З кнайпи на передову: образ чоловіка в сучасній українській літературі

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 12501 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 02/08/2019Дата публікації

Образ чоловіка у текстах сучасної української літератури, написаних чоловіками, схарактеризувати дуже просто: це схильний до алкоголізму та невпорядкованих статевих зв’язків, дещо інфантильний, але сексуально привабливий патріот України. Так повелося з 1990-х і триває до сьогодні. Попри те, що в суспільному житті відбуваються активні процеси боротьби за перегляд домінантної позиції чоловіків у політичній, економічній, державній сферах, літературні твори можуть хіба здивувати: невже цей милий невдаха здатен узурпувати владу і здійснювати символічне й несимволічне насильство?! Та ні, він же хоче тільки найкращого: припасти до коханої, і щоб згинули воріженьки, як роса на сонці… Утім, поява реальних воріженьків таки стимулює до активніших дій, і усталений образ змінюється.

Автор: Тетяна Трофименко

Виняток для героїв

З алкоголізмом насправді бувають винятки – справжні українські герої не зловживають! Ключові постаті історико-патріотичного наративу 2010-х винятково стримані в цьому плані.

Це чоловіки, для яких головною справою є боротьба за волю України: отаман Холодного Яру Чорний Ворон із роману Василя Шкляра та командир загону УПА Данило Червоний, вигаданий Андрієм Кокотюхою.

Сюди ж підходить і столітній Яків Володимира Лиса – простий дядько з Волині, чий життєвий шлях уособлює трагічну долю українця на тлі буремного ХХ століття. Оскільки два зі згаданих романів уже екранізовано, а появу на екранах третього чекаємо невдовзі, можна говорити про те, що це тріо здобуло певну популярність і є знаним серед народу.

Розрахунок на масового реципієнта очевидний: автори не вдаються в психологічні подробиці, змальовуючи своїх персонажів лише позитивними барвами та вказуючи на їхню стійкість у жахливих обставинах. Ця нестерпна ідеальність, особливо відчутна на тлі звироднілих ворогів української нації, за задумом, має слугувати зразком для читачів та глядачів.

Сексуальна потужність присутня в характеристиках героїв різною мірою, але саме Василеві Шкляру вітчизняний еротичний вокабуляр буде довічно вдячний за «повняве випукле сраченя» коханої Чорного Ворона!

Традиційний ловелас

Якщо ж ти не герой і не жертвуєш життям на війні, тобі лишається… правильно, пити й гуляти. Приміром, письменника Юрія Винничука ця риса його персонажів ніколи не бентежила, починаючи від бестселера 1990-х «Діви ночі», що оповідає про пригоди вчорашнього дембеля Юрія в колі львівських фарцовщиків, повій, сутенерів та інших колоритних постатей. Патріотизм персонажів полягав у протистоянні радянській системі, а автобіографічність не підлягала сумнівам.

Власне, герой Винничука завжди є до певної міри Винничуком, навіть якщо він учасник Руської Трійці священик Іван Вагилевич, змальований у романі «Лютеція» як ловелас і баламут. «Як я міг не випити, якщо герой повісті бухар? Ми ж з ним одне ціле. І коли він падає в обійми розкішної кралі, то я падаю разом з ним», – наголошує Юрій Винничук у передмові до найсвіжішого роману «Нічний репортер» про життя львівського бізнес-криміналу наприкінці 1930-х.

Насправді роман не такий уже й свіжий, написаний майже одночасно з «Дівами ночі». Не опублікувавши його в 1990-х, автор робить це щойно тепер, а отже, можна бути спокійними: не переведуться в нас образи чоловіків, завжди готових ухопити за персо, замилуватися піхвою та повалити ціпку на канапу, не відчуваючи при цьому жодної незручності!

Ловелас по неволі

Насправді, якщо вірити теоретикам, не всі чоловіки почуваються природно в ролі донжуанів: це патріархальне суспільство нав’язує їм стереотипи маскулінності, згідно з якими слід мало не щохвилини доводити власну сексуальну спроможність.

Один із романів Анатолія Дністрового має назву «Патетичний блуд» – і це словосполучення дуже влучно характеризує ситуацію, коли насправді ти не життєрадісний бабій, а розчарований пошуками сенсу буття мислитель, але ж відповідати образові мачо треба…

У творчості Дністрового через блуд до «внутрішнього Тибету» намагалися прямувати і «пацики» з району, і викладач вишу з «Дрозофіли над томом Канта». Тим же маршрутом рухається й персонаж нового роману «Б-52» Мирослав Шефер – «блискучий аналітик і топ менеджер іноземного холдингу».

Шефер має 40 років, авторитарну маму, гроші, тачку і світоглядну кризу, пов’язану з тим, що життя його котиться в повну дупу. Чим не портрет покоління? У вільний від роботи час наш герой п’є (на це прозоро натякає вже винесена в заголовок книжки назва коктейлю) і ходить по бабах, але не просто так! Стосунки з жінками він використовує як матеріал для створення п’єс, адже здобуття сенсу життя пов’язує не з кар’єрою чи збагаченням, а з творчістю. Роман закінчується інфарктом і Майданом – можливо, далі буде?

Причина у травмі

Зрозуміло, що образ сучасного чоловіка в літературі відбиває загальні тенденції переживання психологічної травми, котрої зазнала більшість народжених у СРСР. Навіть ті, хто успішні за зовнішніми мірками, насправді мають глибокі комплекси, пов’язані з неможливістю повноцінної реалізації. Що вже говорити про ширший соціальний зріз? «Зайві люди» продовжують з’являтися в текстах українських письменників – і переважно це чоловіки.

