Майкл Щур таки йде в армію. На відміну від своїх глядачів, не кричить "зрада"

Оцінка статті на цей момент: +2/-1
Читати Не читати Коментувати
  • 18502 Перегляди
  • 4 Коментарі
  • 30/07/2015Дата публікації

Розумієте, службовець якого-небудь Шевченківського у місті Києві районного військового комісаріату призвав Майкла Щура не через те, що той критикує владу чи що там. Службовець РВК не знає, хто такий Майкл Щур. Він навіть телевізійного репортера Романа Вінтоніва не знає.

Передрук із ФБ Павла Солодька, головного редактора Історичної правди, згодом звичайного військового, який вийшов з Дебальцевого в січні, згодом одиного з натхненників сайту газети "Народна армія".

У службовця є папка з написом "Особова справа" якого-небудь дві тисячі сивого року, де остання інфа про офіцера запасу - автобіографія, написана студентом ЛНУ Вінтонівим Р.І. на четвертом курсі. Це якщо у РВК шукають офіцера.

Якщо вакантна посада - не офіцерська, службовець перебирає тонни обліково-посадових карток (ОПК) сержантів та солдатів. Остання інфа там - проходження строкової служби, часто ще в часи СРСР. Третина бійців мого взводу мала військові квитки Радянської армії.

Далі службовець шукає у пожовтілому картоні військово-облікову спеціальність (ВОС) - код із кількох цифр. Потрібен "старший оператор" або там "кочегар-паропровідник", о, є такий, рік народження підходить.

Це в ідеалі. Папери губляться, плутаються, вакансії змінються. Прийшов офіцер запасу із ВОС "Військова журналістика", а вакансій таких нема. Не створили. Знаю одну армійську ілюстровану газету, де в штаті немає посади фотографа, а щоб її створити, треба ледь не змінювати законодавство. Ну то підеш офіцером з військово-цивільної співпраці.

Для працівника військового комісаріату армія - це відро з піском (почуто в Чернігівському ОМВК). Є великі піщинки, є менші. Перемішай їх, викинь чи досип жменю - нічого особливо не зміниться.

Моя ВОС в особовій справі, якщо не помиляюся, звучала як "офіцер-психолог" (зараз це називається "по роботі з особовим складом"). Військова кафедра в КНУ. У військоматі обіцяли відправити вчитися на реактивника ("Будешь ебашить, как они по нам ебашат!"), але я не повірив, і не помилився.

Призначили на посаду передового авіанавідника мотопіхотної роти. Жодного разу я не виконував посадових обов'язків, що й не дивно, бо ударна авіація з того часу, здається, вже не брала участь у війні. Натомість де-факто командував протитанковим взводом мотопіхотної роти (сам попросився, пройшов навчання). Під час бойових дій виконував завдання як коригувач артвогню.

Повірте, воєнком не реалізує підступні програми влади з "нейтралізації найкращих". Він виконує свою роботу, і виконує її, як уміє. Єдина реформа в цій галузі - електронний реєстр призивників, який анонсували в Міноборони. Причому такий реєстр нібито існував, але був знищений у часи Януковича.

Крім паперових даних, у службовця Шевченківського РВК є довжелезний список вакантних посад у штаті, скажімо, 1 отбр чи 95 оаембр Сухопутних військ ЗСУ. Відправити можуть і в Нацгвардію, і в прикордонники, навіть у флот. Службовцю треба заповнити ці вакантні посади. І він заповнює. Як уміє і з чого може.

Чому так, запитаєте ви? Тому що на його посаду не прийшли ви і не навели порядок, призиваючи журналістів у видання "Військо України", а комбайнерів - механіками-водіями. І я вас розумію, тому що ви на улюбленій роботі отримуєте значно більше, ніж 4-5 тисяч грн, я б сам не пішов.

І армія у нас така, як є, бо ви туди не йдете. І замість вас за кермом БРДМ у Костянтинівці опиняється п'яний аватар.

Тому є, як є.

А ще службовець військкомату не завжди читає Фейсбук і тим більше не дивиться Телебачення Торонто. Він звик до простішої подачі інфи, коли над койками вішають табличку "Місце для спання", над туалетом - "Вбиральня", а в туалеті - перелік унітазів і пісуарів, затверджений печаткою "Для пакетів" і підписом відповідального з матеріальної частини.

