"К вечеру вы все умрете". Нацгвардієць Мирослав ГАЙ про перший бій під Слов'янськом і те, як вистрілити в людину

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 63916 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 28/04/2016Дата публікації

Оголосили людям: “Зараз вистрілюємо боєкомплект у повітря - і їдемо звідси”. Почали вистрілювати БК - і тут на перший БТР прилітає "коктейль Молотова”. І гине десантник, молодий хлопець. Нібито від вогнепального. Загоряється БТР, горять шини, у вогні стає видно, що за спинами натовпу є люди у військовій формі зі зброєю. Натовп почав розбігатися, залишалися хіба що ці наркомани, які пробували кидатися на машини.

Розмовляв: Павло СОЛОДЬКО

Колишній боєць Нацгвардії, журналіст і актор Мирослав ГАЙ розповідає про бій 2 травня 2014 року під Слов'янськом, коли він уперше зрозумів, що почалася справжня війна. Пряма мова:

У березні 2014 року я прийшов із Самооборони Майдану в 1-й резервний батальйон Національної Гвардії [зараз - батальйон імені генерала Кульчицького].

Після завершення вишколу на полігоні у Нових Петрівцях ми рушили до Павлограду [Дніпропетровська область], де разом із місцевою Самообороною організували блокпости на в’їзді в місто.

Нашим завданням було закрити підходи до цього стратегічного населеного пункту, в якому розташовувалися завод і гігантські склади з ракетним паливом та вибухівкою.

Ми знали, що у Слов’янську і Краматорську постріляли СБУшників, убивають цивільних людей, диверсійні групи пересуваються в інші населені пункти…

-------

ВІД РЕДАКЦІЇ: 13 квітня 2014 року під Слов'янськом відбувся перший бій АТО - вогнева сутичка бійців спецпідрозділу “Альфа” СБУ з диверсантами РФ. Відбити несподівану атаку вдалося завдяки втручанню старшого лейтенанта Вадима Сухаревського (позивний "Барсук") із 80-ї аеромобільної бригади ЗСУ.

Офіцер-десантник особисто сів за крупнокаліберний кулемет БТР і розстріляв уже переконаних у перемозі диверсантів - незважаючи на те, що його командир забороняв відкривати вогонь навіть після початку бою, коли серед "альфівців" з'явилися вбиті й поранені. Це були перші постріли, здійснені ЗСУ в російсько-українській війні.

-------

Без вагань ми стріляли на попередження вгору, готові були вести вогонь по колесам автомобіля. Траплялися інциденти, коли високопосадовці зі зброєю, якісь прокурори, не хотіли зупинятися для перевірки, поспішали.

Кілька попереджувальних пострілів - і він уже готовий проходити догляд. Без догляду в Павлоград не заїхав ніхто.

-------

ВІД РЕДАКЦІЇ: 16 квітня 2014 року один з підрозділів 25-ї десантної бригади ЗСУ був заблокований у Краматорську натовпом цивільних під керівництвом диверсантів РФ. Українські військові не наважилися відкрити вогонь, в результаті шість одиниць бронетехніки потрапили в руки терористів.

-------

Людина зі зброєю думає, що за потреби стрілятиме в інших людей зі зброєю. Насправді це дуже складно.

Коли звичайна, нормальна людина вперше прицільно стріляє в іншу людину, спрацьовує блок, треба себе переламати.

Кілька секунд вагання, затримки. І в першому бою, особливо якщо це ближній контакт, ці секунди стають фатальними для багатьох хороших хлопців.

Мирослав Гай

20 квітня одна з наших змін зупинила колону “Правого сектора”, який повертався після бою під Слов’янськом.

Вони везли пораненого, тому поспішали, були зі зброєю. Гвардійці грамотно їх зупинили, взяли на приціл, поклали на землю. Бо наше завдання - доглядати кожну машину, щоб у місто не потрапила зброя і диверсанти.

З ними був Ярош, швидко розібралися, далі вони в супроводі міліціонерів поїхали. Але сам факт - якби це був ворог, ми готові були стріляти, хоч під Павлоградом нікому з нас не довелося вести вогонь на враження, і в нас жодного разу ніхто не вистрілив.

Ми перебували в напруженні, очікуючи першого бою, але він усе не починався.

При цьому в нас усе було організовано чітко: наряди, заряджання-розряджання зброї, жодного бардаку. Ми пройшли вишкіл на спецбазі МВС, стріляли так багато, наскільки це було можливо на той час - по 18 патронів на день. Хлопці ВВ-шники, які бачили автомат хіба що під час присяги, думали, що це готують спецпідрозділи смертників з майданівців.

Хай потроху, але стріляли щодня. З автоматів, кулеметів, з РПГ. Жили на стрільбищі, від мого намету було 300 метрів до вогневого рубежа. Щодня смуга перешкод, фізо, рукопашка, вивчення зброї, теорія.

