Чому жінки все ще не можуть робити кар'єру на рівні з чоловіками і бути щасливими у родинному житті (ЧАСТИНА 1)

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 92594 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 16/10/2015Дата публікації

Пропрацювавши півтора роки першою жінкою-директоркою з планування у Державному департаменті США - на посаді-мрії, я якось перебувала в Нью-Йорку на щорічних зборах міністрів закордонних справ та глав усіх держав ООН. Але водночас не могла не думати про мого 14-річного сина, який 3 тижні тому пішов у восьмий клас і взявся за старе - не виконував домашніх завдань, зривав уроки, завалював тести з математики та ігнорував дорослих.

Авторка: Енн-Марі Слотер, липень-серпень 2012. Переклад: Валентина Кузик, Надія Коваль, Галина Заворітня, Діана Зубко. Літературна редакція: Надія Коваль. Оригінал статті у The Atlantic

Texty публікують цей важливий текст на противагу неконструктивній дискусії щодо дітонародження та місця жінки у суспільстві, яку останнім часом продукують провідні українські ЗМІ.

Стаття Енн-Марі Слотер Why Women Still Can't Have it All була вперше опублікована у 2012 році. В перші дні після публікації текст переглянули 725 тисяч унікальних читачів: стаття стала найбільш популярною публікацією The Atlantic за весь час існування видання. За кілька днів статтю вже детально обговорювали на передовиці The New York Times. Наприкінці вересня цього року вийшла книга Unfinished Business: Women Men Work Family, основою для написання якої стала ця стаття.

***

«Досить дурити себе» - каже жінка, яка залишила свою посаду у владному органі: ті, хто примудряються бути водночас матерями та топ-фахівцями, насправді надлюди, надбагаті або ж самозайняті.

Пропрацювавши на той момент півтора роки першою жінкою-директоркою з планування у Державному департаменті США - на посаді-мрії, яку вперше обійняв ще Джордж Кеннан, я якось перебувала в Нью-Йорку на щорічних зборах міністрів закордонних справ та глав усіх держав ООН. У середу ввечері Президент Обама та Перша леді організували пишний прийом в Американському природничому музеї. Я пила шампанське, вітала високопосадовців, спілкувалася. Але водночас не могла не думати про мого 14-річного сина, який 3 тижні тому пішов у восьмий клас і взявся за старе - не виконував домашніх завдань, зривав уроки, завалював тести з математики та ігнорував дорослих, які намагалися до нього достукатися.

Протягом літа ми з ним мало спілкувались або ж коректніше буде сказати, що він заледве промовив до мене кілька слів. Минулої весни я вже мала кілька невідкладних телефонних дзвінків, саме у дні важливих зустрічей, після яких я мала поспішати на перший же потяг з Вашинґтону, де я працювала, до Принстона (Нью-Джерсі), де він мешкав. Мій чоловік, який завжди підтримував моє кар'єрне зростання, доглядав за синами (у нас є ще дванадцятирічний син) у робочі дні. Якщо не рахувати цих термінових виїздів посеред тижня, я бувала вдома лише на вихідні.

Під час прийому я наткнулася на колегу, яка обіймала керівну посаду у Білому домі. Вона також мала двох синів того ж віку, однак вирішила перевезти їх із Каліфорнії, де вони досі жили, до Вашингтону, внаслідок чого її чоловік розривався між Каліфорнією і Вашингтоном. Я поділилась з нею переживаннями: як важко бути далеко від сина, коли я йому потрібна. Я сказала: «Коли все закінчиться, я напишу статтю «Жінки не можуть мати усього».

Вона була нажахана: «Ти не можеш казати такого! Хто завгодно, тільки не ти!» Вона мала на увазі, що таке твердження з вуст жінки на вершині кар'єрної драбини буде жахливим сигналом для молодшого покоління жінок.

До кінця вечора їй вдалося відмовити мене від ідеї, але до закінчення свого терміну у Вашинґтоні я все більше переконувалась, що феміністичні переконання, які завжди тримали мене на плаву у кар'єрі, вислизають з-під ніг. Я завжди була впевнена, що якщо можу отримати посаду у Держдепартаменті чи Білому домі, то працюватиму так довго, доки зможу і доки моя партія залишатиметься при владі, бо я любила цю роботу. Але у січні 2011 року, коли моя дворічна академічна відпустка для проходження державної служби у Принстонському університеті завершилась, я чимдуж помчала додому.