Армійський інтернет не завжди співпадає з журналістським. З трьох сотень знайомих соратників я знаю тільки одну людину, яка має сторінку на Фейсбуку. Менше десяти, з них три офіцери, знали, що таке "Українська Правда". "Історичну Правду" читав один солдат. Це не добре і не погано, просто так є. Ваші пропозиції реформувати армію у мотивовану і професійну в армії не прочитають.

Армія, хай вона тричі мотивована і професійна - дуже інерційна інституція. В цьому її слабкість - мобілізацією займаються воєнкоми, які не орієнтуються в кадрах вітчизняної журналістики, генеральний штаб не може витягнути з батальйону БТро мобілізованого в піхоту супер-фахівця з зашифрованої передачі даних, бо нема відповідної штатної одиниці, а форму доводиться дошивати з тканини, яка плавиться, тому що новий тендер згідно з чинними нормативними актами відбудеться аж у якому-небудь третьому кварталі.

У цій же інертності - сила армії. Завдяки інертності армія в нас і збереглася як інституція. І жоден адекватний воєнком не стане "нейтралізувати найкращих" у казармах Десни без наявності відповідного наказу. Хай тричі злочинного, але переданого офіційно встановленими каналами Наказу №X за підписом Y, з печатями й іншими реквізитами, зареєстрованого у численних книгах/журналах обліку документів в/ч ZZZZ.

Нема таких наказів.

Воєнком не виконує замовлень із нейтралізації неугодних. Він просто заповнює вакантні посади, виконуючи заявки підрозділів і користуючись наявною базою даних воїнів запасу і добровольців.

Навіть якщо воєнком не вболіває за фаховий рівень лав ЗСУ, він зробить мінімум. Цей мінімум - доставити в діючу армію військовозобов'язаного громадянина, який замінить іншого громадянина, мобілізованого рік тому, в рамках третьої хвилі. Наприклад, старшого лейтенанта Солодька.

А діюча армія - це вже не військкомат. Тут на виду не папірці, а жива людина. І вакантна клітинка у штатному розписі на воєнкомівському комп'ютері не завжди визначає армійську долю мобілізованого.

Армія, яка воює, - це не просто відро з піском. На війні ці десятки тисяч піщинок постійно перемішуються. Бійці звільняються в запас, переводяться в інший підрозділ, в іншу частину, їдуть у відрядження, хворіють. Діюча армія - не тільки ризик, але й можливість. Там дуже не вистачає адекватних людей.

Тому часто буває, що сержанти де-факто виконують офіцерську роботу.

Що помічник гранатометника сидить у бліндажі фінансово-економічної служби і нараховує зарплату.

Що лейтенант юстиції ремонтує техніку, передовий авіанавідник коригує артилерію, а кухар взводу матеріального забезпечення пілотує безпілотник. У штатному розписі наших військ, здається, немає жодної посади оператора безпілотника. А вони є.

Зазвичай психічно здорова людина, яка реалізувалася на гражданці, здатна знайти себе і в діючій армії. Бо в армії, яка воює, інерційності меншає. І знайдеться сродна праця, а за нею - якщо стройова частина нормально працює - і відповідна посада.

Я знаю три історії мобілізованих журналістів, які після кількох місяців служби в піхоті повернулися до роботи з інформацією у відповідних військвових частинах.

І знаю одного, який не повернувся. Бо його дістала журналістика, бо він не хоче почути Фейсбук і знову виробляти контент. Бо на даному життєвому етапі йому більше подобається вражати серця людей не щирим словом, а за допомогою, скажімо, 120-мм міномету 2С12 "Сани".

А Фейсбук пропонує будувати армію не кількістю, а якістю, і тут же вимагає не мобілізовувати найбільш якісних призовників у списках воєнкома.

І найгірше - втручається в особистий вибір людини.

...

У цих історіях із призовом завжди є мінімум дві сторони. Крім того, хто надсилає повістку, є той, кому вона адресована.

Не секрет, що відкосити - не проблема. Можна домовитись із воєнкомом, можна з лікарем, можна тупо ігнорувати повістку, змінити телефон, не відкривати двері людям у формі, переїхати в інший район, звернутися до юриста.

Не треба засуджувати. Далеко не кожен має змогу витратити цілий рік життя на щось значно більш абстрактне, ніж конкретні діти, дружина, батьки, хвороби (яких не помічають у медкомісії), робоче місце, реальна користь ім'ярек у тилу тощо.

