Тут більше не живуть. Як зникає єврейська Бершадь

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 12625 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 04/07/2017Дата публікації

Коли на початку осені єврейські господині у Бершаді бралися варити сливове повидло, його густий аромат розносився цілим кварталом. Повидло кілька годин готували у чанах; аби вариво не пригорало, його слід було увесь цей час помішувати веслом. Хто лінувався робити це сам, звертався до сусідки Рахель – її наймали спеціально для цього заняття. Нині в штетлі, тобто єврейському кварталі, мешкає сім українських сімей і одна єврейка похилого віку. Тут осідають роми.

Текст і фото: Ярослава Тимощук

Юхим Вигоднер, один з останніх євреїв міста - він носить ключі від синагоги

Сьогодні повидла вже не варять, напівзруйновані будинки єврейського містечка – штетла – зачинені на замки й оздоблені вивісками «продається», їхні власники здебільшого виїхали. Проте корінний – із діда й прадіда – бершадець Юхим Вигоднер носить ключі від синагоги й береже пам’ять про минуле, яке йому, хлопчику Фімі, пахне сливовим повидлом.

Багаті не хочуть, а бідні не можуть

«Доцю, а ти ж цю пляшку все одно будеш викидати? То віддай мені, півлітрами добре розраховуватися з сусідом, коли город викосить чи виоре, – на автобусній зупинці містечка Бершадь зав’язує розмову бабця у строкатій хустці. – А ти звідки приїхала, бо ж не по-нашому говориш? А, з євреями зустрітися. Багато їх колись у нас жило, торгували, меткі були люди. Аж поки Гітлер не прийшов і не знищив їх. У мене в дитинстві три подружки були єврейки. Коли всіх у гетто зігнали, батьки тихцем їсти їм носили, бо всі тут зналися».

«Страшні тоді були часи. Але зараз хіба легше? Як не Гітлер, то Путін, – міркує бабця. – Я дізналася з телевізора, що його малим мама покинула. Тому Путін тепер злий як чорт і мститься всьому світові. Усе від того, що ніхто не любив його».

«Якщо хочете щось побачити в наших краях, то ліпше їдьте на фонтан «Рошен» у Вінниці. А єврейський квартал стрьомний, валиться все», – радить дівчина, на вигляд років 30, яка чекає свого автобуса.

Більшість будинків у центрі міста, у яких мешкали євреї, тепер закинуті і продаються

На зупинку підходить 63-річний Юхим Михайлович Вигоднер. Він є головою єврейської общини в Бершаді. Жвавий допитливий чоловік вивчає історію рідного краю, проводить екскурсії для туристів та організовує дозвілля для своїх тутешніх побратимів по вірі. Береться провести єврейським кварталом і мене.

Зі всього видно, що Юхим Михайлович – шанована у місті людина. Дорогою йому повагом кивають майстри з ремонту взуття, продавці з продуктових магазинів, співробітники краєзнавчого музею та працівники ритуальної служби. Спиняються на кілька хвилин, щоб потиснути руки й перекинутися кількома словами про життя й про погоду. «Ефим Мыхалыч» – кажуть на нього тут. Пан Вигоднер розмовляє російською із душевним єврейським говором, але зі мною береться говорити українською – «щоб тримати марку».

На картах Бершаді кінця XIX століття вже є єврейські будинки – ті, що вціліли до сьогодні. Однак деякі з них уже перебудовані, перефарбовані, деякі доживають останніх днів. Є такі, що не втратили ошатності, а є зачинені на замки й оздоблені вивісками «Продається».

Єврейські поселення розташовувалися в центрі міста. Навіть на перший погляд вони відгороджені від іншої території: забудова вулиць є тісною, в’їзд до штетла позначається брамою, яка нині поламана й поіржавіла. Колись кордони єврейського кварталу окреслювали мотузками.

Будинки зводилися з дерева й глини, а в геть древніх незамінним матеріалом є ще й солома. Навіть фундамент закладали з дерева, а цементуючим складником була суміш глини й соломи. Бершадські будинки ділилися на блоки – здебільшого по 4 квартири в одному. Різні сім’ї мешкали під одним дахом. Підвал був важливою частиною єврейської оселі. На думку Юхима Михайловича, до революції там могли розміщувалися магазини – їх називали кремплами. Сьогодні ці приміщення в Бершаді слугують за підсобки або гаражі.