Я приїхала додому і прозріла. Коли люди питали мене, чому я полишила роботу в уряді, я казала, що причиною всьому правила Принстона (якщо твоя академічна відпустка триває більше, ніж два роки, ти втрачаєш можливість стати професоркою), але насправді - також через моє бажання бути з родиною і розуміння, що балансування між високою посадою в уряді та потребами двох підлітків неможливе.

Насправді я не полишила лави кар’єрних працівниць з повним робочим днем: я повноцінно викладаю, пишу колонки про зовнішню політику для друкованих та електронних ЗМІ, щороку виголошую 40-50 промов, регулярно маю ефіри на телебаченні та радіо і наразі працюю над академічною книгою.

Однак я постійно отримую відгуки від жінок мого віку та старших, частина яких наповнена розчаруванням («Як шкода, що Вам довелося покинути Вашинґтон»), а частина - певною зневагою («Я б не робила узагальнень з Вашого досвіду. Мені ніколи не доводилось шукати компромісу, і в мене виросли чудові діти»).

Навіть коментарі з першої когорти, які припускали, що мій вибір вартий жалю, викликали значне роздратування. Але саме цей другий набір реакцій, які натякали, що просто я недостатньо добре виконувала свої батьківські і/або професійні обов'язки – викликав сліпу лють. Нарешті мені відкрилися очі: все моє життя я була по інший бік такого обміну думками.

Це я поблажливо посміхалась, коли інша жінка казала мені, що потребує перерви або ж обирає менш конкурентну кар'єру, аби більше бути з родиною.

Це я пишалася своєю непохитною відданістю феміністичним ідеалам, самовдоволено спілкуючись з усе вужчим і вужчим колом університетських друзів, які досягли найвищих професійних висот і спромоглися на них утриматися. Це я казала молодим дівчатам на своїх лекціях, що жінка може досягти усього незалежно від сфери, у якій вона себе реалізує.

Несвідомо я доклалася до того, що мільйони жінок звинувачували себе в тому, що вони не можуть одночасно підніматися кар'єрною драбиною нарівні з чоловіками, мати сім'ю, вести активне життя поза роботою (а на додаток бути худенькими і красивими).

Минулої весни я читала публічну лекцію в Оксфорді. На прохання знайомого стипендіата Родса, я погодилася поговорити з усією Родс-спільнотою про «баланс сімейного життя та роботи». Мені довелося звернутися до групи з 40 осіб, чоловіків та жінок віком від 20-ти до 30-ти років.

Я дуже щиро говорила про те, як неочікувано складно було виконувати бажану роботу урядового високопосадовця та водночас бути матір'ю, якою я хотіла бути та приділяти час своїм дітям, навіть попри те, що мій чоловік-науковець взяв на себе левову частину батьківських обов'язків у ті два роки, що я провела у Вашингтоні. На завершення я додала, що моя робота на посаді переконала мене, що подальша урядова кар'єра навряд чи можлива, поки мої діти живуть зі мною.

Аудиторія була у захваті і поставила багато вдумливих запитань. Одне з перших було від молодої жінки, яка дякувала за те, що я не почала вкотре просувати ідею «ви можете все». Практично всі слухачки збиралися якось поєднувати кар'єру та сімейне життя. Однак майже всі припускали і погоджувались, що це вимагатиме від них таких компромісів, з якими чоловіки в їхньому житті швидше за все не стикатимуться.

Саме глибока прірва між реакцією цих молодих людей та реакцією моїх ровесників і колег спонукала мене написати цю статтю. Жінки мого покоління тримались за феміністичні принципи, на яких нас виховали - навіть попри те, що через невирішувані суперечності між родиною та кар'єрою нас ставало все менше - бо хтось же мав нести це знамено в ім'я прийдешніх поколінь. Але оскільки багато молодих жінок уже не слухали наших бадьорих повторювань «ви можете мати усе», адже вони не відповідали реальності, настав час розпочати розмову.

Я досі глибоко переконана, що жінки можуть «мати усе» (та й чоловіки теж). І вірю, що ми можемо «мати усе одночасно». Але не тепер і не в теперішній структурі американської економіки та суспільства. Мій досвід останніх трьох років змусив мене усвідомити низку неприємних фактів, які нам необхідно усвідомити і швидко змінити.

