Чому Україна слабка держава, чому нам так важко? Ми долаємо наслідки колоніалізму

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 37588 Перегляди
  • 0 Коментарі
  • 04/03/2015Дата публікації

Радянські риси:конформізм, пасивність, запізніле прийняття інновацій, страх реформ, нетолерантність, недовіра до інших людей та відстороненість від свого повсякденного оточення, знецінення талантів, знань, успіху, зневіра у власних силах. Українці цих рис позбавляються. Не менш шкідливим наслідком колоніалізму є не довіра до власної держави.

Автор: Катерина Зарембо

Дуже часто ми запитуємо себе: чому за 23 роки незалежності Україна так і не змогла стати демократією та ринковою економікою європейського зразка? Чому досі не подолана корупція? Скільки можна тупцювати на місці і, головне, - чому ми це робимо?

Для того, щоб отримати відповіді на ці питання, варто розглянути ті трансформаційні виміри, через які належить пройти Україні.

По-перше, починати, як виявляється, потрібно зовсім не з демократії. Ще у 2001 році Тарас Кузьо звернув увагу на те, що держави пост-радянського простору має аж ніяк не два (демократія та ринкова економіка), а чотири виміри трансформації: держава (тобто державні інститути), нація, ринкова економіка та демократія. Причому ці процеси за своєю природою є ієрархічними та послідовними, а не одночасними. Становлення державних інститутів та нації передують становленню ринкової економіки, а вже тоді демократії. Дослідники вже давно дійшли висновку, що вливання донорських фінансів у розбудову демократії тоді, коли державні інститути відсутні або слабкі, - це марнування ресурсів.

Дійсно, в Україні державні інститути є слабкими, а нація – неконсолідованою. Рейтинг «Worldwide Governance Indicators», який опрацьовував дані по Україні з 1996 року, засвідчує, що за весь час незалежності різні показники урядування в Україні лишилися незмінними або навіть погіршилися.

Що стосується нації, то тут важливо врахувати дві обставини. По-перше, на момент набуття державою незалежності Україна не була моноетнічною нацією і, відповідно, про національну державу із титулярною нацією (nation state), як це відбувалося у країнах Західної Європи, мови йти не могло. По-друге, навіть ті, хто формально відносив себе до етнічних українців, не обов’язково асоціював себе з українською нацією. Так, за даними опитування Центру Разумкова, у 2005 році тільки 30,7% українців в першу чергу уявляли себе мешканцями України (38,2% ідентифікували себе із своїм містом чи селом). У 2012 році цей показник виріс до 49% (ідентифікація із населеним пунктом, відповідно, - 27%). І тільки у 2014 році самоідентифікація себе з Україною сягнула рекордної висоти – 73,2% (ідентифікація із населеним пунктом, відповідно, - 12,3%). Причиною цьому, поза сумнівом, є російсько-українська війна 2014-2015 років, яка вимагала від українського населення негайного та безумовного самовизначення.

При цьому саме традиційно низький рівень самоідентифікації на Сході України і уможливив створення «ДНР» та «ЛНР». За спостереженням Івана Лисяка-Рудницького, «якщо людина не хоче виконувати обов’язків, пов’язаних із приналежністю до нації, - якщо вона саботує закони, якщо вона не почуває себе співвідповідальною за долю колективу, якщо вона дотримується філософії «моя хата скраю», - тоді вона ділом засвідчує, що – ані не дорожить своєю приналежністю до нації, ані самим життям нації. Нація, що в неї велика частина або більшість членів охоплена такими настроями, засуджена на загибель».

Здається, що темпи консолідації нації поки що випереджають темпи державобудування в Україні. Скільки часу знадобиться Україні, щоб завершити ці процеси? Європейський досвід державотворення засвідчив, що це довгий та травматичний процес, який розтягується на декілька століть та пов’язаний із значним кровопролиттям. Кузьо вважає, що тоді як на створення інститутів потрібно кілька десятиліть, для консолідації нації потрібне не одне покоління.

В українському випадку, однак, ситуація ще складніша, оскільки Україна є постколоніальною державою.