Подвір’я й провулки були осередками громадського життя євреїв, каже Юхим Вигоднер. «Тут усе кипіло: прали одяг, варили варення. Готували особливе сливове повидло з ягід, у яких кісточка легко відділяється. Усе робилося на вулиці: чистили сливи, кидали їх у чани, поставлені на триніжках, заливали водою й варили кілька годин.

Щоб повидло не пригорало, його слід було помішувати спеціальним веслом. На сусідній вулиці жила жіночка на ім’я Рахель, її наймали для цього заняття. Мусила мати терпіння й силу, бо ж усі точки треба було обійти», – згадує чоловік.

Ще він пам’ятає, як у штетлі готували мацу. «В одному домі було спеціальне обладнання, туди приносили гроші й борошно. Усе робили в темряві: може, тому, що нелегальне виробництво, а може, просто боялися. Хоча мій тато був членом партії, мацу їв. Свіжа маца неймовірно пахнула. Це була універсальна їжа: і в бульйон кидали замість макаронів, і омлети готували, і солодкі бабки з маци та вишень пекли».

У 60-70-х роках єврейське містечко розрослося. Біля будинків почали з’являтися ошатні парканчики. Деякі з них збереглися донині. За тогочасною єврейською модою, паркани, вікна й двері фарбували переважно коричневим кольором. Нині вони помальовані зеленим або голубим. Життя вирувало. «За моєї пам’яті тут були активні гуляння. Коли ще не було інтернету й інших задоволень, вечірній променад центральними вулицями був особливим ритуалом», – згадує пан Вигоднер.

Тоді Бершадь була схожа на місто, з ноткою суму згадують місцеві українці. Зараз же це типовий райцентр, який для киянина мало чим відрізняється від села.

Після двох хвиль міграцій – наприкінці 70-х і на зламі 80-х та 90-х – єврейський квартал потрохи пустішав. «Спершу Брежнєв дозволив їхати, то всі поспішали скористатися нагодою. Наприкінці 70-х у Бершаді проживало приблизно 2 тисячі євреїв. Через 10 років нас стало вдвічі менше», – каже Юхим Вигоднер.

Євреї, що залишилися, переселялися у нові п’ятиповерхові будинки. Нині в штетлі мешкає сім українських сімей і одна єврейка похилого віку. Тут осідають роми. Юхим Вигоднер теж продав мамину хату циганові – «ще в 90-х роках, за безцінь».

«Не хочуть тут люди жити. Хто виїхав, житла не може продати. Бо багаті хочуть за містом будуватися, а бідні багато заплатити не можуть. Так і руйнується», – констатує Вигоднер.

Уберегти штетл нема як – єврейські будинки не є архітектурною спадщиною, новий власник може ремонтувати оселю на власний розсуд. Юхиму Михайловичу прикро, що квартал руйнується, але й до цього він ставиться по-філософськи. «Наші предки не мали амбіцій щодо того, аби будинки стояли століттями, інакше не зводили б їх із глини та дерева. Поки вони є, то ми ними милуємося, нечастим туристам показуємо. А завтра буде видно».

«У єврейському кварталі такі покручені вулички, що там легко заблудитися і місцевим, але скільки я себе пам’ятаю, там будинки ніколи не відрізнялися особливою міцністю», - говорить киянка, котра народилась і виросла у Бершаді.

Серце кварталу

Хоча життя в єврейському кварталі стихає, серце штетлу б’ється. Глинобитна синагога, яка, за різними даними, збудована наприкінці XVIІI або на початку XIX століття, є унікальною пам’яткою не лише в Україні, а й, може, у всьому світі. «Їх було тисячі, але збереглася лише наша», – каже Юхим Вигоднер.

Глинобитна, бо зведена з дерева, глини і соломи. Має вихід на два боки. Рідкістю є й збережене внутрішнє убранство – окрім Бершаді, з українських синагог таким може похвалитися лише Хуст. У синагозі зберігаються сувої Тори, ізраїльський та український прапори, нерозпізнані фотопортрети євреїв, зібрані на кладовищах.

До Другої світової синагозі була пекарня. У 1947 році споруда повернулася у власність єврейської общини. Тут активно молилися аж до останньої потужної хвилі міграції, а в 1991 році ключі від будівлі віддали панові Вигоднеру. Це вже не синагога у класичному розумінні, каже Юхим Михайлович, сюди можуть приходити представники різних конфесій.

«Українці в нас просять молитви почитати: і за здравіє, і за упокой. То Яків Семенович слухає, не відмовляє нікому». «Виконувач обов’язків рабина», – так відрекомендовує чоловіка Юхим Вигоднер.

