Література війни. Дев'ять книг про фронт 2016 року

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 3862 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 28/12/2016Дата публікації

Літературний 2016 рік був не надто «військовим». Мабуть, 2016 року багато кому хотілося зробити вигляд, ніби війни, ну, ма-а-а-айже немає. Про це свідчать, наприклад, списки переможців та претендентів на премії. На цю ж думку наводять рецензії, рекламні кампанії, програми літературних фестивалів тощо. Кінець року боями на Світлодарській дузі нагадав, що й до чого. Ми відібрали найкращі книги про українсько-російську війну, видані у 2016-му.

Читав: Олег Коцарев

1. Пряма мова. «Життя P.S.» Валерії Бурлакової

Зростає кількість книжок безпосередніх учасників боїв. І, як мені здається, вони щораз цілісніші та яскравіші. А ще вони, парадоксально, є водночас найболючішими та найвеселішими. Звісно, це твори, ближчі до документальної, ніж до художньої літератури.

Подією стала поява книжки «Життя P.S.» Валерії Бурлакової. Видавництво «Темпора».

Окремої розповіді варта сама постать авторки. До війни вона працювала журналісткою, а тепер стала гранатометницею. До речі, в дні, коли пишеться ця стаття, Бурлакова воює саме на Світлодарській дузі.

«Життя P.S.» за формою – такий собі щоденник солдатки. Він з’явився не в останню чергу через потребу виговоритися після загибелі коханого побратима. Ясна річ, ця диспозиція автоматично робить книжку справді болючою та зворушливою.

У книжці Валерії Бурлакової переплітається воєнна тема з любовною. Історія знайомства і стосунків молодої пари – з боями, завданнями, фронтовим побутом. Лєра і сапер із позивним "Морячок" воювали на Бутовці, де Морячок і загинув. «Життя P.S.» це і спогади про нього, і психологічна історія життя після втрати.

Валерія Бурлакова

Але так само тут ви прочитаєте чимало цікавих побутових, атмосферних подробиць із того, що діється на лінії вогню та в тилу. Перестрілки і розтяжки. Героїзм і роздовбайство. Глибокий ментальний конфлікт між «старою» і «новою» частинами українського війська. Суперечливі враження від тилу, де є як щире бажання допомогти захисникам країни, так і щирий страх потрапити на фронт.

Психологія людини в страшних умовах, яка часом видає «на-гора» далеко не найкращі речі. За моїми враженнями, «Життя P.S.», попри численні світлі та ліричні моменти, можливо, одна з найпохмуріших книжок про АТО, її натуралізм часто буває особливо важким.

Утім, головна героїня однаково переконана, що все це недарма, і навіть, якби нинішня боротьба закінчилася поразкою, вона все одно стане грандіозним етапом нашої історії, а сьогоднішні герої надихатимуть бійців майбутнього.

Книжка має дещо несподіваний фінал. Після власне тексту йдуть жартівливі малюнки, а потім – і фотографії з самої Бутовки. Все оформлено як справжній блокнот.

УРИВОК ЧИТАЙТЕ ТУТ

2. «П’ять секунд, п’ять днів» Євгена Положія

Видавництво «Нора-Друк». Той самий Положій, який минулого року видав «Іловайськ». Книжка «П’ять секунд, п’ять днів», наскільки можна судити, не зазнала такої активної розкрутки, як «Іловайськ», та й назва тут не так однозначно працює на рекламу твору. І тим не менш нинішній роман Положія на голову вищий за торішній.

Правда, в ньому досить подібний сюжет. Знову-таки вихід із оточення – вже майже класична фабула для сьогоднішньої української літератури.

Так само, як і в «Іловайську», текст великою мірою ґрунтується на реальних розповідях реальних бійців. Але цього разу геть інший рівень художнього узагальнення, «П’ять секунд, п’ять днів» набагато пружніше, чіткіше й динамічніше написано. Яскравіші характери персонажів. З’явився доречний філософізм і притчевість.

Приємні художні деталі. Словом, Положій зумів «наростити» на сюжет добре реалістичне літературне «м’ясо». Щоправда, для письменника залишилась актуальною проблема деякої суто технічної недопрацьованості написаного, втомливих для грамотного читача мовних помилок у стилі «міста зустрічі».

Книжка розповідає про долю кількох бійців батальйону «Кривбас». Як вони потрапили до армії. Як долали опір пострадянських офіцерів, що не хотіли ні воювати, ні записувати до війська добровольців. Як училися воювати і воювали.

Як вибиралися з того самого пам’ятного оточення 2014 року. І як головний герой після серйозного поранення вирішив був, що «відвоював» і що настав час віддатися звичайному життю, але настав момент, коли він зрозумів: боротьба триває і в тилу.