І от тепер відголоски бойових дій долинали до нас, але ми ще не воювали. Постійна знервованість в очікуванні ворожого нападу.

В Павлограді простояли десь тиждень. Потім нас перекинули в Барвінкове [Харківська область] Не минуло й години після прибуття, як мені - і ще частині наших хлопців - наказали взяти зброю і негайно рушати на організацію якогось блок-поста.

Через поспіх ми вирушили, розбиті не за підрозділами, а хаотично, хто в який вертоліт завантажився. А вивантажилися в різних місцях. Зв'язку не було, і ніхто не знав деталей нашого завдання.

Нашу команду висадили на залізничному переїзді біля села Андріївка, на в’їзді до Слов’янська з боку Краматорська, під горою Карачун. Було 2 травня 2014 року, близько 11 години ранку [перший день "активної фази АТО у Слов'янську-Краматорську"].

2007 рік, Шрі-Ланка. Викладач Національного університету театру, кіно і телебачення Мирослав Гай. Фото: Олександр ВАНСОВИЧ

На андріївському переїзді, біля мосту через річку Сухий Торець стояв 1-й батальйон 95-ї аеромобільної бригади ВДВ, командував ним підполковник Тарас Сенюк, позивний “91-й”. Того дня він врятував мені життя. [Герой України Тарас Сенюк загине в бою 3 червня 2014 року]

Десантники перебували там уже день чи два, досить виснажені. Низинна місцевість не дозволяла розгорнути техніку чи ефективно окопатися.

Вони просто організували заслон на підході до міста, стояли ланцюгом довкола техніки. Зі зброєю, але на людей не направляли, тримали її за плечима. А довкола зібрався величезний натовп, чоловік 150.

Я одразу зорієнтувався, що наше завдання - взяти на себе спілкування з цивільними, відгородити десантників від натовпу. Почати організацію блок-посту. Бо вони - Збройні сили, а ми - Національна гвардія. Підійшов до підполковника, представився, запитав, як ми можемо допомогти.

Тарас Михайлович був дуже чіткий: “Замінити тих, хто втомився, відтіснити цивільних від техніки”. Додав, що в одній із машин за натовпом нібито помічені коктейлі Молотова, очевидно, їх пустять в хід, коли натовп наблизиться до бойових машин десантників.

Ми організували живий ланцюг, графік чергування і почали вмовляти натовп розійтися або хоча б відійти кілька кроків назад. Заправляли там якісь молодики з татухами, до нашого прохання вони не дослухалися.

Люди в натовпі були різні. Були й місцеві, з Андріївки, з іконами. Але більшість найактивніших - приїзжі, їх підвозили бусиками постійно.

Я б розділив їх на три типи - "зеки" з наколками, крикливі “активісти” і наркомани. Останніх по зіницях видно. Худі, неохайні, чухаються, покашлювання оце характерне, постійно енергетики потягують, мурчащий говорок, очі масляні...

Обходячи наших вартових, я тихенько казав усім кожні 10-15 хвилин потроху просуватися вперед. Під час розмови один посунув ногу на 10 см вперед, інший переступив 20 см... І так за кілька годин ми поступово просунулися метрів на 5.

Спершу розмова виглядала як звинувачення з натовпу - чому ми прийшли на їхню землю, чому зі зброєю, хто ми такі і яке маємо право, і чому ми перекрили в’їзд у місто, забирайтеся геть.

Але ми почали нормально розмовляти з ними, по-людськи. Пояснювали, що стоїмо тут, бо надійшла інформація про те, що озброєні люди захоплюють органи влади в місті.

“Це наші люди!” - кричать у відповідь. Прекрасно, кажу, з ними зараз будуть проведені перговори.

По-друге, є інформація, що диверсійні групи... “Чиї диверсійні групи?” - перебивають із натовпу. Росіян, кажу. У відповідь крики: “Росіяни - наші брати!”

I весь час вони боялися “Правого сектору”. “Ми просто не хочемо допустити їх сюди, в Слов’янськ, щоб “Правий сектор” не проникнув до міста”.

Тут я зрозумів, яку риторику треба вести. І почав говорити, що ми прийшли захистити їх від “Правого сектору”. Тому й перекрили дорогу, щоб ПС не зміг проникнути в місто.

Мовляв, мало що там за люди зі зброєю в центрі - може, якраз “Правий сектор”. “Обіцяю, що поки Нацгвардія тут, ніхто з ПС не зможе проникнути у Слов’янськ”.

Виглядали ми досить хвацько - у новій формі, з однаковою зброєю, підтягнені. Генерал Кульчицький за власні гроші купив нам красиві однакові значки “Гвардія”. Навіть десантура тоді була вдягнена гірше, не в однакову форму.