Щосуботи у синагозі відбуваються зустрічі за освітньою програмою «Теплий дім», яку підтримує благодійна організація євреїв із Америки.

Мета таких зібрань – щоб люди спілкувалися, щоб не відчували себе самотніми.

«Серед нас є багато одиноких. Чиїсь діти живуть у Львові чи на Донбасі, чиїсь – у Штатах чи в Ізраїлі. Святкуємо разом шабат, аби вдома не сидіти. Говоримо тут на різні теми», – пояснює Юхим Михайлович.

Перед зустріччю він іде до магазину, за перераховані на крамницю 200 гривень купує хліб, сир, кока-колу й цукерки. У синагозі розкладає на столі пластиковий посуд і береться готувати бутерброди.

«Ми сьогодні не дотримуємося всіх приписів щодо кошерної їжі. Молока разом із м’ясом стараємося не їсти, але ось сиру кошерного не маємо, то я взяв у магазині звичайний», – розповідає.

«Ех, забув на пошті забрати посилку на шабат. Друзі з Житомира передають нам кошерне вино», – пізно згадує пан Юхим.

На зустріч приходить із десяток людей. Окрім пенсіонерів, є лише одна дівчинка років 12, яка прийшла з бабцею, та чоловік бальзаківського віку – «Костя, єврей по дєдушці». Чоловіки й жінки сідають за окремими лавами.

Щосуботи у синагозі відбуваються зустрічі за освітньою програмою «Теплий дім», яку підтримує благодійна організація євреїв із Америки

За склянкою коли вони обговорюють теми з вічною й минущою актуальністю: єврейське коріння Кафки, шанси Святослава Вакарчука стати президентом, акустику у місцевому костелі, обшуки в редактора Гужви й існування чесної журналістики в Україні, ціни на життя в Ізраїлі.

Хтось нахваляється новими літературними напрацюваннями, де «про любов, життя і Віктора Януковича», хтось порівнює рівень доходів і витрат, «бо ж на що купувати кошерну їжу, якщо компослуги поплатиш, ліки купиш, телефон грішми зарядиш», хтось розказує про свої далекі мандри, після яких завжди повертається додому. Розмова раз у раз переривається хрестоматійними єврейськими анекдотами.

Погомонівши з годинку, люди розходяться. Юхим Михайлович передає пакуночки з печивом і цукерками тим, хто не зміг прийти на зустріч. Шабат закінчився.

У Бершаді глинобитна синагога, одна з небагатьох у світі

Суміш культур

Нині спільнота найменша за всі часи свого існування в Бершаді: за підрахунками пана Юхима, сьогодні в місті мешкає приблизно сотня євреїв. «Ортодоксальних ще менше буде, десь до сорока, – уточнює. – Але є й ті, хто по мамі, папі чи дєдушці євреї і має право на репатріацію в Ізраїль».

Пан Юхим дослідив: євреї вперше ступили на бершадські землі після 1569 року, коли, згідно з Люблінською унією, Королівство Польське об’єдналося з Великим князівством Литовським у єдину державу – Річ Посполиту. «Це були незалюднені землі, бо поруч проходив кордон із Османською імперією, через часті набіги ніхто не хотів тут жити.

Але з поляками прийшли євреї, які здебільшого були орендаторами маєтків, земель, млинів, корчем. До євреїв ніде не ставилися так добре, як у Речі Посполитій, усі умови їм були створені. Для єврейських новозаснованих містечок поляки надавали автономію. А євреї справно сплачували податки. З цього погляду усім було добре. Українці жили головним чином у селах і їхніх проблем не помічали. Поки не почалося повстання Богдана Хмельницького проти панування поляків.

Козаки, які заходили в містечка у середині XVII століття, знищували ворогів поляків і їх союзників євреїв. Останні почали втікати на Захід, але невдовзі поверталися: криза вщухала, треба було далі жити», – говорить Юхим Вигоднер.

Наприкінці XVII століття, коли на тутешніх землях панувала Османська імперія, до Бершаді почали приїжджати євреї з Румунії і Молдовії. Вони принесли з собою особливу культуру південного єврейства. Наприкінці ХІХ століття їхня кількість збільшилася ще вдвічі – євреї становили 75 відсотків від усього населення Бершаді. Вони оселялися в центрі, тоді як українці проживали в околицях. «У нас утвердилася суміш культур, вір, мов. Усі тут мирно жили», – каже Юхим Вигоднер.

Аж поки революції й війни XX століття не стерли всю цю суміш.

