теги:

"Українські зошити" графічні новели про Голодомор (ЧАСТИНА 1)

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 2398 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 27/10/2011Дата публікації

В цьому блозі читайте переклад книжки графічних новел "Українські зошити" в яких відомий італійський художник опублікував розповіді українців про голодомор і життя в СРСР, які він зібрав мешкаючи два роки в Україні.

Українські зошити

Розповідь-свідоцтво Ігорта
(cпогади часів СРСР)

Звіт про подорож, що тривала майже два роки

Хочу висловити подяку Галині Семенюк, без допомоги та відданості якої не було б цієї книги. Лорану Ломбару за його доступність, Дід’є Гонору за сприяння, Алену Давіду за його безцінну працю та зауваження. Сюзанні Кане та Даніелі Паламоне за їх неоцінну поміч. Стефано Сакителла та Альберто Пудду, Нелло Вакка, Андрію, Серафимі,Марії, Миколаю В., Миколаю Л., Емілії, Олені, Анатолію, і всім тим, хто доклав зусиль, щоб допомогти мені під час цієї довгої подорожі.

Спочатку, Україна була для мене чимось невизначеним, хмарою, що з’явилася на радянському небокраї.
Потім я почав до неї їздити, і екзотичні назви, що я чув з мого дитинства в себе, перетворювались на реальні пейзажі.
Я щиро зацікавився, яким було там життя за часів комунізму та після нього.

Ракетне місто

Влітку 2008 року я був у Дніпропетровську, Східна Україна, який налічує один мільйон двісті тисяч мешканців. За часів холодної війни усі радянські ракети вироблялись тут.
Деякі називали його «ракетне місто». Лише десять років тому іноземець не мав змоги туди потрапити. Зараз все змінилося. Я спостерігаю крізь вікно спокійну течію Дніпра.
Місто залишилось на три дні без води. Я намагаюсь зрозуміти, що вони роблять на протязі цих трьох днів, які здалися мені вічністю. Тому що мулиста вода, за течією якої я спостерігав крізь вікно, якою вмиваються, яку називають питною, робить чай зовсім непридатним для пиття.
Неможливо жити без води, тому я наповнюю ванну, щоб мати запас. Я закручую кран приблизно через 20 хвилин. Я помічаю, що в ній плавають зеленуваті пластівці.
Я роздивляюсь стелю. Звідки це нападало? Це не нападало зі стелі! Це потрапило через кран!

Андрій

Андрій каже,що його батько служив у Червоній Армії. Коли він став офіцером, він мав отримати партійний білет, інакше не було б жодної надії зробити кар’єру.
Він став капітаном. Його дружина хотіла жити колись… в окремій квартирі. Вона та їх родина. Тому що там, у Росії, вони ділили квартиру з іншою родиною.
Вони чекали й чекали свого дня… роками. І врешті решт придбали квартиру. Але у цьому очікуванні їх шлюб не витримав. Зараз вони розлучені.
Андрій каже, що коли він був малим, він слухав розповіді дорослих. Якщо, наприклад, хтось з'їздив за кордон, це було кінцем всіх честолюбних прагнень, він міг тільки працювати робітником, тому що нікому не спадало на думку довіряти відповідальні посади тому, хто міг стати шпигуном.
Андрій каже, якщо в тебе були проблеми, і ти потрапив до лікарні, в тебе ніколи не буде посади, бо тебе вважатимуть ненадійним. Це негласні правила, але всі їх знали. За часів холодної війни зростали серед заводів, що виробляли ракети та зброю, в атмосфері злоби та підозри.

Америка

Михайло каже, що був у Америці, але йому там не сподобалось. «Але то не власне Америка йому не подобається, а все американське», - пояснює Андрій. «Він патріот». Михайло служив у армії, в авіації, за часів СРСР. Там було все добре, йому це подобалось. Він каже, то неправда, що Україна розділена на дві частини, частину прозахідну та таку, що ностальгує за радянською імперією.
Люди думають, як створити сім’ю, народити дітей, та намагаються звести кінці з кінцями – а в нього є спортивна машина з затемненими вікнами та радіоприймачем, красива дружина та магазин оргтехніки («мій комп’ютерний магазин», - уточнює він).
Він відчуває себе людиною, що відбулася в житті, успішною людиною. Коли я ставлю йому запитання, він запитує: «Але ж ти не шпигун?»
Я намагаюсь пояснити та показати, що приїхав не засуджувати, але спостерігати… І ми зустрічаємось якось опівдні, і тоді він розповідає мені, за тортом, про своє життя в Радянському Союзі, коли було добре и ніхто не скаржився.