Україна – колишня колонія?

Теза про постколоніальний характер української держави прозвучала ще у 1993 році від Оксани Грабович на другому з’їзді Міжнародної асоціації українознавців. Глибше цю тему розвинули у своїх працях Микола Рябчук та Оксана Забужко. Утім, здається, Україна ще досі не усвідомила ані своєї постколоніальної природи, ані наслідків цього явища.

Якщо у когось є сумніви щодо правомірності застування терміну «постколоніальний» до українського випадку (у якому метрополією виступала спочатку Російська імперія, а згодом Радянська Росія), спробуємо їх розвіяти. Як зазначає Мирослав Шкандрій, «термін «колоніалізм» вживають здебільшого на позначення вторгнення і розселення представників однієї нації в іншій, із запровадженням у ній свого урядування, правової системі та інституцій. А «імперіалізмом» називають ширший спектр нерівноправних (експлуататорських) взаємин – політичних, економічних, культурних – які, однак, не пов’язані з масовим переселенням цивільного населення… Домінування Росії на Україною здійснювалось як за імперіальною моделлю (…), так і за моделлю колоніальною (…)».

Окрім того, на противагу колоніалізму на неєвропейських континентах, сучасна наука виділяє також колоніалізм «білих проти білих», який стосується передусім центральноєвропейського регіону. Американська дослідниця литовського походження Ева Томпсон виділяє наступні риси центральноєвропейського колоніалізму: він відбирав економічну свободу, стримував розвиток суспільства, ставав причиною появи патологічних явищ у суспільстві й культурі, змінював ментальні мапи світу та нівелював престиж на міжнародній арені.

В українському випадку риси центральноєвропейського колоніалізму та його наслідки виявилися особливо гостро. До цього спричинилися, по-перше, тривалість перебування під іноземним впливом, а по-друге, перебування під впливом не тільки імперії, але й тоталітарної держави. З усіх держав Центральної та Східної Європи Україна перебувала у найменш вигідному становищі.

Які наслідки ця ситуація має для українських державних інститутів та нації?

Канадський науковець Калеві Холсті (Kalevi Holsti) зауважив, що найважливішим спадком колоніальної доби для колишніх колоній є політичні інститути, абсолютно не створені для функціонування в умовах демократичного режиму.

На відміну від деяких пост-колоніальних держав Африки та Азії, пост-радянські країни, і Україна зокрема, успадкували досить розгалужену інституційну інфраструктуру. Проте ця інфраструктура виявилася неповноцінною як у політичному, так і у кадровому вимірі. Розпад СРСР залишив республіканські державні інститути без контрольно-координаційного центру, відповідального за вироблення та контроль виконання політичних рішень. За влучним висловом гарвардського професора Тімоті Колтона, інститути, залишені республікам у спадок від Радянського Союзу, нагадували “сиріт, кинутих напризволяще у пошуках місії”.

Та еліта, яка опинилася на чолі новоутвореної української держави, не була національно та реформаційно орієнтованою. За визначенням Інституту світової політики, який провів масштабне дослідження щодо пострадянськості як феномену політичного та суспільного життя, “відсутність реальної української державності впродовж сімдесяти років існування УРСР призвела на початку дев’яностих до того, що не було національно орієнтованої еліти, яка б чітко усвідомлювала цілі та завдання, що стояли перед Україною, та мала б вичерпне уявлення, як вирішувати існуючі проблеми і проводити реформи”. У свою чергу, пострадянські українські бюрократи успадкували “менталітет залежності”, який виявлявся у браку ініціативи та пасивності. А пострадянськість, як відомо, працює на самовідтворення.

Слабкість українських державних інститутів, непрозорі правила гри та споживацьке ставлення політиків до влади призвели до того, що у прийнятті рішень політики керуються власними або кон’юнктурними інтересами, а не національними інтересами держави. Як наслідок – симптоматична недовіра громадян до владних інституцій.