Часто армійська зарплата є меншою, ніж дохід у цивільному житті. До того ж, розписавшись в отриманні повістки, ти береш участь у лотереї з воєнної удачі - де кожен сотий учасник (це згідно з офіційною статистикою) стає двухсотим.

Знаходяться хитруни, що косять навіть після призову. Солдати, які місяцями мандрують зі шпиталя у шпиталь, і все офіційно, з довідками і печатками. "Відказники", які пишуть рапорти "служити не відмовляюся, але в зону АТО не поїду" - і сидять місяцями у пункті постійної дислокації, на продуктовому й речовому забезпеченні, ще й якісь гроші за службу отримують.

Косять навіть службовці військкоматів. Перед відправкою в зону АТО до нашого батальйону прикомандирували трьох офіцерів із РВК Чернігівської області. По одному на роту, на посаду "заступник командира роти по роботі з особовим складом". Два з них поїхали з нами під Дебальцеве, а один (майор) приїхав у частину, зареєстрував посвідчення про відрядження і за день до відправки ліг у шпиталь.

Способів уникнути військової служби вистачає. Кожен сам робить вибір. IMHO не варто розповідати про свій відкос публічно, бо це деморалізує тих, хто не відкосив. Доходило до самосуду. Не хочеш іти - не йди, тільки не хвалися.

Але:

Якщо людина бере повістку (як варіант: повідомляє про цей факт у соціальних мережах), вона прийняла рішення. Зробила вибір. Як казав персонаж із "Четвертого елементу", заради честі. У випадку з журналістом ще й заради цікавості, як же без цього.

Це рішення - непросте. Я нікому не зізнався про повістку, поки не опинився в автобусі, котрий віз нашу команду в навчальну частину. Боявся, що відмовлять.

Ще недавно в ЗСУ служили тільки кадрові фанати і мобілізовані лузери. Хто з оточуючих вас людей служив строкову? Щоб потрапити на неї, нинішнім користувачам ФБ треба було дуже сильно забити на своє майбутнє, це був справді панківський вчинок.

Але навіщо і зараз, з рінгтоном "воїни свєта" на смартфонах, описувати військову службу як лузерство? Чим це краще "Твій пішов в армію?! Він що, ідіот, закосити не міг?"

Повірте, людині, яка отримала повістку, нелегко і без ваших причитань. Їй треба завершити цивільні справи і пережити перші враження. Їжа, сортири, обісцяне тіло на сусідній койці в казармі. Навіть у мотивованій армії такі є. І 1-2% шансу, що ти загинеш, а Фейсбук задоволено скаже: "Ну от, ми ж попереджали".

Краще промовчіть або побажайте удачі. Помоліться. Запитайте, чи не треба мобілізованому якесь спорядження. Після перших негативних вражень будуть і позитивні. І друзі знайдуться на все життя, і нова професія, і 98% шансу.

Ті, хто кажуть, що воєнком призвав Майкла Щура з метою політичної помсти - тупаки. Ніхуя ви не знаєте про матросів, салабони. Ну хто у власному розумі покличе в часто абсурдне середовище генія сатиричної журналістики?

Зате тепер Фейсбук буде мати власного кореспондента в самісінькому центрі подій. Може, ФБ дізнається більше про армію.

Ну і коментар самого Щура:

Зібравсі.

Я мовчав-мовчав, але кількість істеричних (перепрошую) постів зашкалила.

Отже.

Розповім всю історію з самого початку.

Які тільки мені прийшла повістка, я подзвонив у прес-службу генштабу. Представився і сказав, що мені прийшла повістка. Також сказав, що я збираюсь йти в армію. Також сказав, що я, впринципі непогано працюю з інформаційов і т. д.

Мені одразу дали контакт Тетяни Попової з МінСтець.

Подзвонив пані Поповій. Ми з нею зустрілись і вона запропонувала варіант, при якому те, що я вмію робити добре, зможе реалізовуватись під час служби найкраще. Працювати в Департаменті інформаційних шось-там. Якось так.

Тобто зрадою це назвати важко. Я, чесно кажучи, вважав, що це не варто афішувати, але після того шуму, що піднявсі, вже нема змісту.

Тепер мені залишилось пройти підготовку у Десні і всьо - готовий приступати до виконання обов'язків.

