«Перші ластівки». Твереза розмова замість істерик про «синього кита»

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 5425 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 27/12/2019Дата публікації

В Україні ніша серйозних серіалів досі була майже порожньою. Здавалося, що до якісних трилерів, упакованих в кілька сезонів по 8-10 серій, ми доростемо лише згодом. Однак, «Перші ластівки», прем’єра яких недавно відбулася на «Новому каналі», довели, що в цьому жанрі ми вже маємо майже еталонний взірець.

Автор: Костянтин Воздвиженський

Сьогодні вже помітно вщухла інформаційна хвиля навколо онлайн-гри «Синій кит», яка вразила пострадянський (російськомовний) сегмент інтернету і начебто мала на меті спровокувати масові самогубства серед підлітків. Саме на цій грі закручується сюжет.

Суспільне тло

Чимало ЗМІ неабияк хайпанули на цій дражливій тематиці. Цікавою була реакція школи й батьків. Перша повелася доволі по-совковому: в більшості закладів почали впроваджувати додаткові виховні години, подібні за своїм характером до уроків політінформації, що мали місце в радянській школі.

Реакція батьків була емоційною: репости панічних повідомлень, заклики негайно перевірити телефони своїх чад і тому подібний спам переповнив вайбер-групи класів і дитячих гуртків. Так створився міф про «поганий інтернет, який вбиває наших дітей»; прокотилася очікувана хвиля постів про те, «яким щасливим було наше дитинство, в якому не було ані булінгу, ані суїцидів, ані небезпечних ігор».

На випускному в одній з київських шкіл (де за останні роки не трапилося жодного суїциду, не траплялося великих скандалів через цькування тощо) мати однієї старшокласниці у вітальному слові вирішила доречним прочитати вірш-заклик про те, що не варто різати вени. Це доволі симптоматично для нашого нашпигованого реальними й вигаданими страхами суспільства.

Списувати сімейні та шкільні проблеми на «шкідливі технології, які псують наших дітей» – це така сама інфантильна позиція, як виправдання несплати податків тим, що, мовляв, політики нагорі все одно крадуть більше. Перша книжка про підлітковий суїцид – «Страждання юного Вертера» Гете побачила світ у 1774-му році, відтоді не раз виринала в літературі й кіно. Тема дитячої жорстокості теж не нова: англійський роман «Володар мух» вийшов у 1954-му, радянський фільм «Опудало»(«Чучело») – в 1983-му. Нинішньому поколінню батьків школярів ці книжки і стрічки добре відомі, однак згадувати про них вони, схоже, не поспішають. Сучасним підліткам наведені вище твори, можливо, здаватимуться не такими вже й актуальними.

Чесний серіал

А ось серіал «Перші ластівіки», що стартував на «Новому» в кінці листопада – це про проблеми тут і зараз. Режисери «Ластівок» вибрали доволі цікавий наратив: вони відмовилися від картинки, де всі діти хороші, але можуть трапитися кілька «важких підлітків» (термін радянської педагогіки»), але й не скотилися в «чорнуху», яка була властива фільмам часів перебудови чи серіалу російської арт-хаусної режисерки Валерії Гай-Германіки, де всі герої статично погані. У серіалі українського виробництва йдеться про те, що слід шукати причини, які роблять підлітків конфліктними й агресивними чи, навпаки, замкненими й схильними до суїциду. І проблеми ці зовсім не в інтернеті, а в сім’ї та школі, які, звісно ж, заперечуватимуть це до останнього.

Серіал можна назвати дебютним з кількох причин. Його режисер Валентин Шпаков був досі відомий комедійними фільмами («Інфоголік», «Зустріч однокласників»), автор ідеї й головний сценарист Євген Тунік відомий за шоу «Зважені та щасливі». Тотальна більшість акторів – студенти профільних акторських вишів столиці. Тобто, до «Ластівок» можна часто вживати слово «вперше», але це не означає, що фільм вийшов аматорським в гіршому розумінні слова.

Можливо, саме тому, що серіал робився свіжими силами, йому властива творча сміливість. Вона помітна навіть у другорядних речах: титри, заставки зроблені вигадливо і стильно, цілком в дусі часу, в стилі сучасних скандинавських серіалів («Міст», «Полярне коло» тощо).

