У школах розвинених країн "1 вересня" - звичний день без квітів і лінійок. Досвід Канади

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 24331 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 01/09/2016Дата публікації

Мати спитала по емейлу, які квіти ми понесемо до школи у перший день занять? Я спершу не зрозумів запитання. Навіщо квіти? Куди їх нести? А потім пригадав, що у дитинстві школа справді починалася з лінійки, білих сорочок/фартушків і букетів вчителям. Усе це залишилося у "минулому житті": у Квебеку все простіше. І, чесно кажучи, в батьків нема ані зайвого часу, ані зайвих сил, ані зайвих грошей на такі спектаклі.

Євген Лакінський, Гатіно (Квебек)

Початок занять

Перший понеділок вересня у Канаді завжди вихідний - День Праці. Залежно від року, шкільні заняття можуть початися в останні дні серпня чи у перші дні вересня, до чи після вихідного.

Батькам наперед передають усю необхідну інформацію (інколи наприкінці попереднього навчального року, інколи - поштою). На акуратних роздруківках - дати початку занять, номер класу дитини і довжезний список усіх шкільних приладь, які треба купити (від олівців і зошитів до спортивної форми і рюкзаків).

І ось, нарешті, перший день навчання. Батьки збирають дітей і ведуть до школи. Діти одягнуті як завжди - акуратно, але не ошатно. Ніякої шкільної форми, ніяких білих бантів. Само собою, ніяких квітів чи подарунків.

У шкільному дворі не проштовхнутися: батьки, діти, поодинокі вчителі. Що діти, що батьки шукають очима знайомих. "Оце Філіп! А оце Лоран!" - показує нам син на приятелів. Ось вже кілька хлопців зустрілися і побігли гратися.

Але батькам не до грання, бо в них є важлива місія: знайти клас. Щороку дитина у новій групі, з новою вчителькою. До паркану причеплені папірці з номерами класів ("1-й рік", "2-й рік" тощо), номерами груп (наприклад 021) і іменами вчительок. А знизу - список дітей. Біля кожного такого оголошення - сама пані вчителька. А поруч - вже "знайдені" діти зі списку і дехто з їхніх батьків.

Батьки, ясна річ, знайомляться з вчителькою і по черзі морочать їй голову різними подробицями. А вона терпляче вислуховує: така вже в неї робота, щоб бути педагогом і з дітьми, і з батьками.

І якщо ти такий бовдур, що запізнився і не пам'ятаєш номеру групи, то пливеш цим людським морем від оголошення до оголошення ("вибачте, дозволите просунутися на два сантиметри?") і читаєш список за списком - аж поки не знайдеш імені своєї дитини. А як знайшов - ура! Тиснеш вчительці руку і передаєш їй своє чадо.

За якийсь час директорка оголошує, що такий-то клас вже може заходити до школи. А інші поки що чекають на шкільному подвір'ї. Це все не для урочистості, а щоб не було давки.

Ну й чекаєш, поки не покличуть клас твоєї дитини. А тоді махаєш їй рукою і йдеш до шкільного секретаріату заповнювати папери і платити за "продльонку".

Зазвичай, дорослих (окрім персоналу) до школи не пускають. Навіть батьків. Перебування будь-якої дорослої людини чітко регламентовано. Зранку батьки не можуть проводити дитину до дверей класу, а ввечері мають чекати біля школи, ззовні. Навіть у перший день занять тільки батьки найменших дітей можуть пройти з ними до класу (у Квебеку до школи йдуть з 5 років, в Онтаріо - з 4-х).

Батьки потрапляють до приміщення або на батьківські збори, або коли адміністрація їм призначила rendez-vous. І ще до шкільного секретаріату на початку року, аби полагодити формальності.

Не обов'язково все заповнювати/оплачувати у перший день, але так зручніше. І ось вже ми вишиковуємося вистроїлися у коротеньку чергу - людей 5-10.

Чудова нагода поговорити з іншими батьками. Ось чиясь мама та чийсь тато обговорюють хокейну команду, де грають їхні діти. Питаю в них подробиці - і вони наперебій розповідають, що хокей - це чудово: діти вчаться грати у команді, стають сильнішими, відповідальнішими. Але це забирає чи не весь вільний час: коли не тренування, то змагання. Нам такий графік не підходить: у нас по вівторках - скаути, по суботах - українська школа, а по понеділках, можливо, буде футбол.