Своєрідними метафорами постсовкової України є локації, змальовані в нових книжках Фоззі «Червоні хащі» та Артема Чеха «Район Д». У першого це будинок для людей похилого віку під Черкасами, у другого – депресивний пролетарський район Черкас. Серце України, пропащий край… Фоззі пише про нікому не потрібних дідів (шкільний учитель, колишній зек і заслужений залізничник), які мали кращі часи, а зараз доживають віку в злиднях.

Чех із маніякальною наполегливістю нанизує біографії мешканців одного будинку: майже всі вони не змогли, не зуміли, не заробили, утратили, спилися… У цій вервиці одноманітних образів чи не найбільш яскравим видається «витязь молодої української поезії» Василь Симоненко – гордість Черкас і такий же зметений з рахунку зайвий чоловік, який не встояв у двобої з системою.

Новий для сучукрліту образ з’явився завдяки роману Володимира Рафєєнка «Мондеґрін». Габа Габінський – переселенець із Донбасу, який намагається влитися в життя «великої України». Вдається не дуже: кандидат філософських наук, він влаштовується працювати підсобником у супермаркет, вивчає українську мову та розмірковує про причини війни та розколу в суспільстві… Звісно, Габа знаходить їхні витоки в трагічній історії протистояння з імперією, однак шляхів виходу з ситуації не бачить.

Війна диктує

Тим часом життя кидає інші, жорсткі й невідкладні виклики: війна на Донбасі стала каталізатором суспільних змін і, відповідно, почала впливати на систему образів сучукрліту.

У воєнній прозі останніх років ми бачимо, як українські чоловіки приймають виклик (незалежно від віку, рівня освіти, місця проживання). У перші дні мобілізації добровольцем до віськкомату Маріуполя приходить персонаж «Кофе с привкусом пепла» Олексія Петрова: «Мне пятый десяток годков. Выше среднего роста, чёрные с проседью волосы, серозелёные глаза. Такой себе обыкновенный … украинский мужик. Жена, дочь, небольшое пивное брюшко и жменя удилищ в кладовке. Всё как у всех, ничего блистательно-эксклюзивного». Лишає світ мистецької тусовки, беручи повістку, 30-річний письменник Артем Чех (свій армійський досвід він описує в книжці «Точка нуль»).

Попри загрозу життю й суцільну «зону дискомфорту», простір війни стає тим місцем, де звичайний український чоловік може відчути свою потрібність і відповідальність, переставши бути лузером, який не впливає ні на що, включно з власним життям.

Війна (не для всіх, але) стає потужним штурханом з дивану і додає традиційно маскулінних рис чоловічому образові. «Тысячи обычных мужчин просто и буднично делают военную работу, благодаря которой существует этот прекрасный мир вокруг вас», – пише Сайгон у збірці оповідань із промовистою назвою «Грязь».

Автори «фронтової прози» не ідеалізують воєнного побуту – це жорстокий і брудний світ, де ламаються психіки й долі. «Ми – витратний матеріал. Ресурс. А коли ми виконаємо завдання, самі добровільно вирушимо в утиль», – звіряється персонаж книжки «Сліди на дорозі» Валерія Ананьєва, ніби заповідаючи появу українського варіанту літератури втраченого покоління. Однак беззаперечний і той факт, що своїм існуванням держава Україна нині завдячує саме цій арміїї – «обычной, средней, аватарной, хамовитой, дурашливой, отчаянной, кровожадной и неуклюжей» (Мартин Брест, «Пехота»).

Що далі?

Не ідеалізуючи війни, автори до певної міри ідеалізують свого персонажа чи героя-наратора: тут, як і в царині історико-патріотичної прози, з якої ми починали розмову, працює чіткий поділ на «своїх» і «ворогів», де «свій» неминучо наділяється лише позитивними якостями. Це відбувається як у документальній автобіографічній прозі, так і в чистій fiction.

Герой сучасної війни однозначно є патріотом (або набуває патріотичних поглядів саме в армії/на фронті), сексуально привабливим і непитущим (аватари, як і мародери, зрадники чи боягузи, у війську є, але головного героя від них надійно дистанційовано).

Квінтесенція цього образу – бездоганний розвідник Антон Саєнко, більш відомий під позивним «Бандерас», із однойменного фільму Зази Буадзе та книжки Сергія Дзюби й Артемія Кірсанова. За рівнем ідеалізації Бандерас міг би скласти квартет із Чорним Вороном, Червоним і столітнім Яковом, хоча ця кінострічка про війну на Донбасі зроблена набагато якісніше, ніж згадане історичне кіно.

Разом із тим, психологічної переконливості їй надають насамперед другорядні образи: десантника Коляна, п’яниці й дебошира, який потрапляє в полон і гине, співаючи гімн України, чи Льохи, простого хлопця з Донбасу, який утік від сепарів, але не зважувався пристати до наших через скоєний злочин.

Що буде далі з образом чоловіка в сучукрліті? Таких прогнозів з огляду на реальні політичні події я робити не беруся. Але є сміливі люди – приміром, письменник Владислав Івченко. Його нова політико-фантастична мелодрама «Ноги» має виразно футурологічне спрямування і є спробою передбачити, чим закінчиться війна на Сході. Головний герой роману Михайло Кононенко, безногий ветеран АТО, свідомо непитущий, творить справжні еротичні дива, а ще активно протистоїть російському агресору і у віртуальному, і в реальному світах.

Я думаю, це позитивний вектор.

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Щоб зробити пожертву щомісячною перейдіть сюди. Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!