ПЕРЕД ТИМ, ЯК РОЗПОЧАТИ РОБОТУ в уряді, я розвивала академічну кар’єру: спочатку як професорка права, а потім як ректорка принстонської Школи суспільних та міжнародних відносин імені Вудро Вільсона. Обидві посади були дуже відповідальні, однак здебільшого я мала можливість самостійно визначати свій робочий графік. Я могла бути разом зі своїми дітьми, коли це було потрібно, але водночас виконувати свою роботу. Мені доводилося часто подорожувати, однак я виявила, що можу це компенсувати більш тривалим перебуванням вдома або ж сімейною відпусткою.

Я знаю, що мені пощастило з моїм кар’єрним вибором, однак не мала уявлення наскільки, доки не провела два роки у Вашинґтоні в умовах жорсткої бюрократії, навіть зважаючи на таких чуйних керівниць як Гіларі Клінтон та її голова апарату Шерил Міллс.

Мій робочий тиждень розпочинався о 4:20 ранку понеділка, коли я прокидалася, аби встигнути на поїзд з Трентона до Вашинґтона о 5:30. Він закінчувався пізно у п’ятницю з приїздом додому. Поміж цим дні були нашпиговані зустрічами, а коли зустрічі припинялися, розпочиналася паперова робота – безкінечний потік службових записок, звітів та коментарів на чернетки текстів інших осіб.

Протягом двох років я ніколи не виходила з роботи достатньо рано, щоб втрапити до будь-якого магазину, окрім цілодобового, а отже все, починаючи з хімчистки, перукарні і аж до різдвяного шопінґу мало бути зроблено протягом вихідних поміж дитячими спортивними подіями, уроками музики, сімейними обідами та конференційними дзвінками. Я мала право на чотири години відпустки за оплачуваний період, що складало один день відпустки на місяць.

І моя ситуація була кращою порівняно з багатьма вашинґтонськими колегами; Секретар Клінтон навмисне приходила близько 8 ранку та йшла геть о 7 вечора, щоб її близькі співробітники мали можливість провести ранковий та вечірній час зі своїми родинами (хоча звісно сама вона працювала з дому і до, і після того).

Якщо коротко, то в ту ж хвилину, коли я опинилася на типовій для переважної більшості працюючих жінок (та чоловіків) роботі з подовженим робочим часом відповідно до визначеного кимось графіку, я більше не могла бути одночасно і матір’ю, і професіоналкою, якими я хотіла бути – принаймні не тоді, коли моя дитина переживала бурхливі підліткові роки.

Я усвідомила здавалося б самоочевидну річ: те, чи можу я мати все, принаймні для мене фактично повністю залежало від типу моєї роботи. Друга сторона медалі відкривала ще більш гірку правду: мати все неможливо у багатьох професіях, включаючи високі урядові посади – хіба що доволі обмежений час.

Я далеко не самотня у своєму усвідомленні. Мішель Флурнуа звільнилася після трьох років на посаді заступниці Міністра оборони з політичних питань, третьої за значимістю посади в міністерстві, аби проводити більше часу вдома зі своїми дітьми, двоє з яких є підлітками. Карен Г’юз залишила посаду радника Президента Джорджа В. Буша і після півтора року у Вашингтоні повернулася додому в Техас заради своєї сім’ї.

Мері Метелін, яка провела два роки в якості помічниці Буша та радниці віце-президента Діка Чейні, перед тим, як звільнитися, аби проводити більше часу зі своїми доньками, написала: «Контроль над власним графіком є єдиним способом для жінок, які хочуть мати і кар’єру, і сім’ю, досягти успіху».

Однак рішення відмовитися від владної посади, надати навіть тимчасову перевагу сім’ї, а не професійному зростанню, вступає в пряме протиріччя з переважаючим суспільним тиском на кар’єрно налаштованих професіоналів у Сполучених Штатах. Сучасне ставлення до роботи та сім’ї, зокрема в середовищі еліт, можна охопити однією фразою. У Вашингтоні «вирішити проводити більше часу з родиною» - це евфемізм для «бути звільненим». Таке трактування є настільки вкорінене, що коли Флурнуа минулого грудня оголосила про свою відставку, газета The New York Times представила її рішення наступним чином:

