"Українські зошити": графічні новели про голодомор та радянське життя (частина 6)

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 2712 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 30/11/2011Дата публікації

Одного разу, повернувшись до матері, до свого села, я познайомився з Н.
- Дуже приємно, Миколай.
- Дуже приємно, Наташа.
В неї не було дітей, і вона була розлученою, як і А., що було рідкістю в ті часи.
- Я приготувала борщ. Ти прийдеш ввечері?
- Так, я прийду після роботи.
Через деякий час ми почали жити разом.
- Знаєш, з тобою я відчуваю себе як ніколи ще не відчував.
- Можливо, тебе по-справжньому ніхто ще не любив.
Здавалось, все йде добре, і вона народила близнюків.
- Ти щаслива?
- Дуже.
Але з часом…
- Зачекай, я тобі потім зателефоную.
Почалась гіркота.
- Ти повернувся…
- Хто то був?
- Ніхто.

Одна зрада за іншою, при чому вона їх навіть не намагалась приховувати.
Вона навіть відверто хизувалась ними.
- Так, і що з того?
У цей дуже нещасливий час померла моя мати.
«Цей будинок… ці спогади… наразі він пустий… це нестерпно».
- Якщо хтось з сусідів зацікавиться – цей будинок продається.
З цими грошима я зібрався у подорож.
- І куди ти думаєш їхати?
- Далеко. Я більше не хочу такого життя. Прощавай.

Я сказав «прощавай»? Я не мав на думці нічого конкретного. Я просто хотів загубитися. Далеко.
«Може, нове життя? Так, нове життя.»
Нині я навіть міг купити собі телевізор, чорно-білий, дорогу та передову річ. Шикарні меблі на кухню, ковдри на стіни. Але… «Що мені робити з цим життям?» Я гадав, що з цими зручностями все стане як раніше.
- Дякую за подарунки. А що ти знов тут робиш?
- Я…
Але я був наївним. Все було скінчено.
- Я гадала, ти мене зрозумів, Миколай. Якщо б ти не викликав в мене огиду, я принаймні посміялась би з тебе…
Зрештою, воно ніколи навіть не починалось.
- Зникни з мого життя.

З того часу я більше не бачив своїх дітей.
«Товариш Косинський, це Миколай Васильович і мені потрібен тимчасовий притулок… я бачу… я бачу.. та нічого… бідний товариш»
Я не знав куди йти. Нарешті, вона виставила мене за двері. Вона відібрала все. В мене залишилась тільки одежа. На протязі довгого часу мені давали притулок мої давні знайомі.
- Добрий вечір, Олександра Юріївна. Бррр… Морозно на вулиці.
- Я знаю… Як усе пройшло?
- Добре, так, добре.
- Я зігрію суп.
Зйомна кімната на околицях Магдалинівки. Знімати кімнату? Але я бідняк! Дурні. Як дорого! Тим гірше. Я не міг собі цього дозволити. Я мав би знати про це. Я шукав…

Це був найважчий період. Але я влаштувався на нову роботу. Я працював ковалем і намагався заробити собі на життя.
Кожного місяця я відкладав потрохи, мріючи про майбутню квартиру. Сподіваючись побачити своїх дітей.
- Я приніс цю шок…
- Ні! Що ти тут робиш? Забирайся геть!
Тим не менш, я приходив побачити їх, з грошима та подарунками, але вона систематично забирала та знищувала їх.
- Я благаю тебе.
- Залиш нас у спокої.
Вона знайшла іншого чоловіка – хіба я можу її звинувачувати?
- Мамо, хто то був?
- Так, нікчема один.
Вона витерла мене з пам’яті, я навіть ніколи не існував.

Через декілька років я нарешті зміг купити собі будинок з ділянкою. Порятунок!
«Тут я зможу посадити овочі»
Але в 44 роки в мене почались серйозні проблеми зі здоров’ям.
- Інвалідність другої групи.
- Але ж докторе…
- До побачення, товариш Хмельник.
Мені не потрібна була довідка, щоб знати, що мені погано. Я відчував слабкість та мені було важко працювати.
- Ти їв, Миколай Васильович? Ти блідий немов труп. Посидь, я закінчу твою зміну.
- Ти йдеш?
- Це не біда.

Далі все промайнуло немов в тумані.
- До побачення, Миколай Васильович, повертайся, коли одужаєш. Ось ти й вдома.
Але всі знали, що це неможливо.
Я почав обробляти землю в моєму городі, як це завжди робила моя мати. Відремонтував будинок, зробив побутові зручності: газ, крісла, стіл та добре ліжко.

тададам – Це Радіо Москва: «Ми перериваємо нашу програму для повідомлення важливої новини: після тривалої боротьби з хворобою помер…
… наш генеральний секретар Юрій Андропов. Держава у траурі. Державний похорон відбудеться…»
Роки йшли. Товариші генсеки змінювались. Мені ставало гірше й гірше.

Я надто довго працював у шкідливих умовах.
Звичайно, я не харчувався належним чином.

Отже, у 1984 році, на протязі шести довгих місяців я лишався напівпаралізованим.
Лікарі взяли мене на облік. Що вони могли зробити?
- Так, ви напівпаралізовані, але слідкуйте за тим, щоб не перевантажувати себе, бо можете померти.
Права рука та нога були паралізовані, я не міг розмовляти.
В мене не було грошей на медикаменти. Моє життя, здавалось, закінчилось. І я не міг більше працювати.
Я писал листи своїй другій дружині та дітям, вони не відповідали. Коли мої друзі, пізніше, приходили поговорити до них, вони не пустили їх увійти.
- Ми не ніякого жодного Миколая Васильовича, це не наш батько. Ми нічим не можемо допомогти. До побачення.

Сусіди, що знали мене з пелюшок, переймались моєю долею.
- Микола Васильович, можна?
Лікар був розкішшю, яку я не міг собі дозволити. Іноді для мене готували.
- Миколай Васильович, як ви сьогодні?
- Доб-ре…
Коли траплялось так, що я лишався без їжі, я думав «завтра я помру». Але я відкривав очі, і був ще тут. 6 довгих років я був як собака. День і ніч на 4 лапах.

За водою… Я ходив по воду на колінах, тримаючи відро в зубах. Я обробляв сад без сторонньої допомоги, люди швидко втомлювались від людини-собаки. В мне була картопля, помідори, вишня - дарунки землі.
Я почав робити вправи кожен день. «Треба, щоб я не перестав ходити…» Згодом в мене відновилась здатність розмовляти. «Мене звуть Миколай Васильович»

А потім, потроху, відновились кінцівки.
Зі здоров’ям повернулись бажання.
- Я хотів би знов працювати.
- Справді?
- Бути ковалем, як раніше.
По мовчанню моїх друзів я зрозумів, що в мене не було жодної надії…
- Я розумію, кому потрібний такий тип як я. Я дивом живий, інвалід другої категорії.
- …
І я залишив цю ідею.

Подальший переклад припинено через нестачу коштів. Ціна питання 1000 грн.

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!