Спершу бершадські, як і всі інші євреї дізналися, що таке погроми після революції 1917 року, війни українських військ із більшовиками у 1919 році. Тоді, каже пан Юхим, вони страждали від усіх сторін конфлікту. «Складний, нехороший то був час», – крутить головою.

Про той період читаємо у статті філософа Ігоря Лосєва: «Усі учасники збройної боротьби в Україні брали участь у єврейських погромах: і війська Дєнікіна, і Червона армія, і Армія УНР, і польські війська». Далі дослідник цитує телеграму Головного отамана військ УНР Симона Петлюри до коменданту тилу від 1919 року, у якій він вимагає розстрілювати тих, хто підбурює козаків до єврейських погромів.

Юденрат

Але найстрашнішою у Бершаді видалася зима 1941-1942 років, кажуть очевидці тих подій. Із Буковини та Бессарабії румунський уряд, тодішній союзник нацистів, депортував до містечка 40 тисяч євреїв: половину оселили в Бершаді, половину – по навколишніх селах. Прибулих розселили в будинках штетла. Створили юденрат – так звану єврейську раду, яка покликана була допомогти вирішити «єврейське питання».

«Євреї спали по 20-30 людей у кімнаті з нарами. Якщо хтось умирав, з нього знімаи теплий одяг, бо холоднеча. Трупами закладали вікна, щоб нагрітися. Представники юденрату (євреї, які пішли на співпрацю з німцями – ред.) час до часу їздили підводами або – взимку – саньми й забирали небіжчиків. На єврейському кладовищі вирили яму й туди всіх скидали. Більше половини населення гетто загинуло від голоду й тифу», – говорить Юхим Вигоднер.

Його приятель Олександр Жорницький, 1934 року народження, два роки прожив у гетто. Мешкав у селі Тернівка неподалік Бершаді. Коли євреїв почали зганяти, його сім’я переховувалася у «секреті» в льосі. Добу відсиділи в схованці, а далі треба було щось вирішувати. Рушили у темряві навпрошки через села до Бершаді, бо чули, наче там людей не чіпають. Поселилися в підвалі одного з будинків у єврейському кварталі.

«Моя мати і старші сестри крутилися, як могли: ходили по селах і міняли якийсь одяг. То бараболі принесуть, то пару кружок муки. Я ходив у штанах, із мішка пошитих. Навчився від наглядачів по-румунськи матюкатися».

Після того як у Бершадь повернулася Червона армія у березні 1944 року Олександр повернувся додому. Як розстрілювали євреїв, він не бачив.

Бачила єврейка Шейндле Іцковна – сутула бабця, карі глибокі очі якої свідчать, що колись вона була неабиякою красунею. Бачила, але розказати не може: «Глуха! Глуха баба!» – ляскає себе рукою по вусі. «Шейндле» означає вродливиця.

Підняти камені з землі

«Навіть зараз люди продовжують виїжджати. Кожного року потихеньку хтось рушає. Їдуть онуки євреїв, які мають право на репатріацію», – мовить пан Юхим.

Після закінчення технічного інституту він якийсь час працював у Миколаєві на суднобудівному заводі, але таки повернувся в Бершадь і після цього не покидав рідного містечка. Обоє його синів живуть в Ізраїлі, кличуть до себе й батьків. Та Юхим Вигоднер не поспішає їхати.

Більшість євреїв Бершаді - самотні люди: xиїсь діти живуть у Львові чи на Донбасі, чиїсь – у Штатах чи в Ізраїлі

«Навідуюся до дітей, недавно жив в Ізраїлі один місяць. Та це страшне діло: на вулиці плюс сорок, тільки телевізор залишається дивитися. Це ж із розуму можна зійти. Скучно там. А тут якась суєта, зайнятість для мене».

Після шабату Юхим Вигоднер їде на старе єврейське кладовище. Поруч жінка пасе корів. Територія поховань поросла травою й бур’янами. Юхим Михайлович наче вибачається за це перед пастушкою: «Прийдуть хлопці, то покосять. Я тільки з Ізраїлю приїхав, давно сюди не заходив».

Юхим Михайлович відшукує давні єврейські поховання, заручається підтримкою людей, які піднімають із ґрунту могильні плити на поверхню, відчитує написи на них. Одна з останніх знахідок, датована 1750-ми роками, – поховання подружжя, вочевидь, вельможного, бо на надгробку викарбувана корона.

Якщо Юхим Вигоднер не врятує єврейських будинків, то принаймні підніме могильні камені з землі.

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!