Оптимістично про хворобу: книжки особистого досвіду «Найважливіше — наприкінці», «Я, Ніна», «По той бік сонця» та «Не вагітна»

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 7111 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 31/01/2020Дата публікації

Наприкінці 2018 я написала матеріал для «Текстів», у якому йшлося про те, що сучасні українські письменники уникають табуйованих і соціально значущих тем. Більшість із них, як свідчить минулий видавничий рік, так і залишилися поза фокусом письменницької уваги, однак з’явилося декілька важливих книжок, у яких ідеться про переживання досвіду хвороби — власної чи близької людини. На цю тему наші автори також говорять нечасто, а тому до згаданих книжок варто придивитися ближче.

Читала: Тетяна Трофименко

Зверніть увагу: далі не йтиметься про тексти, у яких хвороба є одним із епізодів, більш чи менш значущим елементом загального сюжету. «Найважливіше — наприкінці» Галини Вдовиченко, «Я, Ніна» Яніни Соколової, «По той бік сонця» Ксенії Фукс та «Не вагітна» Каріни Саваріної мають хворобу за центральну тему, і саме довкола неї зав’язується сюжет. Також далі я вживатиму вислів «головні героїні» твору (у трьох випадках, крім роману Вдовиченко, вони ж виступають і оповідачками), не ототожнюючи персонажок із авторками, хоча ті не приховують, що описаний досвід є автобіографічним.

Найтяжче — наприкінці

Щасливий шлюб, улюблена робота, гарна родина, успішні діти… Героїня роману Галини Вдовиченко «Найважливіше — наприкінці» начебто має це все це, але життя рішучо змінюється, коли чоловік починає хворіти. Гіпертонія, інсульт, цукровий діабет, хвороба Паркінсона… Лікування не допомагає, і досить скоро він уже не може без допомоги дружини піднятися з ліжка. Пересування на ходунках перетворюється на щоденну каторгу, а свідомість тікає в далеке минуле, коли все було так добре…

Ну або не дуже: за 35 років подружнього життя в цієї пари, як і в усіх, накопичилося достатньо взаємних претензій, що тепер актуалізуються з новою потужністю. «Ніколи не був у нього легкий характер, але тепер дедалі частіше — нестерпний. Галя намагається опанувати себе: він не винен, переконує себе, це хвороба. Миє його, переодягає, а він знай собі бубонить, докоряє, випоминає їй усе, що було й загуло». Безпідставні ревнощі особливо гротескові, їх висловлює людина, якій ти подаєш «судно», але що поробиш — треба терпіти.

Є поширена думка, ніби тривала й виснажлива хвороба дається людині та її оточенню саме для цього — аби виправити все, що зіпсував за життя. Книжка Вдовиченко переконує, що цей час далеко не найкращий. Авторка розповідає про дуже буденні і надзвичайно тяжкі речі, роблячи це часом іронічно (догляд за малорухливим хворим, коли сама маєш гіпс на нозі, — ще те заняття), часом — дуже емоційно, передаючи атмосферу нервового й фізичного напруження, що триває довгий час, досягає кульмінації і, зрештою, розв’язки.

Чим стає для Галі смерть чоловіка? Довгоочікуваним визволенням, моментом катарсису, точкою відліку нового етапу життя? Здається, переосмислення й прощення стають можливими лише тоді. В останній частині роману героїня поступово віднаходить себе саму, відчуває примирення з минулим. Реалізована жінка, журналістка й письменниця, вона сприймає хворобу і смерть чоловіка як випробування, що відкриває глибше розуміння життя й узаємин із людьми. «Найважливіше наприкінці» — про те, що все мусить ставатися своєчасно.

Зупинитися, доки не пізно

Мотив своєчасності є наскрізним і для книжки «Я, Ніна», у якій відома журналістка й телеведуча Яніна Соколова розповідає про свою боротьбу з онкологічним захворюванням. І я зараз маю на увазі не поширену фразу, яку часто кидають хворим, лише погіршуючи їхній моральний стан: мовляв, ви самі винні, слід було берегтися (вчасно перевірятися, не грішити тощо). Якраз із цим у героїні на ім’я Ніна Сокіл усе було в порядку: вона не нехтувала симптомами, дбала про здоров’я, відвідувала гінеколога кожні півроку. Саме тому відчуття несправедливості виявилося майже нестерпним: «Хіба онкодіагнози ставлять не тим, хто себе “запускає”, не реагує на сигнали свого тіла, веде нездоровий спосіб життя, їсть шкідливу їжу й ніколи не здає аналізів?».

