Черги за біометричними паспортами. Чому більшість не вірила у безвіз для України?

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 9716 Перегляди
  • 1 Коментарі
  • 12/06/2017Дата публікації

О 6-й ранку біля скляної будівлі сервісного центру «Готово» на Лесі Українки вже зібралась невелика черга. Приходжу на запис уже 11. Ставлю свій автограф з ініціалами на невеликому аркушу в клітинку. Це все для того, аби отримати біометричний паспорт, який дозволяє без віз мандрувати ЄС. Переді мною стоїть чоловік у сіро-зеленому спортивному костюмі «Reebok». Він у списку записався 10-м. Звати Анатолієм: «Щоб першим тут бути, треба приходити о 4-й ранку. Ті, хто тут перші, вже записались і поїхали додому досипати. Все одно центр раніше 10-ї не відкриється».

У черзі стояла: Дарина Черкаська

6 квітня 521 голосом «за» Європейський парламент ухвалив рішення про відміну візового режиму з Україною. За даними Державної міграційної служби, на початок травня біометричні паспорти мали 3,3 млн українців. Лише за перший місяць після голосування за безвізовий режим кількість власників таких паспортів поповнилась ще на 100 тисяч чоловік і ця кількість кожного дня зростає.

Ми задалися питанням: чому мільйони людей не зробити собі біометричні паспорти завчасно і без черг? Нагадаємо, що мандрувати країнами ЄС без віз можуть лише ті українці, які мають біометричний закордонний паспорт, його почали видавати декілька років тому.

В порядку «живої черги»

12-м в чергу записується хлопець у шкірянці і чорній футболці «Ария». На шиї – срібний ланцюжок з кельтським хрестом. Представляється Максом. Вирішив зробити біометричний паспорт, щоб потрапити на концерт «Металліки» в Стокгольмі.

- Я не вірив у безвіз. Це була ніби релігія якась. Моя мама в неї вірила, а я ні. Думав, що Порошенко обманює. Він до цього разів уже 10 безвіз обіцяв, але нічого не виходило. Місяць тому купив квиток на концерт «Металліки». Тепер мусив вставати ще до світанку та їхати в інший кінець Києва, а два місяці міг би зробити паспорт за 15 хвилин.

Киянка Ольга записується в чергу 13-ю. Ще в березні вона оформила біометричний паспорт для своїх синів 6-ти і 3-х років.

- Вся процедура зайняла у мене максимум 30 хвилин. Заплатила по 957 гривень за кожного. Для себе паспорт тоді не зробила – старий діє до 2018 року. Але, щоб кудись їхати треба візу робити. Це щонайменше 35 євро. Тому вирішила зараз отримати біометричний паспорт. Це і дешевше, і швидше, ніж збирати документи на візу, - розповідає жінка.

Поступово площа перед центром заповнюється людьми. Черга тягнеться аж до тролейбусної зупинки.

Запитую у людей, чому не зробили паспорт раніше. Умовно людей у черзі можна поділити на дві великі групи. У перших закінчується термін попереднього закордонного паспорта, проте багато в черзі і скептиків, які сумнівались, що Україна отримає безвізовий режим з країнами Європейського Союзу. Тепер за свою недовіру люди платять часом і сном. У принципі, завжди не довіряти дорожче ніж довіряти.

Частина людей не задумувалася, що з настанням безвізу стане потрібен біометричний паспорт.

З іншого боку українці люблять робити все в останній момент. Про це свідчать дані купівлі залізничних квитків, які аналізували Тексти: 25% квитків українці купують в день від’їзду, ще 20% за один день. І лише 3% пасажирів купує квитки за тиждень. Цією звичкою робити все в останній момент можна пояснити і нинішні черги за паспортами.

Проблема, якій понад 300 років

Та історик й дослідник проблеми довіри Олександр Зінченко вважає, що, головна причина черг за паспортами все ж недовіра українців. Недовіра до своєї держави. Але виникла вона не сьогодні. Це не проблема Порошенка, Кучми чи навіть Щербицького. Її корені сягають ще середини XVII століття.

«Протягом останніх 350 років держава не була інструментом в руках українського суспільства. Вона не забезпечувала безпеку для людей, а була джерелом небезпеки для них. Безпечніше не довіряти державі. Яскравий приклад – аварія на Чорнобильскій АЕС. Ті українці, які не повірили запевненням влади і залишились 1 травня вдома, постраждали менше за тих, які вийшли на демонстрацію і надихалися радіоактивного пилу», - вважає історик.

