Економіка Донбасу важлива для "радянської України" - але тягар для України європейської

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
  • 18632 Перегляди
  • 11 Коментарі
  • 07/10/2014Дата публікації

Сучасний Донбас орієнтований у минулий технологічний уклад більше, ніж інші регіони. Цей уклад потребує багато енергоносіїв, металу, труб, продуктів основної хімії, важкого машинобудування. Зупинення чи втрата Донбасу – тяжкий удар по сучасній українській економіці. Якщо уявити, що наша мета – не збереження економіки середини минулого століття, а побудова нової сучасної, то роль Донбасу змінюється на протилежну.

Автор: Володимир Рапопорт

Перемир'я, яке встановилося у Донбасі в результаті мінських домовленостей, викликало живу дискусію у суспільстві. Якщо прибрати емоції та передвиборчу риторику, то суперечка зводиться до кількох питань:

- чи можливо забезпечити мир шляхом втрати (маємо надію, що тимчасової) окупованих територій Донбасу?

- чи припустимо втрачати території в обмін на мир?

Чи задовольниться Росія окупацією частини Донбасу, чи припинить агресивні дії? Поновить їх і піде на Херсон, Одесу, Харків, Чернігів? Невідомо. Судячи із заяв та дій Президента, він впевнений, що зможе домовитись з керівництвом Росії припинити війну. Це відповідальність особисто Порошенка. Якщо його надії справдяться, це буде його перемога. Якщо ні – навіть важко уявити, як він зможе добути свій термін.

Уявимо собі, що мир можливий, що Росія зупинить агресивні дії, не буде наступати в інших місцях.

Чи потрібний Україні мир на умовах втрати території?

Є дві сторони цього питання.

Які перспективи України в разі продовження війни?

Які перспективи України в разі отримання миру без окупованої частини Донбасу?

Ми поговоримо про економічну ціну. Хоча неможливо говорити про економіку, не торкаючись політики, людських відносин і тому подібних речей.

Що маємо на сьогодні?

Падіння економіки почалося з середини 2012 року і не зупинялось до цих пір. Певний час влада гасила економічні проблеми за рахунок валютного запасу, він зменшився в 2 рази до $15млрд і далі так діяти вже не можна.

Нова влада всі 7 місяців гасила пожежі. Непогано гасила. Але не займалася перспективою. Нічого не змінюється в механізмах функціонування Держави. В результаті негативні тенденції в економіці посилюються.

Російська агресія додала проблем. Втрата економічного потенціалу – це одна сторона.

Треба зауважити, що раніше Україна витрачала на армію чи не найменшу суму із всіх секторів. Так у 2013р. на оборону витрачено лише 14.8 млрд.грн – 2% від загальних витрат бюджету та соціальних фондів.

Фактично ці гроші проїдалися, тобто йшли на грошове забезпечення військових та господарські проблеми військових частин, інститутів, містечок. Власне на боєздатність держави не йшло майже нічого.

Гроші витрачені на армію забирають ресурси з економіки, нічого не даючи навзаєм. Тобто, не маючи економічної можливості підтримати соціальні стандарти, країна повинна додатково вийняти з економіки мільярди гривень на оборону. Добре, поки ще допомагає закордон. Але ж він і багато вимагає Зокрема. домовлятись з Путіним. І грошей дають не так багато, мінімум, щоб Україна залишалася на межі.

Підсумок 8 місяців невтішні. З серпня падіння промисловості, транспорту прискорилось. Дефіцит бюджету збільшився. Вперше зменшилась торгівля. В першу чергу – за рахунок Донбасу. Але й інші регіони не показують зростання.

За рахунок чого воно може бути?

Світова кон'юнктура не поліпшується.

Експорт до Росії падає, зростання експорту до інших країн поки не дозволяє його компенсувати.

Діловий клімат не покращився. Бізнес вказує на збільшення перевірок та тиск чиновників.

Податковий тягар зростає, анонсоване спрощення вивлилося в заміну одних складних процедур на інші, не менш складні.

Іноземні інвестиції і раніше не йшли, а у воюючу країну тим більше не йдуть. А жодних покращень не відбувається.