УРИВОК ЧИТАЙТЕ ТУТ

3. «Повернутися дощем» Світлани Талан

Видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля». Книжка більш сентиментальна і, сказати б, масова. Хоч і попередні тексти герметичними та естетськими не назвеш; такого роду художнього осмислення війни в нашій літературі поки що зовсім небагато.

Причому масова не лише підходом до письма, але й накладом 11 000 (це великий тираж), і виглядом обкладинки, й позиціонуванням авторки, яка має відзнаку «Золотий письменник України», яку присвоюють тим, чиї книги вийшли накладом більше 100 000 екземплярів.

Але Світлана Талан не лише комерційно успішна письменниця, вона – письменниця, яка живе в Сіверодонецьку і пережила там окупацію. А отже, її сприйняття, бачення є особливо важливим.

«Повернутися дощем» - продовження роману «Оголений нерв». Після звільнення рідного для героїв міста для них розпочинається новий етап боротьби. В якому читач, звісно, побачить ключові вузли війни літа-2014, включно з уже згаданим Іловайськом.

Герої Світлани Талан виразні й характерні, а при цьому – однозначні й одновимірні. Діалоги підкреслено правильні й літературні. Це не додає психологічної переконливості, але додає однозначності в сприйнятті війни.

Додає вельми потрібних сьогодні образів донбаських патріотів України. У поєднанні з простими сентиментальними описами емоціями це перетворює книжку на факт не так естетичний, як інформаційний.

Доступний і промовистий для якнайширшої аудиторії роман формує елементарну, але чітку «проукраїнську» картину подій із місцевою точкою бачення. Мабуть, саме це – причина того, що на адресу Світлани Талан, як відомо з преси, регулярно надходять погрози через її творчість від окупантів (вони обіцяють повернутись і покарати) та їхніх місцевих колаборантів. Погодьтеся, в дні війни така «читацька оцінка» багато в чому важливіша за естетичну.

4. Дух пригод. «Саур-могила. Военные дневники»

Автори Андрій Пальваля та Максим Музика, видавництво «Фоліо». Це невеличкі спогади двох учасників боїв 2014 року за Савур-Могилу.

Вони належать до вдячного жанру «військової блукалки». Вдячного – бо історії про тривалі пересування чи то шляхом до перемоги, чи шляхом на вихід із оточення завжди чіпко тримають читацьку увагу, ефективно підтримують належну емоційну напругу та створюють умови для цікавих «дорожніх нотаток».

Записи Максима Музики – це історія про те, як доброволець ішов на штурм Савур-Могили і щасливо з нього повернувся. Тут багато вражень від армійських порядків, багато фотографій, є дух і діалоги бою. Ефектні діалоги – взагалі, одне з очевидних досягнень літератури про українсько-російську війну.

Важливий і опис відчуттів людини суто цивільної, яка опинилася на війні.

Також у «Воспоминаниях о Саур-Могиле» Максима Музики читачі зустрінуть чимало відомих постатей – від Тимура Юлдашева до Дмитра Яроша.

Після описаних у книжці боїв Музика обороняв Донецький аеропорт й воював ще багато де. Нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни».

Андрій Пальваль пройшов значно драматичніший шлях. Він не в штурмував, а в обороняв Савур-Могилу. Там йшли тяжкі бої. Як пише Пальваль, тих, хто стояв на Савур-Могилі, вороги вважали натівськими офіцерами, можливо, через західне екіпірування, організоване волонтерами, а може, через затятість.

Але найбільш цікаві сторінки його частини книжки, можливо, не суто бойові, а якраз про те, як він вибирався з оточення (у нього, нагадаю, потрапили влітку 2014 року, зокрема, ті частини, що стояли на цій височині). Перебирання лісками, смітниками, ярами й околицями сіл. Полон. Неймовірна втеча з полону. Допомога місцевих мешканців. І – нарешті, розташування наших військ, контрольована Україною Волноваха.

Саур-могила під час боїв

Пікантний факт: усі ці пригоди Пальваль пережив у… відпустці. Вибравшись із ворожого тилу, він повернувся до фірми, де працював програмістом. Тепер паралельно з основною роботою проводить навчання високоточній стрільбі й тактиці малих груп.

Обидві частини цієї книжки написано не без самоіронії, з гумором, жваво і життєствердно. І навіть численні трагедії тут не перебивають духу Пригоди. Слід звернути увагу на мову книжки – це українізована, дуже далека від літературного стандарту російська.

5. «То АТО. Дневник добровольца»

Цілком у контексті цього видання перебувають і спогади і Дмитра Якорнова, видавництво «Vivat». Але «Тексти» про нього вже писали, тому окремо розповідати про цю книжку не варто – просто ще раз нагадаємо, що вона є, вийшла 2016 року і читати її цікаво.