Твоя черга. Заповнюєш папери, платиш банківською карткою і кажеш: "До побачення". Тепер можна йти на каву: на пару годин ти - вільна людина.

Останній день занять

Заняття закінчуються у червні, числа 20 - 23 (залежно від року). 24 червня у Квебеку - Національне свято (день Св. Івана Хрестителя). Отже, школа закінчується до нього.

Знову-таки, ніяких лінійок і останніх дзвінків. День, як день. Але оскільки він останній, то вчителі організовують ігри для дітей. Ну а потім бажають доброго літа.

Але вчителька нашого класу проявила ініціативу: діти запросили своїх татів на День Батька. У Канаді День Батька - третя неділя червня, отже дати підходять.

Діти своїми руками зробили для нас подарунки, а ми принесли тістечка і сік. Нас пустили до класу на другому поверсі, де ми посидіти за партами і посвяткували з дітьми. Потім ми прибрали за собою і акуратно вийшли зі школи. І дітям, і нам було приємно. Зазвичай такого не влаштовують, але це була дуже добра вчителька.

Після школи - теж, як завжди: тих, хто живе далеко, відвозить шкільний автобус (той самий, що привозив їх зранку); ті, хто живе близько і зареєстровані як "marcheurs" ("пішоходи") йдуть додому самі, пішки. І, як завжди, на перехрестях стоять спеціальні люди з червоними значками "стоп" і переводять дітей через дорогу. А багатьох забирають батьки.

От і все, навчання закінчилося. Тепер - вакації до кінця серпня.

А у приватних школах?

В колеги діти ходять до приватної католицької школи в Оттаві. Питаю, як проходить перший день занять. Він не розуміє питання: день, як день. Зате останній день школи справді особливий: діти показують театральний спектакль для батьків.

Питаю про квіти та подарунки вчителям. І тут він з великим трудом пригадує, що колись дуже давно справді була така традиція: у перший день школи, кожна дитина дарувала вчительці одне яблучко. Але зараз такого не роблять.

Розповідаю про українські урочистості на перше вересня. "О, і в нас щось таке було! - каже він. - На перше причастя сказали вбрати дітей у біле і принести квіти."

Post scriptum

Життя у Канаді багато у чому скромніше, ніж в Україні. Коли новоприбулі з Тернополя побачили затишне оттавське кафе, то обурились: "У нас такі гарні кав'ярні, а тут усе таке просте!" Не знаю, що вони сказали, коли помітили відсутність урочистостей на "день знань".

Тут живуть економно. Багато хто може дозволити собі хату (у кредит), машину (часто також у кредит) і подорож раз на рік. Але є також високі податки і є північноамериканські ціни. Треба напружено працювати, щоб усе це виплатити, а відпустка - 2 - 3 тижні на рік.

У багатьох і хати з машиною нема, але працювати все одно треба на повну, бо все дорого. А дітей треба возити на заняття, спорт, різні гуртки. А залишати дитину до 12 років вдома саму, без нагляду, - карний злочин (а значить - або знаходиш бебісітера, за гроші, або сам "бебісітствуєш"). В людей просто нема сил, часу і зайвих грошей на непотрібний офіціоз.

Пару разів ми робили подарунки вчителькам - на Різдво: святкову листівку і шоколадні цукерки. Просто, щоб зробити людині приємне. Мало хто таке робить.

Деякі вчительки й самі дарують дітям на свята якісь дрібнички. Але щоб хтось збирав з батьків гроші на шикарний подарунок вчительці чи, тим більш, директорці - це як з іншої планети. Хіба вже це якась дуже видатна вчителька і батьки всі разом вирішили зробити їй сюрприз (але я про такі випадки не чув).

Не хочу ідеалізувати канадські школи - їх можна довго і заслужено критикувати. Чим ми, батьки, й займаємось досить регулярно: зійдемося на вечірці чи на дитячому майданчику - і починаємо ділитися різними несправедливостями з боку вчителів і помилками шкільної адміністрації. Про це, як про погоду, можна говорити годинами. Але "білих фартушків" у цьому списку "провин" немає.

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!