Десятки тисяч активних людей випали з економіки. Замість виробництва товарів та послуг, вони воюють тобто є на утриманні бюджету. Десятки тисяч інших весь свій час та гроші витрачають на волонтерство, тобто на військо. З точки зору патріотизму, державотворення – це дуже позитивно. З точки зору економіки – це викинуті час, ресурси, гроші.

Коли людина щось купила, додала своє, продала, на ці гроші купила щось нове, виробляються товари, надаються послуги, йде торгівля, товари та гроші роблять кругообіг – зростає економіка. Якщо Ви купили бронежилети та повезли їх до війська, обігу немає, гроші та жилети випали з економіки, нічого не повертаючи до неї. Війна – дуже дорога річ. Витрачати гроші на війну – все одно що палити їх казав колись К.Маркс.

Тут потрібно пояснити:

Якщо війна - це чиєсь хобі, то різниці не буде, якщо він буде за все сам

От давайте уявимо суспільство де 2 галузі - виробництво їжі та одягу. Вони продають один одному результати своєї праці і збагачуються від цього. Більше їжі - більше одежі, вона якісніша і т.п.

Якщо ми додаємо сюди військо, воно нічого не виробляє, тільки споживає вироблене цими двома галузями. Збагачення не відбувається, кожна галузь віддає від себе і нічого з матеріальних благ не отримує. Отримує безпеку, але це інша тема.

Адже багатство суспільства - це оцінка громадянами товарів та послуг, якими вони володіють. А оцінюються вони в грошах, які люди згодні платити.

Людина вважає себе бідною, якщо в неї немає автомобіля та гарного одягу, навіть якщо в армії багато танків та бронежилетів. Так в СРСР було більше танків та військової амуніції, ніж у будь-якої країни, але люди вважали себе бідними, бо не могли на свої доходи купити ті товари та послуги, що мали їх жителі Заходу.

Коли людина із своєї зарплати купує бронежилет, а не товари та послуги для себе, то задоволеність населення товарами та послугами не збільшується, тобто багатство суспільства не зросло. І економіка, що мала виробляти потрібні для нього товари, продавати, обслуговувати, покращувати не робить всього цього.

У цивільному секторі заробили - на армію віддали, а назад нічого не отримали. Цивільні сектори не так працюють.Там кожен скільки отримує, стільки передає іншим.

По-друге, те, що працює на війну не потребує праці більшості сегментів економіки: торгівлі, дизайнерів та ін. Обслуговування танка та автомобіля не співставні. Одне авто дає роботу багатьом людям. Танк ремонтує одна бригада.

В розвинутих країнах знаходять шляхи, як витрати на армію повернути в економіку - експорт, нові технології та матеріали з армії йдуть в цивільний сектор та ін. Але в даних умовах це не наш випадок.

Купувати нову, ремонтувати стару зброю – все це гроші. Так само, як і лікувати поранених, та забезпечувати обіцяні соціальні гарантії військовим. А бюджет всі ці роки був у дефіциті . При падінні виробництва та торгівлі він не може зростати.

Можна констатувати – Україні сьогодні не під силу вести довгострокову війну з Росією. У Росії ресурсів більше, а витрат менше. Бо сучасна техніка в неї вже є, чисельність армії дозволяє воювати довго. Це ж нам потрібен мир, а їм навіщо, тим більше, на нашій території? Росія останні 20 років воює і припиняти не збирається, доки ціна на нафту не впаде рази в 2.

Що втрачає Україна разом з окупованими районами Донбасу?

Для сучасної української економіки – втрачає багато.

Для побудови нової європейської економіки – втрачає тягар на ногах.

Сучасна українська економіка залишилась такою, якою її створила індустріалізації 1930-х. Так, після війни було побудовано багато нових промислових та транспортних об'єктів. Але технологічна основа, організація виробництва, структура галузей – все залишилось у середині 20 століття.

В цій економіці важливість Донбасу важко переоцінити.

В останній час стали модними порівняння – «хто кого годує». В часи Майдану «аналітики» Януковича розсилали регіональні баланси. З них випливало, що Донбас та Схід загалом віддають іншим регіонам значно більше товарів та послуг, ніж отримують. Тобто, «годують Україну».

Їх опоненти малюють графіки протилежного змісту – Донбас отримує бюджетні трансфери, за рахунок великих пенсій його пенсійний фонд в дефіциті і залежить від Києва, як і вугільна галузь.

