Учителька Марія Василівна як дзеркало пострадянської провінції. "Баборня" Лаюка (+УРИВОК)

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 3270 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 15/03/2017Дата публікації

2016 року в молодій українській прозі відбувся досить яскравий і з розголосом дебют: поет Мирослав Лаюк видав свій перший роман "Баборня". Твір, з одного боку, досить естетський і не надто прозорий, а з другого, такий, що має помітне соціальне звучання.

Читав Олег Коцарев

Назва в цієї книжки не вельми зрозуміла пересічному українському читачу – «Баборня». Наголос треба робити на другий склад, а саме слово в деяких частинах Прикарпаття і Карпат означає притулок для старих людей.

- Уперше з 1963 року в українській літературі з’явився роман, назву якого не розуміє практично ніхто! Попереднім, у шістдесят третьому, був роман Олеся Гончара «Тронка»! – так прокоментувала вихід «Баборні» відома професорка, дослідниця літератури Віра Агеєва на церемонії нагородження «Книги року ВВС». Книжка потрапила у фінал цієї премії, в її короткий список, але там не перемогла.

Але роман Мирослава Лаюка не про будинок престраліих. Назва «Баборня» скоріше є метафорою (та й покликана привертати увагу незвичністю), однак про це пізніше.

Головна історія книжки – це життя шкільної вчительки біології Марії Василівни. Вона в молодості приїхала працювати до школи в дикуватому карпатському селі, а потім осіла у загумінковому містечку в передгір’ях. Тут вона стала справжньою грозою і школи, і не тільки школи. Владний, суворий і рішучий характер, не позбавлений добрячої дози садизму, в поєднанні з впливовими зв’язками, призвів до того, що Марію Василівну стали боятися, мов вогню, не тільки діти, але й інші вчителі, та й начальство воліло з нею особливо не сперечатися.

Така героїня в таких декораціях дозволила Мирославу Лаюку добряче поіронізувати й познущатися. У «Баборні» читач знайде чимало смішних і сумних історій – від типових шкільних анекдотів до справжніх фантасмагорій (як-от випадок із педагогічними експериментами вчительки літератури, котрі виявилися пародією на «Товариство мертвих поетів», із вилізанням на парти та вириванням із хрестоматій сторінок із «непотрібними» авторами). Їдкий стьоб письменника спрямований не лише на конкретну вчительку з типовим іменем Марія Василівна й не тільки на пострадянську систему освіти як таку. Її Лаюк показує таким собі символом пострадянського суспільства в його провінційній версії. Агресивного, цинічного, інертного, надзвичайно вузьколобого та недалекого. Яке переважно лише репресує, пожирає вільний час людини, її тожсамість, даруючи за це хіба відчуття стабільності й безвиході. Властиво, як у справжній «баборні».

Це суспільство в книжці показане в динаміці. У тому сенсі, що Мирослав Лаюк детально змальовує трансформацію радянського в пострадянське. Тут символічними є постаті родичів Марії Василівни. Її чоловік був кагебістом, катом. Її син – олігарх райнного масштабу. Її онук – мажор «без царя в голові». Генеалогія як на долоні. Вона виявляється й в інших речах. Скажімо, та сама Марія Василівна однаково рішуче, впевнено й байдуже бере участь як в антирелігійних кампаніях радянських часів, так і в греко-католицьких молебнях чи українських патріотичних святах у часи незалежності.

До речі, про чоловіка Марії Василівни. Він стає пружиною, яка запускає в дію ще один, умовно детективний сюжет книжки. Річ у тім, що в молодості, в Карпатах у вчительки був роман із місцевим лісником, а потім цей лісник раптом убив її чоловіка та щез. Усі таємниці даної драми розкриються лише наприкінці «Баборні». Критики по-різному оцінюють рівень «детективного пласту» книжки, наприклад, Євгеній Стасіневич вважає, що там усе відгадується наперед, але, як на мій смак, інтрига тримається, та й вона не є головним елементом у книжці.