Запрошення

Наступного дня, коли ми з Галею прогулюємось біля Дніпра, телефонує Михайло. Він питає, чи не було б мені цікаво постріляти на стрільбищі.
Я здивований. Я питаю в нього, що змінилось для нього з тих пір, як не стало Радянського Союзу, як він перестав бути військовослужбовцем Червоної Армії.
Дуже дивний спосіб повідомити мені про звичку, якій він віддавав себе день у день. Він запросив мене на стрільбище Робін Гуд. Можливо, він хотів знати, чи я вмію стріляти. Чи звичайне вихваляння? Якщо коротко, я відхилив його запрошення.

Робін Гуд

Наступного дня, на тому ж самому стрільбищі помер при нез’ясованих обставинах прокурор області Володимир Шуба. Постріл з рушниці в серце. Яким чином постріл з рушниці міг бути випадковим и влучити в серце того, хто її заряджав, залишається загадкою. Тим більше що Шуба був спеціалістом зі зброї (і крім того отримував погрози вбивством). Тим більше, що на тому стрільбищі стріляють з пістолету, а не з рушниці. Тим більше, що пішли перші чутки про суїцид. Потім, ніби випадково рушниця зникла, а потім з’явилась знову. Існує офіційна правда, в яку ніхто не вірить, та правда нелегальна, більш вірогідна, яку можна почути навіть в Інтернеті.

Почались дні збентеження. Звісно, повторював я собі, немає жодного зв’язку між запрошенням і смертю прокурора Шуби. Йдеться про неприємний збіг обставин.
Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко вилетіла до Москви. Там їй вдалось побачитись зі своїм колегою В.Путіним. Воно розмовляли про міжнародну кризу, яка, вочевидь, протиставить Москву та Захід.
Також про воєнні бази в Севастополі, в Криму, бастіони російського ракетного флоту.
Проте, мене не полишало відчуття, що життя висить на волосинці. «Криваві часи» - так вони називали цей перехідний період.
Падіння уряду? Превентивно усувають осіб, що стоять на заваді, і що можуть займати важливі пости у новій політичній організації.
«Ви вважаєте Шубу людиною Тимошенко?» - «Ні, Шуба є людиною Шуби».
Чотири нових слова, що я вивчив: чотири, газета, годинник, аварія.

Зрештою, настала економічна криза. Банки хитались та урізали кредити, багато хто втрачав свої домівки. Відчаєм віяло повсюди.
До кризи:
Медсестра заробляла еквівалент 90 доларів.
Шофер 150.
Хірург 350.
Менеджер 400.
Нині ніхто не має певності в своїй зарплатні, що може зменшитись без попередження. Той, хто має роботу, вважається щасливим, і робить все, щоб її зберегти.
Я зустрів Ваню, велику дитину 26 років, що живе у Москві. Він працює на Piroff, великому заводі феєрверків. Він нетверезий та сміється весь час.
«Піротехніка, ха-ха-ха!, - каже він мені та вказує на дві пушки, зображені на його візитці. - Don’t worry! Be happy! Скоро Путін захопить Україну! Бум-бумбадабум! Ха-ха-ха, щодо війни, то гра, бомби з феєрверків».
Він питає мене, чи бачив я справжнє обличчя Дніпропетровську, він натякає на райони що зубожіли та прийшли в занепад.
Його питання є відправною точкою, щоб з’ясувати певні речі, які відкрито не пояснюються. Як так сталося, що життя коштує так мало? І хто орендує будинки за 600, 1000, 1500 доларів на місяць? Я не кажу про будинки зовсім неймовірні, лише про середній клас (F2).
«Це дуже просто», - пояснює він. Квартири,що я бачив, не для українців. Вони живуть у величезних темних мікрорайонах в годині їзди від центру. Він каже, що ринком нерухомості керує мафія. Дві родини, що створюють погоду, призначають ціни, недосяжні для сотен тисяч звичайних людей.

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!