Тепер щодо "Майклові Щуру прислали повістку! Як вони могли?! Зрада! Дибіли..."

Знаєте, чого ви мене позбавили? Ви всі, хто писав ці істеричні (знову перепрошую) повідомлення? Знаєте, що ви у мене відібрали? Право вибору.

А знаєте чому? Бо:

1) якщо я піду в той департамент інформації, то для тих, хто зараз воює, я буду "сциклом, який підмовив дурналістів, щоб вони підняли крик, щоб відмазатись від армії";

2) якщо я піду воювати, то я буду "жертвов влади, якій заткнули рота".

Дякую, друзі [кланяється] підсобили!

Ви взагалі думали про наслідки перед тим, як то всьо писати. Ви про наслідки взагалі думаєте? Так я розумію - сумно, розхвилювались, не хочеться, щоб хтось йшов туда, де стріляють. Це природньо. Це нормально.

Але ж курча ляґа!!! Це я маю вирішувати, а не ви!

Ви позбавили мене права вибору! От що ви мені залишили? Ви мені залишили тільки один вибір. Той, який ви вважаєте правильним.

А як же я? Може, я також маю право вирішувати, куди мені йти і що мені там робити?

Скажу більше - ні у кого з вас немає права вирішувати це замість мене. А ви це зробили. Ви всі, хто писав ці істеричні (ще раз перепрошую, але вони справді такі) тексти, ви дружно позбавили мене права вибору.

І наостанок. Дорогі дурналісти, ви зараз нічим не відрізняєтесі від тих, хто відмазує своїх друзів/синків/чоловіків/однокласників/співробітників.

Ви зараз намагаєтесь створити ще одну касту недоторканих.

Оцінка статті на цей момент: +2/-1
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 4

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Хоч які б не були поважні регалії в головредактора Історичної правди - він є звичайнісінький рагуль, якщо не може донести свою думку без матюків.

Тричі нерсепект - за матюка капсом на Текстах. Аналітичний сайт перетворюється на вбогий паблік школоти.

"...Російська окупація України закінчиться лише тоді, коли зникне з ужитку російський мат" (с)

панно, тоді для закінчення окупації треба випиляти всього Подерв’янського :))))

учіть матчасть. це була дуже відома іронічна цитата з п’єси "Мєсто встрєчі ізмєніть нєльзя, блять".

а не охайте.

"...колишня зв’язкова УПА пані Іванка Костюк якось пригадувала гостру розмову з сусідкою. Це трапилося невдовзі після вибору Леоніда Кучми на президента, коли принишкла доти стара номенклатура вже вирішила була, що її часи повертаються. І ось дружина колишнього енкаведиста, зустрівши пані Іванку, почала її насмішкувато повчати:

- Ну що б ви мали без радянської влади? Ми все вам принесли – культуру, освіту, право на працю!

Тоді пані Іванка не витримала й відрізала:

- І що ж ви нам принесли? Кухвайку, самогонку й мат!

Так, для старих галичан прихід «визволителів» зі сходу завжди ототожнювався зі вторгненням брутальної орди, позбавленої людської гідности, елементарної культури побуту, пошани до традиційних цінностей. Але хіба тільки для галичан? Моя рідна бабуся, з діда-прадіда слобожанка, з відразою згадувала рознуздану поведінку червоноармійців, котрі шокували наше маленьке містечко своїми манерами наприкінці 1917 року. А ще вона зі сміхом переповідала, як дивувалися біженці з Дону, котрі на кілька тижнів знайшли притулок у нашому домі під час Другої світової війни, тому, що за цей час не почули жодного нецензурного слова ані від бабусі, ні від її дітей – мого 15-річного батька й зовсім маленької тітки..." http://archbishopihor.blogspot.com/2014/06/blog-post_24.html

По поводу военкомата.
В марте прошлого года 3-го числа зашел я в свой райвоенкомат. Из работников в форме был только военком. Звание офицера, который занимался нами в комнате сбора я так и не узнал, ибо был он в джинсах и свитере. Обведя нас красными от недосыпа глазами, он попросился минут на десять перекурить и сказал "Мы здесь, ребята как вчера пришли, так сутки только бумаги и раскладывали и до сих пор разобрать их не можем потому, как здесь последнее время некому было работать. Сами понимаете военкоматы разогнали, а профессиональную армию так и не сделали. Вот теперь имеем..."