Проблематика теж небанальна: ми вперше на українському серіалі бачимо юнака-гея, і над ним не кепкують в стилі «95-го кварталу». Режисери прагнуть відобразити всю складність усвідомлення героєм своєї орієнтації, а головне, спроби її виявлення. У серіалі показна різна природа родинних конфліктів.

Протягом серіалу відбувається самогубство лише однієї школярки, але глядач розуміє, що на її місці міг опинитися кожен із головних героїв. І в кожного могли бути свої індивідуальні причини: надміру авторитарні батьки чи, навпаки, безвідповідальні алкоголіки, заможні, але відчужені від свого чада, чи просто занурені в свою роботу настільки, що спілкування з дітьми зводиться до щоденних чергових фраз на кшталт «Привіт. Як справи?». У бунтарському підлітковому віці все це сприймається дуже гостро.

І справа не лише в родині: якщо ти не дуже гарний із себе хлопець, то погоджуйся на роль блазня, кращої тобі все одно не дадуть. Якщо ти дівчинка із зайвою вагою, то ти зручна мішень для кпинів. Це вже закони шкільного мікросоціуму, й з’явилися вони задовго до цифрової доби. Стрічка частково заснована на реальних подіях, і деякі герої мають прототипів. Життєвої правди додає навіть такий епізод, як відмова від витрат на святкування випускного заради благодійної мети – такі приклади в українських школах вже непоодинокі.

Власне, про інтернет і технології. Автори фільму відводять їм достатньо місця: стільки ж, скільки й у реальному житті. Ми бачимо пранки, відеоблоги, blacknet, хакерство та діпфейки – усе це справді становить вагому складову життя сучасного підлітка. Але режисери роблять істотний наголос на тому, що технології – це лише інструмент, і як їх буде використовувати та чи інша людина, залежить не від швидкості інтернету, а від її внутрішніх потреб. Недалекий двієчник прагне стати відомим блогером і записує дурнуваті, але популярні ролики, щоб зрештою заробити на операцію хворій сестричці, а схиблений маніяк фільмує суїцид так, щоб продати його дорожче.

Ніби причаровані до екранів своїх смартфонів, юнаки й дівчата, яким немає діла одне до одного і до всього світу, насправді звичайні живі люди. Часом їм потрібен певний емоційний струс, щоб зрозуміти, що справжня дружба цінніша за лайки, перегляди та інші віртуальні здобутки. Власне, герої «Ластівок» проходять цю непросту еволюцію: кожен із них втягнений в небезпечну онлайн-гру з якихось особистих мотивів самотності, але з часом знаходить приятелів (і кохання) в своєму безпосередньому оточенні.

Цікавим є підхід авторів фільму до мови. Вона не рафінована, нерідко засмічена русизмами, можливо, ще трохи штучна – але точно вища на дві голови від діалогів в українському серіалі «Школа». Поліція (а серіал, не забуваємо, має виразний детективний характер) нагадує копів з європейських серіалів. Серед 4-5 шляхетних професійних поліцейських жоден не нагадує колишнього «мента» – а в це важко повірити, знаючи історію переатестацій у нашому МВС.

Стильний санудтрек виконавиці DaKooKa привертає увагу, шкода, що більшість її треків у серіалі – російськомовна (хоча в останній серії звучить композиція українською). Загальне естетичне забарвлення ніби переадресовує нас до субкультури емо (нині вже непопулярної серед українських підлітків). Серіалу дещо бракує суто українського контексту. Йому інколи закидають певне епігонство до американського фільму «13 причин чому», що самі автори заперечують. Якби в фільмі бодай якось була окреслена тема війни на Донбасі, це підкреслило б його оригінальність.

Наприклад, поява героя-переселенця чи підлітка з родини ветерана мала б цілком природний вигляд, і ми мали б ще один вимір непростих сімейних і суспільних проблем. Ймовірно, серіал матиме другий сезон і, можливо, ця тематика знайде відображення там.

Серіал «Перші ластвіки» – це доволі смілива спроба серйозної розмови через художній фільм. І вона є вдалою. Річ навіть не в тому, що фільм має мільйонні перегляди на Youtube. Партнером «Ластівок» виступила міжнародна правозахисна організація «Ла Страда», яка спеціалізується на запобіганні насильству й дискримінації. З початком трансляції серіалу телефон довіри організації почав отримувати тисячі дзвінків від людей, які потребують психологічної допомоги. Таким чином тема підліткових самогубств та булінгу дещо починає спрямовуватись від алярмізму в соцмережах у більш конструктивне русло.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!