Роман Мирослава Лаюка дехто називає «прозою поета» - в тому сенсі, що багато місця тут віддано на відкуп метафорам, іграм звуків і сенсів, багатозначним натякам і прямим цитатам. І справді, всього цього в «Баборні» чималенько. Це не чіткий, прозорий сюжетний твір. Не гострий і не динамічний. Книжка – для любителів того, як написано, для тих, кому нудно не від довгих речень, а від надміру простих і однозначних слів. Для тих, хто оцінить такі специфічні жарти, як постійна присутність у «Баборні» на задньому тлі постаті Софії Ротару: то вона знімається у фільмі в місцині, де відпочивають герої, то співає в ресторані, то онук Марії Василівни привозить бабусі цілий диск із кліпами цієї співачки – і далі йде їхній докладний переказ із легким культурологічним аналізом. Хоча є тут і по-справжньому універсально красиві епізоди, наприклад, явлення Діви Марії школярам, котрі прогулюють уроки в лісі.

При цьому за Лаюком подекуди водиться гріх багатослівності. Не скрізь бездоганно виглядає композиція, сумніви викликає фінал.

Але загалом «Баборня» - книжка цікава та свіжа: своєю особливою атмосферою, несподіваними образами, індивідуальною мовою та промовистими й символічними панорамами деяких не найвеселіших закутків нашої соціальної дійсності. Книжка, яка спонукає до роздумів.

ФРАГМЕНТ 1

Марія Василівна, світло освітянського життя, вогонь чересел педагогіки. Гріх знань, які треба передати молодому поколінню, душа виховання достойних членів суспільства. Ма-рі-я Ва-си-лів-на: язик здійснює шлях у сім крочків у різні боки по ротовій порожнині, по яснах, щоках, піднебінню, щоб на сьомому штовхнутися об зуби й відсунути щелепу. Ма. Рі. Я. Ва. Си. Лів. На.

Однак тут одразу треба уточнювати: Марія Василівна – Семенко, саме так. Адже лише в цьому маленькому, як дулька ліліпута, місті, яке обходилося п’ятьма загальноосвітніми школами, один навчальний заклад мав чотири Марії Василівни, у двох працювало по дві М.В. і в решті – ще по одній. Тобто одинадцять Марій Василівних на невеличкий населений пункт! А уявити, скільки їх в області? У країні?

Тенденція, марка, знак, прапор! Кажеш "маріявасилівна" – розумієш "учителька", кажеш "учителька" – розумієш "маріявасилівна". Це сполучення придатне навіть для діагнозів: маріявасилівна кори головного мозку, гострий депресивний марієвасилівніоз, маріявасилівна підшлункової залози, розсіяна маріявасилівнія…

Майже кожна школа мала свою таку.

Марія – одне з найпоширеніших жіночих імен у світі. Чоловіків у нас часто називають Василями. Традиційне ім’я Марія (Анна-Ганна чи інше, поширене в суспільстві, що прив’язане до традицій) часто дають Василі (або Івани-Петри), котрі хочуть, щоб їхні діти виховували наступних дітей у так само, як це робили вони, у тому самому – правильному – напрямі.

Марія Василівна – це лінія правди, лінія традиції й лінія істини. Марія Василівна – це лінія життя на лівій долоні педагогіки.

Батько Марії, Василь, чий батько, на жаль, не був Василем, ім’я дочці дав, довго не роздумуючи, не радячись з родичами, друзями, сусідами. Він зайшов у загс і сказав: "Марія". Скільки вистачило фантазії – назвати на честь мами Марії, чию матір теж так само звали. Він навіть не запитав у дружини. Просто доклав дочку до списку жінок своєї родини, наче ще одну таку саму квітку до букета. І хоча батько не надто цікавився вихованням дочки, він усе ж бодай в імені вирішив не промахнутися.