З Донбасу йде чверть всього українського експорту, але це означає, що й відшкодування ПДВ, яке держава платить підприємствам регіону тут більше, ніж в інших регіонах. Насправді, це все не дуже корисне заняття. Статистика в Україні так побудована, що дуже важко виявити, який регіон скільки дає та витрачає. Податкові агенти – юридичні особи часто зареєстровані не там. де насправді виробляється додана вартість. В дійсності, економіка сучасної Україна дуже взаємозалежна і майже неможливо відділити вплив одного регіону від іншого.

Економіка Донбасу дуже відрізняється від, наприклад, економіки Заходу країни. Донбас погано вміє надавати послуги. Але вдало реалізує великі проекти. Захід – все навпаки. Як повноцінний флот повинен мати кораблі всіх класів, так і повноцінна держава може використовувати переваги всіх своїх регіонів.

Тим не менше, сучасний Донбас більше орієнтований у минулий технологічний уклад, ніж інші регіони. Цей уклад потребує багато енергоносіїв, металу, труб, продуктів основної хімії, важкого машинобудування. Все це є в Донбасі. Там багато працівників, готових працювати на фізичних роботах в тяжких умовах, привчених до трудової дисципліни та масового виробництва.

Там багато таких виробництв, що дають потрібні іншим регіонам сировину, напівфабрикати, енергоносії. Зупинення чи втрата Донбасу – тяжкий удар по сучасній українській економіці. Наприклад, до початку бойових дій Україна добувала 5 млн.тон. вугілля на місяць. В серпні – 2.2 млн.тон. і вже планує імпортувати з ПАР. Кажуть, це вугілля вийде дешевше. Поки що цифри це не підтверджують, окрім того, що для його прийому в нас немає у достатній кількості портів.

Донбас був регіоном високих зарплат. Торгівля не була дуже розвиненою, тож мешканці їздили по всій країні, купляли потрібні товари. Більше не їздять.

Донбас давав чверть реалізації промислової продукції та експорту країни, 16% будівельної продукції та торгівлі. Окуповано десь 1/3 території Донецької та Луганської областей, але на них розташовано більше половини промислових та добуваючи підприємств.

З іншого боку, якщо уявити, що наша мета – не збереження економіки середини 20ст., яке все менше задовольняє потреби населення, а побудова нової сучасної, то роль Донбасу змінюється на протилежну.

Насправді, всім регіонам доведеться перебудовувати свою економіку, якщо Україна дійсно хоче вийти на світовий простір, забезпечити сучасний рівень життя населення. Підприємства та цілі галузі, що залишились у середині 20 століття, переважають в кожній області. Вони не мають шансів на існування в найближчий перспективі. «Лебединою піснею» для них був бум 2007-8 років, коли дурні гроші дозволяли пострадянським країнам закуповувати будь-яку звичну продукцію: станки та машини, вагони та труби.

Цей час минув і, мабуть, не повернеться. Вже з 2012р. попит країн СНГ став катастрофічно падати. Виробники застряглі в минулому мріють про його повернення і списують втрату попиту на політику.

В цьому плані в Донбасі найгірша ситуація. Саме ті підприємства, що забезпечують сучасну українську економіку, мають найменші шанси знайти себе у нових умовах.

Шахти Донбасу хотіли закрити ще в СРСР. Вугілля тут дороге і низькоякісне. Наприклад, українські коксохіми вимушені третину вугілля імпортувати з Росії та змішувати з українським, інакше коксу не отримаєш. В нашому багато сірки та велика зольність.

Запаси вугілля на електростанціях були понаднормативними, у 2012 році уряд примусив їх викуповувати вугілля з державних шахт понад потребу. Причина відома – багато шахт виснажені, на гора піднімається більше породи, ніж вугілля, велика глибина, тонкі пласти.

Їх треба закривати, облаштовувати нові. Для цього потрібні гроші. Вже кілька урядів планують провести приватизацію, але далі слів справа не йде. Адже шахти, гірняки – це політичний ресурс, ніхто не хоче його втрачати.

В результаті в 2013 року на шахти з бюджету витратили 13 млрд. грн., більша частина яких насправді пішла на «копанки». Там майже немає витрат, не дотримуються ніяких правил, добувають вугілля низької якості та віддають на державні шахти, отримуючи великі гроші.