За часів попереднього владного режиму Україна посідала останні місця серед європейських країн за показниками довіри до інститутів влади. Нинішня влада має певний кредит довіри серед населення, проте виправдати його буде непросто. За даними Центру Разумкова, у вересні 2014 року 46,2% українців вважали, що нова українська влада не в змозі забезпечити суверенітет, незалежність і територіальну цілісність країни.

Така тенденція, імовірно, є не просто сьогоденним феноменом, а іще одним виявом постколоніальності української держави. Ярослав Грицак спостеріг, що в Україні суспільство є традиційно сильнішим від держави (що в умовах колоніального ладу було, власне, необхідною передумовою для самозбереження української нації). Надя Дюк у своїй книзі про молодіжні рухи в Україні, Росії та Азербайджані висловлює гіпотезу про те, що відсутність української державності протягом трьох з половиною століть спричинилася до зменшення важливості інституцій у національній свідомості.

Так чи інакше, дихотомія між суспільством та владними інституціями у новітній українській історії очевидна: громадянське суспільство здійснило аж три революції за останні п’ятнадцять років (Революції на граніті 1990 року, Помаранчеву революцію 2004 року та Революцію гідності 2013-2014 років), проте до сьогодні є неспроможним докорінно змінити систему. У результаті в Україні спостерігається парадоксальне поєднання сильного громадянського суспільства і слабкої влади.

Це, зокрема, знаходить відображення і у міжнародних рейтингах: за даними Legatum Prosperity Index 2014, який оцінює 142 країни світу, найкращий показник в України - соціальний капітал (40-ва сходинка), найгірший - урядування (121-ша).

Разом з тим, складні відносини з державними інститутами – не єдиний наслідок колонізаційних умов, у яких формувалася українська нація.

Вплив держави-колонізатора на національну ідентичність колонізованого народу є також глибоким та має тривалі наслідки.

Одним з ключових виявів «постколоніального синдрому» (автор терміну Микола Рябчук), окрім вже зазначеного неусвідомлення своєї приналежності до будь-якої нації, є негативний автостереотип (self-image), тобто відчуття меншовартісності та неповноцінності.

Як і у випадку з постколоніальними інститутами, негативний автостереотип має «колосальну історичну та психологічну інерцію». Дослідження пострадянськості, яке Інститут світової політики провів у 2012 році, засвідчило: у свідомості пострадянського українця і досі залишаються потужні установки, які визначають його поведінку. Варто відзначити, що такі установки притаманні не усім українцям, а лише ментальному типу «гомо совєтікус», проте цей прошарок становить вагому частину українського суспільства (у 2012 році «радянською людиною» вважав себе кожний 10-ий українець).

До таких рис належать лукавість, конформізм та пасивність, запізніле прийняття інновацій та страх реформ, нетолерантність, соціальне відчуження (недовіра до інших людей та відстороненість від свого повсякденного оточення), знецінення талантів, знань, успіху, зневіра у власних силах. За спостереженням Оксани Грабович, така соціально-психологічна модель «істотно ускладнює процес переходу до нових, демократичних форм урядування».

Здається, українці потрохи одужують від «синдрому пострадянськості». Свідченням цього є досвід Євромайдану, який довів, що українці спроможні на стихійну горизонтальну взаємопоміч. Важливо, щоб ця здатність транспонувалася і в умови мирного часу, поза контекстом боротьби зі спільним ворогом.

Принагідно зауважимо, що для держави-колонізатора є типовим не тільки створювати негативний автостереотип у самій колонії, але й проектувати цей стереотип у зовнішній світ. Як зазначає Ева Томпсон, Центральній Європі бракувало «наративної традиції». Дослідниця підкреслює: «Колонізовані країни не беруть участі у творенні власного образу, бо їхня нарація не доходить до світу.

А нарація геґемона наголошує, що й не дивно, на слабкості, пасивності, бракові творчих сил і здобутків, нездатності до самовизначення колонізованих націй. Їх представляють нездатними до самоокреслення, відтак їх треба описувати ззовні».

Найгірше ж те, що, якщо викривлення знання підтримується впродовж деяких поколінь, «знання про конкретний географічний простір деформуються, і їх годі скориґувати в одній книжці чи лекції».