І це визначило долю людини. Наче магніт, притягло першокласницю Марічку до бажання все на світі знати, старшокласницю Машу до прагнення працювати з дітьми, випускницю школи Марію до вступу в педінститут. І Марія Василівна, маючи вже понад п’ятдесятилітній стаж (сім років на батьківщині, пів – у Верхньому Татарові й більше ніж сорок тут), стала живим символом освіти цього міста й району. А) вона мала теку з грамотами завтовшки 2,7 см, Б) її запрошували в різноманітні комісії всіх рівнів, В) вона їздила перевіряти олімпіадні роботи в область, Г) М.В. виступала з вітальним словом на зустрічах випускників, Ґ) при її з’яві всі замовкали – наче перед міністром освіти! Честь і слава, приклад для наслідування, Марія Василівна стала вчителем-методистом тоді, коли декотрі її однолітки ще тлумилися на другій категорії, її називали найпевнішим кандидатом на звання заслуженого вчителя України. Вона першою впроваджувала "інтерактивні технології" на уроках, десятки фотографій її вихованців – переможців обласних олімпіад прикрашали шкільну дошку пошани, і навіть два призери всеукраїнських, чиї світлини формату А4, на відміну від інших, менших, А5, височіли над стендом – наче букви Ш і Б на таблиці для перевірки зору в кабінеті офтальмолога. Бо М. В. – це Ш і Б. Вона віддавала себе всю педагогіці, "поклала найдорожче – життя – на хрест освіти" (так написали в некролозі, оперативно перехопленому завучкою Надією Петрівною Проскурнею, вінценосною).

***

Освіта – дракон, який вимагав щоразу нову жертву. У нього було багато братів, які теж вичікували тих нещасних, котрі колись сліпо залізли в їхню пастку, а тепер борсалися або смиренно чекали, щоб їх забрали назавжди. Дракон мав особливо пікантні потреби. Замість молодих вродливих, як розквітла гвоздика, цнотливих дівчаток – щоразу вимагав старих страшних бабег. За такими не плакало все місто, громада не висвячувала таких у богині перед тим, як передати драконові. Ці діви час від часу поступали до драконової печери просто під час навчального року (і їм неминуче завучки шукали заміну), вони, як казали молоді несмішливі члени педколективу, "виходили з учительської вперед ногами й у білих капцях".

І якщо довкола щось мінялося, якщо десь текли ґрунтові й небесні води історії, якщо десь налипав сніг чи болото історії на людські ноги, змінюючи ритм руху, то не поінакшала хіба ця віковічна фігура: людина, котра працює до кінця своїх днів, і дракон над нею, який замилює очі, викрадає час і терпляче очікує.

Система освіти тероризувала учнів, вона час від часу налітала, спалювала їхню волю і їхню радість. Вона викрадала дітей на більше ніж десятиріччя. І учень гарував дужче, ніж середньостатистичний працівник заводу – понад 8 годин: якщо час семи уроків по сорок п’ять хвилин додати до теж враховуваних перерв (приблизно по 15 хвилин), то виходить майже 7 годин робочого часу з понеділка до п’ятниці. Але треба ще доплюсувати час на виконання домашніх завдань, особливо коли учні готувалися до уроку біології. Тоді виходить понаднормовий робочий день, годин 9–10. Це більше, ніж для кравчині-мотористки на фабриці, ніж для збиральника огірків у теплицях, ніж для токаря в цеху, ніж для лікаря, ніж для дорослих у Кодексі законів про працю.

Дракон спостерігав за своїми майбутніми нареченими ще з того часу, як вони мало чим відрізнялися від старшокласниць. Ще тоді, коли з лялечок виборсувалися метелики. З того часу, як вони навмисно вдягалися за найновішою модою, аби вигідно виділятися на тлі старшокласниць, які були змушені ходити неодмінно однаково, в однаково ненависній формі, з бантами. Дракон також спостерігав за своїми спраглими квіточками, коли в них відбувалося згасання дітородної функції, через що вони мстили молодим статево дозрілим дівчатам, виловлюючи їх по темних лавочках в обіймах статево дозрілих хлопців.