Закрити копанки та збиткові шахти, приватизувати інші – це велика реформа, якій будуть опиратися місцеві еліти та населення. Цікаво, що Сніжне, Торез, Шахтарськ – місця, де найбільше цих копанок та виснажених шахт, найгірше налаштовані до української армії.

З великої кількості промислових підприємств в окупованій частині Донбасу не більша десятка відповідають сучасним вимогам і можуть працювати на світовому ринку.

Більшість машинобудівних підприємств виготовляють та ремонтують обладнання для шахт та місцевих заводів, потреба в них зникне разом із шахтами. Іноді, читаючи, що російська армія зруйнувала якесь підприємство і його вже не можна відновити, думалося, що це вона 1 раз зробила корисну справу . Бо це пропонувалось ще у 1980-х. Між іншим, багато з донецьких підприємств зупинились ще рік тому чи раніше.

Проблема не тільки у технологіях та устаткуванні, що не відповідають сучасним вимогам. Самі мешканці цих районів великою мірою орієнтовані на старі технології та не хочуть перенавчатися. Великий відсоток маргіналізованого населення, яке не розуміє цінності договору, компромісу, не може існувати без ієрархії. Їм було комфортно у індустріальних гігантах 1930-х, але ніяково у сучасному житті. Знов таки, все перелічене – проблема всіх регіонів.

Але найбільше – саме окупованих районів Донбасу. Тут ці проблеми більше концентровані, відсоток сучасних технологій та працівників відповідної культури менший. Тобто, якщо Україна дійсно хоче швидко провести реформи, зробити їх без окупованих територій буде легше.

Хоча це важко пояснити тим мешканцям Донецька чи Луганська, які вже працюють на сучасному рівні і чекають визволення українською армією.

Мир може бути виправданий тільки докорінними реформами.

Все сказане вище – не виправдання здачі територій. Це лише пошук вектору руху, який може вивести країну на новий рівень при вимушеному територіальному компромісі. Цей вектор – заблокуватися від неконтрольованих територій та робити реформи.

Фронтовики пояснюють, які реформи потрібні армії. Вони розуміють – без реформ війни не виграти. Але такі самі реформи потрібні всій країні. І, в першу чергу, Донбасу. Без цих реформ не виграти країну.

Саме у визволених районах Донбасу треба показати нову якість української держави. Правоохоронні органи, в яких би старих «ментів» замінили бійці добровольчих батальйонів, що пройшли б відповідну підготовку.

Розпушені регулюючи органи на місці яких - самоврядні організації за європейськими зразками. Створені умови для виробництва. торгівлі, інвестицій, будівництва привабили б бізнес наш та закордонний. Різниця між агонізуючими окупованими районами Донбасу та відродженими українськими має бути наочною.

Особливу увагу варто було б приділити районам, мешканці яких самі, без армії не пустили до себе сепаратистів. В Добропілля, Сватово треба переносити наукові та культурні заклади з обласних центрів, будувати інфраструктуру. Іноземні та наші організації дають гроші на відбудову Донбасу. Їх треба вкладати саме в ці райони, тоді кваліфікованим фахівцям, патріотам з окупованих територій буде куди переїжджати, дітям – де вчитись. Поки що збираються робити протилежне - вивозити з Донбасу університет.

Нова якість держави – от що має бути метою реформ.

Ми хочемо європейського рівня життя? Тоді не можна підтримувати підприємства, що не здатні працювати на європейському рівні. Ми хочемо європейської медицини? Тоді не можна утримувати поліклініки та лікарні без устаткування та кваліфікованих лікарів.

Ми хочемо європейської держави? Тоді треба замінити самі основи роботи міністерств та інспекцій, успадкований ще з радянських часів. Відмовитись від 80% функцій, які вони виконують. Місцеве самоуправління потребує не тільки фінансів, але й відмови від «делегованих повноважень», тобто іншу організацію фінансування освіти, медицини, соціальної служби.

Ні до чого з цього не дійшли руки у влади за 7 місяців. У фокусі уваги урядовців, преси, суспільства була і залишається війна. Найбільш активні люди пов'язані з нею. Волонтери самі постачають до армії продукти та одяг. Чиновники як і в колишні часи вирішують особисті питання і нічого не можуть зробити для суспільства. Це в армії до якої прикута увага всіх. В більшості інших галузей – взагалі жодних змін.

