, письменник упродовж цілого життя з особливим щемом, повагою ставився до України. От тільки після війни, під час якої на фронті отримує тяжке поранення в ногу, він уже на тривалі десятиліття покидає майбутню територію УРСР. Як і всіх його співвітчизників, Шаміля Алядіна, попри участь у бойових діях, несподівано чекає депортація. Повернувшись із відрядження в Алушту до Сімферополя, письменник застав у своїй оселі чужих людей. А незабаром аж в Узбекистані знаходить маленьку доньку Діляру й дружину, яка майже помирала з голоду.
Тут, у далекій Центральній Азії, Шаміль Алядін укотре розпочинає боротьбу за життя. Спершу, працюючи секретарем Спілки письменників Узбекистану, він домігся створення в ній секції кримськотатарських авторів; сприяє реабілітації решті кримськотатарських письменників, що постраждали від депортації; здобуває дозвіл на створення друкованих видань та радіопередач кримськотатарською мовою, а також – редакції кримськотатарської поезії та прози в узбецькому видавництві ім. Г. Гуляма.
Проте чи не основна заслуга Ш. Алядіна перед своїм народом полягає в тому, що він зумів згуртувати на чужині тогочасних його інтелектуалів та подбати про передачу культурної традиції новим поколінням. У період депортації це було вкрай важливо для кримських татар. І тут - таки знову маємо прямі аналоги з українською історією. «Лупайте сю скалу!» - задовго до Шаміля Алядіна закликав до праці й українців титанічний працелюб Іван Франко.
І кримськотатарський «каменяр» не меншою мірою усвідомлював важливість таких потуг. По суті, завдяки копіткій праці окремих своїх вихідців, до яких належав і Шаміль Алядін, кримські татари не асимілювалися в Азії, удається їм зберігати свою ідентичність і нині. До слова, тільки проза письменника налічує понад 70 книжок, перекладених різними мовами.
Отож поки на політичному фронті велася відчайдушна боротьба кримськотатарських дисидентів, Алядін застосовував усі свої важелі публічного та творчого впливу, щоб забезпечити цій негласній війні надійний тил. Хіба ж не напрочуд це схоже на діяльність цілої когорти зацькованих за сталінської доби українських письменників, що як могли підтримували бунтівні покоління, котрі йшли їм на зміну. А на спомин миттєво й цілком доречно спадає Олесь Гочар.
Хоча й дечим ситуація різниться. І річ навіть не в тому, що Шаміль Алядін доклав чимало зусиль до репатріації свого народу в Крим, отже, і був уособленням значно потужнішої фігури, ніж чимало українських письменників, що наприкінці вісімдесятих зробилися нашими парламентарями. Домагаючись повернення кримських татар на Батьківщину ще з перших років їхнього заслання, письменник стає його безпосереднім ініціатором і наприкінці вісімдесятих років. А згодом і сам 1994 року оселяється на півострові, де давно переінакшені вулиці його дитинства та юності.
Однак Алядін передусім ще й приковує увагу тим, що спромігся писати поза ідеологічними рамками. Писати справді талановито, сильно, атож, «класично» у радянському розумінні, але водночас – і не без модерних тенденцій. Алядін, наскільки дозволяла цензура, старався продовжити той модерний сплеск кримськотатарської літератури, який жорстоко урвали сталінські репресії. Тому, якщо в українській літературі спадковість із плеядою «Розстріляного Ренесансу» вважається втраченою, то в кримськотатарській вона до певної міри залишилася збереженою й на рівні особистісної історії, і – самого письма.
Ось як наче такт у такт цим думкам відгукується про Ш. Алядіна професор літератури Ісмаїл Асаноглу Керім: «Його статті, оповідання, повісті та романи, його хист прозаїка, а найпаче, його феноменальна пам'ять і талант живого оповідача про життя довоєнного Криму, запали мені в душу так, що при кожній зустрічі з письменником я намагався якомога більше розпитати про кримськотатарських поетів і письменників 1920-х і 1930-х років. Адже він був живим свідком безлічі подій і, загалом, всього національного літературно-культурного процесу того часу. Тим паче, у повоєнний період у радянській пресі важко було зустріти будь-що про нашу національну культуру…
В хронологічному вимірі мої розмови з Ш. Алядіном понад тридцять років. Все цікаве я намагався записувати. Гадаю, що нині сотні сторінок цих записів є важливими не лише для мене, вони значущі й для історії».