Дракон радісно, у передчутті свята, наче Дід Мороз на рекламі, посміхався, коли його майбутні бранки фарбували своє волосся в біленький колір з легким фіолетовим відтінком, коли частина бабусь вже виглядала не як сухі гвоздики, а як кульбабки, що розвіюються від легкого подуву. І тоді дракон починав являтися під їхніми вікнами, спостерігати за ними, котрі скоро мали стати наложницями у печерах – величезних, як стопки всіх зошитів усіх учнів за всі роки. І старенькі вчительки уві сні схоплювалися від цього його вогняного дихання. Воно здавалося найніжнішим леготом, що колись, п’ятдесят п’ять чи більше років тому піднімав їхні легкі спіднички. Він непомітно підходив під вікна їхніх класів, притулявся щокою до скла, кривлявся, наче дитина. Згодом шепотів різні непристойності – на межі між тим, щоб його таке приємне еротичне бруднослів’я почули тільки його кохані, і між тим, щоб ці слова стали чутними всім учням у класі, постатям на іконах та портретах.

А потім ці квіти, ці вирощені для драконів діви, виходили зі своїх кабінетів, своїх осель, після чого відбувався розрив зі світом. Вони прибували до підземелля… І вилазив звідти дракон, щоб затягти їх у середину печери, нарешті назвати своїми наложницями, а потім злягатися з ними весь час. Увесь час до кінця світу. Протягом восьми академічних годин щодня. Крім вихідних і державних свят. А також крім часу канікул.

Хтось називав усе допечерне життя "громадським обов’язком". Хтось іменував це "високим покликанням". Хтось нарікав це прагненням до "гордого звання людини з великої літери". Усе виявлялося на практиці значно простішим – банальним викраденням.

ФРАГМЕНТ 2

Під кабінетом фізики напруга ставала такою густою, що якби тут пройшов хтось сторонній, якийсь представник батьківського комітету чи електрик, точно б знепритомнів — просто впав би посеред коридору на лінолеум, як підстрілена качка в комиші. А педколектив згадував, чому, власне, прийшла ця ганьба й ці проблеми.

Було так. Учителька зарубіжної літератури, вірна внучка Хайяма, дочка Тургенєва й Жорж Санд, племінниця Кафки, наречена Байрона, шістдесятирічна Ксеня Володимирівна Забашта, перечитавшись, як казали потім, якихось дивних книжок і передивившись чудних фільмів, одного дня зайшла до класу й сказала: відсьогодні всі уроки із зарубіжки будуть проходити на свіжому повітрі. Вона відвела дітей на спортмайданчик, повісила хлопців і дівчат на турніки й змусила їх звідти по черзі розповідати напам’ять вірш «П’яний корабель» Артюра Рембо, який вони мали вивчити як домашнє завдання. Пані Забашта пообіцяла, що тепер вони вивчатимуть вірші тільки про вічне кохання, кохання, яке — над. І потім додала, що всі учні відсьогодні в неї на уроках намагатимуться «зловити момент», бо людина — їжа для черви, як «падло» в Бодлера. І ще: якщо діти не «ловитимуть момент», отримають двійки. Наступного уроку вона вилізла на стіл. Заявила, що їй так зручніше дивитися на всіх під іншим кутом зору. А це необхідна умова для того, щоб «ловити момент». Діти почали гудіти, реготати, бити по партах лінійками, кидатися шортами й кедами (наступним уроком ішла фізкультура, тому вони принесли спортформу до школи), тобто поводитися звично як для таких ситуацій. Ксеня Володимирівна, височіючи над класом, сказала, що тепер вона задовольнила свою потребу бачити світ по-іншому. Але коли учні теж, звісно, задля підвищення балу, попросили «зловити момент» через ставання на парту, вона заборонила. Забашта боялася, що зчиниться ще більший шум, прийде завучка чи директор і втрутяться в її нову педагогічну методику. Вони все перепсують своїми радянськими нафталіновими підходами. Потім Ксеня Володимирівна наказала називати себе «Мій капітане!». …Але завучка все одно зайшла. Коли один учень прочитав поезію «Фуга смерті» Пауля Целяна, вчителька, стоячи на столі, усіх запевняла, що це взагалі не вірш, бо він не має ні рими, ні суті, ні краси.