«Заява пані Флурнуа здивувала друзів та численних працівників Пентагону, однак всі вони говорили, що вважають оголошену причину щирою, а не стандартною вашинґтонською відмовкою для посадовця, якого насправді змусили піти. «Я можу абсолютно і однозначно ствердити, що її рішення звільнитися не мало жодних інших мотивів, аніж відданість своїй родині», сказав Даґ Вілсон, головний речник Пентагону. «Вона любила цю роботу, а тутешні люди любили її»

Подумайте, що мається на увазі під цією «стандартною вашинґтонською відмовкою»: те, що посадовець насправді звільняється, щоб проводити час зі своєю родиною, є настільки неймовірним, що мусить слугувати прикриттям для чогось іншого. Як може будь-хто добровільно залишити владні кола на користь радощів батьківства?

Залежно від позиції, можна назвати іронічним або ж божевільним домінування такого погляду в столиці, де ритуальна відданість «сімейним цінностям» є частиною кожної політичної кампанії. В будь-якому разі, таке трактування винятково ускладнює досягнення реального балансу роботи й особистого життя. Однак ситуація не може змінитися, доки жінки не почнуть висловлювати свою позицію.

Тільки нещодавно я змогла осягнути, наскільки молоді жінки-фахівці перебувають під тиском жінок мого віку та старших. Після моєї недавньої промови у Нью-Йорку, кілька 60-70 річних жінок підійшли до мене, аби висловити, наскільки вони радіють і пишаються, слухаючи мене як експертку-міжнародницю.

Деякі навіть зауважили, що мій шлях дещо відрізняється від того, яким «сьогодні ідуть молодші жінки». Одна висловила побоювання, що молодші жінки просто «не мають достатньо волі аби прийти і перемогти». «Їм здається, що вони мають обирати між кар'єрою та сім'єю» - сказала інша, яка не знала історії мого звільнення.

Подібне припущення лежить в основі широко популяризованої промови головної операційної директорки Facebook Шерил Сендберґ, виголошеної на церемонії вручення дипломів у Барнард-коледжі (Нью-Йорк) та її більш раннього виступу на TED-talk. Вона поскаржилась на дуже малий відсоток жінок на вершині кар'єри та радила молодим професіоналкам «не відмовлятися від роботи в думках, доки не доведеться її покинути на ділі».

«Як тільки жінка починає думати про те, щоб завести дитину, - каже Сендберґ, - вона перестає піднімати руку. Вона виключається з процесу.» Хоч і сформульоване як підбадьорювання, висловлювання Сендберґ містить не одну нотку докору. Ми, які досягли вершини, або ж перебуваємо на шляху до неї, кажемо молодшим жінкам: «Хей, та що з вами не так?»

Але вони мають відповідь, просто ми не хочемо її чути. Виголосивши промову в Нью-Йорку, я вечеряла із групою 30-річних жінок. Я сиділа навпроти двох енергійних пань, одна з яких працювала в ООН, а інша у великій нью-йоркській юридичній фірмі. Як зазвичай буває в таких ситуаціях, вони невдовзі почали розпитувати мене про баланс сімейного життя та роботи.

Коли я сказала, що пишу статтю на цю тему, юристка зазначила: «Я шукаю собі рольову модель і не можу знайти жодної». Вона говорила про те, що жінки, які ставали партнерками у її конторі чи займали керівні позиції, йшли на величезні жертви, «деяких з яких, як видається, вони навіть не усвідомлювали… Вони сиділи вдома два роки, поки діти були зовсім малі, але потім працювали як божевільні, надолужуючи на професійній ниві.

Тобто вони ще бачили своїх дітей, поки ті були малюками, але вже ні - коли вони ставали підлітками». Її колега ствердно кивнула, зауваживши, що усі її знайомі топ-менеджерки наймали цілодобових нянь. Обидві жінки визнали, що їм не подобається таке життя, але вони не мають поняття, як поєднати професійний успіх та відданість сім'ї.

Я визнаю, що мені пощастило народитися наприкінці 50-х, а не на початку 30-х, як моя мати, або початку ХХ століття, як мої бабці. Моя мама побудувала успішну кар'єру професійної мисткині вже після того, як ми з братом виросли і стали самостійними, але також і після того, як їй, двадцятирічній, було сказано, що вона не може вступити до медичного університету, як її тато чи брат, бо їй звісно ж треба буде вийти заміж.