Зрештою, аби збагнути, що червоною ниткою в творчості Шаміля Алядіна пробігає саме екзистенційний вимір його буття як важких змаганнь та боротьби, нестерпних думок і переживань, розмов із самим собою, власною душею, часто пекучих споминів та омріяних митей радости, треба легенько пробігтись очима по назвах його творів: «Я – Ваш цар та Бог», «Запрошення на бенкет диявола», «Ліхтарі горять до ранку», «Дівчина в зеленому», «Якщо кохаєш», «Життя», «Ельмаз» та чимало-чимало інших.
Отже, і за найскрутнішої години Алядін не зраджував собі як письменнику. І не просто письменнику, а собі – як митцеві, що виживши з-поміж сотень утрачених, мусив донести не просто світлий спомин про загиблих, а вберегти – і їхнє слово, і саму традицію. Отак ще 1979 року він публікує роман «Запрошення на бенкет диявола» про знаменитого кримськотатарського інтелектуала Ісмаїла Гаспринського та поета Шаміля Токтаргази – імена, на які за часів СРСР було накладене неабияке табу. Якраз Гаспринському Шаміль Алядін присвятив колись і свій перший вірш, будучи ще геть замріяним підлітком, блукаючи тісними вуличками того-таки давнього Бахчисараю, де нині за кілька кілометрів від ханського палацу героєві його вірша, тому знаменитому діячеві, вже чимало років, як установлено пам’ятник. До речі, роман «Запрошення на бенкет диявола» є і в українському перекладі. Його автор – відомий тюрколог-перекладач, нині спочилий Микола Мірошниченко.
Деякі твори Шаміля Алядіна, хай і незавершені, пов’язують його з Україною не менш тісно. Отак роман «Тугай-бей» задумувався автором як епохальне полотно про козацько-кримськотатарські стосунки напередодні повернення на отчі землі. На жаль, читач може ознайомитися лише з уривком цього твору, бо той так і залишився недописаним.
Письменник готував його особливо ґрунтовно та ретельно, що потребувало багато часу. Він старанно доопрацьовував деякі документи зі спільної української та кримськотатарської історії, шукав для їхнього прочитання перекладачів із польської мови, студіював безліч літератури, додаючи її й до без того великої скарбниці власних знань. Одне слово, працював так само наполегливо та натхненно, як і все життя. Шаміль Алядін мріяв відобразити саме в художньому творі й важкі, і радісні миті української та кримськотатарської історії. А основне – розбити ті всі ідеологічні стереотипи, які нав’язувалися радянськими підручниками з історії та колишньою літературою. Це було вкрай важливо й тоді, коли його народ повертався на рідні терена та в нову державу, це не втрачає особливої актуальності й нині.
Письменникові вдалося здійснити лиш частину задуманого – фізичні сили на схилі літ потроху не залишали вибору. 1996 року Шаміль Алядін відійшов у вічність.
Проте його задуми не згасли. Серед опублікованих після смерті матеріалів були й публіцистичні нариси, що мали лягти в основу прозової «епопеї». Звалися вони – «Стосунки України, Польщі та Росії з Кримським ханством у середині XVII сторіччя». Минулого року частина їх уже побачила світ у перекладі українською мовою в літературному часописові «Кур’єр Кривбасу». Тепер же фрагмент із цих нотаток пропонуємо й відвідувачам сайту УММА.
Отож хай ці рядки Шаміля Алядіна міцно закріпляться в тому новітньому дружньому культурному дискурсі, що складається між українцями та кримськими татарами впродовж останніх десятиріч. Упевнений – про теплі стосунки між нашими народами мріяв Шаміль Алядін. Плекаючи задуми щодо їхнього зміцнення, він і готував свій незавершений роман «Тугай-бей».
Українському ж читачеві наостанку хочеться побажати, щоб у найближчому майбутньому його чекало справжнє повноцінне відкриття довершеної прози, розмаїтих виявів стилю, надскладних переживань та емоцій, роздумів та знань, усього того, що чинить митця митцем – і це все в романах майже нашого письменника, водночас і загальноєвропейського, і тюркського, та передусім – кримськотатарського. Так багато-бо важив цей етнонім для самого Шаміля Алядіна.
«Стосунки України, Польщі та Росії з Кримським ханством у середині XVII сторіччя»
(фрагмент тексту перекладено з кримськотатарської мови українською за виданням: Симферополь : Къырымдевокъувпеднешир, 1999. - 624 с).
…Хмельницькому звістку про смерть Ісляма Ґерая приніс давній знайомий, мурза Камамбет. Серед кримських мурз він належав до прихильників дружби з Хмельницьким і війни з поляками. Іслям Ґерай саме призначив суннет-байрами[1] для своїх малолітніх синів. Та в розпал свята на шкірі хана раптом проступили великі виразки. Покликали медиків. Їм нічим не вдалося зарадити. Виразок дедалі більшало. Недуг загострився – і 30 червня 1654 року хан помер. Умить розійшлися чутки, що його отруїли.