Ні, це так не працює, говорить авторка. Онкологія сьогодні — справді наче одна з хронічних хвороб, і убезпечитися від неї неможливо. Та хоча майже кожна людина має в своєму оточенні онкохворих, цей діагноз супроводжується міфами й стереотипами. Так і Ніна, якій необхідно всі сили спрямувати на те, щоб витримати важке лікування, переймається натомість своєю «бракованістю», адже вона втратила репродуктивні органи і тепер нібито є «недожінкою». Вона депресує через утрату волосся, що для телеведучої означає справжню катастрофу, і навіть після успішної терапії боїться насмішок через зміни в організмі («виростуть вуса і будеш схожою на мужика»).

Про всі ці думки і страхи Яніна Соколова пише відверто й часом навіть зухвало, однак не для того, аби шокувати читача натуралістичними подробицями. По суті, так вона намагається подолати головний міф щодо себе самої — незламної, успішної, сильної жінки, у якої все супер. Насправді ж діагноз вирвав її зі звичного плину життя на піку кар’єри. «Між сеансами променевої терапії та хімії, від ранку до вечора я була Ніною Сокіл, кіборгинею і борчинею за правду в ефірі», але майже ніхто не знав, що відбувалося на самоті: «Я була собі огидна — оббльована, лиса… Лежала на підлозі й ненавиділа себе — за все, що зі мною відбувалося. За брехню, що з’їдала зсередини. За те, що не могла зупинитися, збавити темп».

Своєчасно зупинитись — здається, це головний заклик, із яким звертається до свого читача Яніна Соколова, показуючи, як за нескінченною гонитвою (зустрічі, справи, програми, підписники) ти забуваєш, коли востаннє обіймала близьку людину. Звісно, цей заклик важко втілити, але можна бодай спробувати.

По цей бік депресії

Багато спільного з текстом Яніни Соколової можна знайти і в книжці, що править про іншу надзвичайно поширену хворобу, в існування якої в Україні досі не всі вірять. Офіційні діагнози при цьому можуть бути різними або не буде ніякого, але найчастіше цей стан називають депресією. І багато хто вважає її вигадкою: прості громадяни не звертаються до лікаря через апатію чи «хронічну втому», напади роздратування чи агресії. Натомість у колах, де матеріальний і суспільний статус вищий, хворіти на депресію стало своєрідною модою.

«Депресія перетворилася на синонім означень “бути в тренді”, “бути креативним і нестерпно талановитим”. Арт-директори, креативщики, консультанти з консультування й всі, хто вважає себе “непересічним і особливим”, мали хворіти на депресію. …Якщо в тебе нема депресії — ти посередність, тобто нецікавий і відсталий — ось вирок сучасного суспільства», — іронічно зазначає Ксенія Фукс, яка у своїй книжці «По той бік сонця» розповідає про власний досвід переживання депресивного епізоду та лікування в німецькій психіатричній клініці.

Утім, іронія ця сумна: згадана мода призводить до того, що від скарг на депресію відмахуються як від свідомого кокетування, радять зайнятися чимось цікавим і корисним (хоча приклад Ніни Сокіл доводить, що активна діяльність може дати зворотній результат) або взагалі зіставляють із онкологією, мовляв, от що насправді страшно та небезпечно.

Ксенія Фукс наполягає, що депресія так само є хворобою і так само небезпечною, детально змальовує її перебіг. Переїзд до Німеччини з окупованого Донбасу, праця у фірмі, де головним способом спілкування був «психотерор», поступове поглиблення психологічної кризи, зникнення інтересу до всього: «…Я боролася сама з собою, зі своїми неконтрольованими емоціями й нав’язливими думками, зі своїм непевним та примарним “я” та зі своїми липкими страхами». За апатією та байдужістю приходили думки про суїцид як логічний наслідок утрати сенсу життя — ось чому депресія часто виявляється історією із летальним фіналом.

І героїня Ксенії Фукс у якийсь момент це усвідомлює. Рішення лягти в клініку належить їй самій — бойфренд хіба допомагає привезти речі. Подальше лікування також є свідомим процесом і дає ефект, хоч і не означає остаточного видужання. Як і в онкології, у випадку з депресією ідеться лише про ремісію, і ніхто не гарантує, що рецидив не настане. А проте страх повернення хвороби можна контролювати (насамперед за допомогою терапії) і з ним можна співіснувати: «Я завжди залишуся по той бік, — пише Ксенія Фукс. — От лише тепер я знаю, як там жити».

Не казка, не вагітність

Ми вже бачили, що, говорячи про хворобу, авторки аналізують не лише власні відчуття, а й реакцію оточення, уплив стереотипів на ставлення до проблеми. Ще одна книжка, у якій стикаються ці два аспекти, — «Не вагітна» Каріни Саваріної про безпліддя та досвід невдалого планування вагітності.