Важливо усвідомлювати, наскільки нерівними є сили у боротьбі з російською пропагандою: на Заході несприятливе для України інфотло, яке формувалося десятиліттями. Для протидії цьому тлу необхідна витончена та продумана інформаційна політика на державному рівні

Питання виживання: зараз або ніколи

Вищезазначені характеристики української держави – слабкі державні інститути та неконсолідована нація як прояв її «постколоніального синдрому» - складаються у пазл під назвою «слабка держава».

Слабка держава (weak state), у даному випадку, є не влучним епітетом чи констатацією дійсності, а науковим концептом.

Сучасні слабкі держави постали у ХХ столітті внаслідок змін у світовому порядку: тоді як у 1950 році у світі налічувалося 69 держав, у 1990-их роках їх було вже 191. Більшість з них не були готові до раптової незалежності, і радянські республіки не були виключенням. Роберт Джексон назвав явище, при якому незалежність держав підтримується швидше через норми міжнародного права, а не зусилля державного керівництва, «негативним суверенітетом», на противагу «позитивному суверенітету» модерних європейських держав.

Типовими властивостями слабкої держави є корупція, занепад інфраструктури, високий рівень злочинності, неспроможність контролювати власні кордони. У таких країнах на 30-40% вищий ризик громадянської війни і низький рівень довіри до влади. Усі ці характеристики відповідають українському випадку.

Особливістю безпекової ситуації слабких держав є те, що внутрішні загрози загалом переважають над зовнішніми. Для України це також правомірно. Навіть зараз. Саме тому громадянське суспільство б’є на сполох: якщо негайно не почати впроваджувати реформи, навіть за відсутності російської агресії Україна може дуже швидко перейти на наступну ступінь слабкості держави – державу, що не відбулася (failed state). Зараз загроза цього є як ніколи високою.

Хоча у світі багато слабких держав, у кожної з них свій шлях «зміцнення». Навряд чи варто намагатися відтворити чужий досвід. Ми не маємо часу. Україна має долати шлях, який вже пройшли європейські країни, семимільними кроками.

У державотворенні, передусім, необхідно зосередитися на створенні дієздатних інститутів. «Контракт з розбудови держави», запропонований Україні Європейським Союзом, виглядає непоганим інструментом для цього.

Це особливий вид бюджетної підтримки ЄС, розроблений спеціально для слабких держав, держав на стадії трансформації та держав, що постраждали від конфліктів. Суть контракту полягає на безповоротній фінансовій допомозі, яку отримує Україна на здійснення реформ у ключових сферах державної діяльності: конституційна, судова реформи, реформа виборчого законодавства, реформа держслужби тощо.

У свою чергу, нація в Україні, як вже зазначалося, ґартується війною. Проте цього недостатньо. Необхідно нарешті розпочати процес самопізнання для українців. Кожен третій українець ніколи не виїжджав за межі свого регіону, що є сприятливим ґрунтом для поширення міфів та стереотипів. Особливо важливо залучати молодь.

Наприклад, можна було б створити українську студентську схему мобільності по типу європейської програми студентського обміну Erasmus Студенти держав, охоплених цією програмою, можуть прослухати семестр в іншій країні. При цьому програми університетів взаємно визнаються таким чином, що курси, прослухані за кордоном, зараховуються у студентський «стаж».

В українському варіанті кожен український студент міг би впродовж семестру навчатися в університеті іншої області. Український католицький університет вже подає приклад подібних схем.

Так, нам дуже важко. На це є причина: перед Україною стоять непересічні виклики. Дещо нам вже вдалося. Проте основна робота попереду. Головне – не зупинятися: Господь винагороджує впертих.

***

Стаття підготовлена за матеріалами дисертаційного дослідження «Спільна зовнішня та безпекова політика ЄС як чинник впливу на безпекові інтереси України» під керівництом професора Олександра Литвиненка.

Зміст статті є виключною відповідальністю автора.

Оцінка статті на цей момент: +3/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 

Коментарі 0

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!