За трон Ісляма Ґерая розгорілася війна: насамперед – між братом Бахадіра Ґерая (був ханом у 1637-1641 роках) Мегмед Ґераєм та його сином Селімом. Обидва надіялися на допомогу Стамбула й візира Сефера Газі. Ще один претендент Мубарак Ґерай шукав підтримки серед агів Криму, передусім – мансурських мурз. Тоді, як Селіму Ґераю допомагали мурзи Шіріну й Мангиту.
На третій день після смерті хана в Бахчисараї з’явилися мурзи Менлі Ґірай із Шіріна та Артемір із Мангита; вони наполягали, щоб ханом став Селім. Коли ж Сефер Газі виступив проти Селіма Ґерая, більшість мурз підтримали Мегмеда, оскільки той мав прибічників у Стамбулі. Окрім того, у 1642-1644 роках він уже правив у Криму. Для Сефера Газі була ще одна вагома причина, чому хотів, щоб обрали Мегмеда ханом – той був безкебетною людиною та нетямущим політиком і не виривався б із поля зору Порти.
Хоча Іслям Ґерай після Переяславської ради й розірвав стосунки з Хмельницьким та зав’язав їх із Річчю Посполитою, хоч і підводив козаків, його смерть засмутила Хмельницького: хай там як, а вони разом розпочинали війну проти шляхти 1648 року, не раз досягали успіху, і гетьманові були відомі всі його слабкі та сильні сторони…
... Стамбул же рішуче оголосив ханом Мегмеда Ґерая. Щасливого Мегмеда покликали з Родоса до Криму, і тридцятого серпня новий хан улаштував бенкет з нагоди сходження на трон. Того дня Мегмед Ґерай мав повернутися до Криму на галері, але оскільки Москва захопила чимало міст Речі Посполитої, і до нього дійшла звістка, що донські козаки вештаються берегом Криму (ті насправді ще в середині серпня повернулися на Дон) та хочуть його полонити, він покинув галеру й дістався до Криму суходолом.
На початку жовтня 1654 року Мегмед Ґерай з ордою прибув із Кизил-Бурунда у володіння Карача-бея. Тут відбувся великий курултай[2]. Кримські аги обговорювали нові важливі проблеми й водночас питання військового союзу з Річчю Посполитою або ж із Москвою та Україною. Курултай вирішив пообіцяти Хмельницькому, що приєднається до союзу з ним супроти Речі Посполитої, проте за умови, що той відмовиться від рішення Переяславської ради. Отож п’ятого та восьмого жовтня ухвалюються два документи. Обидва написані на ім’я Хмельницького. У документі, датованому п’ятого жовтня, Карач-бей пише: „Як міцно ми раніше товаришували! Тепер знову заживемо так самісінько. Проте, Ваша вельмишановна величносте, як тобі відомо: Москва – мені ворог, а ти нині з нею примирився. Я тебе попереджаю, як любого друга, шлю тобі братнього листа – ти ж, Ваша вельмишановна величносте, не чуєш моїх слів! Яка тобі користь з Москви? Росіяни ходять у лаптях. Ви ж із ними співіснуєте, а ми могли б стати друзями навіки. Ми об’єдналися з поляками, бо прихильні до вас. Тому розірвемо стосунки з королем та прибудемо вам на підмогу, щойно на те з’явиться перший-ліпший привід. Як зберете велике військо та прийде підкріплення від хана, то чого вам ще боятися? Слухай тільки хана й більше нікого! Якщо хтось буде з тобою несправедливий, ми всі готові стати пліч-о -пліч із вами на прю! Ну-бо! Я тобі – любий друг і не зичу лиха. Як я тобі зичу лиха, то хай воно звалиться на мене! Тільки відмовсь од Москви!”
Восьмого жовтня гетьман отримав того ж самого листа й від Мегмеда-Ґірая. Суть цих листів була в поверненні до обставин Визвольної війни 1648-1654 років.
Автор цієї публікації вельми вдячний сім’ї Шаміля Алядіна, зокрема його доньці Лейлі та онукові Ширвану, за люб’язно надані матеріали для її написання.
[1] Суннет-байрами (кримськотатар.) – свято з нагоди обрізання синів хана.
[2] Курултай (тюрк. – велелюдне свято) – у кримських татар, а також багатьох інших тюркських народів – орган народного представництва, всенародний з’їзд знаті для вирішення важливих державних питань.
Автор: Олесь Кульчинський, Інститут сходознавства ім. А. Кримського – спеціально для ІА УММА