Недовіра допомагала людям виживати. Але тепер, коли потрібне не виживати, а розвиватися ця звичка стає отруйною.

Історик продовжує: «Надмірна недовіра українців до держави загрожує втратою державності, як це трапилось у 1917-1920 роках.

Коли Грушевський приїхав у Київ в 1917 році – його буквально носили на руках. Але вже через рік почали кричати «Ганьба». До влади прийшов Скоропадський. За кілька місяців українці почали волати «Ганьба!» і йому. Прийшов Петлюра і Директорія. Потім вони теж почули символічне «Ганьба!» від українців. І врешті-решт прийшли більшовики, які й розстріляли усіх».

Водночас Олександр Зінченко відмічає, що українці зробили великий крок вперед щодо побудови довіри у порівнянні з іншими пострадянськими державами. Але за іншим показником: українці і далі не довіряють більшості державних інституцій, але почали довіряти співгромадянам. За рівнем довіри до людей (trust in people) Україна нині навіть трохи вище за Францію – довіряють іншим на 39% людей більше, ніж не довіряють. Хоча ще 17 років тому баланс довіри і недовіри до інших дорівнював нулю.

Олександр Зінченко виділяє два головні фактори, які можуть сприяти зростанню рівня довіри в українському суспільстві:

1) Збільшувати кількість острівків довіри.

Два українські Майдани свідчать, що за рівнем особистих контактів українці значно випереджають інші країни колишнього СРСР. Ще до Майдану кияни показали яскравий приклад взаємодопомоги під час снігопадів у березні 2013 року.

Але це, на жаль, стосується меншості суспільства. Тому важливо збільшувати кількість так званих острівків довіри. Якщо до Майдану, українці довіряли лише церкві, то після подій 2014 року кількість таких соціальних інститутів значно зросла. Це волонтери, громадські організації, армія. Відчутно зріс рівень довіри до поліції, хоча поки складно назвати її ще одним «островом довіри».

2) Змінювати психологію ставлення до державних інституцій, а також до людей, які їх представляють.

Українці і надалі сприймають чиновника як ворога. Люди не вірять, що хтось може піти до державних інституцій, щоб змінювати їх і служити суспільству. Це обмежує доступ до публічної адміністрації висококласних фахівців, які мотивовані іншими чинникам, ніж корупційні.

«Працювати під тиском подібних звинувачень дуже складно для тих, хто не має корупційних намірів. Це дуже втомлює морально, і через це активні люди не хочуть йти на державну службу, а багато з тих, хто прийшов після Майдану, не витримали тиску недовіри і залишили держслужбу», - говорить Зінченко який сам після Майдану пропрацював декілька років чиновником в Інституті національної пам’яті.

«Важливо зрозуміти, що головною проблемою українців є українці. Більшість створює поле гравітації недовіри, в якому працюють політики-популісти. Держава – це ми. Тому неможливо поставити окремі завдання для держави і для суспільства. Якщо ми хочемо побудувати потужну ефективну державу нам необхідні: громадянська відповідальність, критичне мислення, висока компетенція у різних сферах та більше довіри. Історія з біометричними паспортами – добра нагода почати більше довіряти» - продовжує він.

Всередині скляного офісу

9.50 з центру виходить працівниця в починає активно витирати скляні двері і ручки, як це зазвичай робить провідниця в потягу. Це триває недовго, і вже за кілька хвилин двері документ-сервісу нарешті відчиняються. Разом з першою групою щасливців потрапляю в

середину скляного монстра. Решта чекає на вулиці. Люди ж продовжують підходити.

Об 10.36 на табло з’являється мій 11 номер. Підхожу до віконця номер З. Оператор швидко заносить мої дані в комп’ютер, сканує документи.

Відсканувавши документи, мене відправляють зробити фотографію. Прокинувшись о 4-й ранку і провівши 4 години в черзі, намагаюсь на фото триматись бадьоро, однак це виявляється не так просто. Виходить лише з 3-го разу. Значно складніше вийшло з ідбитками пальців.

Надворі – 25 градусів спеки,за плечима кілька годин чекання. Руки

потніють, і ніяк не вдається добитись відбитків необхідної чіткості. Нарешті з енної спроби, виходить добитись потрібного результату.

11.06 виходжу з сервісного центру. Йду вздовж черги до тролейбусної зупинки. Раптом в зустрічаю свою колегу Ларису. Вона прийшла о 10.30. В черзі Лариса вже 395. Всього за день центр приймає 430 чоловік.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 1

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!