Безпліддя — іще одна хвороба, що не несе смертельної небезпеки, а проте суттєво впливає на життя багатьох жінок, провокує образу («чому це сталося зі мною?») і депресію. Ці настрої присутні в тексті Саваріної вже з перших рядків, адже її героїня мала абсолютно чіткий життєвий план: «Все мало бути, як у казці. Ідеально. Бо саме так я все це уявляла з самого дитинства». Кохання, одруження, народження…

Важко сказати, чого більше в цьому сценарії — внутрішньої потреби стати матір’ю чи бажання відповідати стереотипу «щасливої жінки». Безперечно одне: образ оповідачки є дуже реалістичним. Вона ображена на долю, заздрить тим, кого не спіткала її біда, але при цьому невтомно робить вигляд, що в неї все оk: «Вранці я збиралася на роботу та, стоячи на одній нозі… скролила мережі. Всі так само продовжували бути щасливими, гарними, молодими і вагітними. Я запостила фотографію квітів від чоловіка.

Фото в інстаграмі — букет квітів.

Підпис: «Яке щастя бути коханою».

67 уподобань, 10 коментарів».

Не всі в оточенні із розумінням сприймають відчайдушну боротьбу (болісні гінекологічні операції, цілителі, гірудотерапія чи навіть маніяк‑масажист — тут теж є й кумедні самоіронічні сцени), яку героїня веде, аби завагітніти. «Не розумію, чому ти так зациклилася. Дивися, скільки життя навкруги. На нашій планеті є море, сонце, білий пісок на пляжах, класний секс, музика. Ми молоді і гарні. Я взагалі не хочу витрачати час на дитину», — декларує одна з подруг, яка невдовзі… випадково залетить. Не тому, що це погана мелодрама, а тому що так часто стається в житті.

А оповідачка пройде власний шлях: від спроб завагітніти в природний спосіб — до ЕКО, від цілковитої неготовності звернутися до психотерапевта — до усвідомлення цієї потреби, від бажання народити власну дитину — до прийняття можливості усиновлення. Як і в попередніх історіях, усе зміниться, коли героїня зміниться сама, переосмислить ставлення до проблеми. На появі в житті подружжя прийомної дівчинки Маші Саваріна ставить крапку, хоча ця історія вочевидь розрахована на продовження.

Навчитися не боятися

Які висновки можна зробити, прочитавши ці тексти? Насамперед порадіти, що вкрай важливі, але мало видимі досі теми стають об’єктом рефлексії та предметом читацького обговорення. Хоча авторки мають різну за кількістю аудиторію, поза сумнівом, їхні тексти є джерелом інформації та емоцій для дуже різних читачів.

З одного боку, книжки Галини Вдовиченко, Яніни Соколової, Ксенії Фукс та Каріни Саваріної виконують функцію щоденника, автотерапії, необхідних самим авторкам, аби «виговоритися». З іншого, вони слугують прикладом того, як можна пережити тяжку ситуацію та фіксують індивідуальний досвід, якого потребує багато людей.

Ситуація в царині охорони здоров’я в Україні, м’яко кажучи, є незадовільною не лише щодо лікування, але й щодо просвіти – інакше колонки Уляни Супрун не видавались би таким одкровенням. Із аналізованих книжок помітно, що авторки мало знали про свій організм, надмірно довіряли лікарям або йшли за порадами інтернету чи «добрих людей». Крім того, у широкому колі панує небезпідставний страх перед вітчизняною медициною, тому часто ми просто боїмося звертатися до лікарів. Позитивні кейси навчають не боятися (не будемо зараз чіпати фінансовий аспект чи зіставляти німецьку й українську медицину).

Разом із тим, книжки цього огляду — не інструкції з догляду за хворим чи лайфхаки, як перенести хіміотерапію (хоча тексти такого кшталту теж потрібні — наприклад, «Зовсім не страшна книга», присвячена зокрема паліативній допомозі). Їхня художність мінімальна, однак у цьому й полягає особливий вплив на читача: ти віриш написаному.

Авторки говорять про дуже важливі речі: хвора людина не є другосортною, «бракованою», вона гідна поваги й любові. Навчають розставляти пріоритети, не працювати на кар’єру чи імідж ціною здоров’я, робити найважливіше, не відкладаючи на потім. А ще — не ділити хвороби на більш чи менш страшні та небезпечні, не знецінювати почуття, які переживає інший. Адресовані насамперед людям, які переживають подібні стани й ситуації, ці тексти варті широкої аудиторії, адже допомагають стати більш терпимими й менш категоричними щодо хворих.

А взагалі, скажу вам як людина, яка багато читає: це найоптимістичніші книжки з усіх, які з’явилися останнім часом у сучукрліті.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!