Ми просто розмовляли - і багато людей почали прислухатися до того, що ми говорили. Ми ж казали елементарні речі: “Це Україна, ми український підрозділ, маємо право тут перебувати, захищаємо всіх мирних громадян України”.

Одна жінка знову почала скандал: “Чому ви мене не пускаєте в моє рідне місто?” Мовляв, вона сама із Краматорська і не може потрапити на могилу батьків у Слов’янськ. Кажу: "Хто вас не пускає? - Ви не пускаєте! - Та проходьте. - Як?! - Ось так".

Натовп більшає: під’їздять машини, автобуси. А ми ж Нацгвардія, можемо організувати КПП, хай люди йдуть, тільки документи покажуть і відсутність зброї. Я поговорив з комбатом Сенюком і він дав добро.

Я оголосив: друзі, пройти у Слов’янськ може кожен, в кого є паспорт із реєстрацією в Донецькій області.

Починаємо пропускати, і тут виявляється така цікава ситуація: значна частина громадян України зі слов’янською та краматорською реєстрацією не поспішає у місто.

Пройдуть догляд, постоять нерішуче, і знову вертаються у натовп. Бо їхні координатори не мають паспортів України, а без координаторів вони не знають, як діяти далі.

І ось буквально щойно мені кинули лінк на відео, де я з ними спілкуюся. Виявляється, у когось із цих підставних людей ще й прихована камера була - напевно, чекали, що ми піддамося на провокації:

Ще й дощ падав, геть вилетіла з голови ця обставина.

І от під цим дощиком один із групи хамовитих крикливих чувачків заявляє: “А если у меня нету паспорта украинского?” - “То есть?” - “У меня российский паспорт, я родственник”. “Ні, - кажу, - не пропустимо”.

Інший із них, бомжуватого вигляду: “А я с Крыма!” Нахабно так. “Ну то й що?” - кажу. “Я здесь на заводе работаю” - “Вперед, дзвони директору заводу, хай називає прізвища, пропустимо”.

В цей момент іще одна з цієї тусовки, вересклива така жінка, типовий провокатор, тицяє мені в руки паспорт РФ і говорить: “Наших там много, у них оружие - лучше, чем у вас, к вечеру все вы умрете”.

Сказати, що я - викладач акторської майстерності - ох.їв, це нічого не сказати. Виявилося, що в цьому натовпі дуже багато громадян РФ, які здуру ще й паспорти нам показали. А частина з них ще й може бути зі зброєю.

Комбат 95-ки зауважив, що вечоріє, а місце з тактичного боку - дуже невдале. Довкола нас - горби і “зеленка”, ми в долині, на відкритому зусебіч місці, техніка вся скупчена. Щойно стемніє, нас почнуть убивати.

Треба вибиратися звідси на висоту, тобто - на гору Карачун. Можливо, Tарас Михайлович на той момент уже отримав відповідну команду від комбрига 95-ки.

Вийшов до натовпу, кажу: “Друзі, ми прийняли рішення, що ви маєте рацію. Ми не хочемо йти проти народу, будемо їхати”.

І тут раптом риторика різко змінюється: “Ні, ви залишитеся тут! Блокуйте їх!” Я: "Ви ж хотіли, щоб ми забиралися геть" - "Ні, ви будете стояти тут!"

Наркомани почали стягувати шини, перегородили нам дорогу. Стало ясно, що їхнє завдання - затримати нас до темряви.

Щоб не зривати голос у перекрикуванні з натовпом, я попросив їх виділити кілька переговірників. Але замість живих людей нам передали телефони, звичайні недорогі трубки.

З одним із “переговірників” - вочевидь, представником слов’янського диверсійного угруповання - говорив підполковник Сенюк.

А я почав розмовляти з якимось типом із тієї групи, що була у Краматорську. І він мені сказав таке: “Здавайте зброю, і ми вас відпустимо”. Спокійно говорив, упевнено.

Я ж увімкнув блеф: “Здавайте зброю ви. І тоді залишитесь живими”. Він: “Так вы что, намерены воевать?” - “Мы намерены выполнять свой долг и приказ” - “Тогда вы умрете”.

Потім Тарас Михайлович розповів про свою бесіду. Спершу десантурі запропонували те ж саме, що й нам - зброя в обмін на життя. Вони відмовилися.

Тоді інша пропозиція: “Зняти зі зброї бойки [частина затвору, яка вдаряє по капсюлю патрона, запалюючи порох] і віддати їх, тоді вас випускають”. Військові відмовилися: “Та ви що, бойки ж, мовляв, нумеровані, це кримінальна справа”.

Після цього підполковнику запропонували таке: “Ок, ви вистрілюєте боєкомплект у повітря, щоб ми бачили, після чого можете їхати з порожніми магазинами. Але їде тільки десантура, Нацгвардія залишається”. Він питає: “Чому?” - “Они майдановцы, их головы дорого стоят”.