Я завдячую своїми свободами та можливостями поколінню жінок-першопроходиць, які зараз перебувають у 60-80-ти річному віці, які були змушені стикатися з агресивним сексизмом того штибу, який я сьогодні можу побачити лише у серіалі Mad Men, і які розуміли, що єдиний шлях для жінки досягти успіху – це поводитися як чоловік. Вони не могли навіть висловитися про те, що хочуть мати дитину, не кажучи вже про те, щоб якось діяти в цьому напрямку без того, щоб не завдати фатального удару по власній кар’єрі.

Але саме завдяки їхнім зусиллям, ми зараз можемо говорити про інші речі. Настав час для жінок на керівних посадах ділового світу визнати, що хоча ми досі відкриваємо нові горизонти та пробиваємо скляні стелі, багато хто з нас продовжує поширювати хибне уявлення про те, що можливість «мати усе» залежить в першу чергу від нашої особистої цілеспрямованості. Кері Рубін та Ліа Мако, авторки «Кризи середнього віку в 30», книги-крику душі про жінок покоління X (народжених у 60-х - на початку 80-х років) та покоління Y (народжених у 80-х – на початку 2000-х років):

«У результаті дослідження ми виявили, що поза гучними вихваляннями тої частини рівняння, де йдеться про набуття жінками сили й авторитету, практично немає чесної дискусії серед жінок нашого віку щодо реальних перешкод та недоліків, які продовжують існувати в системі, незважаючи на успадковані нами можливості».

Я цілком усвідомлюю, що більшість американок стикаються з серйознішими проблемами, ніж ті, що я висвітлюю у цьому тексті. Я пишу для своєї соціальної страти: високоосвічених, достатньо забезпечених жінок, які достатньо привілейовані для того, щоб у принципі мати якийсь вибір. Ми можемо не мати можливості обирати, чи працювати нам в принципі, оскільки дохід двох у сім’ї став необхідністю. Однак ми все ще можемо обрати тип та темп роботи. Ми жінки, які повинні лідирувати, та які мусять бути рівно представлені серед лідерів суспільства.

Мільйони інших жінок, які працюють, стикаються із набагато складнішими життєвими обставинами. Деякі з них одинокі матері, дехто має проблему з тим, щоб просто знайти бодай якусь роботу, хтось підтримує безробітного чоловіка.

Багато хто працює на такій роботі, що хороший дитячий садок або недоступний, або надто дорогий, шкільні графіки не збігаються з робочими та й самі школи не можуть забезпечити дітям нормальну освіту. Багато з цих жінок переймаються не тим, аби «мати все», а радше тим, як «утримати хоча б те, що мають».

І хоча жінки як група досягли помітного успіху у збільшенні зарплат, розширенні можливостей навчання та суспільної поваги за останні 30 років, економісти Джастін Вульферз та Бетсі Стівенсон довели, що жінки менш щасливі нині, ніж у 1972 році, як в абсолютному вимірі, так і у стосунках з чоловіками.

Найкращий спосіб поліпшити життя жінок і подолати те, що Вульферз та Стівенсон окреслили як «новий ґендерний розрив» – який вимірюється благополуччям, а не зарплатою – це закрити розрив лідерства: обрати жінку-президентку і 50 жінок-сенаторок, забезпечити рівне представництво жінок у корпоративному секторі та судовій системі. Тільки коли достатня кількість жінок здобуде владу, ми зможемо створити справедливе до жінок суспільство. Власне таке суспільство буде справедливим для усіх.

Наші любі напівправди

Погляньмо на історії, які ми розповідаємо самі собі, на кліше, на які я та багато інших жінок зазвичай покладаємося, коли молодші жінки запитують, як же нам вдається «мати все». Це не обов’язково має бути брехня, але навіть в найкращому випадку йдеться лише про напівправду. Ми маємо позбутися цих напівправд, аби звільнити місце для більш чесної та продуктивної дискусії про ефективні вирішення проблем жінок, що працюють.

Це можливо, якщо ти достатньо цілеспрямована

Стандартним початком розмови, неважливо чи ми його проговорюємо, чи ні, є переконання, що здатність «мати все» в першу чергу залежить від того, наскільки глибокою та сильною є відданість жінки своїй кар’єрі. Саме цей сентимент криється за розчаруванням старшого покоління жінок щодо молодших. Вони недостатньо цілеспрямовані, кажемо ми, аби йти на такі поступки та жертви, на які йшли жінки попередніх поколінь.