Мир треба використати саме для реформ. Тоді він виправданий. Тоді виправдана тимчасова втрата території. Тоді будуть виправдані жертви Майдану і АТО. Якщо в результаті реформ Україна таки стане європейською країною.

Оцінка статті на цей момент: +2/-0
Читати Не читати Коментувати
 
 
 

Коментарі 11

Для того, щоб писати свої коментарі, залогіньтесь! Якщо ви не маєте логіну, тоді спочатку зареєструйтесь, щоб його отримати!

Класно! Дякую, Володимир.

Дорога редакціє сайту "Тексти". Перш ніж розв"язувати глобальні
проблеми економіки країни навчіться для початку вичитувати свої ж
тексти. Помилок надто багато, як для видання,котре претендує
на "вдумливі, але легко написані статті, журналістику даних ....".
Всіх благ.

Я не маю стосунку до редакції. Але зауважу наступне: вичитка текстів вимагає окрему людину в штаті. Навряд для Текстів це зараз реально.

Взагалі-то добрі люди вказують на конкретні помилки, які вони помітили і редакція, зазвичай, їх виправляє :)

Цей коментар вилучено автором.

В 2007 г имел сомнительное удовольствие работать в концерне "Стирол" (г. Горловка, Донецкая область), которым, к слову, владели видные члены Партии Регионов. Не знаю как шахтеров, но промысловиков Донбасса автор явно перехвалил.
Данное химическое предприятие, выпускающее широкий ассортимент продукции и потребляющее афииигенное (!) количество природного газа, технологически не очень-то изменилось со времен Советского Союза. Техническое состояние оборудование - в большинстве полная разруха (за исключением иностранных линий по производству лекарств), никакой модернизации, ремонт - Тришкин кафтан (где бы что выкрутить, что бы куда надо вкрутить). Постоянные аварии на производстве с остановками. В результате невероятное для простого гражданина количество природного газа вылетало в трубу (на пример в свечу 1-го завода). А руководство-то концерна получало у государства дотации.
Могу сказать, что на начало 14-го года ситуация не изменилась. К примеру, газотурбинная установка, которой так бравировало руководство концерна, уже лет пять не ремонтируется - нет средств.
Эти предприятия не ориентированы в прошлый век. Они развалины прошлого века

Можете написати про це детальніше в статті?

Можна спробувати. Проте, на жаль, на це потрібен деякий час, оскільки я дещо втратив зв'язок зі своїми колегами, які б могли допомогти мені у цій справі.

Насколько известно, все азотные заводы Украины в таком состоянии (м.б. кроме Одесского припортового) - хоть в Ровно, хоть в Северодонецке и Горловке. Тем не менее, цена азотных удобрений в мире делает их экспорт выгодным, даже при завышенной цене газа, а если не производить своих удобрений, то надо покупать у РФ.
Об этом же и речь - производство, оставшееся в 20в. дает Украине и валюту, и нужные продукты. Такая у нас пока экономика. Естественно, для той экономики, которую мы бы хотели иметь, не нужно столько аммиака - карбамида, а валюту гораздо эффективней должны приносить новые отрасли. В ней таким предприятиям не будет места. А сейчас мы зависимы от таких предприятий.

Я выложил в блоге небольшую зарисовку о работе на одном химическом предприятии Донбасса.
http://texty.org.ua/pg/blog/vdmr/read/56561/Delo_bylo_na_Donbasse_Vospomynanyja_bojca_tehnycheskogo

Если есть данные о том, как работается на других подобных предприятиях в других регионах, было бы интересно обсудить.

Потому как мои коллеги, которые работали, к примеру на ОПЗ, и близко ничего подобного не рассказывали.

Но Вы написали не столько о производстве, сколько о культуре отношений. Они такие и были на многих заводах СССР. Примеров могу аналогичных совещаний привести кучу.
Одесский припортовый - я и написал, что все азотные заводы примерно одинаковы, кроме м.б. Одесского. А азотные заводы и в Ровно, и в Черкассах, и в Северодонецке.
Речь именно о том, что такой сегодня у нас производственный сектор экономики.