Не знаю, як Сенюк ставився до Майдану, але він прийняв доленосне для нас рішення: “Ми нікого здавати не будемо. Нацгвардійців - у техніку, прориваємося з боєм”. Тих наших, хто мав нову форму, завантажили в БТРи і вантажівки, інші вперемішку з десантурою - на броні.

Оголосили людям: “Зараз вистрілюємо боєкомплект у повітря - і їдемо звідси”. Почали вистрілювати БК - і тут на перший БТР прилітає "коктейль Молотова”.

І гине десантник, молодий хлопець - нібито від вогнепального. Пізніше я чув, що з-за спин "мирних демонстрантів" прямо в нього прилетів ВОГ (граната з підствольного гранатомета).

-------

ВІД РЕДАКЦІЇ: В результаті цього нападу, здійсненого диверсантами під прикриттям цивільного населення, загинули два військовослужбовця 95-ї бригади. Життя старшого солдата Сергія Панасюка (фото) обірвала куля російського снайпера. Під ногами солдата Петра Коваленка (фото) розірвався ВОГ. Сергію було 28 років, Петрові - 20.

-------

Загоряється БТР, спалахують шини - i у відблисках полум'я стає видно, що за спинами натовпу є люди у військовій формі зі зброєю, які ведуть по нам вогонь. Натовп почав розбігатися, залишалися хіба що ці наркомани, які пробували кидатися на машини.

Гвардійці швидко розкидали палаючі шини і ми почали прориватися. Я заліз у БТР, він називався “Ласточка”. Вели вогонь із КПВТ [крупнокаліберного кулемету] по “зеленці”, звідки по нам стріляли із вогнепальної зброї.

Пам’ятаю, за кулеметом сидів десантник Сєрьога, молодий хлопчина. В нас іще патрон у КПВТ застряг, ми його плоскогубцями витягували, дуже поспішали, бо треба було вести вогонь у відповідь.

І прорвалися. Вночі піднялися на Карачун, там уже була 95-ка, готували позиції.

І там я побачив, як із іншого БТР дістають убитого внизу десантника. Він потім кілька тижнів лежав у підвалі телецентру, поки евакуація стала можлива.

Саме в цей момент я зрозумів, що все по-справжньому, це війна.

Тому що в тітку на переїзді, хай вона навіть погрожує “Вы все умрете”, ти не зможеш вистрілити.

Так, це дурна вата, але на той момент їх не сприймаєш як людей, які можуть тебе убити. Просто люди, твої співгромадяни. Хай активні, агресивні, але ж це не “Беркут”, із ними можна домовитися.

14 травня 2014 року, Слов'янськ. Десантник 95-ї бригади Сергій Шевчук (ліворуч) і нацгвардієць Мирослав Гай встановлюють прапор України на телевізійній вежі на горі Карачун. Фото: ФБ Мирослава Гая

Подібне в мене було 18 лютого 2014-го, коли нас, налаштованих на мирний марш, тупо почали вбивати, без усіляких переговорів. Розстріляли упритул, із дробовиків.

Тоді я зрозумів, що ми не зможемо домовитися з “Беркутом”. І з'явилося нове відчуття - страх за своє життя, готовність захищати його всіма можливими способами.

Для того, щоб вирватися, я застосував єдину свою зброю на той момент - лопату. Але насмерть жодного разу не вдарив, тільки плазом. Так і не зміг подолати той блок. "Беркут" же стріляв без вагань.

А 2 травня стало зрозуміло, що ми на справжній війні.

І після цього ми стріляли в тих, хто намагався проникнути в наш сектор оборони, без жодних сумнівів. Прицільно. Бо знали, що інакше уб’ють нас.

Інші сектори на Карачуні захищалися десантниками і… “Беркутом” з Івано-Франківщини. Вони прикривали нас, а ми - їх.

Щоправда, коли росіяни почали працювати по нам із Слов'янська мінометами, стріляти у відповідь по місту ми все одно не могли. Хоч і в нас потім і міномети, і гармати з'явилися. З моральних причин не могли, бо ворога не бачили.

Вже пізніше, коли забезпечили себе надійною місцевою агентурою і точно знали координати, могли відкрити вогонь у відповідь.

Лютий 2016 року, Національний університет оборони України. Молодший лейтенант запасу Мирослай Гай (ліворуч у першому ряду) на церемонії випуску офіцерських курсів для учасників АТО. Фото: Народна Aрмія

А зараз, якби мій підрозділ потрапив під обстріл із населеного пункту, якби життю особового складу загрожувала небезпека, я б наказав стріляти у відповідь без вагань.

ТАКОЖ: Як зростало політичне насильство в Україні. ХРОНОЛОГІЯ

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!