Але замість дорікати, давайте краще проаналізуємо кілька базових фактів. Дуже мало жінок досягають керівних позицій. Пул жінок-кандидаток на будь-яку топову посаду малий і він буде тільки зменшуватися, якщо жінки, які прийдуть після нас, вирішать взяти тайм-аут, а то й взагалі покинути професійне середовище, аби ростити дітей. Це саме те, що так засмучує Шерил Сендберґ, і вона має рацію, коли каже:

«Жінки не досягають вершин. У світі 190 голів держав і тільки 9 з них жінки. Серед парламентарів усього світу тільки 13% - жінки. У корпоративному секторі частка жінок на топових посадах – а саме на посадах рівня «С» чи членів рад директорів - усього 15-16%.»

Та чи може «недостатня цілеспрямованість» хоч якось пояснити цю статистику? Безперечно, жінки, які досягли вершин, насправді віддані своїй професії. Однак якщо придивитися уважніше, виявляється, що вони мають іще дещо спільне: вони справжнісінькі супержінки.

Погляньте, скільки жінок з тих, які останнім часом досягли кар'єрних висот у Вашингтоні - С'юзен Райс, Елізабет Шервуд-Рендел, Мішель Гавін, Ненсі-Енн Мін ДеПарл - стипендіатки Родса. Саманта Павер, інша високопосадовиця Білого Дому, отримала Пуліцерівську премію, коли їй було 32.

Або ж сама Сендберґ, яка разом з дипломом отримала приз найкращому студентові-економісту Гарварду. Ці жінки навряд чи можуть бути стандартом, стосовно якого варто співвідносити власні успіхи навіть дуже талановитим професіоналкам. Настільки високі стандарти змушують багатьох жінок почуватись лузерками.

Більше того: серед тих, хто досяг професійних вершин, життєвий баланс більш притаманний усе ж чоловікам. Простий показник: кількість жінок на топових позиціях, тих, що мають дітей, порівняно з їхніми колегами-чоловіками. Усі чоловіки-судді Верховного суду мають сім'ї. Дві з трьох жінок-суддів - одиначки без дітей. А третя, Рут Бадер Гінзбург, почала суддівську кар'єру лише тоді, коли її наймолодша дитина була майже доросла. Та ж ситуація у Раді національної безпеки: Кондоліза Райс, перша жінка-радник з національної безпеки також є єдиним радником з 1950-го року, який не має сім'ї.

Перелік жінок-високопосадовиць в адміністрації Обами складається аж з однієї особи. Посаду кожної з нас, яка покинула службу, зайняли чоловіки, спроби знайти жінок, які в аналогічній ситуації заміняли чоловіків, є даремними. Практично кожна жінка, яку теоретично можна було б розглядати, вже працює в уряді.

Ситуація в решті сфери міжнародних відносин не краща; Міка Зенко, дослідник з Ради міжнародних відносин, нещодавно вивчав ситуацію в уряді, оборонному секторі, науковій сфері, аналітичних центрах та виявив, що жінки займають менше 30% високих посад зовнішньополітичного сектора у кожному зі згаданих типів інституцій.

Ці цифри вражають ще більше, якщо пригадати 80-ті роки, коли жінки, яким зараз по 40-50, закінчували докторські школи, де співвідношення жінок та чоловіків було приблизно 50 на 50. Ми були певні, що у майбутньому будемо жити у ґендерно збалансованому світі. Але щось пішло не так і розбило наші мрії.

Сендберґ вважає, що це «щось» - це «прірва амбіцій», оскільки жінки недостатньо сміливі у власних бажаннях. Я тільки за те, аби заохочувати молодих жінок досягати висот. Однак я боюсь, що перешкоди, які стоять на шляху жінки до вершини, прозаїчніші, ніж масштаби їхніх амбіцій.

Моя багаторічна та незамінна асистентка, яка має докторський ступінь та близнюків-підлітків на додачу, написала мені імейла, коли я працювала над цим текстом. «Знаєш, що допоможе більшості жінок досягти балансу у сімейному житті та кар'єрі? ТРЕБА ЗРОБИТИ ТАК, АБИ ШКІЛЬНІ РОЗКЛАДИ ЗБІГАЛИСЬ ІЗ РОБОЧИМ ГРАФІКОМ». Теперішня система, - писала вона, - заснована на суспільному устрої, якого більше немає - такому, де фермерство було основним видом занять, а матері-домогосподарки були нормою. Однак сама система не змінилася.