6. Нотатки капелана. «Соняхи»

Це зовсім окремий зразок військової літератури від Андрія Зелінського («Видавництво Старого Лева»). Це – есеїстичні роздуми та нотатки капелана. Його ніби й не назвеш зовсім уже військовим, але він, тим не менш, постійно перебуває на передовій.

Про що може писати «фронтовий священик»? Не тільки й не стільки про віру в Бога, як про стійкість людини в нелюдських умовах. Про те, як у цих умовах витримати. І, зокрема, не озлобитися, пам’ятати, що війна ведеться не з ненависті до Росії, а з любові до України, з бажання її захистити.

У своїх есеях отець Андрій Зелінський змальовує портрети різних українських бійців. Багато з них уже загинули в боях чи померли від поранень.

Пише умовні листи друзям і близьким. Пише молитви. Зрештою, невипадково чимало солдат, на запитання: «Чим вам допомогти?», відповідають: «Моліться!».

«Зоною автентичності» називає автор цієї книжки лінію фронту на Донбасі, часто порівнюючи її з тиловими містами, зануреними в буденні клопоти чи не надміру змістовні розваги.

Його тексти про АТО, звісно, ідеалізовані – в них ви не прочитаєте про проблеми армії, про дисципліну, про не завжди найкращу моральну атмосферу в різних частинах (те, чого якраз більше в попередніх згаданих у цій статті книжках). Але, прочитавши «Соняхи», розумієш, що іноді саме такий, уперто-позитивний, світлий підхід іноді по-справжньому допомагає перенести труднощі й проблеми.

Поезія

Мабуть, найчастіше серед них у 2016-му згадувалися «Тамплієри» Сергія Жадана (видавництво «Книги-ХХІ»). Знову-таки, розголосу тут було менше, ніж у торішнього «Життя Марії». Але загалом книжка вельми подібна: ритмічні майже до пісенності вірші, з міфологічними й релігійними алюзіями, тихий смуток і невесела іронія, прагнення зрозуміти, «що ж сталося», ще раз прокрутити болісну плівку подій (найчастіше – не з буквальними рядками про війну, а з багатозначними натяками).

(…) Тоді Йона сушить речі й приходить назад.

Провітрює дім, бачить, як розрісся яблуневий сад.

Яблука падають і лежать у траві,

ніби риби, яких викинуло на берег – ще не померлі, але вже не живі.

І якщо їх не збирати щоденно, вони обов’язково помруть.

І роса проступатиме на їхній шкірі, як ртуть.

Господь себе сам боронить та охороня.

А ось за деревами слід доглядати щодня.

Ірина Цілик у своїй «Глибині різкості» (те саме видавництво) теж робить наголос на психологію. Хоч робить це в іншій естетиці, менш риторично та прозоріше. В її воєнних віршах нескладно впізнати краєвиди – для когось «краєвиди з новин», для когось абсолютно реальні:

(…) У маленьких містечках,

назви яких тепер я знаю всі-всі,

ночіє дуже рано, ти кажеш — о шостій.

Але поки сонця більше,

ніж я можу взяти з собою.

Тіні грають на сутулих спинах будинків,

на одному з твоїх нових облич,

на стовпі з оголошеннями.

«Автобусні рейси: Москва, Ростов, Крим…»

Дивись, а тут на четвертому поверсі

інша кладка — вже відбудовують.

Деякі доми, деяких людей.

Не все. Авжеж. (…)

Звичайно, не можна не згадати тут про Бориса Гуменюка, одного з головних «воєнних авторів» України. Цього року у видавництві «Академія» в нього вийшла книжка «Блокпост».

За великим рахунком, це продовження його тріумфальних «Віршів з війни». Тобто тут є тексти і звідти, і новіші. Знову – поезія, міні-есеїстика, міні-проза. Знову – короткі й сильні образи, повільний і задуманий темп, афористичний присмак, повільна, втомлена небагатослівність.

(…) Байдуже.

У нас тут літо Кіндрате.

Літо — як постріл з САУ

Літо — як пряме попадання в хату

в хату де ховалася від обстрілу та сім'я.

Зараз там тихо.

Діти не плачуть.

Прикривши морду лапами

підібгавши хвіст

літо покірно лежить біля наших ніг

наче переляканий вибухами собака (…)

Це, звичайно, далеко не вся література, пов’язана з війною, що вийшла в Україні 2016 року. Але й у цьому списку, по-перше, є що почитати, а по-друге, він дає зрозуміти, що «далі буде». Новітні «літописи самовидців» і ліричні осмислення грандіозних подій неодмінно триватимуть.

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!