— Ні рими. Ні суті. Ні краси, — саме так сказала вона.

Ксеня Володимирівна наказала учням сміливо виривати зі своїх хрестоматій сторінку з «білим молоком світання, яке ми все п’ємо й п’ємо».

— Але ж нам треба буде здавати підручники в бібліотеку укінці року, — промимрила одна ботанка. — Такі книжки ніхто не прийме.

Проте Ксеня Володимирівна на це зовсім не зважала. Вона поважно прорекла, як месія:

— Позбавляйте світ цієї невправності, безсенсовості, огидності! Рвіть «Фугу смерті»! Рвіть її! Чорне молоко світання! Нехай воно проллється на ваші… — і обірвала фразу, бо не придумала гарних слів.

Добре, що не всі встигли вирвати сторінку. Добре, що не всі принесли на урок підручник, тож не мали чого нищити. Добре, що ті, хто вирвав сторінки, не викинули їх. І після того, як розлючена шумом завучка забігла в клас і припинила безлад, Ксеня Володимирівна, зібравши порізно підручники й сторінки, усе ж змогла повклеювати Целяна назад в історію літератури ХХ століття.

Надії Петрівні Проскурні не вдалося приховати цей випадок від чужих. Про все дізналося районо й «ужило заходів», хоч як завучка й не працювала в напрямі мінімізації пліток. Батьки учнів побажали, щоб Ксеня Володимирівна, їхня капітанка, пройшла примусове психічне обстеження. Заодно вони добилися, щоб перевірили й інших педагогів, які теж неодноразово поводилися не надто адекватно. Ксеню Володимирівну інспектували окремо від інших вчителів, з багатьма додатковими процедурами, з тестами й примочками, з примочками й дротиками. Проте вона виявилася здоровою, як і, зрештою, всі інші вчителі. Психіатр у кабінеті фізики нікого нічого навіть не запитував, просто всіх по черзі попросив підписатися в якімсь зошиті. Дарма Марія Василівна так гордо й твердо йшла в цей кабінет, наче її там чимось нагороджуватимуть. Надія Павлівна Проскурня, зупинивши впевнену ходу Марії Василівни просто серед дверей, втиснулася в прохід і зайшла до психіатра таки першою, вручивши йому конверт з даниною. А потім, як напередодні на вінок, зібрала з кожної вчительки гроші й обстежила всіх сама, усіх успішно.

І, звісно ж, Ксеня Володимирівна Забашта, внучка Хайяма й наречена Байрона, вигнанкою в педколективі не стала. Тут не казали в очі те, що думають, — вони називали це вихованістю. За спиною ж обговорювали кожного, балакали тільки про мерзенне, порочне й ганебне, тому Ксені Володимирівні з її хибами не вдалося надмірно виділитися серед інших. Як не дивно, такий тип стосунків усіх зрівнював, а тому й запобігав утискам «інакших».

Що ж до завучки, котра зі своїм вінком дуже провинилася й заслуговувала покарання, то Марія Василівна, на диво для себе й для всіх, вирішила помилувати колегу. І коли Надія Петрівна одного разу таки склала текст вибачення, добре відрепетирувала його перед дзеркалом і підійшла до Марії Василівни, щоб висловити, — біологиня сказала колезі, аби та більше цим не турбувалася, а поставила за її здоров’я свічку в каплиці.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!