Зверніть увагу на деякі з відповідей жінок, яких інтерв'ював Зенко на тему «чому жінки настільки недопредставлені на посадах у зовнішній політиці та обороні в уряді, навчальних закладах та аналітичних центрах». Джулієт Кайєм, яка працювала заступницею секретаря Департаменту внутрішньої безпеки з 2009 до 2011 року, а зараз пише колонки про зовнішню політику та внутрішню безпеку для The Boston Globe, сказала Зенко, що серед інших причин:

«Правда в тому, що відрядження нестерпні. Тепер, коли наймолодшому з трьох моїх дітей виповнилося 6 років, я можу озирнутися на роки, коли вони всі були малюками й усвідомлюю, наскільки руйнівну роль відіграли відрядження. Були також поїздки, які я не могла здійснити, бо була вагітна чи в декреті, були конференції, які я не могла відвідати (для організаторів: вихідні - погані дні для таких заходів), бо діти в цей час поверталися зі школи додому, та різноманітні екскурсії, які мені пропонували, однак були нездійсненними».

Джолін Шумейкер, директорка «Жінок у міжнародній безпеці» підтримує цю думку: «Негнучкі графіки, неодмінні відрядження, постійна необхідність бути в офісі - типові ознаки таких посад».

Ці «приземлені» речі - необхідність постійно подорожувати, якщо хочеш бути успішною, несумісність шкільних та робочих графіків, обов'язковість присутності в офісі - не можуть бути вирішені закликами до подолання «прірви амбіцій».

Я сподіваюся почути промови в день видачі дипломів, які б, говорячи про нестачу жінок на топових позиціях, шукали причину в політиках соціальної та бізнесової сфер Америки, а не в рівні амбіцій жінок. Але для зміни цих політик одних промов недостатньо. Конечна є необхідність щоденної боротьби – щодня і щороку - на особистих робочих місцях, у законодавчому полі та в медіа.

Це можливо, якщо ти вийшла за «того» чоловіка

Другий меседж промови Сендберґ на врученні дипломів у Барнарді: «Найважливіше кар'єрне рішення, яке ти мусиш прийняти – це чи збираєшся ти одружуватися і хто власне буде твоїм чоловіком». Ліза Джексон, керівниця Аґенції з охорони навколишнього середовища, нещодавно проілюструвала цей меседж, виступаючи перед студентами та випускниками Принстона з нагоди отримання Відзнаки Джеймса Медісона.

Під час сесії питань-відповідей прозвучало запитання, як їй вдається поєднувати кар'єру та сімейне життя. Вона засміялася, вказуючи на свого чоловіка в першому ряду: «Ось мій баланс роботи та сім'ї». Я сама ніколи б не досягла власних кар’єрних висот, якби не мій чоловік, Ендрю Моравчік, професор політології та міжнародних відносин у Принстоні.

Енді проводив більше часу з нашими синами, ніж я, не тільки над домашніми завданнями, але також на бейсболі, уроках музики, фотографії, за настільними іграми тощо. Коли у 4 класі вони отримали завдання принести на шкільну вечерю якусь заморську страву, Енді приготував угорські млинці за рецептом своєї бабці. Коли нашому старшому синові потрібно було завчити слова для головної ролі у шкільній п'єсі, він звернувся за допомогою до Енді.

І все ж припущення, що жінка може займати високі владні посади, за умови якщо її чоловік чи партнер пропорційно (чи навіть диспропорційно) розділяє з нею батьківські обов'язки, передбачає, що жінки почуватимуться так само комфортно, як і чоловіки, в ситуації коли їм доводиться перебувати далеко від дітей, з якими вдома залишається інший партнер. Але з мого досвіду, це зовсім не так.

І ось тут я вступаю на непевне, нашпиговане стереотипами мінне поле. Роки спостережень переконали мене у тому, що в разі сімейних проблем, чоловіки та жінки реагують по-різному на усвідомлення, що їхня відсутність шкодить дитині або ж щонайменше, що їхня присутність вдома могла б допомогти. Не думаю, що чоловіки люблять дітей менше, але все ж видається, що чоловіки між роботою та родиною радше нададуть перевагу роботі, аніж родині, а ось жінки - навпаки.

Звісно, такий вибір визначає багато факторів. Чоловіків досі соціалізують так, щоб вони уявляли свою основну роль у родині як добувачів, а жінок соціалізують як піклувальниць. Однак проблема може лежати глибше. Коли я описувала проблеми вибору між роботою і дітьми сенаторці Джоан Шегін, вона сказала саме те, що я відчувала: «Та насправді немає жодного вибору». Вона мала на увазі не соціальні очікування, а те, що материнський імператив настільки потужний, що ми робимо «вибір» радше рефлекторно.

Чоловіки та жінки також формулюють свій вибір по-різному. У «Кризі середнього віку у 30» Мері Метелін згадує дні, коли вона працювала помічницею Президента Буша та радницею Віце-президента Чейні:

«Коли стрес накривав мене з головою так, що я ридала по дорозі на роботу, питаючи себе «Для чого це все?», я завжди знала відповідь: «Я вірю у цього президента».

Але Метелін продовжує свої міркування і тут її аргументи на диво подібні до пояснень, які я сама надавала людям, коли покинула роботу в Держдепартаменті:

«Зрештою я запитала себе: «Кому я потрібна більше?» І тут я чітко зрозуміла, що хтось інший зараз має перейняти мою роботу. Я незамінна для своїх дітей, але аж ніяк не для Білого Дому».

Водночас, з чоловічої точки зору, бажання проводити більше часу з родиною замість працювати подовжений робочий день, впливаючи на життя куди більшої кількості людей, виглядає егоїстичним. Лідерів-чоловіків традиційно вихваляють за жертву власного особистого життя, покладену на вівтар служби суспільству чи корпораціям. Звісно, така жертва в першу чергу зачіпає їхню сім’ю.

Навіть діти цих чоловіків з дитинства навчені більше цінувати служіння суспільству, аніж родині. На поминках дипломата Річарда Холбрука, один з його синів сказав, що тата часто не було вдома, він не навчив його кидати м’яча та й потім не відвідував його ігри. Але коли син підріс, то усвідомив, що відсутність тата - це ціна порятунку людей по всьому світі - і цю ціну варто було заплатити.

Для мене ж цінність подібної етичної установки для суспільства не є очевидною. Чому ми маємо заохочувати лідерів, які уникають особистої відповідальності?

Може, лідери, які б більше часу інвестували в родину, краще розуміли б ціну власним політичним рішенням – чи то з питань війни, чи то соціального захисту – та їхній вплив на життя окремих індивідів. Кеті Мертон, вдова Холбрука та знана авторка, визнавала, що хоч її чоловік і обожнював дітей, усю важливість родини він зрозумів лише коли йому було 50 - тоді він став дуже відданим татом і дідусем, продовжуючи свою видатну публічну кар'єру.

Попри це залишається очевидним, який вибір суспільство більше цінує сьогодні. Тих, хто віддає перевагу кар'єрі, як правило, винагороджують. Тих, хто відданий родині, ігнорують, не довіряють або ж навіть звинувачують у непрофесіоналізмі.

У підсумку, мати партнера, який тебе підтримає, необхідна, але недостатня умова для жінки, яка хоче «мати все». Наприклад, якщо жінки будуть глибоко переконані, що відхилити пропозицію підвищення, яке вимагатиме більше відряджень, правильно, то вони і надалі так вчинятимуть.

В кінцевому рахунку, саме суспільство повинне змінитися і почати поважати вибір тих, хто віддає перевагу сім'ї так само, як і вибір тих, хто ставить на перше місце роботу. Якщо ми би насправді цінували ці вибори, то цінували б і людей, які їх роблять; якби ми цінували цих людей, то робили б усе можливе, аби найняти та утримати їх на роботі; якби ми робили все можливе, аби дати їм можливість поєднувати сім'ю та роботу, тоді ці вибори давалися б набагато легше.

Продовження читайте тут

TEXTY.ORG.UA — незалежне видання без навʼязливої реклами й замовних матеріалів. Щоб працювати далі, нам потрібна ваша підтримка.

Будь ласка, повідомте нам про ваш внесок на пошту texty.org.ua()gmail.com

Оцінка статті на цей момент: +1/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!